Лекція ОСОБИСТІСТЬ В ПОЛІТИЦІ

ОСОБИСТІСТЬ В ПОЛІТИЦІ.

 

План

1. Політична соціалізація.
2. Політичне лідерство. Типології та функції політичних лідерів.
3. Політичні еліти, їхні типи і функції.
4. Політичні еліти і лідери в Україні.

 

Політична соціалізація — це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.

Сучасна теорія політичної соціалізації пройшла в своєму розвитку три основних етапи:

Перший етап (1950-60-ті pp.). Процес політичної соціалізації інтерпретувався як вплив політичного середовища на особистість шляхом передачі визначених моделей поведінки через систему організованих суспільних інститутів і цінностей.

В цей період розробляється концепція "стійкості дитячих і юнацьких уявлень про політику", в рамках якої були сформульовані такі головні теоретичні припущення: по-перше, уявлення про політику, засвоєні в дитячий період, згодом залишаються незмінними, і, по-друге, уявлення, настанови, засвоєні у дитячому віці, мають більш істотний вплив у порівнянні з більш пізніми орієнтаціями.

Другий етап (1970 — початок 80-х pp.). У цей період процес політичної соціалізації розглядається як "вертикальна" передача системи цінностей і моделей сприйняття політичної реальності від політичного режиму до особистості. А гіпотеза про визначальну роль сім'ї в процесі соціалізації була піддана критиці і переосмисленню.

Третій етап (з середини 1980-х pp.). Пов'язується з процесами політико-економічної та соціокультурної трансформації в країнах колишнього соціалістичного табору, громадяни яких із середини 80-х років намагаються з тим чи іншим ступенем успішності впровадити зовсім нову для них, ліберально-демократичну систему цінностей. Це змусило дослідників переглянути тезу про незмінність і стійкість дитячих і юнацьких уявлень про політику. Тому в останні десятиріччя XX ст. у теорії політичної соціалізації також відбулися зміни і перегляд багатьох положень, що стосуються пояснення механізмів, агентів і результатів процесу політичної соціалізації.

У літературі широко використовуються моделі політичної соціалізації, запропоновані американським ученим Р. М. Мерельманом. Він виділив чотири таких моделі:

Перша - системна - характеризується формуванням позитивного ставлення до влади, правового порядку, традиційним інститутам. Найважливішими агентурами соціалізації є школа і сім'я, а також оточення, особистості, її однолітки.

Друга модель - гегемоністська - формує молодь, вороже налаштовану проти будь-якої соціальної та політичної системи, крім «своєї ». Ведучими агентурами в цій моделі є засоби масової інформації.

У третій моделі - плюралістичній - цілями соціалізації є формування уявлень громадян про свої політичні інтереси, бажання участі в їх реалізації, високого рівня громадянської активності. В результаті громадяни стають прихильні певним політичним групам і можуть їх вільно змінювати в залежності від результатів політики і ступеня реалізації своїх інтересів. Агентурами є школа, батьки, засоби масової інформації, партії та групи інтересів.

Четверта модель - конфліктна - зводиться до формування лояльності до певної групи і готовність підтримати її в боротьбі проти інших груп. Агентурами соціалізації є органи пропаганди та агітації, що представляють інтереси групи.

Перша (системна) модель соціалізації більшою мірою характерна для англо-американської культури. Друга (гегемоністська) - для країн незахідних цивілізації. Третя (плюралістична) - властива континентально-європейській культурі. Остання модель (конфліктна) характерна для закритих (авторитарних) політичних систем.

Лідерство - універсальний за своєю природою феномен суспільного життя. Воно існує скрізь - у великих і малих організаціях, в бізнесі і в релігії, в компаніях і університетах, в неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство властиво будь-якій сфері людської діяльності, для існування і процесу якої потрібне виділення керівників і відомих, лідерів і послідовників.

Спочатку, в примітивних суспільствах, де ще не були виразно виражені і усвідомлені приватні інтереси автономної особи, а існували потреби нерозчленованого цілого (роду, племені), функції лідера були розвинуті слабо. Вони зводилися в основному до забезпечення фізичного виживання общинників.

Зростання різноманітності потреб, появу нових видів діяльності істотно ускладнили соціальні відносини, що зажадало впорядковування поведінки індивідів, гармонізації і узгодження людських потреб і дій. Тоді-то і з'явився політичний лідер, тобто людина, здатна визначати загальну мету, засоби їх досягнення, організовувати процес розподілу ролей і функцій усередині співтовариства.

