Лекція "СУСПІЛЬСТВО І ОСОБИСТІСТЬ"

СУСПІЛЬСТВО І ОСОБИСТІСТЬ

 Лекція 8.

 

План.

1. Особистість. Чинники формування особистості. Індивідуальності.

2. Соціальний статус. Соціальна роль. Престиж.

3. Рольові, статусні та організаційні конфлікти.

4. Соціальна діяльність і поведінка особистості.

 

     Розглядаючи поняття особистості, слід уточнити такі поняття, як людина, індивід, індивідуальність, особистість.

Поняття «людина» вказує лише на якісні відмінності людей від тварин і майже нічого не говорить про соціально обумовлені відмінності між самими людьми.

Індивід — це окремий, відособлений член соціальної спільності: народу, суспільства, даної соціальної групи. В соціології поняття «індивід» вживається в тих випадках, коли розглядаються окремі представники соціальних спільностей, вибіркової сукупності (в емпіричному аналізі), які описуються за належністю до даної сукупності. Соціолог Ігор Кон відмічає, що словом «індивід» називають людину просто як одиничного представника певного цілого (біологічного роду або соціальної спільності, групи); специфічні особливості реального життя і діяльності конкретної людини в зміст поняття не входять.

Поняття особистості допомагає охарактеризувати в людині соціальну основу її життєдіяльності, ті властивості і якості, які людина реалізує в соціальних зв'язках, соціальних інститутах, культурі, тобто в суспільному житті, в процесі взаємодії з іншими людьми. Поняття особистості показує, як в кожній людині індивідуально відображаються соціально значимі риси і проявляється її сутність як сукупність всіх суспільних відносин. Соціологія прагне виявити соціальні засади формування особистісних якостей, соціальний зміст і соціальні функції різних типів особистостей, тобто вивчити особистість як джерело суспільного життя та його реального носія.

На складність, багатоплановість структури особистості ще на початку ХХ століття звернув увагу З.Фрейд. Якщо в марксистській соціології увага в першу чергу зверталась на взаємовідносини особистості і суспільства, то в психоаналітичній соціології було здійснено спробу строгим логічним шляхом пов’язати біологічне і соціальне начало в людині, звернути увагу на чуттєао-аналітичну основу особистості як соціального суб’єкта.

З Фрейд звертав увагу в структурі особистості на три складові частини:

• Підсвідомість (Воно), що являє собою компонент, де панують підсвідомі інстинкти, які пов’язані з необхідністю задовольнити свої біологічні потреби, серед яких Фрейд особливої уваги надавав сексуальній і агресивній потребі. Підсвідомістю править принцип задоволення.
• Свідомість (Я) – компонент особистості, який керує її контактами із зовнішнім світом. Поступово, в міру свого дорослішання, під впливом оточуючих людей              , людина вчиться стримувати свої біологічні інстинкти, вести себе за правилами, відповідно до реальної обстановки. Поступово в цьому процесі формується “Я”. Сферою свідомості керує принцип реальності.
• Надсвідомість (Над-Я) – це засвоєні людиною соціально значимі норми, стереотипи, соціальні заповіді, заборони, що стали внутрішньо необхідими людині, обмеження, які диктує людині суспільство і які людина добровільно бере на себе. Цей прошарок особистості формується у процесі виховання і проявляється у вигляді совісті. Цією сферою людської психіки керує “внутрішній цензор”.

В динамічному плані всі ці три елементи структури особистості характеризуються конфліктом.

Ідеї З.Фрейда про структуру людської свідомості розвинув П.Сорокін. Саме Сорокін пояснив фрейдівське “Над-Я” як надсвідомість. Приймаючи загалом запропоновану Фрейдом структуру свідомості, Сорокін дав їй трохи іншу інтерпретацію. Надсвідомість, за Сорокіним, - це сфера абсолютних моральних законів, які складають базові цінності і норми і джерело яких знаходиться у сфері релігійної свідомості. В результаті такого переосмислення структура особистості за Сорокіним набула такого вигляду. Більшу частину людської особистості займає ВОНО (підсвідоме), над яким вивищується Я (свідоме), яке розгортається в горизонтальній площині всього різноманіття соціальних відносин, що базуються на відносних цінностях. І вгорі знаходиться надсвідоме – сфера зв’язку людини з Абсолютом, Богом, в результаті якого здійснюється укорінення людини у вічні абсолютні цінності.

