Лекторій для батьків "Не буди лихо..."

Про матеріал
Усе починається з дитинства. Як правило, жор¬стокими і злими є люди, яким у дитинстві бра¬кувало любові і турботи в сім'ї. Зменшення зла і жорстокості в майбутньому суспільстві залежить від тих, хто сьогодні виховує дітей. Що ми зазвичай розуміємо під насильством? Найчастіше тільки фізичне насильство ми вва¬жаємо насильством.
Перегляд файлу

 Лекторій  для батьків.

                              Не буди лихо...

Усе починається з дитинства. Як правило, жор­стокими і злими є люди, яким у дитинстві бра­кувало любові і турботи в сім'ї. Зменшення зла і жорстокості в майбутньому суспільстві залежить від тих, хто сьогодні виховує дітей.

Що ми зазвичай розуміємо під насильством?

Найчастіше тільки фізичне насильство ми вва­жаємо насильством.

Нам навіть важко припустити, як часто ми самі демонструємо насильство або стаємо його жертвами.

Виявляється, насильство це ще й:

  • погрожування нанести собі або іншому тілесні ушкодження;
  • невиразні погрози типу: «Ти у мене дограєшся!»;

 погрози піти, забрати дітей, не давати грошей, подати на розлучення, розповісти про щось;

  • заподіяння шкоди домашнім тваринам (щоб помститися партнеру);
  • ламання та знищення особистих речей;
  • використовування лайливих слів, лайка;
  • приниження, ображання, постійне підкрес­лення недоліків;
  • контролювання, обмеження у спілкуванні, стеження;
  • заборона лягати спати або насильницьке про­будження;
  • звинувачення у всіх проблемах;
  • критика думок, почуттів, дій;
  • поводження з ним/нею як із прислугою; 

Насильством   щодо   дітей, крім цього, вважається:

  • нехтування дитиною; 
  • нехтування обов'язками  стосовно дитини;                                
  • відсутність у сім'ї доброзичливої атмосфери (психо­логічне ізолювання);
  • недостатнє забезпечення дитини наглядом та опікою;

• втягування дитини у з'ясування стосунків між батьками і використання її з метою шантажу;

 недостатнє задоволення потреб дитини в їжі, одязі, освіті, медичній допомозі, за умови, що батьки (опікуни) матеріально спроможні зробити це;

   використання алкогольних напоїв (наркоти­ків) до межі втрати самоконтролю над діями;

  • нездатність забезпечити дитині необхідну під­тримку, увагу, прихильність.

Неважко помітити, що все це не рідкість у на­ших сім'ях. Ми не розглядаємо це як щось особ­ливе. Так поводилися наші батьки, батьки їхніх батьків. Така поведінка стала для нас звичною. І часто ми просто не замислюємося над тим, як це може впливати на нас самих і наших дітей.

Коли виникає конфлікт, дорослі часто так за­хоплюються ним, що думають тільки про те, як би відстояти свою точку зору. Їм все одно, що відбу­вається у навколишньому світі. Діти, безумовно, не можуть бути сторонніми спостерігачами.

Чи знаєте Ви, що:

■ Діти бачать, чують та пам'ятають більше ніж вважають дорослі. Нам здається, що дитина в цю хвилину не бере участі у конфлікті (захоплена грою, дивиться телевізор, знаходиться в іншій кімнаті тощо). Але насправді діти завжди зна­ють, коли їхні батьки сваряться.

 Діти різного віку по-різному реагують, але на всіх дітей — навіть на немовлят — впливає домашнє насильство.

Будь-яке насильство в сім'ї, незалежно від того, спрямоване воно безпосередньо на дитину чи на іншого члена сім'ї, травмує дитину!

Як діти реагують, коли вони стають свідками насильства в сім'ї:

 Діти зазнають почуття провини, сорому й страху, ніби вони відповідальні за насильство, яке їм доводиться спостерігати.

  • Діти відчувають сум.
  • Діти відчувають гнів, тому що вони не спро­можні змінити те, що відбувається в сім'ї.

Як ці переживання відбиваються на поведінці дітей?

Діти можуть:

  • реагувати надто агресивно;
  • не визнавати авторитетів;
  • бути пасивними чи пригніченими;
  • мати вигляд знервованих або заляканих;
  • жалітися на головний біль, біль у шлунку, по­стійне відчуття втоми, сонливість тощо.

 

Пам'ятайте! В сім'ї дитина пізнає, як взаємо­діяти з іншими людьми, як ставитися до себе і до оточення, як упоратися з труднощами і, за вели­ким рахунком, що таке життя.

Які «уроки» може отримати дитина, стикаю­чись із домашнім насильством?

Діти, які були свідками насильства в сім'ї, за­своюють, що:

1. Насильство — це засіб розв'язання конфліктів або отримання бажаного.

