Лекція "СВОБОДА СОВІСТІ ЯК ЕЛЕМЕНТ ДЕМОКРАТИЧНИХ СВОБОД"

Релігієзнавство як наука. Свобода совісті як елемент демократичних свобод

1.     Богословсько-теологічний, філософський та науковий методи пізнання релігії.
2.     Соціологія та психологія релігії.  Релігійний світогляд.
3.     Релігія, її соціально-стабілізуюча роль.
4.     Поняття свободи совісті. Закон про свободу совісті.

 

Все религии одинаково ложны и одинаково истинны в зависимости от того, кто ими пользуется. Можно поставить их на службу эго, а можно на службу Истине. Если ты веришь, что только твоя религия является Истиной, тогда ты поставил ее на службу эго. Используемая таким способом религия становится идеологией, и, помимо формирования чувства мнимого превосходства, разобщает людей и вызывает между ними конфликт. Если религия служит Истине, то ее учение представляет собой дорожный путеводитель или карту, оставленные пробужденными людьми с целью помочь твоему духовному пробуждению, иначе говоря, чтобы помочь тебе освободиться от отождествления с формой. 

Есть лишь одна абсолютная Истина, являющаяся источником всех остальных. Когда ты ее находишь, твои действия сонастраиваются с ней. Можно ли выразить эту Истину словами? Да, но слова, разумеется, — это не Истина. Слова лишь указывают на нее.

(Р.Роллан)

 

Коли світовий відомий фізик-теоретик Мікіо Каку заявив, що знайшов докази того, що Бог існує, його міркування викликало переполох у науковій спільноті.

Відповідаючи на питання про сенс життя і Бога, Каку здивував свого інтерв'юера, коли він заявив, що більшість вищих фізиків вірять в Бога через те, як створений Всесвіт. Ми - це всесвіт порядку, краси, елегантності та простоти.

Він пояснив, що Всесвіт не повинен бути таким - він міг бути потворним і хаотичним. Коротко кажучи, порядок, який ми бачимо у Всесвіті, є свідченням Творця.

"Я прийшов до висновку, що ми знаходимося в світі, створеному правилами, створеними інтелектуальними силами ", - сказав фізик.

«Повірте, все, що ми називаємо шанс сьогодні не має більше сенсу. Для мене зрозуміло, що ми існуємо в плані, який регулюється правилами, які були створені, формуються універсальним розумом, а не випадково».

 

Навчальна дисципліна «Релігієзнавство» є органічною частиною в системі дисциплін гуманітарного циклу. Вивчення історії становлення й еволюції релігійних систем, природи і генезису вільнодумства, сучасної релігійної ситуації у світі і на Україні, розкриває природу релігії як соціокультурного феномена. Релігієзнавство істотно посилює світоглядний потенціал гуманітарних дисциплін.

Метою викладення дисципліни є світоглядна і духовно-моральна підготовка студентів для самостійної їхньої орієнтації в умовах вільного вибору, пізнання соціокультурних особливостей різних країн і народів.

Завдання навчальної дисципліни: засвоєння сутності, історії виникнення та розвитку релігії, її ролі та місця у суспільстві, житті людини; пояснення сутності сучасних релігійних течій; формування вмінь орієнтуватися у складних проблемах релігійного життя та релігійної ситуації в Україні; долати забобони у становленні до релігії та церкви, пов'язані з пануванням державного атеїзму; мати навички вільно і самостійно визначатися у своїх релігійно-світоглядних орієнтаціях; використовувати набуті знання у своїй повсякденній діяльності (у спілкуванні між людьми, у виховному процесі серед молоді, в сім'ї); у своїй повсякденній діяльності та у спілкуванні між людьми додержуватися принципу свободи совісті. Предмет навчальної дисципліни: природа та сутність релігії, її філософські, соціологічні, етичні, культурологічні, політичні та історичні ознаки.

Слово «релігія» перекладається з латинської як благочестя, святиня, предмет культу. З цього випливає, що тут ми маємо справу з явищем, яке відноситься до чогось вищого, святого, надлюдського у людському житті. Це вище, абсолютне, має загальну назву Бога або Божества, хоча кожна окрема релігія має свої власні імена цієї вищої сили. Можна сказати, що не існує релігії без Бога, тобто якого-небудь уявлення про Бога, Бог є початок і сенс будь-якої релігії.

