Лекторій для батьків "Не буди лихо..."

 Лекторій  для батьків.

                              Не буди лихо...

Усе починається з дитинства. Як правило, жор­стокими і злими є люди, яким у дитинстві бра­кувало любові і турботи в сім'ї. Зменшення зла і жорстокості в майбутньому суспільстві залежить від тих, хто сьогодні виховує дітей.

Що ми зазвичай розуміємо під насильством?

Найчастіше тільки фізичне насильство ми вва­жаємо насильством.

Нам навіть важко припустити, як часто ми самі демонструємо насильство або стаємо його жертвами.

Виявляється, насильство це ще й:

• погрожування нанести собі або іншому тілесні ушкодження;

• невиразні погрози типу: «Ти у мене дограєшся!»;

• погрози піти, забрати дітей, не давати грошей, подати на розлучення, розповісти про щось;

• заподіяння шкоди домашнім тваринам (щоб помститися партнеру);
• ламання та знищення особистих речей;
• використовування лайливих слів, лайка;

• приниження, ображання, постійне підкрес­лення недоліків;
• контролювання, обмеження у спілкуванні, стеження;

• заборона лягати спати або насильницьке про­будження;

• звинувачення у всіх проблемах;
• критика думок, почуттів, дій;
• поводження з ним/нею як із прислугою; 

Насильством   щодо   дітей, крім цього, вважається:

• нехтування дитиною; 

• нехтування обов'язками  стосовно дитини;                                
• відсутність у сім'ї доброзичливої атмосфери (психо­логічне ізолювання);
• недостатнє забезпечення дитини наглядом та опікою;

• втягування дитини у з'ясування стосунків між батьками і використання її з метою шантажу;

• недостатнє задоволення потреб дитини в їжі, одязі, освіті, медичній допомозі, за умови, що батьки (опікуни) матеріально спроможні зробити це;

   використання алкогольних напоїв (наркоти­ків) до межі втрати самоконтролю над діями;

• нездатність забезпечити дитині необхідну під­тримку, увагу, прихильність.

Неважко помітити, що все це не рідкість у на­ших сім'ях. Ми не розглядаємо це як щось особ­ливе. Так поводилися наші батьки, батьки їхніх батьків. Така поведінка стала для нас звичною. І часто ми просто не замислюємося над тим, як це може впливати на нас самих і наших дітей.

Коли виникає конфлікт, дорослі часто так за­хоплюються ним, що думають тільки про те, як би відстояти свою точку зору. Їм все одно, що відбу­вається у навколишньому світі. Діти, безумовно, не можуть бути сторонніми спостерігачами.

Чи знаєте Ви, що:

■ Діти бачать, чують та пам'ятають більше ніж вважають дорослі. Нам здається, що дитина в цю хвилину не бере участі у конфлікті (захоплена грою, дивиться телевізор, знаходиться в іншій кімнаті тощо). Але насправді діти завжди зна­ють, коли їхні батьки сваряться.

• Діти різного віку по-різному реагують, але на всіх дітей — навіть на немовлят — впливає домашнє насильство.

Будь-яке насильство в сім'ї, незалежно від того, спрямоване воно безпосередньо на дитину чи на іншого члена сім'ї, травмує дитину!

Як діти реагують, коли вони стають свідками насильства в сім'ї:

• Діти зазнають почуття провини, сорому й страху, ніби вони відповідальні за насильство, яке їм доводиться спостерігати.

• Діти відчувають сум.
• Діти відчувають гнів, тому що вони не спро­можні змінити те, що відбувається в сім'ї.

Як ці переживання відбиваються на поведінці дітей?

Діти можуть:

• реагувати надто агресивно;
• не визнавати авторитетів;
• бути пасивними чи пригніченими;
• мати вигляд знервованих або заляканих;
• жалітися на головний біль, біль у шлунку, по­стійне відчуття втоми, сонливість тощо.

 

Пам'ятайте! В сім'ї дитина пізнає, як взаємо­діяти з іншими людьми, як ставитися до себе і до оточення, як упоратися з труднощами і, за вели­ким рахунком, що таке життя.

Які «уроки» може отримати дитина, стикаю­чись із домашнім насильством?

Діти, які були свідками насильства в сім'ї, за­своюють, що:

1. Насильство — це засіб розв'язання конфліктів або отримання бажаного.

Цю навичку вони переносять у навколишнє середовище: спочатку в дитячий садок і школу, потім у дружні і близькі стосунки, а потім у свою сім'ю і на своїх дітей.

2. Негативні форми поведінки в суспільстві — найвпливовіші.

