Лекція "Етносоціологія"

ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ

План.

1. Предмет і сутність етносоціології. Етнічний компонент в соціальній структурі суспільства.

2. Історичні форми етнічних спільностей людей. Розвиток етносів.

3. Нація. Чинники розвитку націй. Міжнаціональні відносини.

4. Національні та етнічні процеси в сучасному світі. Самовизначення націй. Національна політика.

5. Національна структура і національні відносини в Україні.

Дослідження етнічних структур здійснюється соціологією на­ціональних відносин (її ще називають етносоціологією). Вона покликана вивчати комплекс проблем, пов'язаних з соціальним розвитком націй і народностей: соціально-еконо­мічних, соціально-політичних, духовно-ідеологічних, культурних, освітніх і т. п.

Національна проблематика знаходить своє відображення не тільки в соціологічній науці, а й в інших суспільних і гумані­тарних дисциплінах. В економіці вивчаються зміни в промисловості і сільському господарстві тієї чи іншої нації і народності, рівень економічного розвитку, спеціалісти права висвітлюють питання національно-державного будівництва, етно­графів цікавлять зміни в культурі і побуті народів, істориків — історія націй і народностей і т. ін. Політологи вбачають своє завдання в тому,  щоб розробляти  концепцію, визначати перспективи розвитку національних відносин. В соціології ж національні проблеми розглядаються в тісному взаємозв'язку із змінами в економічній, політичній і духовно-ідеологічній сфе­рах, причому вивчаються вони через свій специфічний об'єкт— людей тієї чи іншої національності з урахуванням їх приналеж­ності до відповідної соціальної групи.

Досліджуючи національні відносини, соціолог на відміну від економіста, історика, філософа, політолога повинен завжди бра­ти до уваги як загальні соціально-економічні і соціально-політичні умови в краї, так і специфічні, які характеризують кон­кретне етнічне середовище, а також умови безпосереднього спілкування людей — у виробничих колективах, в сім'ї, в будь-якому оточенні. Необхідно мати на увазі також різні ситуації здійснення міжнаціональних контактів.

Визначальним підходом в дослідженні даної проблематики є визнання глибоких внутрішніх зв'язків між соціально-класо­вою і етнічною структурами, адже в основі національних відно­син лежать відносини соціальні.

Докорінні зміни в суспільних відносинах передбачають на­гальну необхідність суттєвого переосмислення багатьох теоре­тичних положень теорії та історії націй і міжнаціональних від­носин.

Звернемо увагу перш за все на історичні форми спільності людей. Це стійкі спільності людей, які склада­ються природо-історичним шляхом, об'єднані спільністю корін­них інтересів, істотними ознаками поведінки, соціальною діяль­ністю, способом життя, їх визначення і класифікація залежать від наявності стійких національних (етнічних) ознак, що об'єд­нують людей за допомогою спільності мови, психології (націо­нальної самосвідомості), життєвого устрою, культури, побуту.

Першими історичними формами спільності людей, що ма­ють початкові етнічні ознаки, були родоплеменні спільності: рід — первинна історична ланка етнічної організації, плем'я — об'єднання кількох родів. Характерними особливостями родоплемінних об'єднань людей були спільність походження і кровнородинних зв'язків, території проживання, мови, звичаїв, видів господарської діяльності. Посилення господарських і культурних зв'язків племен внаслідок посилення внутрішньої племінної диференціації від­носин власності, розвитку знарядь праці і виробництва, розши­рення сфери обміну, міжплемінних воєнних зіткнень, збіль­шення міграції населення, зростання міжплемінних кровнородинних шлюбних союзів та інших факторів викликало посту­пове змішання племен, їх об'єднання, вело до заміни кровнородинних зв'язків територіальними. На цій основі формуються більш численні національні спільності людей, які прийнято по­значати поняттям «народність».