Релігія є не тільки уявленням про Бога, не тільки свідомістю, це й реальне життя, дії людей — культ, богослужіння, церковна організація, нарешті, це форми і принципи організації сус­пільного життя, що тією чи іншою мірою ґрунтуються на релігійних підставах. Тобто релігія — це відповідне світосприйняття та певна сфера життя людини, які пов'язані із відношенням її до Абсолютного.

Таким чином, поняття релігії безпосередньо пов'язане з поняттям Бога. Не заглиблюючись у філософське або богословське трактування цієї проблеми, підкреслимо, що Бог є перш за все «Абсолют», який стоїть вище будь-яких людських або природних сил, здібностей, якостей та відносин. Він надприродний, надреальний. Він породжує природу, породжує все — тому він не є нічим з того, що сам породжує. Бог є трансцендентним, тобто потойбічним, таким, що не міститься в межах даного замкненого кола свідомості (іманентного). Тому людина не може відкрити Бога, «побачити його», пізнати так, як вона може пізнати будь-яке природне явище. Лише сам Бог може відкритись людині, може перейти цю грань між трансцендентним і іманентним, тим більше, що не будучи сам творінням, Творець залишає в кожному своєму творінні маленьку частину себе.

Теологія і наука багато віків шукають докази як за, так і проти існування Бога. Але висновком цих пошуків є те, що ці докази марні. Вони нічого не доводять людині, яка не вірить, та вони не потрібні людині, яка вірує. Ще І.Кант вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.

Релігія існує багато віків, мабуть, так довго, як існує людство. За цей час воно виробило безліч різновидів релігій. Своєрідні релігії існували у Древньому Світі у єгиптян та греків, вавілонян та євреїв. У наш час широкого розповсюдження набули так звані світові релігії: буддизм, християнство та іслам. Крім того, продовжують існувати національні релігії.

Протягом довгого часу продовжуються спроби з'ясувати, що ж являє собою релігія, які її суттєві характеристики набули форму спеціальної галузі знання релігієзнавства. Релігієзнавство вивчає процес виникнення, функціонування та розвитку релігії, її побудови та різні компоненти, численні виявлення релігії в історії суспільства та у сучасну епоху, її роль у житті окремої людини, конкретних суспільств та суспільства взагалі, взаємозв'язок та взаємодію з іншими галузями культури

Релігієзнавство — це комплексна галузь людських знань. Воно сформувалося як результат зусиль представників богословсько-теологічної, філософської та наукової думки.

Історично першою формою релігієзнавства є теологія — учення про Бога в католицькій та протестантській традиції, про богослов'я як науку, про прославлення Бога за православною традицією. Теологія, або богослов'я, виникає із спроби пояснити загальні положення тієї чи іншої релігії, перекласти образи, що містяться у священних книгах та постановах соборів, та догматичні формули на мову понять, зробити їх зрозумілими загалу віруючих. Теологія також має багато відділів догматика, моральне богослов'я, екзегетика, літургія (теорія богослужіння), каноніка (теорія церковного права) тощо. Теологія, яка вивчається в духовних учбових закладах, безпосередньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вона вивчає релігію та різні форми релігійного життя з точки зору їх практичного використання. Наука про релігію намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів з точки зору його історичного розвитку та сучасного стану. Богословсько-теологічний підхід до релігії — це підхід до релігії з середини, з позицій самої релігії. Основою такого підходу є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина. Нерелігійній людині вона просто недоступна.

Характерною для богословське теологічного релігієзнавства є концепція релігії, що подана у книзі відомого православного богослова та священнослужителя Олександра Меня.

О.Мень обстоює твердження про надприродність релігії. Релігія, з точки зору О.Меня, є відповідь людини на вияв­лення. Божественної сутності Релігія є силою, що зв'язує світи, міст між тваринним світом та Духом Божественним Цей зв'язок органічно випливає з природного прагнення людської душі до спорідненої з нею, але такої, що переви­щує Божественні субстанції.