Якщо індивідом народжуються, то особистістю стають в процесі соціалізації.

Соціалізація — це процес входження індивіда в соціальне середовище через засвоєння норм, ідеалів, цінностей та включення особи в систему соціальних відносин і самостійне відтворення нею цих відносин.

Процес соціалізації триває протягом всього життя людини. Вона включає в себе як цілеспрямований, так і стихійний вплив на особу з боку соціального середовища. Але обмежується лише тим із них, що має позитивний характер, допомогаючи їй активно і безболісно ввійти в соціальне життя.

Лише засвоївши соціальний досвід (способи діяльності, надбання культури, цінності, звичаї, традиції та багато чого іншого), людина наділяється людською сутністю, набуває якостей індивідуальності. Термін «індивідуальність» означає те особливе, специфічне, що відрізняє таку людину від усіх інших, включаючи природні і соціальні, соматичні і психічні якості.

 В процесі соціалізації французький соціолог Ж.Піаже виділяє такі стадії соціалізації:

• Сенсорно-моторна (від народження до двох років);
• Операційна (від 2 до 7 років);
• Стадія конкретних операцій (з 7 до 11 років);
• Стадія формальних операцій (12 –15 років).

Соціалізація ж дорослих, на думку вченого, відрізняється кількома моментами:

• Дорослі змінюють свою зовнішню поведінку, а діти – ціннісні орієнтації;
• Дорослі в процесі соціалізації набувають певні навички, а діти – мотивацію поведінки.

Психолог Р.Гарольд запропонував теорію, за якою соціалізація дорослих розглядається не як продовження дитячої соціалізації, а як процес, в якому долаються психологічні прикмети дитинства: відмова від дитячих міфів, сприйняття.

Уже З.Фрейд виділив механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття провини, почуття сорому. Імітація – це усвідомлене намагання дитини копіювати певну модель поведінки. Зразком можуть бути батьки, родичі, друзі і т.п.

Ідентифікація – це спосіб усвідомлення належності до тої чи іншої спільноти. Через ідентифікацію діти сприймають поведінку батьків, родичів, друзів, їхні цінності, норми і зразки поведінки як свої власні.

Імітація та ідентифікація є позитивними механізмами, бо вони сприяють засвоєнню певного типу поведінки. Почуття сорому і провини є негативними механізмами, бо вони забороняють деякі зразки поведінки.

На кожній стадії існують особливі інститути соціалізації. На дотрудовій стадії соціалізації головним інститутом є сім'я, також важливими є дошкільні заклади, школа.

Трудовий колектив є основним інститутом соціалізації на трудовій стадії. Досить важливе значення в процесі соціалізації відіграють неформальні об'єднання, групи за інтересами.

Окрема людина, через її просторову і часову обмеженість, знаходиться під безпосереднім впливом не всієї сукупності суспільних відносин, а лише частини їх. Витоки сучасної концепції соціалізації знаходимо в працях французького соціолога Габріеля Тарда. В основу теорії соціалізації він поклав принцип наслідування, що лежить в основі людських взаємовідносин (відносини «вчитель-учень» він вважав типовими соціальними відносинами). Розгорнуту соціологічну теорію, яка описує процеси інтеграції індивіда в соціальну систему через засвоєння загальноприйнятих норм, розробив американський соціолог Толкотт Парсонс.

Органи соціалізації, включаючи сім'ю і інститути освіти, на його думку, виконують функцію відтворення соціальної структури.

В соціології аналізом проблем соціалізації особистості займалися російські та українські соціологи Борис Ананьєв, Сергій Бабенко, Михайло Дьомін, Ігор Кон, Петро Лямцев, Володимир Паригін та інші. Вони зазначали, що аналіз соціалізації людини дозволяє визначити не тільки те, як формується особистість і якими засобами, але й те, що сприяє розкриттю механізмів включення індивіда в суспільні процеси.