Народність — одна з форм ет­нічної спільності людей, яка історично йде за родоплемінною спільністю і формується в процесі злиття, консолідації різних племен в умовах зміни первіснообщинного ладу приватновласницькими відносинами, появи і розвитку класів. Для народності характерні територіальна спільність, спільна мова поряд з існу­ванням ряду діалектів. Кожна народність має свою збірну назву, всередині неї виникають елементи спільної культури. Народність типова для рабовласницького і феодального ладу. В процесі наступного розвитку суспільства народність може існу­вати поряд з нацією, яка виникає на базі нових капіталістич­них відносин як наслідок посилення економічних і культурних зв'язків народностей. В умовах вільного і всебічного соціально­го, політичного і культурного розвитку всіх народів, що прита­манно вищому ступеню суспільного розвитку, відбудеться по­ступове посилення взаємозв'язку народності з іншими, більш розвиненими народностями і націями, їх всебічне зближення і перетворення в націю.

 Існуючі визначення нації можна поділити на основні чоти­ри напрямки: психологічний, культурологічний, етнологічний та історико-економічний. Засновниками психологічної теорії націй є французький філософ та історик XIX століття Е. Ренан, який стверджував, що «нація — це душа, духовний принцип», а також представник австромарксизму О. Бауер, який розгля­дав націю як «сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру». Сьогодні всі визнають невід'ємною скла­довою нації спільність долі, історії і походження, тобто компо­нентів, на яких наголошував О. Бауер.

Початок культурологічній теорії нації поклали праці ще одного австромарксиста К. Реннера (Шпрінгера), який вважав, що нація — «це союз осіб, які однаково говорять», «культур­ний союз». Таким чином, якщо засновники психологічної тео­рії зводять суть нації насамперед до спільності національної психології та національного характеру, то прихильники куль­турологічної теорії — в основному до спільності національної мови і національної культури. Обидві ці теорії мали і мають послідовників на Заході.

Досить поширеною сьогодні є етнологічна теорія націй. Вві­бравши в себе деякі елементи вже вказаних теорій, вона ос­новний акцент робить на таких етнічних ознаках, як спільність походження, самосвідомості тощо. При всій повазі до етнопсихологічних теорій нації не можна не звернути уваги на їх за­гальне слабке місце — недооцінка, а часом й ігнорування со­ціального в національному.

В радянській науковій літературі згадані теорії до недавньо­го часу вважалися буржуазними, псевдонауковими і піддава­лись огульній критиці. Багато десятиліть у нас безроздільно панувала «історико-економічна» теорія націй. Вона зароджува­лася і розвивалась паралельно з психологічною і культурологіч­ною теоріями, її засновником вважається відомий теоретик марксизму К. Каутський. «Головною ознакою національності (нації) є спільна територія і спільна мова», — підкреслю­вав він у праці «Ознаки національності». До ознак нації він та­кож відносив спільність економічного життя і традицій. Однак К. Каутський, на чому слід особливо наголосити, не абсолюти­зував указаних ознак. Він вважав, що навіть при відсутності (втраті) однієї або кількох з них нація продовжує існувати. Слабкою стороною даної теорії слід визнати недооцінку етніч­ного в національному.

Спираючись на положення К. Каутського і частково О. Бауера, Й. В. Сталін в 1913 р. дав таке визначення: «Нація — це стала спільність людей, яка історично склалася, виникла на ба­зі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, що проявляється в спільності культури». Пізніше, в 1929 р. у праці «Національне питання і ленінізм» Сталін ввів поділ націй на капіталістичні і соціалістичні і дав характерис­тику їх відмінних рис. З благословення Сталіна це визначення було визнане «марксистсько-ленінським», що слід вважати яв­ним передержуванням. Як відомо, ні основоположники марк­сизму, ні Ленін визначень нації не давали. Вони лише згаду­вали, причому далеко неоднозначно, деякі її ознаки, зокрема, такі, як спільність території, економічних зв'язків, мови і куль­тури.

Підробка Сталіна полягала в тому, що, включивши у визна­чення націй згадані ознаки, він дав їм власне, догматичне тлу­мачення, абсолютизував і жорстоко ув'язав їх одну з іншою. «Тільки наявність усіх ознак, узятих разом, дає нам націю»,- підкреслював він неодноразово. Такий підхід Сталіна не був випадковим. По-перше, він був зумовлений абсолютизацією і гі­пертрофією місця і ролі класового принципу, класової боротьби в політичному житті суспільства і недооцінкою, ігноруванням на­ціонального фактора. По-друге, він підводив теоретичний фунда­мент під політизацію нації, її «одержавлення», що призвело до нерівності етносів, їх штучного поділу на державні і «недержав­ні».