Цей зв'язок, вважає О.Мень, здійснюється перш за все за до­помогою особливого виду духовного пізнання — релігійного досліду. Релігійний досвід можна у самих загальних рисах визначи­ти як переживання, що пов'язані з відчуттям реальної присут­ності у нашому житті, у існуванні усіх людей та всього Всесвіту якогось Вищого початку. Кінцева мета богословсько-теологіч­ного підходу — це захист та виправдання релігійного віровчен­ня , доказ вічної цінності релігії для кожної конкретної людини та людства взагалі.

Богословсько-теологічному підходу до релігії, як до підходу «зсередини», протистоїть філософський та науковий методи роз’яснення релігії, як підходи «ззовні» — богословсько-теологічний підхід здійснюється на основі прийняття релігійного віровчення, як початкової та безперечної істини.

Для філософської методології властиві універсалізм та субстанціалізм, філософія прагне з'ясувати всі явища та пронеси дійсності з точки зору виявлення їх загальних принципів та законів, визначення «сутності» речей, процесів та явищ їй характерний критичний підхід до всіх явищ дійсності, у тому числі і до релігії. Філософія, на відміну від теологи, не задовольняється прийняттям на віру все ставить під сумнів. Це не значить, що її метою є руйнування колективних вірувань, моральних підвалин людського буття. Філософи беруть під сумнів для того, щоб перевірити, наскільки міцні ці людські установлення, позбавитись тих з них, які виявили свою неістинність, а ті, які витримали перевірку, — поставити на більш міцний щабель знань. Реально ж філософія являє собою велику кількість вчень, шкіл, течій та напрямків. Існує напрямок релігійної філософи, у якому засобами філософської методології досягається така ж сама мета, що і у богословське теологічному підході до релігії. Разом з релігійною філософією у XVII—XVIII століттях зароджується філософія релігії. У філософії релігії також набуває перевагу позитивна тенденція у відношенні оцінки ролі релігії у житті людини та суспільства. Але тлумачення релігії виходить за межі того або іншого напрямку релігії, релігійних конфесій. У межах філософи релігії існує деїзм, що тлумачить Бога, як найвищий Розум, з буттям якого пов'язано будову Всесвіту, а також пантеїзм, що розчиняє Бога у природі та культурі.

Відмінність між філософією та наукою виявляється не тільки у предметній сфері, але також і в методах дослідження релігії. Філософія не провадить емпіричного дослідження дійсності.

У науковому релігієзнавстві з самого початку його формування широко застосовується історичний метод, що передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також урахування взаємодії у цьому процесі, як загальних закономірностей історії, так і своєрідних конкретних обставин. Історичний метод може бути розслідуваним у вигляді генетичного підходу, коли дослідник виводить всі послідовні стадії з початкової фази. У розвитку цієї процедури важливе значення має відшукування усіх проміжних стадій у ланцюзі еволюції релігії. Активно використовуються у релігієзнавстві і порівняльно-історичні дослідження. У ході цього дослідження здійснюється порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії у різних моментах часу, всіляких релігій, що існують одночасно, але стоять на інших етапах розвитку, проводиться реконструкція тенденцій розвитку.

Усяка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це «щось» не може виступати предметом віри у вигляді незалежної від свідомості об'єктивної дійсності. Не можна вірити у об'єкт як такий, а можна вірити тільки в ті або інші наші уявлення про цей об'єкт. Наприклад, вірити, що цей об'єкт існує, що він наділений тими або іншими характеристиками.

Таким чином, віра — це елемент людської свідомості, і вона безпосередньо спрямована на ті чи інші утворення свідомості поняття, уявлення образи теорії та ін.

Вчені відзначають, що предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття та теорії. Але не всі гіпотези стають предметом віри. Важливо відзначити, як активне емоційне та оціночне особисте відношення до свого предмета неминуче захоплює і вольовий процес та проявляється у тій чи іншій поведінці особистості.