Вони переконуються, що тиск і агресія призво­дять до бажаного результату, і тому не шукають інших способів взаємодії з іншими людьми. Вони не знають про те, що можна домогтися бажаного, не обмежуючи прав іншої людини.

3. Довіряти людям, особливо дорослим, — небезпечно.

У своїх сім'ях вони не мають прикладу позитив­них стосунків. Тому їм важко встановити близькі стосунки з іншими людьми.

Вони не спроможні розуміти почуття інших людей. 

4. Свої почуття і потреби не можна виявляти відкрито.

Дитина не може відкрито виявити свої справжні почуття в сім'ї, тому що або до неї просто нікому немає діла, або за цим настане покарання.

Врешті-решт, вона втрачає цю навичку — виявляти свої справжні почуття.

Дієвими є лише негативні почуття — вони при­вертають увагу, піднімають авторитет, тому тільки їх і варто виявляти.

В результаті дитина: 

• або приховує свої почуття в сім'ї, знаходячи    їм вихід на вулиці, в школі;

  • або керується принципом — мовчи, терпи і принижуйся.

У сім'ях, де у стосунках із дітьми переважають

• контролювання;
• нехтування дитячими потребами;
• тиск;
• приниження одне одного;

Дитина може вирости агресивною або заби­тою, такою, що не вміє постояти за себе.

Тому ми повинні частіше думати про те, кого ми хочемо виховати.

Ми весь час маємо пам'ятати, що дитина — це наше дзеркало.   

 

Дитяча агресивність

Якщо дитина демонструє агресивні реакції, це ще не означає, що вона робить негативний вчинок.

Виявляється, що агресія — це форма поведінки, спрямованої на самозахист, і служить вона для адаптування до навколишнього середовища, задо­волення бажань і досягнення мети.

Тобто це те, що властиво нам від народження, і те, що не можна знищити, можна тільки приглушити.

Агресія: за і проти.

(на думку Генріха Перенса)

За

Агресія — поведінка самозахисту, настійлива, неворожа, спрямована на досягнення мети і тре­нування.

Дитина в цьому випадку поводить себе агресив­но, щоб самоствердитися, взяти гору в якій-небудь ситуації, а також удосконалити свій досвід. Така поведінка служить для захисту потреб, власності, прав та тісно пов'язана із задоволенням особистих бажань, досягненням мети, так само як і здатніс­тю до адаптації.

Дитина хоче щось зробити, але в неї не виходить. Нормально, що в цій ситуації вона може розсерди­тися. Не треба в цей момент сварити дитину. Краще дати можливість дитині «посердитися». Наприклад, покричати, побити боксерську грушу або подушку, порвати газету. А потім навчити, що можна, розсер­дившись, сказати собі: «Я все одно зроблю це!» Тоді обов'язково все вийде. І тоді не треба буде сердитися.

Цей тип агресії є важливим засобом розвитку пізнання і здатності покладатися на себе. Він спо­нукає до необхідної конкуренції, яка у своїй осно­ві не є ворожою і деструктивною.

Безумовно, прояви цього типу агресії природні для здорового адаптування до середовища;

 

 

Проти

Агресія ворожа, тобто злостива, неприємна по­ведінка, така, що завдає болю оточуючим.

Ненависть, лють, задиркуватість, бажання помститися теж можуть бути формою самозахисту, однак породжують багато особистих проблем і змушують страждати оточуючих.

Ворожість викликається і активізується в ре­зультаті сильних неприємних переживань (над­звичайний біль або стрес).

Окрім того, ворожа агресивність може бути ви­кликана відвертим бажанням завдавати комусь болю та отримувати від цього особливе задово­лення.

Нестерпні стрес і біль змінюють природжену агресивність, яка нікому не шкодить, на проти­лежну, викликану бажанням усунути джерело болю або стресу. Тобто виникає тип агресії, який набуває рис внутрішнього бажання заподіяти шкоду або знищити щось у своєму оточенні, що відчувається як джерело надзвичайного невдово­лення.

Оскільки агресивність неоднорідна — в різних ситуаціях треба діяти по-різному.

В одних випадках треба підтримати дитину, в інших — захистити від агресивності.

Інакше кажучи, важливо з'ясувати, якими є дії дитини: самозахист це чи ворожість, або чи не пере­носить вона свою лють з винного, на не винуватого.

Наше завдання — навчитися розбиратися в пси­хологічних особливостях дитячої поведінки та допо­могти дітям адаптуватися до навколишнього світу:

• підтримувати здорову наполегливість, зусил­ля для досягнення мети;
• концентрувати енергію дитини, для того щоб отримати бажаний результат;
• допомагати дітям звільнятися від непотрібної ворожнечі до інших, до себе, до суспільства.