Тільки в окремих виданнях останніх років намітились нові підходи. Зокрема, нація дедалі частіше трактується як етносоціальна спільність. Сьогодні категорію «нація» можна визна­чити як етносоціальну спільність із сталою самосвідомістю своєї ідентичності (спільність історичної долі, психології і ха­рактеру, відданість національним, матеріальним і духовним цін­ностям, національній символіці, національно-екологічні почут­тя), а також (переважно на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдністю, яка в подальшому під впли­вом інтеграційних та міграційних процесів проявляє себе неод­нозначне, нерідко втрачає своє визначальне значення, хоча зов­сім не зникає.

Сучасний світ представлений всіма національними історич­ними формами спільності людей, їх зміна, динаміка процесів міжетнічної асиміляції, консолідація залежать від об'єктивних конкретно-історичних умов розвитку народів, виникнення і зміцнення спільних інтересів, зростання міжнаціональних і міждержавних зв'язків і відносин.

Міжнаціо­нальні відносини — відносини, що складаються в ході взаємо­дії національних спільностей з приводу реалізації ними своїх інтересів як безпосередніх, так і корінних, власне національ­них і загальнонаціональних. Характер і зміст міжнаціональних відносин багато в чому визначаються тією соціально-політичною системою, у рамках якої відбувається їх розвиток. Однак вони мають і відносну самостійність, що дає змогу говорити про їх власну специфіку. Залежно від позиції і підходу суб'єктів на­ціональних відносин до національної політики, що проводиться у багатонаціональній державі, міжнаціональні відносини можуть мати як консенсусний, так і конфронтаційний характер, звідки, однак, не випливає фатальна неминучість міжнаціональ­них (етнічних) конфліктів.

Імовірно, що національно-колоніальне питання з'являється в період загибелі сільськогосподарського і появи індустріально­го способів відтворення людського життя, періоду складання на­ціональних держав Західної Європи. Вихід господарської діяль­ності за межі національної держави в пошуках ринків збуту товарів, сировини і дешевої робочої сили, розширення своєї те­риторії за рахунок загарбання інших країн шляхом розбійниць­ких війн та іншими шляхами привели до утворення багатона­ціональних колоніальних держав. Пануючі верстви цих держав стали носіями національного і колоніального поневолення. Проти національного і колоніального гноблення піднімаються поневолені і пригноблені народи за свободу, національну неза­лежність і державний суверенітет.

Національний суверенітет — це повновладдя нації, її полі­тична свобода, можливість самовизначення для збереження своєї самобутності, мови, культури, історії. Національно-ви­звольний рух поневолених народів проти всілякого національно­го гноблення, за свою незалежність, відокремлення і створення самостійної держави якраз і означає розв'язання національного питання.

Національне питання — це питання про лік­відацію будь-якого національного гніту, розбрату, національної ворожнечі і національної нерівності, про створення передумов для нормальної життєдіяльності великих і малих народів, їх віль­ного розвитку на основі загальнолюдських принципів гуманізму і демократизму. Історія цивілізації має багатовікову історію боротьби наро­дів. Тисячоліттями цілі, принципи і суть етнонаціональної полі­тики виражались в надзвичайно короткій і жорстокій формулі. dіvіdе еt іmрега («поділяй і владарюй»). Цим правилом вміло користувались правителі Стародавнього Риму, колоніальних держав (Англія, Іспанія, Португалія та ін.) і імперій (Австро-Угорської, Турецької, царської Росії та ін.). До недавнього ча­су принцип «поділяй і владарюй» проявлявся в ряді країн, в дещо зміненому вигляді: політиці насильницької асиміляції (американський «плавильний котел», радянська концепція збли­ження і злиття націй і т. п.), сегрегації (ПАР, США та ін.), геноциду (сталінський режим проти ряду народів, Ізраїль про­ти арабського народу Палестини, Ірак проти курдів та ін.).

Лише в XX столітті, причому частково в окремих державах, мрія про міжнаціональний мир почала втілюватись в життя. Пріоритет тут належить Бельгії, Швейцарії та скандинавським країнам, де мирно вживаються разом або мирно відокремлюються одна від одної вільні нації.