Десоціалізація – це процес відучування від старих соціальних норм, цінностей, ролей і правил поведінки.

Ресоціалізація – процес засвоєння нових цінностей, норм, ролей і правил замість попередніх.

Будь-яка особистість не існує поза соціумом, вона обов'язково є  членом певної соціальної групи, соціальної спільності, тобто кожна особистість має своє, чітко визначене місце в суспільстві.

Значним впливом в соціології користується рольова теорія особистості. Основні положення цієї теорії були розроблені Г.Кулі, Дж.Мідом, Р.Лінтоном, Т.Парсонсом, Р Мертоном та іншими. Вона описує соціальну поведінку людини двома основними поняттями “соціальний статус” і “соціальна роль”.

Кожна людини в своєму житті взаємодіє з великою кількістю інших індивідів. В процесі соціальних зв’язківі взаємодії поступки людей, їх відносини один з одним визначаються становищем (позицією), яку вони займають в суспільстві в цілому і в конкретній соціальній групі. Відповідно до цього становища індивід наділяється певними функціональними правами і обов’язками у відносинах і іншими індивідами.

Соціальний статус особистості — це певне місце людини в суспільній    ієрархії, яке обумовлене її походженням, професією, віком, статтю, сімейним станом.

В статусі фіксується той набір конкретних функцій, які повинна виконувати людина в соціальній групі, суспільстві і тих умов, які повинні бути надані їй суспільством для виконання цих функцій.

Кожна людина має не один соціальний статус, оскільки включена не один соціальний зв'язок і здійснює різні соціальні функції. Так, і сучасна людина може мати одночасно статуси громадянина певної  держави, студента, члена сім'ї, члена політичної партії і т.п.  

Тому Мертон ввів в соціологію замість поняття “соціальний статус” поняття “статусний набір”.

В соціології розрізняють предписані статуси і статуси набуті. Предписані статуси дані людині від народження.

Предписані статуси — це ті, які надані індивідам безвідносно до їх вроджених відмінностей або здатностей.

Набуті статуси — ті, які потребують як мінімум особливих якостей. Вони досягаються завдяки змаганням і індивідуальним зусиллям.

Прикладами предписаних  статусів можуть бути стать, національність, місце народження. Набуті статуси — ті, які набуваються людиною протягом життя (освіта, професія, кваліфікація). Крім того, серед набутих статусів ми можемо виділити статуси регулярної зміни (вік) і статуси вольової зміни (кваліфікація, місце проживання). Перші змінюються незалежно від нашої волі, а зміною других ми можемо керувати.

Ієрархія соціальних статусів фіксується поняттям престижу, яке відображає значимість в суспільстві або соціальній спільності становища,  що його займає людина. Престижними можуть бути професії, посади, види  діяльності.

Наприклад, професія юриста в сучасних умовах є дуже престижною, тобто індивід, який має таку професію, має і досить високий соціальний статус.

Поняття соціального статусу визначає конкретне місце, яке займає індивід в даній соціальній системі. Знаючи соціальний статус певної людини, його соціальні функції, люди чекають від нього, що він буде володіти певним набором соціальних якостей, здійснювати певний набір дій, які необхідні для виконання його функцій, тобто, виконання ним певної соціальної ролі.

Поняття статусу означає певну позицію в окремій структурі. Таким чином індивід має багато статусів. Статус конкретного індивіда складається з суми всіх статусів, які він займає. Так, наприклад, статус містера Джонса — це комбінація всіх його статусів, які він має як громадянин, як юрист, як чоловік місіс Джонс.

Статуси і ролі невід'ємні від тих структур, які їх задають. Чим краще індивіди пристосовані до своїх статусів, тим стабільніше буде функціонувати суспільство.

Суспільство стикається з дилемою розвитку двох статусів: предписаних і набутих.

Використання віку як підстави для приписування статусу — універсальне. Всі суспільства визнають три вікові категорії як мінімум: діти, зрілі люди і старі.