Пам'ятайте! Мова йде не про те, щоб «ви­бити» ворожість палицею. Фізичні покарання, утиски, обмеження ніколи не допоможуть дити­ні впоратися зі своїми агресивними почуттями. Скоріш навпаки, покарання сприяє підтриманню агресивної поведінки і накопиченню негативних почуттів.

Коли діти (чи дорослі) діють агресивно або роб­лять боляче один одному, ми можемо припускати, що раніше вони самі страждали і їхнє емоційне «я» уражене.

Ображання нашої самоповаги, почуття любові до себе є головним джерелом подібних вчинків.

Дитина, яка демонструє ворожу поведінку, від­чуває гнів, нехтування, незахищеність, тривогу та образу. Вона або не здатна, або не може, або боїться висловити те, що відчуває.              :

Дитина стає агресивною не водночас.  Спочатку вона висловлює свої потреби, в пом'якшеній формі. Але дорослі зазвичай не звертають на це    і уваги, доки не з'являться надто серйозні зміни в  поведінці.

Що в наших діях може викликати агресивні  почуття і дії наших дітей? (на думку відомого психолога Ю. Гіппенрейтер)

1. Накази, команди. 

«Зараз же перестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!».

У цих категоричних висловах дитина відчуває неповагу до себе. Такі слова викликають почуття безправ'я та самотності. Особливо, коли дитина має проблеми і намагається поділитися ними з батьками.

У відповідь діти, звичайно, опираються, бур­чать, ображаються, виявляють упертість.

2. Попередження, застереження, погрози.
«Якщо ти не перестанеш плакати,  я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це по­вториться, я візьму пасок», «Не прийдеш вчасно, тримайся...».

Погрози та попередження погані тим, що за частого повторення діти до них звикають і пере­стають на них реагувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до діла і швидко проходять шлях від слабких покарань до більш сильних, а часом і жорстоких: вередливого малюка залишають одно­го на вулиці, двері зачиняють на ключ. Останній крок — починають застосовувати фізичні пока­рання.

3. Мораль, повчання, проповіді.

«Ти зобов'язаний поводитися так, як нале­жить», «Кожна людина повинна працювати», «Ти повинен поважати дорослих».

Звичайно, діти з подібних фраз не дізнаються нічого нового. Нічого не зміниться від того, що вони слухатимуть це всоте. Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, інколи провину, а най­частіше — все разом.

Справа в тому, що моральні основи і моральну поведінку виховують не стільки слова, скільки атмосфера в сім'ї через наслідування поведінки дорослих, перш за все батьків.

4. Постійні поради, намагання все вирішити за дитину.

«А ти візьми і скажи...», «По-моєму, треба...», «Я б на твоєму місці...».

Діти не схильні дослухатися до наших порад. Інколи вони відверто повстають: «Без тебе знаю!», «Тобі легко говорити», «Ти так вважаєш, а я по-іншому».

Кожній дитині властиве бажання бути неза­лежною, приймати самостійні рішення. Щоразу, коли ми радимо щось дитині, ми ніби даємо їй зрозуміти, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші від неї, наперед все знаємо.

Така зверхня позиція батьків дратує дітей, а головне — не викликає у них бажання розповісти докладніше про свою проблему.

Невідомо, чи захоче дитина ще раз вам розповіс­ти про щось важливе.

Як часто діти самі приходять до того, що ми перед цим їм радили! Але важливо, щоб вони самі прийня­ли рішення — це їхній шлях до самостійності.

5. Докази, нотації, «лекції».

«Слід би знати, що перед їжею треба мити руки», «Все через тебе!», «Даремно я на тебе по­кладалася», «Завжди ти...».

Це викликає у дітей або активний захист (на­падання у відповідь, заперечення, озлобленість) або нудьгу, пригніченість, розчарованість у собі і у своїх стосунках із батьками. В цьому випадку у дитини формується низька самооцінка; вона по­чинає думати, що й справді погана, безвільна, не­надійна, нездатна. А низька самооцінка породжує нові проблеми.

Спробуйте звертати увагу не тільки на негатив­ні, а й на позитивні сторони поведінки вашої ди­тини. Не бійтеся, що похвальні слова на її адресу зіпсують її.

Подумаймо, а чи добре самим нам жилося б в умовах постійного бомбування критикою з боку найближчої людини? Чи не чекали б ми від неї добрих слів, не сумували б за ними?

6. Обзивання, висміювання.
«Плакса-вакса», «Не будь ганчіркою», «Ну про­сто бовдур!», «Який же ти ледащо!».