Старі і нові суперечності в національному питанні особливо загострились у зв'язку з розпадом Союзу РСР, напруженого по­літичною боротьбою навколо проблем співтовариства суверен­них держав, які виникли на його уламках.

Імперія, що називалась Російською, а потім Союзом РСР, була приречена як і всі інші.

Сьогодні без перебільшення можна сказати, що національне є проблемою не лише країн, які утворилися на території ко­лишнього Союзу РСР, а й світового масштабу. Індія і Ірак, Ка­нада і Іспанія, Ліберія і Югославія, Шрі-Ланка — в багатьох країнах майже всіх частин світу більшою чи меншою мірою існують міжнаціональні проблеми. Національне питання тісно по­в'язане з економічними і політичними, екологічними і духовно-культурними традиціями і новими проблемами суспільного життя.

На яких принципах воно може бути розв'язане? Перш за все на принципах гуманізму, рівності народів у всіх сферах життя, добровільності, демократизму, автономії. А ці принципи можна об'єднати одним словом — цивілізованості.

Саме цивілізованість, що розуміється і як прилучення того чи іншого народу до економічних, соціально-політичних та ду­ховних джерел суспільного прогресу, до процесу інтернаціоналізації суспільного життя при збереженні національної своєрідності, виводить народ на рівень сучасності.

Цивілізованість як соціальне явище не руйнує націю, не денаціоналізує її, хоча й може супроводжуватися деякими втратами, певним зниженням етнічної активності, а посилює сприйнятли­вість нації до зовнішніх впливів, розширює гуманістичну природу самого національного розвитку. В цьому проявляється суперечливий характер цивілізованості, неоднозначності її впли­ву на феномен нації як етнонаціональне явище.

Важливою умовою нормалізації міжнаціональних відносин. їх гуманізації може бути не класова боротьба, а духовне від­родження націй і народів, об'єднання людства, формування єдиного справедливого світового економічного простору, перехід на інформаційну передову технологію. Така форма розв'язан­ня національного питання як революційна (силова) в силу роз­витку глобальних проблем і реальної можливості зникнення людства не може бути прийнятною для населення Землі. Тіль­ки еволюційна форма розвитку, пошук консенсусу, плюралізм, відмова від соціально-політичних експериментів над націями і народами, зростання національної самосвідомості, суверенізація і утворення держав та їх інтеграція можуть стати підґрун­тям дійсно людських взаємовідносин між націями і народами. Цьому буде сприяти гармонізація особистих і національних ін­тересів громадян, врахування їх в соціальній політиці держа­ви, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над кла­совими та національними. Сьогодні принципи рівності і само­визначення народів, суверенітету, територіальної цілісності (соборності), право народів на мир, безпеку і вільний розвиток, на доступ до досягнень світової цивілізації і рівні права на їх використання повинні стати основою будь-якої послідовної де­мократичної національної політики усіх держав.

Перехід на такі позиції, відмова від старих стереотипів мислення і діяння — основа стабілізації, а в перспективі і гар­монізації міжнаціональних і міжетнічних відносин і ситуації в усьому світі.

Аналіз етнічної структури українського суспільства і со­ціальної структури націй і етнічних груп являє собою один з важливіших напрямків соціології. Предмет цих досліджень в першу чергу пов'язаний з вивченням етнічних структур та їх соціальних характеристик, тобто з визначенням зв'язків еле­ментів цієї структури з соціально-класовим, соціально-демогра­фічним, соціально-освітнім, соціально-професійним, соціально-територіальним складом етнічних груп, з процесами соціальних переміщень в середині їх і між ними.

Прийняття Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 року) і проголошення незалежності України (24 серп­ня 1991 року) поклали початок утвердженню нових підходів до визначення суті, принципів і форм розв'язання національно­го питання.