Соціальна роль — це модель поведінки, яка об'єктивно задана соціальною позицією особистості в системі суспільних або  міжособистісних відносин у відповідності з очікуванням оточуючих.

Роль являє собою динамічний аспект статусу. Кожний індивід має своє соціальне призначення, тобто має призначений йому набір статусів. Коли він використовує права і виконує обов'язки, які складають його статус, він грає роль. Роль і статус є нероздільними. Не існує ролей без статусів, як і статусів без ролей. Кожен індивід має серію ролей, які витікають з різних структур, в яких він бере участь. Ці ролі визначають те, що він повинен робити для суспільства і що суспільство може очікувати від нього.

Кожний соціальний статус має свій ролевий набір, тобто дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу. Наприклад, статус лікаря — це певні права і обов'язки, переважно закріплені законом. Соціальна ж роль лікаря включає конкретні правила поведінки в спілкуванні з колегами, пацієнтами, адміністрацією, вимоги до рівня освіти, культури і т. д.

У функціонуванні соціальних ролей можна виділити три основні блоки:

• навіювана роль – система певних очікувань суспільства і соціальної групи, орієнтована на суб’єкти рольової поведінки;
• суб’єктивно сприймана роль – сукупність тих специфічних орієнтацій, які приписує сама собі людина, що має певний статус, тобто її власне уявлення про те, як вона повинна вести себе в суспільстві, у спілкуванні з особами інших соціальних статусів;
• грана роль – реально втілена в конкретних вчинках поведінка даної особистості, що володіє певним соціальним статусом.

Поведінка особистості в той час, коли вона відділяється від ролі називається ролевою дистанцією.

Люди в різній ступені ототожнюють себе з ролями, які вони виконують в суспільстві. Максимальне злиття індивіда з роллю називається рольвою ідентифікацією. Але разом з тим спостерігається і протилежний процес, коли людина свідомо веде себе всупереч вимогам норм і очікуванням людей. Такий процес ми називаємо дистанціюванням від ролі.

Зрозуміло, що кожна людина виконує багатоманітні ролі. Не з усіма ролями людина себе однаково ототожнює. Це породжує і внутрішні конфлікти особистості.

Якщо людина не грає ролі у відповідності з очікуванням суспільства, то вона вступає в конфлікт із суспільством (статусний конфлікт). Наприклад, ситуація: міліціонер затримує злочинця, який виявляється його сином. Відбувається статусний конфлікт, при якому статус батька, вірогідно, переважить статус міліціонера. Бо перемагає той мотив, що є вагомішим в конкретній ситуації.

Рольовий конфлікт породжений зіткненням вимог двох або більше несумісних ролей, що витікають з даного статусу. Наприклад: в школі трапилось серйозне порушення дисципліни – розбито віконне скло. Учитель вимагає, щоб староста назвав порушника. Однокласники очікують, що він не назве чийогось імені, скаже “не знаю”, “не бачив”. І роль товариша вимагає, щоб він не доніс на порушника. Учитель вимагає назвати порушника, і роль учня вимагає, щоб він послухався. В цьому випадку існує кілька способів подолання рольового конфлікту. Один з них полягає в тому, що окремі ролі визнаються більш важливими, ніж інші, і їхньому виконанню надається пріоритет.

Інакше кажучи, існує не тільки тільки ієрархія соціального статусу, але й ієрархія соціальних ролей, і кожна особа вибудовує піраміду своїх переваг. Та вільний вибір дуже відносний, оскільки людина перебуває в своєрідних лещатах соціальних функцій, статусів, ролей, які утворюють механізм входження людини в суспільство. У загальному вигляді життєва позиція особистості – це багатовимірна конструкція, функціонально-динамічної якості, яка інтегрує і регулює в динаміці всю особистісну структуру і забезпечує певний рівень включеності особи в життєдіяльність суспільства.

Поняття «діяльність» вивчають багато різних наук – психологія, політологія, філософія, біологія і т.д. Соціологія акцентує увагу не на будь-яких видах діяльності, її цікавить тільки діяльність соціальна, коли мається на увазі специфічна людська форма активного ставлення до оточуючої дійсності, зміст якої становить її доцільну зміну і перетворення.                

