Леся Украінка - велика донька Украіни
1
«Ти для нас не тільки поетеса ,
а й добрий дух Волинської землі »
1 читець На високім і ніжнім чолі України,
На квітучі сади і на сині моря,
На березовий жаль і на смуток калини
Не погасна засяяла диво-зоря.
2 читець. Незгасно зійшла на віки і навіки
Хоч доля земна не стелилась їй раєм.
Та аж до Сурамі від першого крику
Жага в ній горіла, яка не вмирає.
3 читець. Я знову бачу Лесю, мужню, горду
І сонце п’є калинову росу.
Безсмертна донько мудрого народу
Вінок любові я тобі несу.
1-й ведучий. За вікном зима. Ось у таку пору, 25 лютого 1871 року, народилася
Лариса Петрівна Косач (Леся Українка). Це ніжне і дзвінке ім'я належить до
найвеличніших імен нашого народу.
2-й ведучий. Леся була веселою дівчинкою. Любила співати і танцювати, жартувати,
не знала вона, що за її дитячими плечиками вже стоїть біда. 19 січня вона пішла на
річку подивитися хрещення води, застудилася і дуже заслабла. Почала боліти права
нога, яка раніше давала про себе знати, але ніхто не підозрював, яка страшна хвороба
стоїть за цим, - туберкульоз.
Вона забрала в Лесі дитинство, юність, не дала змоги вчитися в школі, нормально
жити. Нестерпні муки, роздираючі болі зробили Лесю стійкою, розвили в неї
незвичайну силу волі.
Читець. Як дитиною бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що болить?» - мене питали,
Але я не признавалась -Я була малою горда –
Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим скінчиться драма,
І отот зірватись має
Гостра, злобна епіграма, -
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись!
2-й ведучий. Леся Українка дивувала своїм часто не дитячим сприйняттям навколишнього, думками про неправду й поневолення, в якому перебував народ. Навіть перший вірш «Надія», написаний 9-літньою дівчинкою, вражає відчуттям туги за рідною країною, за волею.
Читець. Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталась тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну,
Поглянуть іще раз на синій Дніпро, -
Там жити чи вмерти, мені все їдно;
Поглянуть іще раз на степ, могилки.
Востаннє згадати палкії гадки...
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
2-й ведучий. Коли Лесі виповнюється 13 років, вона вже по-справжньому стає до літературної праці. Її поезії з'являються в друкованому вигляді. Друкувати українські твори тоді було дуже й дуже важко, майже неможливо. Не було тоді в нас жодного українського журналу або газети. Отож Лесі довелося посилати вірші за кордон - у Галичину.
1 ведучий. Ще з юнацьких літ вона відчула свою силу в слові, зрозуміла, що саме воно- її наймогутніша зброя.
2 ведучий. Леся Українка мала хист висловлювати свої думки і погляди. Вона часто вдавалася до образів із народних легенд і повір'їв. Особливо охоче вдавалася вона до них у своїх драматичних творах. Давня мрія Лесі Українки - написати твір, у якому б вона щедро використала багатства народної фантазії. У 1911 році її мрія здійснилася у геніальній драмі-феєрії «Лісова пісня».
1 ведучий. Цікаво, що майже всіх неказкових персонажів і героїв узято з життя. У цьому фантастичному світі теж є правда і кривда, гарне і погане. Місце кожної дії одне й теж: густий предковічний ліс на Волині. Ось мелодійні звуки Лукашевої сопілки розбудили від зимового сну Мавку.
Мавка. Ох, як я довго спала! А хто мене збудив?
Лісовик. Либонь, весна.
Мавка. Весна ще так ніколи не співала, як отепер. Чи то мені так снилось? Ні...
Стій... Ба! Чуєш?.. То весна співає?
Лісовик. Та ні, то хлопець на сопілці грає.
Мавка. Хотіла б я побачити його. Він, певно, гарний!
Лісовик. Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно... Минай людські стежки, дитино, Бо там не ходить воля, - там жура Тягар свій носить. Обминай їх, доню: Раз тільки ступиш - і пропала воля!