Таким чином, політичне лідерство - це процес взаємостосунків між людьми, при яких одні виражають і знають потреби, інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші - віддають їм добровільно частину своїх політичних, владних повноважень і прав для здійснення їх цілеспрямованого представництва і реалізації.

Політичне лідерство - це процес взаємодії, в ході якої одні люди (лідери) знають і виражають потреби і інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші (їх прихильники) добровільно віддають їм частину своїх владних повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних інтересів.

Політичний лідер - це і центр влади, і «мозок» і «візитна картка» тих сил, які його висувають на елітарні лідируючі позиції. І забезпечують йому постійну, тривалу підтримку. Він - політичний менеджер, що управляє, керівник своїх послідовників і прихильників.

В структурі політичного лідерства можна виділити три основні компоненти: особові якості лідера, інструменти здійснення влади, ситуацію, в якій діє лідер, і вплив якої випробовує. Залежно від комбінації цих трьох компонентів залежить ефективність його діяльності.

Лідер повинен володіти певними якостями. Якості лідера дослідники об'єднують в три групи - природні, етичні і професійні. До числа природних якостей відносяться - сила характеру, рішучість, інтуїція, магнетизм особи. До числа етичних - гуманізм, відповідальність, чесність. До професійних якостей учені відносять аналітичні здібності, уміння швидко і точно орієнтуватися в обстановці, компетентність, гнучкість, готовність до компромісів.

Загальновизнаною і зберігаючою свою актуальність є типологія лідерства М.Вебера. Він виділив три типи лідерства:

• Традиційне лідерство – спирається на механізм традицій, ритуалів, силу звички. Звичка підкорятися заснована на вірі в святість традиції і передачі влади за спадком. Право ж на панування лідер придбає завдяки своєму походженню. Цей тип лідерства втілює правління вождів, старійшин, монархів.
• Харизматичне лідерство припускає виняткові якості самого лідера, якими він володіє насправді або які приписуються йому його оточенням і всіляко роздуваються засобами масової інформації. Харизматичними лідерами були В.І. Ленін, І.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун, Р.Хомейні та ін. Основою легітимності харизматичного лідера є його перевага над іншими.
• Раціонально-легальне (демократичне) лідерство засновано на існуючій в суспільстві нормативно-правовій базі. Наприклад, відповідно до конституційних норм громадяни обирають президента своєї країни, довіряючи йому на певний термін вищий пост в державі. Основою його легітимності є президентський статус (державна посада).

Політичні лідери можуть поєднувати в собі відразу декілька типів лідерства. Наприклад, раціонально-правовий лідер може володіти і харизматичними якостями (Ш. де Голль - Франція, Рузвельт - США).
По стилю керівництва лідери діляться на три основні типи: авторитарний, демократичний і ліберальний.

Можлива диференціація і типологія політичного лідерства на основі комплексу чинників:

а) якостей самого лідера;

б) властивостей його прихильників;

в) взаємозв'язки між лідером і прихильниками;

г) ситуації, в якій здійснюється лідерство.

Виходячи з цих чинників, виділяють чотири збірні типи лідерів:

• «прапороносець». Володіє власним баченням реалій і перспектив, здатний визначати мету і способи їх досягнення, впливати на прихильників;
• «служитель». Виступає в ролі виразника інтересів своїх прихильників, керується їх бажаннями і діє від їх імені.
• «торговець». Здатний переконати людей в привабливості своїх ідей і планів, примусити їх «купити» ці ідеї і плани;
• «пожежник». Здатний відгукнутися на актуальні проблеми і насущні вимоги моменту, адекватно реагувати на них.

Відповідно до даної типології умовно до категорії лідерів-«прапороносців» можуть бути віднесений В.І.Ленін, М.Ганді, Мао-Цзедун, Мартін Лютер Кінг, Р.Хомейні; до категорії лідерів-«служителів» - Р.Рейган, Г.Коль, радянські лідери Л.І.Брежнев і К.У Черненко, виражаючі інтереси партійної бюрократії. Риси лідера-«торговця» властиві В.В.Жиріновському, В.Зеленському. Як «пожежники» через обставини в тому або іншому ступені виступає більшість лідерів.

Лідер наділяється особливими, інколи необмеженими повноваженнями. Але з нього, як правило, і особливий попит. Якщо лідер не виправдовує покладених на нього надій, то він може не тільки втратити своє лідерство, але понести більш суворе покарання.