Класик німецької соціології Макс Вебер вважав, що предметом вивчення соціології як науки виступає соціальна дія, яка за своїм змістом орієнтована на інших людей. Наприклад, зіткнення велосипедистів не є соціальною дією, але лайка, сутичка, яка виникла при цьому, — це вже соціальна дія.

Отже, соціальну діяльність можна визначити як цілеспрямовані дії, що базуються на врахуванні потреб, інтересів і дій інших людей, а також існуючих в суспільстві соціальних норм.

Соціальна діяльність включає в себе мету, засіб, результат і процес діяльності.

В структурі соціальної діяльності виділяють три взаємопов’язані компоненти:

• усвідомленість діяльності;
• суспільно обумовлений характер діяльності;
• продуктивність діяльності.

В залежності від характеру відношення людини до оточуючого світу і взаємодії її з іншими людьми соціальна діяльність поділяється на такі найважливіші види:

•     матеріально-перетворююча;
•     пізнавальна;
•     ціннісно-орієнтаційна;
•     комунікативна;
•     художня;
•     політична.

Стосовно об’єктивного ходу історії діяльність поділяють на прогресивну і реакційну; стосовно об’єктивно існуючих систем цінностей – на позитивну, негативну, законну, незаконну, моральну і аморальну.

Діяльність можна поділити також в залежності від її значення і ролі в соціальному розвитку на репродуктивну (відтворюючу) і продуктивну (творчу). Перша з них пов’язана з одержанням або відтворенням вже відомого результату відомими засобами і способами. Друга направлена на вироблення нових ідей, цілей і відповідних їм нових засобів і способів або на досягнення нових цілей за допомогою засобів, які раніше для цього не застосовувались.

М.Вебер розрізняв чотири типи дії: традиційну, афективну, цілераціональну і ціннісно-раціональну. Традиційні дії – це дії, засновані на тривалій звичціі здійснювані індивідами, як правило, без осмислювання. Афективні дії – це дії, які здійснюються лише з метою вираження емоцій. Цілераціональні (або інструментальні) дії – це такі дії, при здійсненні яких виконавець не лише порівнює різні засоби досягнення цілі, а також оцінює корисність самої цілі. Ціннісно-раціональні дії відрізняються тим, що при їх здійсненні діяч сриймає ціль як щось самодостатнє, як ціль в собі, і може навіть не порівнювати різні способи її досягнення. Якщо соціальні дії, направлені на досягнення певного результату не тільки для самого  діяча, і здійснюються з обох сторін, то має місце соціальна взаємодія.

Соціологія вивчає також поведінку людини в суспільстві.

Сукупність вчинків та інших соціальних дій особистості, які мають мотиви, реакцію на її соціальний статус, складають поведінку людини. Поведінка людини є результатом взаємодії її внутрішньої природи і процесу соціалізації. Людина живе в суспільстві і її поведінка залежить від характеру взаємодій з групами, членами яких вона є. Сама група виступає в якості особливого суб’єкта поведінки, яка має конкретні цілі і мотиви поведінки. В груповій поведінці спостерігаються такі своєрідні феномени, як наслідування, співчуття, емоційна заразливість, підпорядкування індивідуальної поведінки груповим нормам і ролевим приписам, лідерство.

Визначальною основою соціальної діяльності і соціальної поведінки особистості виступають об'єктивні умови її життєдіяльності, які породжують певні потреби і інтереси.                      

Потребу в соціології визначають як потребу в чомусь, необхідному для підтримання життєдіяльності організму, людської особистості, соціальної групи, суспільства в цілому.

Виділяють два види потреб: природні і соціальні. Природні потреби — це потреби людини як біологічної істоти, наприклад, потреба в їжі, житлі, одязі і т. п. Соціальні потреби створюються суспільством і залежать від рівня його розвитку, а також від специфічних умов діяльності соціальних суб'єктів (особистості, соціальної групи і т.д.). Прикладами соціальних потреб можуть бути потреби в спілкуванні, в трудовій діяльності і т. д.