Україна за чисельністю населення займає одне з перших місць в Європі. За переписом 1989 року в ній проживало майже 52 мільйони чоловік. Населення країни досить строкате за етнічним складом, в межах Української держави прожива­ють представники 125 національностей. Причому деякі з них значні в кількісному відношенні. Передусім це стосується росі­ян, яких налічується 11,4 млн. чоловік, або 22,1% всього на­селення. Помітними групами є також євреї — 486 тис., біло­руси — 440 тис., молдавани — 325 тис., болгари—234 тис., поляки —219 тис., угорці — 163 тис., румуни — 135 тис., греки — 99 тис., татари — 88 тис , вірмени — 54 тис., цига­ни - 48 тис., кримські татари—47 тис. та інші.

Українці — основне населення, другий за чисельністю слов'янський народ. З 44,1 млн. українців, що проживали в Радянському Союзі, на Україну припадала основна маса — 37,4 млн. чоловік (84,8%). В Російській Федерації українців проживало 3,7 млн. в Казахстані — 898 тис., в Молдові — 561 тис. і Білорусії — 231 тис. Найбільше — понад 1 млн. чоловік — українців живе на заході в США. В Кана­ді проживає 530 тисяч, в Польщі — близько 304 тисяч, в Аргентині — 100 тисяч, в Бразилії — 50 тисяч. Всього на се­редину 1989 року в світі нараховувалось близько 46,1 млн. чоловік.

Цікаву картину являє  соціально-територіальний  фактор розвитку української держави. Якщо, приміром, частка міських жителів серед українців у 1989 році становила 60,33 відсот­ка, то у Росії відповідний показник дорівнював 87,55, у єв­реїв — 99,16, білорусів — 79,3, у поляків — 67 і т. п. (Хо­ча варто зазначити, що деякі етнічні групи — кримські тата­ри, болгари, гагаузи та деякі інші за рівнем урбанізації від­стають від українців).

Ще більший вплив на активізацію етнічних груп справляє та обставина, що протягом останніх років значно змінилась їх со­ціальна структура. В їхньому середовищі створилися прошар­ки, які традиційно беруть на себе роль етнічних лідерів — ін­телігенція, господарники і т. п. Причому за рівнем насиченос­ті такими категоріями працівників багато груп знову-таки або випереджають українців, або не набагато відстають від них. Якщо говорити про соціальні прошарки, з яких можуть ви­ходити потенційні лідери тих чи інших етносів, то ситуація виглядає таким чином. Основні кандидати — це люди розумо­вої праці. Нині частка людей, зайнятих переважно розумовою працею, в Україні становить 31,7 відсотка. Для порівняння можна взяти кілька національностей. Серед українців цей по­казник дорівнює 29,4 відсотка, росіян — 38,6, білорусів — 31,6, молдаван — 15,8, євреїв — 67,5, болгар — 25,7, поля­ків — 27,4. Цікаво буде подивитись і на ситуацію в містах, бо саме в них починається процес активізації етнічності. Частка тих, хто займається переважно розумовою працею — 37,3. Для українців це співвідношення становить 35,5, росіян — 40,9, білорусів — 35,3, молдаван — 24,3, євреїв — 67,6, болгар — 32,8, поляків — 32,2 відсотка.

Основним «кадровим резервом» тих соціальних груп, що пе­реважно беруть на себе роль етнічної еліти, є особи з вищою і середньою спеціальною освітою, тобто фахівці. За станом на 15 листопада 1989 року в Україні Їх налічувалося 6,6 млн. чоловік, в тому числі з вищою — 2,8 млн., з середньою спеціальною — 3,8 мільйона. Спеціалісти становлять 12,82 від­сотка всього населення республіки. Рівень насиченості окремих етнічних спільностей цією соціальною верствою також свідчить про неабиякі можливості тих, хто зможе взяти на себе функ­цію «антрепренерів активізації етнічності». Скажімо, якщо у складі українців є 12 відсотків фахівців, то серед росіян їх 11,7, євреїв — 28,7, білорусів — 15 і т. д.

На основі спостережень за етнополітичними ситуаціями в різних країнах та шляхом порівняльного аналізу світова соціо­логія виявила поетапні особливості етнічного відродження. На першому етапі відбувається «обирання носіїв етнічності». По­тенційні етнічні лідери, добровільні активісти починають від­шукувати своїх етнічних родичів, виявляти тих, чия свідомість вистояла перед денаціоналізаторською сокирою державного апарату, нагадувати про свої етнічні корені тим, хто піддався нівелюючому впливу одноманітної культури, запроваджуваної згори. Починається стихійне створення різних національних товариств, асоціацій, центрів тощо.