Усе це — найліпший спосіб відштовхнути дити­ну і «допомогти» їй розчаруватися в собі. Звичай­но, в таких випадках діти ображаються і захища­ються: «А сама яка?», «Ну й буду таким!».

7. Випитування, розслідування, здогадування.

«Ні, ти все-таки скажи», «Що ж все-таки тра­пилося? Я все-одно дізнаюся», «Чому ти знову отримав двійку?», «Ну, чому ти мовчиш?».

І справді: хто з нас любить, коли його «виводять на чисту воду»? За цим може настати лише реак­ція захисту, бажання уникнути контакту.

Утриматися в розмові від запитань дуже важко. І все ж краще постаратися і спробувати замінити питальні речення на стверджувальні.

Часом різниця між запитанням та стверджу­вальною фразою може здаватися майже непоміт­ною. А для дитини, яка переживає, ця різниця велика: запитання сприймається як холодна ці­кавість, стверджувальна фраза — як розуміння і підтримка.

8. Співчуття на словах, умовляння.

Звичайно, дитина потребує співчуття. І все-таки є ризик, що слова «я тебе розумію», «я тобі співчуваю» прозвучать надто формально. Може, замість цього промовчати, притиснувши її до себе. А у фразах на зразок — «Заспокойся!», «Не звер­тай уваги!», «Перемелеться, мука буде» вона може почути зневагу до її турбот, відкидання або змен­шення її страждань.

9. Ігнорування.

«Відчепися», «Не до тебе!», «Завжди ти зі свої­ми скаргами!»

 

                 Як ми можемо допомогти дитині

  Поведінка — це ще не проблема. Це тільки ключ до проблеми.

Якщо дитина поводить себе агресивно — це означає, що загорілося червоне світло. І так само, як і при переході вулиці, вам варто зупинитися й подумати: дитина переживає щось таке, що зму­шує її діяти агресивно.

Спробуйте зрозуміти свою дитину та її почут­тя. Це не означає, що ви маєте виправдовувати її вчинки.

Адже, якщо ми розуміємо поведінку нашої ди­тини, ми здатні діяти розумніше, конструктивно і по-людському, а отже, маємо більше шансів на те, що обрана нами стратегія спрацює.

Якщо дитина поводиться агресивно:

1. З'ясуйте для себе, в яких ситуаціях, з ким, де дитина поводиться агресивно. Тоді вам легше буде зрозуміти причини такої поведінки.
2. Навчайте дитину висловлювати свої почуття і потреби відкрито. Гнів та агресивність — це нор­мальні природні почуття. Головне те, як ми його сприймаємо та виражаємо. Традиційно ми при­вчаємо дітей затискати свій гнів та агресивність. І коли ці почуття виникають, дитина навчається їх приховувати, відчуваючи сором, провину.
3. Встановіть чіткі та незмінні межі поведінки. Впевніться, що дитина розуміє: ворожі, агресивні дії не припустимі ні в якому разі.
4. Пам'ятайте, що ваші дії для дитини — осно­вний взірець для наслідування. Ваша поведінка може бути уроком того, як можна одержувати те, що хочеш, не вдаючись до нападів, тиску, погроз, бійок.

Якщо дитина стала свідком насильства в сім'ї:

1. Допоможіть дитині поділитися своїми почуттями з іншими дорослими. Дуже важливо, щоб це була людина, якій сама дитина довіряє (якщо дитина не довіряє батькам, це може бути хтось із рідних, вчителів, друзів родини тощо). Якщо дитині буде з ким поговорити, її страхи та почуття самотності зменшаться.

Важливо вислухати дитину до кінця, не пере­биваючи та не оцінюючи її. Необхідно дати дитині можливість просто висловити те, що накопичило­ся в душі.

Дуже важливо, щоб дитина зрозуміла, що роз­повідь про болісні почуття полегшує біль.

2. Обговоріть з дитиною ситуацію, що склалася, її причини, можливі наслідки.
3. Іноді діти вважають себе винними в тому, що сталося між батьками. Допоможіть дитині зрозу­міти, що в тому, наприклад, що батьки сваряться, немає її провини.
4. Якщо Ви відчуваєте, що не в змозі допомогти дитині, зверніться до сімейного психолога.

Пам'ятайте! По-справжньому допомогти ди­тині ви зможете лише тоді, коли допоможете собі. Припинити домашнє насильство у своєму домі можливо, навчившись поважати іншу думку, інші індивідуальні особливості, інший стиль поведінки.

                                                                                                    (Зі сторінок Інтернта)