Усвідомлені потреби виступають вже як інтереси.

Інтерес — це форма прояву потреби, що скеровує суб'єкт на усвідомлення мети діяльності; це спосіб відношення соціального суб'єкта до необхідних умов існування, що виражається в прагненні створювати і використовувати ці умови.

Для того, щоб людина здійснила конкретні дії, вона повинна усвідомити потреби та інтереси, зробивши їх внутрішніми мотивами.

Мотив — це побудження до активної діяльності суб'єкта (особистості соціальної групи, спільності), пов'язане з прагненням задовольнити певні потреби. В соціології мотив розглядається як усвідомлена потреба суб'єкта в досягненні певних цілей.

Мотив є внутрішнім збуджувачем, на відміну від стимулу, тобто впливу об'єктивних умов.

Стимул перетворюється в мотив діяльності особистості тоді, коли стає суб'єктивно значимим, відповідає потребам суб'єкта. Наприклад, коли мова йде про трудову діяльність, то одним з головних стимулів буде виступати матеріальне заохочення.

З потребами та інтересами тісно пов'язані цінності. Цінність виражає соціальне ставлення людини до об'єктів та явищ оточуючої дійсності. Це позитивне чи негативне значення конкретних явищ дійсності для суб'єкта, це те, що є суттєвим, важливим для нього. Цінності визначають ціннісні орієнтації особистості.

Будь-яка діяльність людини спирається на ціннісні орієнтації. Поняття ціннісної орієнтації особистості введене в соціологію в 20-ті роки XX ст. американським соціологом Уолтом Томасом і польським соціологом Флоріаном Знанецьким.

Ціннісна орієнтація — це вибіркове ставлення до сукупності соціальних цінностей. Ціннісні орієнтації є продуктом соціалізації особистості, тобто засвоєння соціальних, моральних, естетичних та інших ідеалів і нормативних вимог.

Ціннісні орієнтації виступають соціальними установками особистості, регулюють її діяльність.

Соціальна установка — це загальна орієнтація людини на конкретний соціальний об'єкт, яка передує дії і виражає схильність діяти відповідним чином.

Кожний індивід свідомо оцінює прийняття або неприйняття тих стереотипів, норм, цінностей, які пропонуються йому суспільством.

Якщо відбувається дезорганізація поведінки індивіда в групі або категорії осіб в суспільстві, спостерігається невідповідність очікуваного моральним і правовим вимогам суспільства, то мова йде про девіантну поведінку.

Девіантна поведінка означає поведінку індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, в результаті чого ці норми порушуються.

Прикладом девіантної поведінки може бути злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція, самогубство і тому подібне.

Термін “девіація” вживається в соціології в широкому та вузькому значеннях. В широкому значенні він означає будь-які поступки та дії, що не відповідають писаним чи неписаним законам і нормам. Цим терміном в соціології частіше позначають сферу моральних порушень, відступ від принципів і норм моралі і права.

Порушення формальних, законодавчо встановлених норм називається делінкветною поведінкою. Делінкветна поведінка абсолютна, бо існують однозначно встановлені законом норми, щго кваліфікують її як злочин.

Девіантна поведінка відносна. Вона завжди оцінюється з точки зору культури, прийнятої в тій чи іншій соціальній спільності. Ця оцінка заключається в тому, що одні відхилення засуджуються, а інші – схвалюються. Те, що для однієї людини, спільності є відхиленням, для інших може бути нормою.

Джерела та причини відхилення поведінки людей від норми вчені намагаються пояснити тим, що люди за своїм біологічним складом схильні до певних типів поведінки, що “кримінальний тип” є результат деградації на ранніх стадіях людської еволюції (Чезаре Ломброзо), що девіантна поведінка пов’язана з особливістю будови тіла людини (Гельмут Шелдон), аномаліями статевих хромосом (Прайс Уїткін), розумовими дефектами, психопатією (Зігмунт Фрейд), та інше.