Функції політичного лідера вельми різноманітні. Вони залежать від суспільства і держави, в якій йому доводиться управляти, від конкретних задач, що стоять перед країною, від розстановки політичних сил. Найважливішими з цих функцій є:

• Інтеграція суспільства, соціальної спільноти, класу, партії та ін. на підставі загальної мети, цінностей, політичних ідей.
• Визначення стратегічних орієнтирів в розвитку суспільства і держави.
• Участь в процесі вироблення і ухваленні політичних рішень, виявлення способів і методів реалізації програмної мети.
• Мобілізація мас на досягнення політичної мети.
• Соціальний арбітраж, підтримка порядку і законності.
• Комунікація влади і мас, зміцнення каналів політичного і емоційного зв'язку з громадянами, наприклад, за допомогою ЗМІ або в ході різних масових заходів, у тому числі і в період виборних кампаній.
• Легітимізація влади.

З перерахованих функцій видно, наскільки велика роль лідера в суспільстві і в будь-якій соціальній структурі. Тому у ряді країн (Франції, Японії, США і ін.) відбір і підготовка політичних лідерів починається ще в ранньому дитячому і підлітковому віці. Для цього навіть існують спеціальні школи і університети. Доброю школою для підготовки політичного лідера є його участь в суспільних рухах і активне членство в політичній партії. При цьому, разом з професійними здібностями потенційного лідера, велике значення надається його моральним якостям. В тому числі і шляхам досягнення влади.

Одним з негативно сприйманих таких шляхів є популізм. У 2017 році Кембриджський словник визнав «популізм» словом року – через вибори в Сполучених Штатах, на яких переміг Дональд Трамп, та референдум про вихід Великої Британії з Євросоюзу, це слово звучало буквально усюди. І кандидата від Республіканської партії, і англійських прихильників ідеї піти з економічно-політичного союзу називали популістами – за те, що вони обіцяли виборцям прості рішення складних проблем. Зокрема американській лідер закликав побудувати стіну, щоб не пропускати незаконних мігрантів з Мексики, а британські – не витрачати гроші платників податків на утримання євробюрократів.

Згідно із кембриджським словником, популізмом називають політичні ідеї та дії, які спрямовані на отримання підтримки від звичайних людей, яким дають те, що вони потребують. Але чи не є це частиною демократії?

Популізм – це насамперед стверджувати, що проблеми або вирішуватимуться самі собою або за допомогою одного простого рішення, замість того, щоб зображувати поступовий алгоритм дій. Якщо політик-популіст приходить до влади або отримує частину влади, то на певному етапі проблеми держави або суспільства він пов’язує із зовнішнім впливом або тим, що наробили попередники. Популіст говорить, а політик робить. Це ключова відмінність – у політика є результат, а у популіста – винний. Оцінка має бути після приходу до влади – чи були дії.

Щодо особливостей українського популізму, їх формує, по-перше, архаїчна свідомість виборців, які персоніфікують будь-які проблеми в Україні, а по-друге, ставлення до багатства як до награбованого. Люди думають, що якщо людина заробляє багато, то це за рахунок тих, хто заробляє мало. І ці дві особливості утворюють вибухонебезпечну суміш.

 

Політична еліта (франц. elite – краще, відібране, вибране) – самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Щоб зрозуміти сутність і місце політичної еліти у суспільстві, потрібно ознайомитися з основними положеннями елітарних концепцій, серед яких вирізняються моністична і плюралістична.

Моністична концепція еліти сформульована у працях В. Парето, Р. Міллса, П. Бірнбаума. Так, В. Парето вказує на такі основні риси еліти.

По-перше, еліта є однорідною. Вона усвідомлює, що є прошарком, відокремленим від суспільства, відзначається солідарністю при захисті власних інтересів.

По-друге, еліта має зверхність над масами, що виявляється у таких елітарних психологічних якостях, як енергійність, мужність, доброчесність. Втрата елітою цих якостей призводить до її занепаду.

По-третє, всередині еліти відбуваються зміни (так звана циркуляція еліт), під час яких вона допускає у свої ряди нових членів і тим самим зберігає панування або чинить опір структурному і кадровому оновленню, що призводить до революції.

Р. Міллс, характеризуючи американську політичну еліту, яка, на його думку, складається з трьох верхівок:

• політичної (президент, його радники, вища адміністрація),
• економічної (керівники транснаціональних корпорацій),
• військової (командування та стратега Пентагону).
• Це вказує на такі основні риси еліти:
• спільність шляхів досягнення соціального статусу, яка виявляється у тому, що вищі верстви американського суспільства мають кращі стартові умови, ніж інші соціальні групи;
• взаємозамінність, суть якої полягає в тому, що будь-який член економічної верхівки може перейти до політичної верхівки, і навпаки.

