Леся Українка - дітям

Тема. Леся Українка - дітям

Мета: передати силу і глибину поетичного світу Лесі Українки, виховувати любов до українського поетичного слова, до Батьківщини, до творчої спадщини поетеси, почуття прекрасного.

 Оформлення: портрети Лесі Українки; виставка книг до творів поетеси, свічка, вишиті рушники.

 Обладнання:  презентація .

 

Дорогі друзі , запрошуємо вас у царство мудрого й красивого , правдивого і цінного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова – поезії Лесі Українки.

Леся Українка – наша славна поетеса.

 

Давним – давно, 25 лютого 1871 року на нашій славній землі , на Волині, у місті Звягелі

( тепер Новгород - Волинський), народилася дівчинка – Лариса Петрівна Косач. Леся, як називала її мама.

 

Леся жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки. Небігала з однолітками гучними шкільними коридорами.

 

Учителями її були мама – письменниця Олена Пчілка, батько – юристПетро Антонович, книги і саме життя

 

Леся виростала в гарній великій родині – мала трьох сестер: Ольгу, Оксану, Ізидору та двох братів Миколу та Михайла

 

Діти змалку одягалися в народне вбрання, товаришували з однолітками односельчанами, зранку до вечора гасали з ними босі зрошеними волинськими луками.

 

Леся дуже гарно вишивала, допомагала мамі та бабусі в домашніх справах «...золоті руки» - казали про неї усі в сімї

 

Мамі , татові, сестричкам Леся часто дарувала серветки, сорочки, рушники вишиті власними руками.

 

Сценка – Леся і її брат Михайлик

-         Лесю, що це ти вишиваєш?

-         Вишиваю , Михайлику рушничок на Великдень.

-         Який гарний буде!

-         Так, я хочу, щоб він був ще кращий, ніж та сорочка, що я таткові вишивала

-         Лесю, матуся кажуть, що ти дуже схожа на тата і зовні, і вдачею

-         Мені б хотілося бути схожою на тата, бо він сильний, справедливий і лагідний

-         Лесю, ходімо трішки погуляємо з дітьми.

-         Ходімо, тільки треба  маму попередити.

 

Леся була веселою дівчинкою. Вона співати і танцювати, жартувати. А ще дуже добре грала на фортепіано.

Вона мріяла стати художником, бо гарно  малювала, музикантом, бо мала неабиякий хист  до музики.  І не знала  дівчина, що в серці вже  поселилася поезія, яка стала красою  української  літератури.

 

У  чотири роки  Леся вже вміла читати, а з девяти років почала писати вірші І були вони такі гарні, що їзх стали друкувати.

 

Коли  Лесі було  девять років , заарештували її  тітку Елю. Щоб підтримати  тітоньку, вона написала свій перший  вірш «Надія»

 

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

 

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно,

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

 

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

 

Лесине прізвище було Косач, та щоб усі знали, що дівчинка ця родом з України, Лесина мама підписувала їх імям Леся Українка.

З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали призванням, сенсом її життя.

 

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

 

З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди, –
бо весняна вода,
як воля молода!

 

Сценка :Леся з Марійкою

-         Лесю, яка ти розумна. А скажи Лесю, як вони пишуться вірші?

-         Я й сама не знаю, Марійко. Матуся кажуть, що це божа іскра

-         Яка ти щаслива, що Бог наділив тебе тою іскрою.

-         Ой, дівчата.Які ви гарні, справжні красуні.

-         Це нас весна заквітчала

Весна уже, весна іде, весну вітаймо, діти.

Вона пісні нам принесе, вінки чудові квіти

-         Ставаймо хутко парами, веселіїмалята,

Та підемо ми радісно весну зустрічати.

 

Леся дуже любила  українську природу: ліс, річку, поле, збирала ягоди, квіти, бігала до річки купатися.

 

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало.

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села…

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі…

 

Найбільше любила Леся слухати роз повіді старих людей про русалок, водяників, інших казкових героїв, що нібито існують у природі. Память маленької міцно тримала ці чарівні оповідання.

 

І от коли Леся виросла, вона написала віршами красиву казку, яка називається «Лісова пісня. А розповідається у цій казці про лісову красуню Мавку та її друзів.

 

Сценка

-         Лесю, ти така гарна, як та мавка лісова.

-         А хіба ти бачив справжню мавку?

-         Ні. Я не бачив. Але бабуся кажуть, що вони дуже гарні.

-         Лесю, а чи правда, що ти одного разу бігала вночі до лісу, щоб побачити мавку?

-         Правда. Мені так хотілося її побачити

-         І ти не боялася?

-         А чого її боятися. Мені  дядько Левко розповідав, що мавки гарні і добрі Вони ліс охороняють.

 

Я чую, ніби ліс Волині,

шепоче Лесі Українці

Свої казки, свої балади,

Пісні народні і коляди

 

До неї мавка прибігала, віночком Лесю прикрашала

 

Русалка голосом-дзвіночком, кружляла з нею у таночку.

 

Їй лісовик примружливо всміхався,

І водяний їз дна ріки піднявся.

 

Лукаш для неї грає на сопілці,

А потерчата дивляться з водиці.

 

Для найменших своїх читачів Леся Українка написала чимало віршів і казок. Казки не завжди веселі. Їхні сюжети взяті із життя,вони вчать нас долати труднощі,що зустрічаються на нашому шляху так, як це робила сама Леся.