З оформленням певної організаційної структури відкриває­ться шлях до другого етапу — «мобілізації етнічної групи». Її сутність полягає в тому, що лідери етнічної групи, інтелек­туальна верства доводять до відома її членів значення національних проблем та окреслюють шляхи їх розв'язання, тим самим гуртуючи групу навколо спільної мети. Групова солі­дарність, як правило, тільки починається з мовних, культурних або релігійних проблем. Далі вона неминуче охоплює питання соціально-економічного становища групи. Оскільки це вимагає владних зусиль, то на третьому етапі етнічного від­родження неминуче відбувається «політизація етнічності», тоб­то переведення усвідомлених групою проблем у політичні про­грами та гасла. Вона вже не може задовольнитися суто куль­турницькою і просвітницькою роботою, а вимагає участі у роз­поділі влади. І коли група у своїх прагненнях зустрічає опір з боку «нації—держави», то виникає небезпека етнічного конфлікту.

Формування та реалізація національних інтересів — за­галом складний процес, у якому діють багато об'єктивних та суб'єктивних чинників. Яким має бути наше суспільство, народ України вже визначився на основі національного (загальнонародного) консенсусу: незалежна, су­веренна, соборна, демократична Україна, її характерні риси — громадянське суспільство, правова держава, економічний та політичний плюралізм, ідеологія та мораль, що базуються на національних та загальнолюдських цінностях, повага до прав людини. Оскільки всі політичні сили України єдині в цьому, вищезазначене становить національну мету, національну концепцію розвитку, платформу для національної згоди. У цьому руслі мають формуватись і національні інтереси України.

Формування національних інтересів, їх реалізація — надто складний процес. У будь-якому суспільстві інтереси окремих людей бувають не тільки різними, але й протилежними і на­віть антагоністичними. Проте суспільство в цілому може функ­ціонувати лише за умови зіставлення їх на основі національного компромісу і національної згоди, чіткого визначення шляхів бо­ротьби за реалізацію інтересів окремих людей

Національні інтереси реалізуються державою через держав­ні інтереси. Та державні інтереси можуть мати і самостійний характер (інтереси влади) і не збігатися з національними інте­ресами. Наприклад, інтереси уряду можуть бути відмінними від національних інтересів або інтересів інших елементів влади (за­конодавчої чи судової).

Характерним є те, що перехід від тоталітарної системи до демократичної супроводжують одночасно два процеси — нове державотворення і зміна суспільного ладу. Різко загострилися суспільні проблеми та суперечності. У цій ситуації на перший план виходять державні інтереси, що не завжди збігаються з ін­тересами загальнонаціональними, тим паче — кожної особи, бо вихід з кризового становища зачіпає усіх нас. За таких над­звичайно складних умов державні інтереси виявляються через відповідні стратегічні завдання:  забезпечення нормального .функціонування суспільства, внутрішньої стабільності, соціаль­ної безпеки, сприятливих міжнародних умов та міжнародних гарантій безпеки України. Ці завдання і виступають як націо­нальні інтереси.

Національна свідомість — різновид свідомості соціальної спіль­ноти, групи, що ґрунтується на уявленнях про соціальні цін­ності та норми, визначені для віднесення особистості до тієї чи іншої нації, тобто до спільноти національної. Ґрунтом національної свідомості була свідомість етнічної приналежності на підставі уявлень (міфів) про спільне походження та спільну кров. І хоча такі уявлення випливають із позаісторичних, легендарних джерел, вони віді­грають досі важливу роль у формуванні національної свідо­мості.

До цих уявлень (міфів) як ознак приналежності до етнічної спільності близькі також ознаки релігійні (наприклад, поляка ідентифікують з католиком, єврея — з іудеєм, «православні» — звична самоназва росіян).