П. Бірнбаум поширює теорію еліти Р. Міллса на французьке суспільство. На його думку, еліта є закритою соціальною групою, яка передає своє становище із покоління до покоління через механізм соціалізації — сімейне виховання та систему освіти.

Прихильники плюралістичної теорії еліти критично ставляться до розуміння керівної еліти як однорідного прошарку якому властиве самовідтворення. Вони вважають, що у суспільстві існує багато політичних еліт, які змагаються між собою за владу. Найвідомішими представниками цієї концепції є Р. Даль та Р. Арон. Прихильники плюралістичного погляду вказують на те, що демократичні механізми влади забезпечують конкуренцію і тим самим доступ до неї представників інших соціальних верств. Така конкуренція між елітами, на думку плюралістів, дає змогу різним соціальним групам впливати на процес прийняття політичних рішень, оскільки вони можуть вибрати ту еліту, яка краще врахує їхні інтереси.

В.Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої:

• соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби і «циркуляції» еліт;
• еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні рішення;
• розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли один одного:

• «леви», для яких характерні відвертість, рішучість в управлінні, опора на силові, авторитарні методи владарювання. Вони добрі для стабільних ситуацій, оскільки украй консервативні;
• «лисиці», що володарюють за допомогою використовування різних засобів маніпуляції, обману, демагогії. Вони частіше вдаються до підкупу, роздачі винагород, ніж до загрози застосування насильства. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, перехідності, коли потрібні енергійні, прагматично мислячі і здібні до перетворень правителі;

• суспільство, в якому переважають «леви», приречено на застій; суспільство, в якому переважають «лисиці», відрізняється динамічністю розвитку;
• поступальність і стабільність в розвитку суспільства можуть бути забезпечений при пропорційній притоці в еліту першої і другої орієнтації.

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у досягненні політичного успіху і соціально позитивної спрямованості політичних процесів. Зумовлено це тим, що вона уособлює найважливіші риси політики: владу, авторитет, вплив, керівництво, представництво і відображення суспільно-політичних інтересів.

Політична еліта як найактивніша і впливова частина суспільства грає ключову роль в політичному процесі. Вона бере участь в розробці і ухваленні стратегічних рішень і керує їх реалізацією, визначає напрями суспільного розвитку, формує оборонну політику країни, представляє країну на міжнародній арені. Еліти також грають основну роль у виробленні тієї або іншої ідеології або політичної течії, у формуванні громадської думки і в мобілізації мас для участі в політичних акціях і рухах.

Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.

Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу. Нездатність політичної еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом суспільства, зіткненнями різноспрямованих соціальних і політичних сил аж до громадянської війни.

Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цьому полягає її регулятивна функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань.

Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна, або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.

Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому — в політичному лідерстві. Через політичну еліту реалізуються зв'язки між багатоманітними соціальними й політичними спільнотами, відбувається їх спілкування між собою з метою з'ясування позицій, досягнення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція. Політична еліта виконує також інші функції у політичній системі та в суспільстві в цілому.

У сучасній політології виокремлюються дві основних системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система гільдій. Розрізняються вони залежно від того, хто, як і з кого здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскільки широке коло селекторату, тобто тих, хто відбирає, та якими мотивами він керується під час відбору.

Антрепренерська система (від франц. entrepreneur — підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення у відборі відіграють особистісні якості кандидата, особливо його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропозиціями і програмами. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі є вибори.

Система гільдій (від нім. Gilde — корпорація, об’єднання) багато в чому протилежна антрепренерській. Вона характеризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином із нижчих прошарків самої еліти, поступовим і повільним просуванням по службі. Відбір здійснюється на основі численних формальних вимог невеликим і відносно закритим колом селекторату, до якого входять, як правило, лише члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог, таких, як освіта, вік, стаж роботи тощо, особлива увага при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти в системі гільдій є призначення.

Обидві системи відбору еліт у чистому вигляді трапляються досить рідко. В цілому антрепренерська система переважає в демократичних державах, а система гільдій — за авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Кожна з них має свої переваги й недоліки. Так, антрепренерська система добре пристосована до динамізму сучасного життя, вона більш відкрита для молодих лідерів і сприятлива для нововведень. Водночас із нею пов’язані велика ймовірність ризику в політиці, відносно слабка передбачуваність, схильність лідерів до популізму, надмірного захоплення зовнішнім ефектом, впливом на виборців.

Система гільдій характеризується виваженістю політичних рішень, передбачуваністю політики. Вона забезпечує наступництво в політиці, консенсус її суб’єктів. Однак ця система породжує бюрократизм та масовий конформізм і за відсутності конкурентних механізмів веде до поступової дегенерації еліти, її відриву від суспільства та перетворення у вузьку привілейовану групу.