(Мавка не слухає застережень Лісовика і сміло хапає Лукаша за руку, коли той хотів над різати березу, щоб сточити сік).
Мавка. Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!
Лукаш. Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Хто ж ти така?
Мавка. Я - Мавка лісова.
Лукаш. А, от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам
Мавка А бачити хотів?
Лукаш. Чому ж би ні?.. Що ж, - ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчіш, як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-панськи... А чом же в тебе очі не зелені? Та ні, тепер зелені... а були, як небо сині... О! Тепер вже сиві, як тая хмара... ні, здається, чорні, чи, може, карі... ти таки дивна!
2-й ведучий. Отак Лукаш, за яким стоїть щира, чиста, незлоблива, як дитя, людина, познайомився з Мавкою, яка втілює в собі допитливість, лагідність, красу і всю доброту природи. Вподобав Лукаш Мавку, а вона покохала його назавжди.
Лісовик. Доню, доню, як тяжко ти
караєшся за зраду!..
Мавка. Кого я зрадила?
Лісовик. Саму себе.
Покинула високе верховіття
І низько на дрібні стежки спустилась.
До кого ти подібна? До служебки,
Зарібниці, що працею гіркою
Окрайчик щастя хтіла заробити
І не змогла, та ще останній сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч,
Коли твоє кохання розцвілося:
Була ти наче лісова царівна
У зорянім вінку на темних косах,
- Тоді жадібно руки простягало
До тебе щастя і несло дари!
(Лукаш грає на сопілці. Мавки не видно,тільки чути її голос)
Мавка. «Як солодко грає,як глибоко крає,
Розтинає білі груди,серденько виймає…»
Лукаш. Ой! Що це за сопілка? Чари! Чари! Кажи, чаклунко, що то за верба?
Мавка. Заграй, заграй, дай голос мому серцю
Воно ж одно лишилося від мене.
Лукаш. Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай! Живи моєю\ кров'ю! Так і треба, бо я тебе занапастив...
Мавка. Ні милий, ти душу дав мені, як го стрий ніж дає вербовій тихій гілці голос.
Лукаш. Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепера з тебе?
Тінь. Мара.
Мавка. О не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
Чистим, палючим, як добре вино,
Вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшися, в рідну землицю,
- Стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
Вбогі й багаті, веселі й сумні,
Радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я їм тоді проспіваю все,
Що колись ти для мене співав,
Ще як на провесні тут вигравав,
Мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
1-й ведучий. «Лісова пісня» - шедевр Лесі Українки. Цей твір справді народний,
насамперед у геніальному відтворенні народних понять про красу, геніальний у любові до прекрасного, що заховане в життя і належить трудящій, творчо обдарованій людині, у відтворенні її нездоланного прагнення до краси, до перетворення самого життя у красу.
2 ведучий. Смерть Лесі Українки сколихнула не тільки Україну. Вся Росія проводжала
в останню путь людину, котра віддала своє життя великій і невмирущій справі.
Горить, палає на світі, вогонь Лесиних пісень, освітлює наші душі, робить їх
чистішими, добрішими. І ми, п'ючи живу воду із Лесиних джерел, із вірою йдемо в
майбутнє, віддаючи честь дочці Прометея.
1 ведучий. Пройдуть роки, десятиліття, століття, а Лесина поезія буде жити, бо: «Від
юних літ і до останнього подиху стояла наша прекрасна Леся Українка з вояцьким
щитом у руці на стражі правди і добра, мов легендарна дівчина-витязь, закута в
кольчугу свого безстрашшя, гідності і правоти».
1 читець. У серці твому - України радість,
У твому серці –України мук
Ти-Українка і волинський ранок
Устами цілував тебе у руки
2 читець. Твій голос в пісні нашій в нашому житті,
Твоя зоря цвіте над рідним краєм.
Так! Ти жива! Ти будеш вічно жити!
Ти в серці маєш те, що не вмирає.
3 читець. Не забуто образ благородний,
Нагорода вища з нагород:
Ти навіки в пам’яті народній,
Як народна пам’ять, як народ!
про публікацію авторської розробки
Додати розробку