Зміст етнічної свідомості як компонент національної свідо­мості має багатовікову традицію, й до нього слід також долучи­ти уявлення про спільну територію проживання (рідна земля), спільну мову (рідна мова), про спільність психічного складу та особливі риси характеру. Виникають вони стихійно на рівні по­бутової свідомості, суспільної психіки й є способом осмислення, визначення мотивів поведінки як окремої особистості, так і цілої спільноти, її властивостей і досягнень (етнічні автостереотипи). Розглядуваній свідомості притаманне емоційне тло, супровід психічно-моральними переживаннями, зокрема, почут­тям патріотизму, гордості своєю приналежністю до спільноти, гніву, осуду, обурення щодо іншої точки зору.

Національну свідомість слід розглядати як вищий щабель порівняно з етнічною. Вона, крім зазначеного, пов'язана з си­стемою ідеологічних і політичних цінностей, для неї централь­ною є ідея національної держави (реальної чи постульованої).

Ідеологічно-політичний компонент національної свідомості, на відміну від інших, не виникає стихійно на побутовому рівні, а є результатом, випрацьованим національною інтелігенцією. Національна ідея на ґрунті національної культури в термінах політико-правових, ідеологічних доповнює зміст етнічної свідомості внаслідок активної дії національних партій або інших політизованих цільових груп.

Етнонаціональна куль­тура — це синтез, сплав політичної культури і культури міжнаціонального спілкування — це соціально-духовний феномен, підсумок І регулятор міжнаціонального спілкування, важлива передумова групового і індивідуального виховання, вагомий фактор розвитку етнонаціональних спільнот і людства в цілому.

Етнополітична культура не знаходиться в прямій залеж­ності від економічних і класових факторів, від наявності або відсутності системи виховання. Вона зумовлена ступінню демо­кратичності суспільства, рівнем вирішеності політичних і со­ціально-економічних проблем, в тому числі національного пи­тання, загальним розвитком політичної і духовно-культурної сфери. Етнополітична культура — найвище досягнення люд­ства, загальнолюдська цінність. Саме тому недоречні спроби її поділу і протиставлення за політичними, національними, класо­вими, географічними та іншими ознаками.

Основними рисами і критеріями високої етнополітичної куль­тури є: перехід до нових підходів з національного питання; ус­відомлення і визнання пріоритету загальнолюдських цінностей і інтересів над класовими і груповими: розуміння необхідності досягнення балансу і гармонії міжнаціональних, державних і національних, загальнолюдських і національних інтересів; не­подільне почуття громадянської і національної гордості, при­належності до роду людського; почуття дружби між народами країни проживання, піклування про долю Батьківщини, всієї планети Земля; розуміння необхідності сумлінної праці на бла­го своєї Вітчизни, свого народу; сприяння і прагнення до розширення політичних, культурних, економічних контактів свого народу і країни з народами і країнами всього світу; не­розривний інтерес до політичної і духовної культури свого на­роду, країни і всього світу; знання рідної мови, мов народів своєї країни та інших народів; громадянська і національна скромність, піклування про гідність свого та інших народів; до­тримання законів країни та положень міжнародних пактів про права людини і народів; глибока повага до громадянської і на­ціональної гідності людей своєї національності і будь-якої ін­шої, доброзичливість і такт у взаємовідносинах з ними, а в пер­спективі — відмова від звички поділяти людей за їх політичними поглядами і національними ознаками; нетерпимість, до проявів етнонаціонального екстремізму; потяг до оволодіння  і підвищення етнополітичної культури.

Саме такі підходи і будуть сприяти гармонізації етнонаціональних відносив, розбудові вільної, суверенної заможної Ук­раїни і успішному входженню її до світової цивілізації.

ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ:

1. Що таке етносоціологія і що вона вивчає?

2. Що таке історичні форми спільності людей і які їх ви знаєте?

3. Які характерні риси родоплемінних об'єднань людей? Що таке народність і які її характерні риси?

4. Які в сучасній етносоціології існують напрямки визначень поняття нації і чим вони відрізняються в трактуванні нації?

5. Що таке міжнаціональні відносини? Які на вашу думку принципи можуть нормалізувати міжнаціональні стосунки в сучасному світі?

6. Назвіть і охарактеризуйте етапи етнічного відродження.

Література:

1.             Соціологія. / за ред. В.Городяненка. – К., 1999.
2.             Етнос і соціум. / Попов Б. – К., 1993.
3.            Євтух В. Етносоціологія: перспективи застосування. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. - №1/6. – с. 20-25.