Особливу систему гільдій представляє номенклатурна система. Вона була поширена в країнах соціалістичного табору. її особливості полягають у тому, що зміна ключових посад у всіх сферах суспільного життя здійснювалась тільки партійними організаціями чи під їх контролем. Пародоксальність такого принципу полягає в тому, що марксизм заперечує вибраність, елітарність та еліти в соціалістичному суспільстві як прояв нерівності. Однак на практиці, в житті Радянського Союзу та інших країн соціалістичного табору була створена система влади, яка спиралася не на економічну, а на політичну нерівність.

 

НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

 

1. Американський політолог М.Херманн визначає лідерство так: «Лідерство — багатогранне поняття. Розглядаючи його прояви, слід взяти до уваги:

а) характер самого лідера;

б) риси його конкурентів (послідовників, виборців і ширше — всіх політичних суб’єктів, що взаємодіють з даним лідером);

в) взаємозв’язок між лідерами та його конституентами;

г) контекст або конкретну ситуацію, в якій лідерство здійснюється».

Покажіть, як «працює» це визначення політичного лідерства в різних політичних режимах. Що об’єднує і що вирізняє політичних лідерів
СНД, України, США та інших країн? Для аналізу спробуйте використати відомості про політичних лідерів та їхніх послідовників (М.Тетчер, Г.Колль, Б.Клінтон, В.Гавел, Ф.Кастро тощо). Які типи лідерів вам відомі?

 

2. У розумінні лідерства необхідно відрізняти три самостійних підходи: психологічний, соціологічний та політологічний. Психологів цікавлять власне психологічні процеси, пов’язані з переходом саме від натовпу до певної диференційованої спільності. Соціолога хвилює питання про соціальні механізми подібних процесів та стратифікацію різноманітних соціальних спільностей (лідерство у неформальних гуртах, виробничих колективах тощо).

У чому специфіка політологічного підходу до розуміння лідерства? Чи слід розрізняти поняття «лідер» та «керівник»? Якщо так, то чому?

 

3. Відомий німецький політолог М.Вебер, аналізуючи феномен влади, дійшов висновку, що вона може існувати на трьох різних підвалинах: традиції, харизми та легальності. Влада традиціоналіста-вождя (патріарха або князя) тримається на авторитеті «вічно вчорашнього», тобто на тих принципах, що освячені традицією та звичною орієнтацією на їх дотримання. Харизма передбачає вождя-засновника (харизматика), який спирається на повну особисту відданість та довіру послідовників, що базується на наявності в нього особливих рис (пророк, князь — військовий керівник, партійний вождь). Врешті-решт, вождь-реформатор (законодавець) діє на основі законного обрання і ділової компетенції. Найбільш цікавим із точки зору професійного визнання політика М.Вебер вважав феномен харизми.

Як ви думаєте, чому? Чи притаманний цей тип лідерства нашій політичній традиції? Чому феномен харизми сьогодні в центрі уваги політологів?

 

4. Імідж — це цілеспрямовано створюваний особливого виду образ, уява, якою за допомогою асоціацій наділяє об’єкт (явище, особистість, товар тощо) додатковими цінностями — соціальними, політичними, соціально-психологічними, естетичними та ін. і завдяки цьому сприяють його більш емоційному сприйняттю. Особливу роль у формуванні іміджу відіграють засоби масової інформації. Провідні політики Заходу займають майже стільки ефірного часу, як їхні політичні супротивники, разом узяті.

Покажіть на прикладах, якими засобами, методами, способами створювався імідж наших керівників, чи відповідає він справжній сутності того чи іншого лідера?

 

5. На основі аналізу періодичної преси охарактеризуйте нинішній стан та перспективи розвитку політичного лідерства в Україні.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

 

1. Що спонукає людей до активної професійної діяльності, до політичного лідерства?

2. Чому суспільство, класи, нації, верстви, еліти висувають із свого середовища політичних лідерів?

3. Які теорії еліт і висування політичних лідерів вам відомі?

4. Якими рисами, на ваш погляд, повинна володіти людина, котра претендує на роль політичного лідера? Чи достатньо наявності цих рис, щоб стати таким лідером?

5. Які особливості висування політичного лідера в умовах однопартійної системи?

6. Що таке соціальні еліти? Як і чому вони виникають? Чи можна американський істеблішмент і радянську номенклатуру визначити як еліти?

7. Культ політичного лідера — чи визначається він режимом влади чи особистими рисами, які характеризують лідера?