Цю навичку вони переносять у навколишнє середовище: спочатку в дитячий садок і школу, потім у дружні і близькі стосунки, а потім у свою сім'ю і на своїх дітей.

2. Негативні форми поведінки в суспільстві — найвпливовіші.

Вони переконуються, що тиск і агресія призво­дять до бажаного результату, і тому не шукають інших способів взаємодії з іншими людьми. Вони не знають про те, що можна домогтися бажаного, не обмежуючи прав іншої людини.

3. Довіряти людям, особливо дорослим, — небезпечно.

У своїх сім'ях вони не мають прикладу позитив­них стосунків. Тому їм важко встановити близькі стосунки з іншими людьми.

Вони не спроможні розуміти почуття інших людей. 

4. Свої почуття і потреби не можна виявляти відкрито.

Дитина не може відкрито виявити свої справжні почуття в сім'ї, тому що або до неї просто нікому немає діла, або за цим настане покарання.

Врешті-решт, вона втрачає цю навичку — виявляти свої справжні почуття.

Дієвими є лише негативні почуття — вони при­вертають увагу, піднімають авторитет, тому тільки їх і варто виявляти.

В результаті дитина: 

• або приховує свої почуття в сім'ї, знаходячи    їм вихід на вулиці, в школі;

   або керується принципом — мовчи, терпи і принижуйся.

У сім'ях, де у стосунках із дітьми переважають

  • контролювання;
  • нехтування дитячими потребами;
  • тиск;
  • приниження одне одного;

Дитина може вирости агресивною або заби­тою, такою, що не вміє постояти за себе.

Тому ми повинні частіше думати про те, кого ми хочемо виховати.

Ми весь час маємо пам'ятати, що дитина — це наше дзеркало.   

 

Дитяча агресивність

Якщо дитина демонструє агресивні реакції, це ще не означає, що вона робить негативний вчинок.

Виявляється, що агресія — це форма поведінки, спрямованої на самозахист, і служить вона для адаптування до навколишнього середовища, задо­волення бажань і досягнення мети.

Тобто це те, що властиво нам від народження, і те, що не можна знищити, можна тільки приглушити.

Агресія: за і проти.

(на думку Генріха Перенса)

За

Агресія — поведінка самозахисту, настійлива, неворожа, спрямована на досягнення мети і тре­нування.

Дитина в цьому випадку поводить себе агресив­но, щоб самоствердитися, взяти гору в якій-небудь ситуації, а також удосконалити свій досвід. Така поведінка служить для захисту потреб, власності, прав та тісно пов'язана із задоволенням особистих бажань, досягненням мети, так само як і здатніс­тю до адаптації.

Дитина хоче щось зробити, але в неї не виходить. Нормально, що в цій ситуації вона може розсерди­тися. Не треба в цей момент сварити дитину. Краще дати можливість дитині «посердитися». Наприклад, покричати, побити боксерську грушу або подушку, порвати газету. А потім навчити, що можна, розсер­дившись, сказати собі: «Я все одно зроблю це!» Тоді обов'язково все вийде. І тоді не треба буде сердитися.

Цей тип агресії є важливим засобом розвитку пізнання і здатності покладатися на себе. Він спо­нукає до необхідної конкуренції, яка у своїй осно­ві не є ворожою і деструктивною.

Безумовно, прояви цього типу агресії природні для здорового адаптування до середовища;

 

 

Проти

Агресія ворожа, тобто злостива, неприємна по­ведінка, така, що завдає болю оточуючим.

Ненависть, лють, задиркуватість, бажання помститися теж можуть бути формою самозахисту, однак породжують багато особистих проблем і змушують страждати оточуючих.

Ворожість викликається і активізується в ре­зультаті сильних неприємних переживань (над­звичайний біль або стрес).

Окрім того, ворожа агресивність може бути ви­кликана відвертим бажанням завдавати комусь болю та отримувати від цього особливе задово­лення.

Нестерпні стрес і біль змінюють природжену агресивність, яка нікому не шкодить, на проти­лежну, викликану бажанням усунути джерело болю або стресу. Тобто виникає тип агресії, який набуває рис внутрішнього бажання заподіяти шкоду або знищити щось у своєму оточенні, що відчувається як джерело надзвичайного невдово­лення.

Оскільки агресивність неоднорідна — в різних ситуаціях треба діяти по-різному.

В одних випадках треба підтримати дитину, в інших — захистити від агресивності.

Інакше кажучи, важливо з'ясувати, якими є дії дитини: самозахист це чи ворожість, або чи не пере­носить вона свою лють з винного, на не винуватого.