Віра, як складовий момент акту вольового вибору, відбиває стверджувальну силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації її духовних та фізичних сил у відповідних проблематичних ситуаціях за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви. Предметом релігійної віри є надприродне. Надприродне, за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу, перебуває по той бік та порушує їх природний хід. Релігійна людина вірує у виключний характер надприродних істот або сил, і зокрема, не застосовує до них звичайні критерії емпіричної вірогідності.

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого — насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є "опіумом народу", автори ряду праць із філософії розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї — хай ілюзорної — компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати й інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії — ідея Бога як відображення абстрактної людини — не позбавлена гуманізму. По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань, національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін., більше того, він їх передбачає і на них ґрунтується. Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її еволюцію.

Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.

Зміст релігійного світогляду — не божественний, а людський, або, краще сказати — суспільний, незважаючи на його фантастичність.

Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких полягає насамперед у збереженні й закріпленні віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.

 

Ще понад 23 століття тому назад великий грецький вчений і філософ Арістотель відзначав, що людина - “зоон політікон” (тварина суспільна), а тому вона в якості людини в своїй поведінці керується не інстинктами, а суспільною думкою. В ідеалі, суспільна думка для людини, як такої, має бути тим, чим для тварини є інстинкти.

Але окрім ознак суспільних людині притаманні також ознаки вільної істоти - особи, що діє за своїм власним вибором. Для узгодження інтересів суспільства з інтересами особи протягом віків виробилися правила взаємовідносин між ними. Ці правила мають спочатку моральну, а потім - і правову силу. Таким чином формувалась фіксована система взаємних прав (свобод) та обов’язків людини і суспільства.

Зараз людство дійшло висновку, що серед всіх прав і свобод людини центральне місце належить правам і обов’язкам в галузі світогляду кожної окремої людини. Адже світогляд - це духовна основа особи людини і в той же час суб’єктивна основа мотивів людської діяльності. З цієї точки зору світогляд - це найбільш суттєва ознака особи людини. Який світогляд - така і людина в її соціальному та особистому вимірі. Процес становлення світогляду - це процес становлення самої особи людини. Насильство в галузі світогляду - це насильство не в якійсь частковій сфері вияву людини, а насильство над людиною взагалі.

Протягом віків права і свободи людини в галузі світогляду оголошувалися, обмежувалися і регулювалися в моральних поняттях добра і зла, в релігійних канонах гріха і благочестя, в низці юридично-правових документів, а також в педагогічних та побутових рекомендаціях. Центральне місце серед цих прав і свобод завжди займали права і свободи стосовно релігії. Це зумовлено тим, що релігія була і до цього часу залишається найбільш масовим світоглядом.

 

Міжнародні юридично-правові акти про свободу совісті.

В юридичній літературі сукупність прав і обов’язків в галузі релігії і стосовно релігії називається свободою совісті. (Англійською мовою: The freedom of conscience - свобода свідомості)

Свободу совісті оголошено серед найголовніших прав і свобод. Правові аспекти свободи совісті не є чимось самодостатнім, тобто вони не є тим, що існує саме по собі і ні від чого іншого не залежить. Свобода совісті, на мою думку, може бути реалізована лише в контексті інших прав і свобод людини в демократичному суспільстві. Найближчим полем функціонування сукупності прав, свобод і обов’язків в галузі свободи совісті є система найвищих прав людини стосовно вибору, дотримування та вияву світогляду.

Саме в такому контексті свобода совісті оголошена у Всезагальній декларації прав людини (Прийнята та проголошена резолюцією 217а(111) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.)

В статті 18 цієї декларації свобода совісті ставиться поруч з свободою думки та свободою релігії. Там написано:

“Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії, це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання та свободу сповідувати свою релігію або переконання як особисто, так і спільно з іншими, публічно або приватним порядком, в навчанні, богослужінні та виконанні релігійних і ритуальних порядків.”

В статті 19 до сказаного добавляється свобода переконань і свобода вираження переконань:

“Кожна людина має право на свободу переконань та на вільне вираження їх; це право включає свободу без перешкод дотримуватись своїх переконань та свободу шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.”