 

(Інсценізація казки Лесі Українки «Біда навчить».)

Автор. Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти,- де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з'їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже, - є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він із своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка.
Горобчик. Мої зернятка! Я знайшов!
ГоробчикІІ. Мої! Коли мої! Коли мої!
( Горобці почали битись,а квочка з курчатами з’їли зернятка).
Квочка.Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!
Горобці. Що ти кажеш? 
Квочка. Та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви здуру бились, то я з своїми курчатами поснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас птахи були!..
Чужий горобчик: Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить!
(Підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.)
Горобчик.А правда, краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти.
(Почав просити курку):
 Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!
Курка. Е, ні! - каже курка. - Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, - он своїх діточок чималенько, поки-то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! (Курка пішла.)
Горобчик.Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! 
(Зустрів зозулю)
Зозуля."Ку-ку! Ку-ку!". 
Горобчик. Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.
Зозуля. Як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.
Горобчик. Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! 
(Полетів він геть, аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до-нього).
Горобчик. Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні...
Бузько. Що, що, що? - заклекотів бузько.- Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..
(Зустрічає горобчик гаву).
Горобчик. Дядино, чого ви так зажурились?
Ґава.Сама не знаю, синочку, сама не знаю!
Горобчик. Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
Ґава. Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже. Бог з ним!
Горобчик. Прощавайте, дядино! 
Ґава.Щасливо!
(Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди,- бачить: справді, сидить сова в дуплі, тільки спить.)
 Горобчик. - Пані! Чи ви спите? Пані! Пані!
(Сова як кинеться, як затріпоче крилами.)
Сова. Га? Що? Хто? 
(Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.)
Горобчик. Та се я, горобець...
Сова.Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть?
І вдень не дадуть заснути...
(І сова знов заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало темніти, прокинулась сова Сова.Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у...                                                                            (Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх та й годі!..)
Сова.Ти тут чого?                                                                                        

 Горобчик. Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу...
Сова.І чого?
Горобчик.Та чекаю, поки ви встанете
Сова. Таж я встала! Ну чого тобі треба? Чого стримиш?
Горобчик. Я хотів би вас просити, вибачайте ласкаво, чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі...
Сова.Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голоод-на! 
(Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховався та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче)
Сорока.Че-че-че! 
Горобчик. З ким ви, панянко, так розмовляєте? 
Сорока. А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!
Горобчик.Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.
Сорока. А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити... 
Горобчик. А бодай тобі заціпило, скреготухо! Ото і лушить! Цур тобі! 
(Сів собі горобчик на полі та й думає)
 Горобчик.Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться... (побачив крука)Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє.
Горобчик. Навчіть мене розуму!  Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.
Крук. Розум, молодче, по дорозі не валяється, не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.
Горобчик.Що то мені така наука?" 
Автор.Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знову гуляти веселенько. Ні гадки йому.
І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові - холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити - годі сваритися!
Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, - та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, - а перше, то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як-то гнізда будуються. Почав він пір'ячко до пір'ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати.
Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати: куди зберуться на раду, то й його кличуть, він так вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулись гороб'ята, то горобцеві новий клопіт - годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити,- не до гуляння було!
А вже що господарський був горобець, то, було, аж сусіди-горобці дивуються. "Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились?" - питають, було, його. А він, було, тільки голівкою кивне. "Біда навчила!" - каже.

Була зима. Леся пішла на річку подивитися, як святять воду. Дуже змерзла в ноги, розвинувся туберкульоз. Спершу він уразив ногу, потім руку. Далі хвороба перекинулась на легені, а пізніше – на нирки.

 

Важка недуга потьмарила не лише дитинство. Боротьба з нею перетворилась на  «тридцятилітню  війну», - виснажливу, трагічну для Лесі Українки. Та вона не здавалась.

 

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

 

Звичайно, надходили і важкі думи, та Леся проганяла їх від себе. Жила і невтомно працювала наперекір усьому.

 

У листі до бабусі  Леся пише: « Я ніколи не буваю здоровою, бо завше мрука болить. Перше я мазала руку йодом, мочила в солоній воді. Я дуже слаба ,але ходила на Шевченкові роковини і там читала вірші». З малих літ Леся намагалася переборювати труднощі , не плакати.

 

Гетьте, думи ,ви хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так в жалю, в голосіннфі

Проминуть молодії літа?

Я на гору круту, крем'ную

Буду камінь важкий підіймать

І,несучи  вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Так! Я буду крізб сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

 

Леся Українка до останньої хвилини життя не покидала своєї єдиної зброї – поетичного сдлова. «Нехай моїм останнім акордом буде молитва до сонця», - говорила вона.

Леся що тільки сонячне тепло витіснить із нас дух рабської покори, зла, байдужості, бо ми ті люди, які можуть і вміють цінувати талант, шанувати розум, поважати людську гідність, вірити у3 перемогу справедливості.

 

1 серпня 1913 року в місті Сурамі(Грузія) зупинилося серце Лесі Українки. Поховали її на Байковому кладовищі, що в Києві, між могилами батька і брата

Велика дочка України втілила у своїй творчості кращі почуття свого народу: його гідність, його  мужність  , його непохитність у боротьбі за свободу й правду, його грду силу. Вона безсмертна, як безсмертний народ.

 

Того слова співучого сила

Кличе нас до щасливих висот.

У піснях свій народ ти любила-

І тебе не забуде наролд.