Соціологічне пояснення девіації, не відкидаючи біологічних, психологічних причин, враховує, насамперед, соціальні і культурні фактори. Соціологи Еміль Дюргейм, Роберт Мертон пояснюють девіацію “соціальною дезорганізацією” суспільства, коли культурні цінності, норми, соціальні взаємозв’язки відсутні, слабшають або суперечать одне одному. Причиною девіації є розрив між культурною метою суспільства і соціально схваленими засобами її досягнення. Девіантна поведінка – це найчастіше спроба втечі від суспільства, від повсякденних життєвих проблем і негараздів, спроба пересилити стан невпевненості, напруженості через певні компенсаторні форми.

В соціальному житті може трапитись така ситуація, коли відхилення поведінки поширюється на широкі соцальні верстви, охоплює соціальні інститути, норми цінності, загрожуючи самим устоям суспільства. Така ситуація називається соціальною аномією і загрожує деформацією суспільства. Зростання проявів девіантної поведінки в тому чи іншому суспільстві свідчить про глибоку кризу ціннісних основ цього суспільства, конфлікт між особистісними і сусіпільними інтересами.

Девіантна поведінка підлягає соціальним санкціям. Санкції – це спосіб реагування оточення на поведінку людини, здійснювані у формі заохочення чи покарання. В суспільстві існує цілий ряд різних санкцій. Одні з них (правові санкції) чітко регламентовані, формалізовані і застосовуються владними структурами відповідно до норм права. Інші санкції (моральні) є неформальними і застосовуються окремими членами суспільства у формі ухвалення або осудження і т. ін. Конкретний зміст санкцій залежить від особливостей культури, моралі, певної суспільної, державної системи тощо.

Регулятивну роль відіграють не лише санкції за дії, але й очікування застосування санкцій за ще не здійснені дії. В застосуванні суспільством санкцій важливо дотримуватись законів. Інакше станеться девальвація (обезцінення) системи санкцій.

Соціальні санкції класифікуються за рівнем спільності (суспільство, колектив, сім’я) і сферою дії (за соціальними інститутами). Всі види соцальних санкцій створюють якусь систему, можутьь взаємно нейтралізувати одна одну, якщо вступають в в суперечності, або, навпаки, посилювати одна одну за умови збігу їх змісту. Без впливу на самосвідомість індивіда  система соціального контролю перестає існувати, якщо соціальний контроль лише спостереження, а не дія.

 

 

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

 

1. В чому різниця між поняттями «індивід», «індивідуальність», «особистість»?
2. Які основні стадії соціалізації і інститути соціалізації на цих стадіях?
3. З чого складається соціальний статус особистості?
4. В чому різниця між предписаними і набутими соціальними. статусами?
5. Що є визначальною основою соціальної діяльності?
6. В чому полягає сутність девіантної поведінки?
7. Що таке соціальні санкції, яких видів бувають соцальні санкції?

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Кон И.С. Социология личности.— М., 1967.                       
2. Краткий словарь по социологии.— Москва, 1989.                  
3. Мертон Р. Социальная структура й аномия // Социологические исследования.—1992.—№3,4.                                           
4. Москаленко В.В. Социализация личности. (Философский аспект).— Киев, 1986.
5.  Особа і суспільство:  Підручник   для   10   кл /   Р.А.Арцишевськнй, С.О.Бондарук та ін. – Київ - Ірпінь: ВТФ "Перун", 1997,
6. Современная западная социология. Словарь.— Москва, 1996.
7. Социология. Наука об обществе. Учебное пособие для студентов высших учебных заведений / Под ред. В.П.Андрущенко.— Харьков, 1996.
8. Соціологія.  Посібник для  студентів  вищих  навчальних закладів. /За редакцією В.Г.Городяненка. – К., - Видавничий центр "Академія", 1999.
9. Хмелько В.Е. Социальная направленность личности.—Киев, 1988.
10. Якуба О.О. Соціологія.—Харків, 1996.
11. Якуба Е.А.   Социология: Учебное пособие для студентов. -  Харьков: Издательство "Константа", 1996 г.