Статті 26 та 29 деталізують здійснення світоглядних прав і свобод в сфері освіти та виховання та на випадок зіткнення світоглядних прав людини і суспільства. В них написано:

“Освіта повинна бути направлена до повного розвитку людської особистості та до збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості та дружбі між усіма народами, расовими та релігійними групами та повинна сприяти діяльності Організації Об’єднаних Націй по підтримці миру.

Батьки мають право приорітету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей.”(Стаття 26).

“При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підкорятись тільки тим обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забезпечення гідного признання та поваги прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та загального благополуччя у демократичному суспільстві.”(Стаття 29).

В наступних Міжнародних актах (Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (підписана 4.11.1950 р. представниками держав - початкових членів Ради Європи, являється основоположним документом Ради Європи.), Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінкі, 30 липня - 1 серпня 1975 р.) зміст світоглядних прав і свобод було розширено і уточнено у виразі: “свобода думки, совісті, релігії і переконань”.

Зокрема, “Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод” оголосила:

1.Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одному так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком, в богослужінні, вченні та відправленні релігійних та ритуальних обрядів.

2.Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які встановлені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах суспільного спокою, охорони суспільного порядку, здоров’я або моральності, або для захисту прав та свобод інших осіб..

“Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі” зазначає:.

а) Декларація принципів, якими держави - учасники будуть керуватися у взаємовідносинах:

...Повага до прав людини та основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань. Держави - учасники будуть поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань для усіх, без різниці раси, статі, мови та релігії...

Хоча міжнародні акти про світоглядні свободи людини оголошені Організаціями і Нарадами, членами яких є, практично, всі країни світу, проте, на мою думку, громадяни різних країн не в рівній мірі забезпечені згаданими правами і свободами в галузі релігії.

Елементами свободи совісті має бути відокремлення церкви від держави. Але в світі є чимало країн, в яких церква не відокремлена від держави. В конституціях цих країн законодавчо закріплено правова нерівність релігійних конфесій.

 

Ось що написано в подібних Конституціях:

Норвегія:

Конституція, стаття 2.

Євангельська лютеранська релігія являється офіційною державною релігією. Громадяни, які сповідують цю релігію, повинні виховувати своїх дітей як її послідовників.

Данія :

Конституція, частина 7, стаття 4.

Євангельська лютеранська церква являється державною церквою Данії та в такій якості підтримується державою.

Стаття 66.

Будова державної церкви регулюється статутом.

Греція:

Конституція, стаття 3.

Домінуючою релігією в Греції являється східна православна християнська церква. Православна церква Греції, визнаючи своїм главою Господа Ісуса Христа, єдина по своїй доктрині з великою константинопольською християнською церквою.

Стаття 13.

Усі відомі релігії вільні, а право на відправлення обрядів захищено законом...Прозелітизм заборонений законом.

Стаття 14.

Послідовники усіх відомих релігій знаходяться під таким же контролем держави та повинні виконувати такі ж обов’язки по відношенню до неї, як і послідовники домінуючої релігії

Іран:

Конституція, стаття 2.

Ісламська республіка Іран являється системою правління, заснованою на вірі: а) в єдиного Бога, в його виключно вищу владу та право управляти і в необхідність підкорятися його велінням; б) в божественне откровення та його основоположну роль у тлумаченні законів; в) у повернення до Бога після смерті і у конструктивну роль цієї віри в сходженні людини до Бога; г) у божественну справедливість творення та законодавства; д) в прийнятність керівництва та управління і їх фундаментальну роль в забезпеченні постійності ісламської революції; е) у вище достоїнство та цінність людини і її свобод, з’єднаної з обов’язками перед Богом.

Стаття 12.

Офіційною релігією Ірану являється іслам та традиція дванадцяти імамів. Інші течії ісламу... також користуються повагою.

Стаття 13.

Іранці - послідовники зороастризму, іудейства та християнства являються єдиними визнаними релігійними меншинами.

Саудівська Аравія:

Конституція, стаття 6.

Громадяни повинні шанувати короля відповідно зі священним Кораном і традиціями Пророка в покірності та послуху в часи труднощів, успіхів та поневірянь.

Стаття 7.

Державне правління в Саудівській Аравії черпає владу з священного Корана та традицій Пророка.

Індонезія:

Конституція.

Держава заснована на наступних філософських принципах: віра в єдиного Бога; справедливий та цивілізований гуманізм; єдність Індонезії; демократія, яка керується мудрістю рішень представників народу; соціальна справедливість для усіх індонезійців.

Болівія:

Конституція, стаття 3.

Держава признає та підтримує римську апостольську католицьку релігію. Гарантується можливість публічного відправлення будь-якого іншого культу. Відношення з католицькою церквою регулюються за допомогою угод, заключених між болівійською державою і святим престолом.

Аргентина:

Конституція, стаття 2.

Федеральний уряд підтримує римську апостольську католицьку церкву.

Великобританія:

Конституція відсутня.

Великобританія являється єдиною країною, у законодавстві якої наряду з віруючими та атеїстами фігурують також і агностики. Не дивлячись на свободу пропаганди своїх поглядів, громадянин країни може бути притягнений до відповідальності за богохульство у випадку публікації непристойних та образливих висловлювань про християнство, які виходять за рамки цивілізованої дискусії. Це не відноситься до дебатів та дискусій про істинність християнської доктрини. Церква Англії та церква Шотландії являються офіційними державними церквами при проведенні релігійних церемоній. Релігійна освіта повинна бути забезпечена по всіх школах, що фінансуються з громадських фондів, і складає частину національних учбових планів.

Італія:

Конституція, стаття 8.

Всі релігійні конфесії рівні перед законом. Релігійні конфесії, інші ніж католицизм, самоорганізуються у відповідності зі своїми віруваннями при умові, що їх дії не вступають у протиріччя з італійським законодавством.

Іспанія:

Конституція, стаття 16.

Жодна конфесія не носить характеру державної. Державні власті не беруть до уваги релігійні вірування іспанського суспільства та підтримують відповідні відношення співпраці з католицькою церквою та іншими конфесіями.

 

Елементом свободи совісті повинна бути також цілком світська, нерелігійна освіта в державних навчальних закладах, що утримуються на податкові збори з усіх громадян. Такий елемент системи свободи совісті називається відокремлення школи від церкви...

Нарешті звернемося до Конституції України. Ось статті, що стосуються свободи совісті:

 

Стаття 24.

Громадяни мають рівні конституційні права та свободи і рівні перед законом. Не може бути привілеїв і обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, по мовним чи іншим ознакам...

Стаття 34.

Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань...

Стаття 35.

Кожний має право на свободу світогляду та віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноосібно чи колективно релігійні культи та ритуальні обряди, проводити релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежено законом тільки в інтересах захисту суспільного порядку, здоров’я та моральності населення чи захисту прав та свобод інших людей.

Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Ніхто не може бути звільнений від своїх обов’язків перед державою чи відмовитися від виконання законів з мотивів релігійних переконань. У випадку якщо виконання військових обов’язків протирічить релігійним переконанням громадянина, виконання цієї повинності повинно бути замінено альтернативною (невійськовою) службою.

 

Таким чином, кожен в Україні, а не тільки її громадянин, може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, здійснювати релігійну діяльність. Щоправда, українська Конституція не гарантує широкого права діяти згідно зі своїми релігійними переконаннями.

Водночас, як відомо, конституції переважної більшості країн, принаймні європейських, містять гарантії релігійної свободи не лише особи, але й релігійних організацій. Причому якщо в сенсі проголошення особистої свободи всі вони дуже подібні й більшою або меншою мірою відповідають міжнародним правовим документам, то щодо правового стану релігійних організацій конституції демонструють досить-таки значні відмінності.

Українська Конституція проголошує відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, а також те, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. В нашій Конституції немає спеціальної згадки про якусь одну з релігійних організацій (на відміну від Італії, Іспанії, Грузії, Македонії, Болгарії та деяких інших країн) і, на відміну, скажімо, Греції, не йдеться про державну церкву. Не передбачає Конституція України й поділу релігійних організації на традиційні і не традиційні, визнані або не визнані (як, скажімо, в Литві). Але не містить вона, зазначимо, й положення про рівність усіх церков чи релігійних громад перед законом (як, наприклад, у конституціях Білорусії, Росії чи Хорватії).

Але твердити, що принципові засади церковно-державних відносин тим самим в сучасній Україні уже закладено, видається передчасним. Навіть понад це, можливо, лише відтепер і розгорнеться справжня дискусія, а то й боротьба навколо того, якою саме бути українській системі відносин між державою і релігійними організаціями. Адже конкретизація конституційних положень повинна відбутися у спеціальному Законі (або законах), а нинішній Закон “Про свободу совісті і релігійні організації ”, напевно, зазнає більш або менш суттєвих змін. І якими будуть ці зміни, крім зміни назви, - з прийнятої Конституції ще зовсім не випливає.

Головне залежатиме від того, який саме зміст вкладе український законодавець у положення про відокремлення Церкви від держави. Адже подібне положення у прямій або опосередкованій формі міститься в конституціях країн з дуже відмінними моделями церковно-державних відносин, таких, як США та Словенія, Росія та Японія, Білорусь та Польща.

Ще одне принципове питання - наявність або відсутність відмінностей у правовому статусі різних релігійних організацій. В українській Конституції немає - попри численні звернення релігійних лідерів - положення про рівність усіх релігійних організацій перед законом. І слід зауважити, що майже повсюдно в Західній Європі одна (Італія, Великобританія), або кілька (Німеччина, Бельгія) церков мають важливі переваги перед іншими. Ці переваги є наслідком тривалого і складного історичного розвитку, в якому певній Церкві (церквам) належало особливе місце, а також результатом виснажливої боротьби, пошуку і віднайдення компромісів між консерваторами і модерністами, ортодоксами і лібералами. Адже саме з домінуючими церквами у держав складалися найбільш напружені відносини - лише порівняно недавно (в часовому вимірі історії) ці відносини з площини змагання і боротьби, придушень і тимчасових перемог перейшли на рівень гармонії і співпраці.

На основі положень Конституції в кожній демократичній країні приймається додаткове, уточнююче Законодавство про релігійні культи.( В кожній окремій країні воно називається по-різному.)

Законодавство України про релігійні культи під назвою: “Про свободу совісті та релігійні організації” писалося за схемою, на основі і лише в наслідок редагування відповідного Законодавства СРСР та УРСР, в яке вносилися лише деякі зміни і доповнення. З внесенням останніх воно було прийняте Верховною Радою 23 квітня 1991 року, а потім з врахуванням нової Конституції України декілька раз ще і ще вносилися доповнення. Зараз у Верховній Раді проходить подання Кабінету Міністрів про доповнення і внесення змін до 14 статті згаданого Законодавства.

Необхідність удосконалення Законодавства про свободу совісті зумовлена тим, що, як заявляє про це Державний комітет у справах релігії, в Україні в галузі релігії відбуваються такі інтенсивні процеси, які не спостерігаються не лише в СНД, а і у всій Європі. Активність релігійно-церковної діяльності перевищує активність усієї решти громадсько-політичних організацій. Загальновідомо, що в межах чинного законодавства в Україні не вдалося нормалізувати функціонування релігійних організацій, а навпаки, в останні роки ми були і є свідками небачених за роки Радянської влади міжконфесійних конфліктів. Навіщо ж в такому разі латати латаний-перелатаний Закон. Слід створювати новий Закон про свободу совісті і писати його зовсім по-іншому.

Насамперед у Законі про свободу совісті потрібно буде врахувати положення ратифікований Україною міжнародно-правових документів, в який ідеться про свободу совісті, релігії, думки і переконань. Певен, що нам не потрібен загальнодержавний орган з питань свободі совісті та релігії. Саме цей орган – Державний Комітет у справах релігії сприяв розпалюванню міжконфесійних конфліктів протягом останніх 7-8 років, не погасивши жодного з них. У разі необхідності держава може звертатися за експертною порадою до фахівців або утворити тимчасовий дорадчий орган чи встановити посаду консультанта при Верховній Раді чи при Президенті України. Загалом же усі конфлікти в цій сфері повинні розв’язуватися в суді, а відповідальність за здійснення Закону про свободу совісті в кожному окремому випадку необхідно покласти на органи місцевого самоврядування.