Наше завдання — навчитися розбиратися в пси­хологічних особливостях дитячої поведінки та допо­могти дітям адаптуватися до навколишнього світу:

  • підтримувати здорову наполегливість, зусил­ля для досягнення мети;
  • концентрувати енергію дитини, для того щоб отримати бажаний результат;
  • допомагати дітям звільнятися від непотрібної ворожнечі до інших, до себе, до суспільства.

Пам'ятайте! Мова йде не про те, щоб «ви­бити» ворожість палицею. Фізичні покарання, утиски, обмеження ніколи не допоможуть дити­ні впоратися зі своїми агресивними почуттями. Скоріш навпаки, покарання сприяє підтриманню агресивної поведінки і накопиченню негативних почуттів.

Коли діти (чи дорослі) діють агресивно або роб­лять боляче один одному, ми можемо припускати, що раніше вони самі страждали і їхнє емоційне «я» уражене.

Ображання нашої самоповаги, почуття любові до себе є головним джерелом подібних вчинків.

Дитина, яка демонструє ворожу поведінку, від­чуває гнів, нехтування, незахищеність, тривогу та образу. Вона або не здатна, або не може, або боїться висловити те, що відчуває.              :

Дитина стає агресивною не водночас.  Спочатку вона висловлює свої потреби, в пом'якшеній формі. Але дорослі зазвичай не звертають на це    і уваги, доки не з'являться надто серйозні зміни в  поведінці.

Що в наших діях може викликати агресивні  почуття і дії наших дітей? (на думку відомого психолога Ю. Гіппенрейтер)

1. Накази, команди. 

«Зараз же перестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!».

У цих категоричних висловах дитина відчуває неповагу до себе. Такі слова викликають почуття безправ'я та самотності. Особливо, коли дитина має проблеми і намагається поділитися ними з батьками.

У відповідь діти, звичайно, опираються, бур­чать, ображаються, виявляють упертість.

2. Попередження, застереження, погрози.
«Якщо ти не перестанеш плакати,  я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це по­вториться, я візьму пасок», «Не прийдеш вчасно, тримайся...».

Погрози та попередження погані тим, що за частого повторення діти до них звикають і пере­стають на них реагувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до діла і швидко проходять шлях від слабких покарань до більш сильних, а часом і жорстоких: вередливого малюка залишають одно­го на вулиці, двері зачиняють на ключ. Останній крок — починають застосовувати фізичні пока­рання.

3. Мораль, повчання, проповіді.

«Ти зобов'язаний поводитися так, як нале­жить», «Кожна людина повинна працювати», «Ти повинен поважати дорослих».

Звичайно, діти з подібних фраз не дізнаються нічого нового. Нічого не зміниться від того, що вони слухатимуть це всоте. Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, інколи провину, а най­частіше — все разом.

Справа в тому, що моральні основи і моральну поведінку виховують не стільки слова, скільки атмосфера в сім'ї через наслідування поведінки дорослих, перш за все батьків.

4. Постійні поради, намагання все вирішити за дитину.

«А ти візьми і скажи...», «По-моєму, треба...», «Я б на твоєму місці...».

Діти не схильні дослухатися до наших порад. Інколи вони відверто повстають: «Без тебе знаю!», «Тобі легко говорити», «Ти так вважаєш, а я по-іншому».

Кожній дитині властиве бажання бути неза­лежною, приймати самостійні рішення. Щоразу, коли ми радимо щось дитині, ми ніби даємо їй зрозуміти, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші від неї, наперед все знаємо.

Така зверхня позиція батьків дратує дітей, а головне — не викликає у них бажання розповісти докладніше про свою проблему.

Невідомо, чи захоче дитина ще раз вам розповіс­ти про щось важливе.

Як часто діти самі приходять до того, що ми перед цим їм радили! Але важливо, щоб вони самі прийня­ли рішення — це їхній шлях до самостійності.

  1. Докази, нотації, «лекції».

«Слід би знати, що перед їжею треба мити руки», «Все через тебе!», «Даремно я на тебе по­кладалася», «Завжди ти...».

Це викликає у дітей або активний захист (на­падання у відповідь, заперечення, озлобленість) або нудьгу, пригніченість, розчарованість у собі і у своїх стосунках із батьками. В цьому випадку у дитини формується низька самооцінка; вона по­чинає думати, що й справді погана, безвільна, не­надійна, нездатна. А низька самооцінка породжує нові проблеми.

Спробуйте звертати увагу не тільки на негатив­ні, а й на позитивні сторони поведінки вашої ди­тини. Не бійтеся, що похвальні слова на її адресу зіпсують її.

Подумаймо, а чи добре самим нам жилося б в умовах постійного бомбування критикою з боку найближчої людини? Чи не чекали б ми від неї добрих слів, не сумували б за ними?

6. Обзивання, висміювання.
«Плакса-вакса», «Не будь ганчіркою», «Ну про­сто бовдур!», «Який же ти ледащо!».

Усе це — найліпший спосіб відштовхнути дити­ну і «допомогти» їй розчаруватися в собі. Звичай­но, в таких випадках діти ображаються і захища­ються: «А сама яка?», «Ну й буду таким!».

7. Випитування, розслідування, здогадування.

«Ні, ти все-таки скажи», «Що ж все-таки тра­пилося? Я все-одно дізнаюся», «Чому ти знову отримав двійку?», «Ну, чому ти мовчиш?».

І справді: хто з нас любить, коли його «виводять на чисту воду»? За цим може настати лише реак­ція захисту, бажання уникнути контакту.

Утриматися в розмові від запитань дуже важко. І все ж краще постаратися і спробувати замінити питальні речення на стверджувальні.

Часом різниця між запитанням та стверджу­вальною фразою може здаватися майже непоміт­ною. А для дитини, яка переживає, ця різниця велика: запитання сприймається як холодна ці­кавість, стверджувальна фраза — як розуміння і підтримка.

8. Співчуття на словах, умовляння.

Звичайно, дитина потребує співчуття. І все-таки є ризик, що слова «я тебе розумію», «я тобі співчуваю» прозвучать надто формально. Може, замість цього промовчати, притиснувши її до себе. А у фразах на зразок — «Заспокойся!», «Не звер­тай уваги!», «Перемелеться, мука буде» вона може почути зневагу до її турбот, відкидання або змен­шення її страждань.

9. Ігнорування.

«Відчепися», «Не до тебе!», «Завжди ти зі свої­ми скаргами!»

 

                 Як ми можемо допомогти дитині

  Поведінка — це ще не проблема. Це тільки ключ до проблеми.

Якщо дитина поводить себе агресивно — це означає, що загорілося червоне світло. І так само, як і при переході вулиці, вам варто зупинитися й подумати: дитина переживає щось таке, що зму­шує її діяти агресивно.

Спробуйте зрозуміти свою дитину та її почут­тя. Це не означає, що ви маєте виправдовувати її вчинки.

Адже, якщо ми розуміємо поведінку нашої ди­тини, ми здатні діяти розумніше, конструктивно і по-людському, а отже, маємо більше шансів на те, що обрана нами стратегія спрацює.

Якщо дитина поводиться агресивно:

  1. З'ясуйте для себе, в яких ситуаціях, з ким, де дитина поводиться агресивно. Тоді вам легше буде зрозуміти причини такої поведінки.
  2. Навчайте дитину висловлювати свої почуття і потреби відкрито. Гнів та агресивність — це нор­мальні природні почуття. Головне те, як ми його сприймаємо та виражаємо. Традиційно ми при­вчаємо дітей затискати свій гнів та агресивність. І коли ці почуття виникають, дитина навчається їх приховувати, відчуваючи сором, провину.
  3. Встановіть чіткі та незмінні межі поведінки. Впевніться, що дитина розуміє: ворожі, агресивні дії не припустимі ні в якому разі.
  4. Пам'ятайте, що ваші дії для дитини — осно­вний взірець для наслідування. Ваша поведінка може бути уроком того, як можна одержувати те, що хочеш, не вдаючись до нападів, тиску, погроз, бійок.

Якщо дитина стала свідком насильства в сім'ї:

1. Допоможіть дитині поділитися своїми почуттями з іншими дорослими. Дуже важливо, щоб це була людина, якій сама дитина довіряє (якщо дитина не довіряє батькам, це може бути хтось із рідних, вчителів, друзів родини тощо). Якщо дитині буде з ким поговорити, її страхи та почуття самотності зменшаться.

Важливо вислухати дитину до кінця, не пере­биваючи та не оцінюючи її. Необхідно дати дитині можливість просто висловити те, що накопичило­ся в душі.

Дуже важливо, щоб дитина зрозуміла, що роз­повідь про болісні почуття полегшує біль.

  1. Обговоріть з дитиною ситуацію, що склалася, її причини, можливі наслідки.
  2. Іноді діти вважають себе винними в тому, що сталося між батьками. Допоможіть дитині зрозу­міти, що в тому, наприклад, що батьки сваряться, немає її провини.
  3. Якщо Ви відчуваєте, що не в змозі допомогти дитині, зверніться до сімейного психолога.

Пам'ятайте! По-справжньому допомогти ди­тині ви зможете лише тоді, коли допоможете собі. Припинити домашнє насильство у своєму домі можливо, навчившись поважати іншу думку, інші індивідуальні особливості, інший стиль поведінки.

                                                                                                    (Зі сторінок Інтернта)

doc
Додано
13 січня
Переглядів
84
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку