4. Никипелов Б. и др. Об аварии на Южном Урале 29 сентября 1957 г. / Б. Никипелов и др. // Инф. бюллетень ЦНИИАтоминформа. – 1989. – 30 июня.

5. Никипелов Б., Дрожко Е. Взрыв на Южном Урале / Б. Никипелов, Е. Дрожко // Природа. – 1990. – № 5. – С. 48–49.

6. Ралдугіна Т. Чорнобиль: факти і документи / Т. Ралдугіна // Український історичний журнал. – 1996. – № 3. – С. 24–28.

7. Романов Г. Кыштымская авария секреты и мифы (западный анализ аварии 1957 г.) / Г. Романов // Вопросы радиационной безопасности. – 1997. – №3. – С. 63–71.

Вікторія Ларченко

ЛІКВІДАЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ АВТОНОМІЇ ГЕТЬМАНЩИНИ

У статті висвітлюються заходи, які здійснив російський уряд в останній чверті XVIII ст. з метою знищення політичної автономії Гетьманщини та інтеграції Лівобережної України до складу Російської імперії.

Ключові слова: Гетьманщина, автономія, українська державність,  колоніалізм, ліквідація, інтеграція, унітарна держава, петиція, Друга Малоросійська колегія, генерал-губернатор.

Головним підсумком Української національної революції XVII ст. стала поява на політичній карті Європи нового державного утворення – Української козацької держави (Війська Запорозького). Але щоб відстояти своє право на незалежне суверене існування ця держава потребувала міцної, концентрованої військово-політичної підтримки ззовні. Не можна не погодитися з думкою Я. Дашкевича, що трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти тільки під протекторатом одного з прихильних сусідів, оскільки не існувало можливості без попереднього залежного періоду здійснити перехід до незалежності.

Нагальна потреба пошуку союзників у боротьбі проти Речі Посполитої та забезпечення гарантій для існування нової держави зумовили активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. За реалій, в яких опинилася Козацька держава на кінець 1653 р., прийняття протекції російського царя ставало одним з небагатьох відносно прийнятних для керівництва Гетьманщини шляхів виходу зі скрутного зовнішньополітичного становища, ускладненого внутрішньополітичними негараздами козацької України. Слушною є думка І. Крип’якевича про те, що союз з Москвою 1654 р. постав з тверезих міркувань тогочасної української політики [1, с. 179].

18 січня 1654 р. у Переяславі відбулася рада, яка прийняла рішення про перехід України під протекцію російського царя, а у березні 1654 р. у Москві було укладено українсько-російський договір, що увійшов в історію під назвою Березневих статей. Погоджуємося і з твердженням О. Апанович, що цей договір не був  для України «ні трагедією, ні ганьбою» [2, с. 92]. Він не змінив державного статусу України, «Військо Запорозьке» й далі залишилося окремою самостійною державою. Однак в укладений у 1654 р. українсько-московський договір обидві сторони вкладали різний зміст. На думку гетьмана, цей союз мав забезпечити безповоротність змін, що відбулися на той час в Україні, та сприяти возз’єднанню у майбутньому всіх українських земель під гетьманською булавою. Та ці сподівання суперечили імперським задумам російського царизму щодо України. Українська держава з її демократичними, республіканськими традиціями не мала історичної перспективи у складі монархістсько-абсолютистської Росії. Московське  розуміння влади визнавало не договірні взаємовідносини між царем та його суб’єктами, а лише одностороннє підпорядкування. Відтак, момент входження України як політичного утворення до Російської держави став відправним в процесі поступового, але неухильного розчинення Гетьманщини в імперському організмі.

Російський уряд з перших же днів намагалася змінити політику протекторату на політику підкорення української території. З метою реалізації таких задумів Москва нав’язала Україні інститут царських воєвод, які в порушення союзних угод з Україною починають активно втручатися у справи української адміністрації і суду.

Переяславські статті 1659 р. внесли серйозні корективи у процес гетьманської елекції, зокрема договір зазначив нову необхідну передумову визнання правомочності гетьманського обрання, а саме, дозвіл московського царя на проведення виборів з наступною поїздкою новообраного гетьмана до Москви, де його мав затвердити цар. Від цього часу це положення повторювалося в усіх наступних договірних статтях. Крім того, Переяславські статті 1659 р., як і всі наступні, забороняли гетьману проводити самостійну зовнішню політику.

Посилення наступу російського уряду на українську державу відбулося в ході антимосковського виступу гетьмана І. Мазепи. Петро І не наважився відразу знищити українську державність, але розпочав системну ліквідацію основних її засад. До новообраного гетьмана І. Скоропадського було призначення царського резидента Андрія Ізмайлова, який мав здійснювати всебічний контроль за діяльністю гетьмана та його адміністрації. Петро І перебрав до своїх рук функцію призначення вищих урядовців Гетьманщини – полковників та генеральних старшин. З метою позбавити Гетьманщину економічної незалежності, підпорядкувати її господарське життя економіці Росії, царський уряд суттєво обмежив український експорт та імпорт, ввів новий митний контроль. При Петрі І відбувся активний наступ на українську культуру та церковну автономію. Апогеєм заходів імператора, спрямованих на обмеження української державності, стало запровадження у 1722 р. Малоросійської колегії, яка наглядала за діяльністю гетьмана та старшини, а також перебрала на себе фіскальні та судові функції. Лише передчасна смерть російського імператора завадила йому реалізувати задуми щодо цілковитого знищення української державності.

Після смерті Петра І політика царату до України пом’якшилася. Найближчі спадкоємці імператора на російському престолі – Катерина І та Петро ІІ – під тиском як зовнішньо-, так і внутрішньополітичних чинників були змушені відмовитися від навального наступу на українську автономію.

З утвердженням на російському престолі Анни Іоанівни українська політика Петербурга знову набула жорстких форм.  Після смерті гетьмана Данила Апостола імператриця не дозволила обрати нового гетьмана, і управління Україною у 1734 р.  передала Тимчасовому правлінню на чолі з князем О. Шаховським. Результатом діяльності Правління гетьманського уряду стало різке посилення російської реакції, фізичне, економічне, фінансове виснаження Лівобережної України.

У листопаді 1741 р. до влади в Росії прийшла імператриця дочка Петра І – Єлизавета. За її правління Лівобережна Гетьманщина пережила «золоту осінь» своєї автономії, головним проявом якої було відновлення гетьманства. За правління останнього гетьмана К. Розумовського відбулося зміцнення державних інститутів Гетьманщини. Гетьман почав самостійно змінювати старшинський склад, обмежував сваволю російських чиновників, які перебували в Україні. Щоправда, самостійницькі дії українського гетьмана викликали невдоволення царського уряду й спонукали його до активного втручання у справи управління Лівобережною Україною. Імперський указом від 1754 р. К. Розумовському було заборонено призначати полковників, під особливо суворий нагляд були поставлені фінансові справи України. Саме Єлизавета завершила ліквідацію економічної самостійності Гетьманщини, припинивши збирання внутрішнього мита.

Помірковане ставлення Єлизавети до України змінилося черговим потужним наступом на українську державність. Цей наступ повела імператриця Катерина ІІ, яка у 60–80-х рр. XVIII ст. здійснила вирішальні кроки по остаточному знищенню політичної автономії Гетьманщини. За її правління Україна була повністю інтегрована до складу Російської імперії.

Метою програми державного будівництва для Катерини ІІ була унітарна держава. Національні відмінності визнавалися, але вважалися незначущими, а такими, що відображають лише рівень суспільного розвитку. Імператриця вірила, що з адміністративною інтеграцією і більшим однорідним розвитком держави регіональні відмінності зникнуть.

У таємній інструкції генерал-прокуророві Сенату князеві А. В’яземському Катерина ІІ зазначала: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв, порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитись з ними на такій же основі було б більше ніж помилкою. Ці провінції... треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись, неначе вовки в лісі» [3, с. 532]. Усі подальші кроки Катерини II здійснювалися саме в такому напрямку.

Поштовхом до безповоротніх змін у відносинах Української держави і Російської імперії безсумнівно стали українські петиції, підготовлені на ім’я Катерини ІІ козацькою старшиною, які мали яскраво виражений автономіський характер. «Прошение малороссийского шляхетства» фактично містило програму значного розширення політичної автономії України. Зокрема, вказувалося на необхідність поновлення традиції підтвердження чинності договірних статей Б. Хмельницького, укладання новообраними гетьманами та російськими царями договірних статей, відновлення порядку вільного обрання гетьмана з наступним підтвердженням результатів виборів імператрицею, зрівняння українських старшин за «Табелью о рангах» з російським дворянством, запровадження вищої апеляційної установи – трибуналу, запровадження з’їздів старшин як регулярного сейму або генеральної ради, повернення Україні територій, відторгнутих за часів Самойловича – Розумовського, відновлення митниць на кордоні з Росією, звільнення України від утримання своїм коштом російських військових частин та спрямування вивільнених коштів на козацьке військо, відшкодування українському народу збитків, завданих попередніми війнами, а у майбутньому «чтоб все на готовые деньги покупаемо было» [4, с. 13].

Таким чином, звернувшись до російської імператриці у традиційній формі чолобитної, українські старшини запропонували Катерині II затвердити підготовлену ними у вигляді договірних статей програму значного розширення політичної автономії України та одночасного проведення реформ, які сприяли б консолідації українського суспільства навколо зміцнілої центральної влади.

Згідно з донесенням прусського посланця Віктора Фрідріха фон Сольмса, дані петиції так розпалили Катерину II, що вона хотіла віддати гетьмана під суд за зраду [5, с. 363]. Однак прибічники Кирила Розумовського зуміли вплинути на імператрицю і врятувати графа від її гніву. У січні 1764 р. Катерина II викликала гетьмана до Петербурга, де поставила йому через М. Паніна вимогу не з’являтися до двору, поки він «не випросить собі увільнення від Гетьманства» [6, с. 315]. Одночасно в Україну було вислано три нові полки. Спочатку К. Розумовський відмовлявся, однак потім під сильним тиском з боку царського уряду у лютому 1764 р. написав рапорт про відставку.

10 листопада 1764 р. з’явився указ імператриці про остаточне скасування гетьманства. Управління Лівобережною Україною передавалося Малоросійській колегії на чолі з президентом П. Рум’янцевим: «Після всемилостивішого від нас звільнення графа Розумовського, за його проханням, з чину гетьманського наказуємо нашому Сенатові для належного управління в Малій Росії створити там Малоросійську колегію, в якій бути головним нашому генералу графу Румянцеву…» [7, с. 532]. Таким чином, Катерина II здійснила план, про який раніше писала генерал-прокуророві А. В’яземському: «Чтоб век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство» [8, с. 8].

Поступове включення Гетьманщини в імперські структури стало для Катерини ІІ кінцевою метою. Але для імператриці було важливо, щоб примусова відставка гетьмана К. Розумовського не викликала проявів невдоволення української старшини. Для заспокоєння подібних пристрастей Катерина ІІ надала членство в Малоросійській колегії чотирьом росіянам і чотирьом українцям. Включаючи до складу колегії людей з адміністрації К. Розумовського, включно з головним прихильником ідеї спадкового гетьманства генеральним писарем В. Туманським, Катерина ІІ в такий спосіб підкреслювала спадкоємність адміністративної політики та відсутність утисків. Як колишній генеральний писар В. Туманський прекрасно розумівся на справах Гетьманщини і, таким чином, міг бути безцінною людиною для нової адміністрації. Упереджуючи напружені стосунки між українськими і російськими членами колегії, Катерина ІІ надала їм рівний ранг, присвоївши В. Туманському звання генерал-майора, а іншим – звання полковника російської армії. Її укази закликали членів колегії до взаємної співпраці, бо Катерина ІІ не бажала повторювати помилки першої Малоросійської колегії, створеної за Петра І, яку ще не встигли забути за її жорстоку боротьбу з місцевою українською адміністрацією.

Катерини ІІ мала на меті поступову інтеграцію Гетьманщини в імперію, максимальне збільшення внесків в імперську скарбницю, стимуляцію економічного зростання. З метою прискорення реалізації задуманого, дані перетворення планувалося здійснювати на тлі згоди між українцями та росіянами.

Запровадження в Гетьманщині «найкращого з усіх порядків» поклали на плечі вельми талановитого імперського чиновника – генерал-губернатора Лівобережної України Петра Рум’янцева, який очолив Малоросійську колегію, що в свою чергу стала головною центральною адміністративною інституцією, перейнявши функції колишньої Генеральної військової канцелярії. Процес поглинання Колегією Генеральної Військової канцелярії відбувся настільки непомітно для українського суспільства, що сучасник тих подій – автор «Історії Русів» – змушений був визнати, що рум’янцівська колегія  «увійшла в правління, як роса на пасовище і як паморозь на руно» [6, с. 316]. Спеціальні департаменти колегії відповідали за військові, судові та фінансові справи. Колегія підпорядковувалася П. Рум’янцеву та Сенату, а генерал-губернатор доповідав безпосередньо Катерині ІІ і тільки в окремих випадках мав справи з Сенатом.

Через сорок днів після свого приїзду, 18 травня 1765 р., П. Рум’янцев подав Катерині ІІ змістовну програму реформ, яка ґрунтувалася на трьох основних елементах: інструкціях Катерини ІІ, ідеях Г. Теплова і власних концепціях П. Рум’янцева. Останні передбачали організацію поштової служби, реорганізацію української артилерії, виробництво пороху, призначення чиновникам замість земельних наділів сталої платні, створення військової академії, навчального закладу для благородних дівиць і двох університетів, заснування державного шпиталю, реорганізацію системи судочинства, секуляризацію майна української церкви. І хоча його програма була співзвучна з принципами просвітницького правління, з цих пропозицій Катерина ІІ, однак, схвалила тільки організацію поштової служби; інші були передані на розгляд спеціальних комісій або взагалі зігноровані. Очевидно, імператриця була проти якихось раптових або радикальних змін. Більше того, вона хотіла пересвідчитися в тому, що нову програму можна фінансувати з місцевих джерел, не зазіхаючи на імперську скарбницю.

Однак, незважаючи на гучні заяви, ні центральна влада, ні П. Рум’янцев не були готові суттєво прискорити економічний розвиток. Проблемою був не тільки брак планування, людей і коштів, але й те, що політичні питання заступили всі інші. П. Рум’янцев зосередився на таких традиційних галузях реформ, як адміністрація, військова, судова і частково освітянська системи.

У справах судочинства генерал-губернатор міг запровадити лише незначне оновлення, бо Катерина ІІ не схвалила тут суттєвих змін. До Генерального військового суду – найвищого суду Гетьманщини призначили дванадцять суддів, яких обирали щороку (по одному від кожного полку, а також двох генеральних контролерів). Було змінено склад суду, який став постійним, оплачуваним органом, куди входили два генеральних контролери та три – п’ять додаткових членів. Для пожвавлення роботи центрального суду генерал-губернатор на допомогу позивачам призначив державних адвокатів.

Найзначнішою зміною в урядовій структурі, яку схвалила Катерина ІІ, була пропозиція П. Рум’янцева про регулярну поштову службу. Попередньо в Гетьманщині пошту доставляли кілька муніципальних служб, а також офіційні гінці. Так, указ імператриці посланець привозив до Генеральної військової канцелярії, яка розповсюджувала його, знову з допомогою кур’єрів, серед підлеглих. Пропозиція П. Рум’янцева ґрунтувалася на потребах як уряду, так і приватних осіб у систематичній та регулярній поштовій службі. Нова система, заснована 1765 р., складалася з 9 поштових маршрутів, довжиною понад 2358 верст, 72 поштових станцій, 15 регіональних начальників, 165 поштарів і 300 коней [9, с. 103]. У кожній місцевості пошту забирали та відправляли у призначений час двічі на тиждень. Поштова служба стала підвідділом української адміністрації, скарбниця Гетьманщини оплачувала всі витрати поштової служби та забирала всі її прибутки. У 1768, 1770 і 1774 рр. поштову службу розширили для забезпечення зв’язку з Кримом і новою провінцією – Новоросією. Після скасування української автономії поштова служба з незначними змінами увійшла до складу російської адміністрації.

Одним із першочергових завдань П. Рум’янцева в Гетьманщині було збільшення державних прибутків. Зберігаючи давні джерела прибутку – податки від спиртних напоїв і млинів, відрахування з прикордонного тарифу, генерал-губернатор створив ряд нових. Він зібрав усі типи царських земель, які використовувались козаками, що колись обслуговували гетьмана (бобровники, стрільці, поташники), в одну категорію державних земель. Для нагляду за ними призначалося одинадцять контролерів, а їх жителі обкладалися податком. Цей захід приніс додатковий річний прибуток в розмірі 10 000 карбованців, стягнення податку із слуг колишнього гетьмана – ще 1200 [9, с. 104].

Але найприбутковішою реформою було запровадження грошового податку для утримання російських військ в Гетьманщині. Було визначено нові умови податку: кожне господарство мало сплачувати щороку 1 карбованець. Податок збирався по частинах чотири рази на рік. Усі селяни, міщани, підпомічники та підсусідки були зобов’язані платити новий податок. 1767 р. генерал-губернатор поділив Гетьманщину на 20 рівних податкових округів і призначив комісію, відповідальну за збирання податку в кожному окрузі. Крім грошового податку, українське населення зобов’язувалося надавати квартири російським військам, оскільки в той час не існувало військових містечок або казарм.

Значно збагатівши за рахунок додаткових прибутків, українська скарбниця все більше підпорядковувалася потребам імперії. 1771 р. імперський генеральний прокурор дав розпорядження Малоросійській колегії провести точні обрахунки всіх прибутків і видатків. Пізніше вони проводилися вже кожного року. Українська скарбниця все ще була окремою, але тепер її розглядали як провінційну філію імперської скарбниці.

Генерал-губернатор також ставив за мету збільшення військового потенціалу Гетьманщини. П. Рум’янцев як професійний військовий, спробував перетворити козаків у більш дисципліновану, вимуштровану та ефективну бойову силу. 1766 р. П. Рум’янцев подав записку до Катерини ІІ, в якій пропонувалося «сию милицию  (козацьке військо) привести в настоящий порядок воинских людей» [10, с. 160]. Через три роки за наказом генерал-губернатора був ліквідований принцип комплектування українського козацького війська від козацьких дворів. Замість цього встановлювався порядок особистої військової повинності, який назавжди прикріплював даного козака до військової служби. Ці заходи царського уряду становили перехідний етап до переведення козаків на регулярну службу.

Захищаючи козаків від утисків з боку старшини, П. Рум’янцев одночасно скасував їх найдавніше право – обирати своїх власних зверхників. Продовжуючи ліквідацію усіх особливостей, що відрізняли українське козацьке військо як автономну одиницю, царський уряд видав указ від 20 грудня 1768 р. про підлеглість козацтва військовому суду [11, с. 38].

1775 р. три козацькі загони вільних найманців, що колись становили гетьманську охорону, було реорганізовано в регулярні армійські полки. Це був ще один з кроків до запровадження російського військового устрою в Гетьманщині.

Головною передумовою подальших військової та фінансової реформ був ретельний перепис населення. Офіційною метою перепису був збір відомостей для запровадження кращого і справедливішого порядку. Насправді ж П. Рум’янцев сподівався вирішити багато інших специфічних проблем. Він мав надію визначити склад населення в офіційних категоріях поміщика, козака, священика та селянина. Реєстрація кожної особи й опис кожного господарства мали б зменшити інтенсивність переходів селян і встановити точну кількість козаків. Більш повні відомості про загальні економічні умови останніх могли прискорити формування регулярної військової сили, яка б перебувала на самозабезпеченні, і визначити можливість збирання проектованого 30-процентного податку на козацьке майно. Перепис мав визначити, які землі були дійсно приватними і які належали державі. Особливо П. Рум’янцев цікавився царськими та монастирськими землями. Він хотів повернути державі колишні царські землі, компенсуючи за це їхніх нових власників регулярною платнею. Врештірешт, він мав надію, що перепис дасть можливість одержати інформацію про рівень та інтенсивність торгівлі, життєздатність цехів, промисловості та ремесел, які планувалося поліпшити.

Перепис тривав до 1769 р. і був перерваний початком російсько-турецької війни. Важко визначити, наскільки він був завершений, адже велика кількість документів не збереглася. Очевидно, значна частина роботи була виконана, адже нині в українських архівах зберігаються переписні форми на більш як 3500 населених пунктів.

Генерал-губернатор П. Рум’янцев щиро бажав поширити просвіту, запровадивши освітню реформу. Заснування нових шкіл було єдиною імперською програмою, яку з ентузіазмом вітала українська нова шляхта, що роками мріяла про заснування в Гетьманщині університету. Імператриця, напевне, зв’язала проект заснування шкіл й університетів із секуляризацією церковного майна, передбачаючи великі фінансові витрати на його реалізацію, і просто побажала П. Рум’янцеву успіхів у поліпшенні освіти. Тому в Гетьманщині тоді так і не було засновано ні університету, ні середньої школи.

Більш вдалою для П. Рум’янцева виявилася реформа початкової освіти, оскільки тут він міг опиратися на залишки системи, що вже колись існувала в Гетьманщині. Малоросійській генерал-губернатор розпорядився продовжити та розширити шкільне навчання по сотнях, яке було започатковано ще К. Розумовським. Відтак П. Рум’янцев втілив у життя одну з найбільших реформ, задуманих попередньою адміністрацією, що, напевно, задовольнило багатьох українських урядовців. Запровадження освітницької програми дискредитованої української адміністрації було для П. Рум’янцева одним із шляхів виконання покладеного на нього Катериною основного завдання – зменшення напруження між українцями та росіянами.

Чотирьох років не було достатньо для генерал-губернатора П. Рум’янцева, щоб встановити в Гетьманщині катерининський «найкращий з усіх порядків». Але йому вдалося розпочати кілька реформ, що наблизили українське самоврядування до імперської моделі. За рахунок ущемлення традиційних козацьких прав П. Рум’янцев сформував з козаків більш ефективну військову силу. Без зайвого розголосу запровадивши загальне оподаткування і підпорядкувавши українську скарбницю імперії, він різко збільшив фінансові внески Гетьманщини в імперську скарбницю. Оскільки нові постанови стосувалися всіх оподаткованих осіб, більшість українців зрозуміла, наскільки глибоко імперські норми вкорінилися в їхню рідну землю. Водночас П. Рум’янцев розправлявся з будьякою явною опозицією імперській програмі, намагаючись скерувати енергію української шляхти на здобуття своїх соціально-економічних вигід та імперської кар’єри. Не зважаючи на це, опозиція в українському суспільстві все ж таки виникла, однак, головним чином, у духовній, інтелектуальній сфері. Про це, зокрема, свідчить поява у другій половині XVIII ст. таких творів як «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дідовича, «Ода на рабство» поета Василя Капніста, анонімної «Історії Русів».

Проводячи політичну ліквідацію автономії України в другій половині XVIIІ ст., імперський уряд не міг обминути і Запорожжя. Російська перемога над Туреччиною й приєднання до Російської імперії частини узбережжя Чорного моря (між Дніпром і Південним Бугом) поклали край історичній ролі запорожців як буфера між імперією й Туреччиною. Тепер імперський уряд розглядав запорозькі землі вже як непотрібний автономний анклав, що гальмував імперську колонізацію, і як центр можливих бунтів.

Як зазначила О. Апанович, «доля Запорозької Січі була вирішена 23 квітня 1775 р. на так званій раді при височайшому дворі. На ній з проектом скасування Січі за допомогою збройних сил виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін». Наприкінці травня 1775 р. генерал П. Текелій зайняв усі паланки  і слободи Запоріжжя після цього 20-тисячний корпус оточив Січ і 4 червня козакам висунули ультиматум. За настійною вимогою архімандрита В. Сокольського 3 тисячі січовиків здалися. Г. Потьомкін доклав чимало зусиль, щоб стерти навіть пам’ять про Запорозьку Січ. У ордері від 18 червня 1775 р. він наказав П. Текелію Січ «именовать во всех случаях» Дніпровською провінцією, сповіщав про знищення самої назви «Запорозька Січ» [12, с. 120].  Землі Запорожжя були поділені між Новоросійською та Азовською губерніями, а з 1784 р. приєднанні до Катеринославського намісництва.

Після завершення російсько-турецької війни імперський уряд активізував свою діяльність з метою знищення української державності. В першу чергу ці плани стосувалися адміністративнотериторіального устрою України.

Наміри Катерини ІІ скасувати земельне самоврядування привілейованих земель яскраво проявилися 1764 р. В той час, однак, їй бракувало моделі губернської адміністрації, щоб замінити нею інституції автономних земель, і імператриця віддала перевагу обережному, поступовому підходові до інтеграції привілейованих порубіжних земель в імперію. Впровадження нового губерніального Статуту знову підняло питання про статус автономних територій. Оскільки Катерина ІІ вірила в те, що нова адміністрація – це основне знаряддя для розповсюдження просвітництва в провінціях, вона віддавала перевагу її запровадженню у всіх частинах імперії. Крім того, заворушення на порубіжних землях лише зміцнили її бажання отримати повний адміністративний контроль по всій імперії. Справді, Статут для губерній ще був на підготовчій стадії, а імперська рада вже наполягала на негайному його втіленні в життя у всіх частинах імперії [9, с. 185].

Але Катерина ІІ виявилася більш обережною, ніж Рада. У першому проекті Статуту зазначалося, що він не розповсюджується на регіони, права яких свого часу були підтверджені попередніми царями. Не бажаючи, однак, бути обмеженою своїм власним законом, Катерина ІІ випустила цей абзац з остаточного тексту. Замість цього, представляючи Статут для губерній Сенатові, Катерина ІІ подала окремий супровідний лист, згідно з яким Гетьманщина і Лівонія не підпадали під положення Статуту .

Найвірогідніше, що Катерина ІІ хотіла передусім випробувати нову адміністрацію у власне Росії, бо лише через 4 роки вона наважилася поширити положення Статуту на Гетьманщину – 24 травня 1779 р. Катерина наказала генерал-губернатору П. Рум’янцеву розпочати підготовку для запровадження в Гетьманщині нової адміністративної системи, але зважаючи на зайнятість останнього йому на підмогу призначили А. Милорадовича як другого губернатора Малоросії.

Нові адміністративно-територіальні одиниці формувалися з урахування кількості населення, що підлягало оподаткуванню: у кожній губернії мало мешкати від 300 до 400 тисяч чоловік, а у кожному повіті – від 20 до 30 тисяч чоловік.  Саме А.С. Милорадович здійснив основний комплекс заходів, пов’язаних з підготовкою адміністративно-територіальної реформи. Зокрема, впродовж другої половини 1779 – першої половини 1781 рр. малоросійський губернатор разом зі спеціально створеною Комісією, до складу якої увійшли канцеляристи Малоросійської колегії та представники козацької старшини, здійснив всебічний опис Лівобережній Україні, провів облік її населення  Комісія А. Милорадовича обстежила всю Гетьманщину і завершила свою роботу 1781 р. Впродовж цього року губернатор А. Милорадович разом з п’ятьма чиновниками перевірили і систематизували зібрані дані, на підставі яких потім були визначені нові адміністративні кордони. 24 листопада 1781 р. губернатор Милорадович подав нарешті завершений опис «трьох проектованих малоросійських намісництв» до Малоросійської колегії [13, с. 39]. Гетьманщина була поділена на три намісництва – Київське, Новгород-Сіверське та Чернігівське – за назвою столиці кожного намісництва.  Глухів перестав бути столицею Лівобережної України і на правах звичайного повітового міста ввійшов до складу Новгород-Сіверського намісництва. Резиденцію генерал-губернатора було перенесено до Чернігова [14, с. 65].  Кожне з трьох намісництв поділялося на 11 повітів, названих відповідно до 10 повітових центрів, а кожна столиця намісництва була також центром того ж повіту. Наразі кордони між повітами не були чітко визначені; цю роботу впродовж 1782 р. повсюди мали завершити повітова шляхта разом з державними обстежувачами.

Фактично всі землі, що колись належали українським урядам та інституціям кваліфікувалися тепер як імперські державні землі.

Отже, три нові намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське – були офіційно проголошені 16 вересня 1781 р., а в січні 1782 р. реформа фактично була введена в дію.

Із запровадженням нової намісницької та повітової адміністрації старі українські центральні інституції були скасовані. Першою з них була українська скарбниця. Оскільки вона функціонувала як регіональна імперська, то втратила всі підстави для окремого існування. Фактично генерал-губернатор П. Рум’янцев використовував її для імперських потреб, ніяк не зв’язаних з Гетьманщиною. Відтак скарбниця, скарбова канцелярія та генеральна лічильна комісія були ліквідовані, а всі фінансові справи передані скарбничим палатам трьох намісництв.

Не так просто, однак, виявилося скасувати Малоросійську колегію, котра була в Гетьманщині найвищим апеляційним трибуналом, рішення якого міг відмінити лише імперський Сенат в СанктПетербурзі. Крім того, Генеральний військовий суд був тоді піддепартаментом колегії. Коли провінційна реформа була проведена, обидва судові органи мали безліч невирішених справ. На прохання генерал-губернатора П. Рум’янцева Сенат дозволив колегії протягом одного року остаточно завершити всю судову роботу, хоча адміністративні функції колегії вже були скасовані. Оскільки ряд членів колегії разом з численними чиновниками перейшли на службу до нової адміністрації, Сенат навіть розробив спеціальні положення про переформування колегії. Незважаючи на ці заходи, колегії не вдалося завершити всі свої справи у визначений строк. Згодом Сенат був змушений знову продовжити термін існування колегії: «…срок для окончания (оставшихся нерешенных дел), мнися ему Г. Генерал-Губернатору бать от сего времени по окончание будущого 1785 года…» [15, с. 132]. Лише в серпні 1786 р. коли, врешті-решт, всі справи були полагоджені, а судові записи подані до архівів нових судів, Малоросійська колегія припинила своє існування: «…по отправлении всех дел… более оная (колегія) не существовала…»  [15, с. 133].

На місцевому рівні козацькі адміністратори втратили всю цивільну владу, проте у військових питаннях козацьку структуру і ранги було збережено. Урядові інституції, що займалися невійськовими справами, були скасовані; їх документально передали новій намісницькій і повітовій адміністрації, а користуватися послугами українських цивільних канцелярій чи установ було суворо заборонено. Відтак гродський, земський і підкоморські суди були скасовані, а всі невирішені справи передані, відповідно, повітовим судам, нижнім розправам і повітовим слідчим. Поліцейські обов’язки передали від сотенних канцелярій городничим й нижнім земським судам. Повітові скарбники і скарбнича палата  зосереджувалися на збиранні податків, що попередньо виконували комісаріати, тоді як директор господарства взяв на себе контроль над усіма посполитськими та коронними землями, якими свого часу управляли наглядачі коронних земель.

Нова адміністрація поєднувала в собі персональне правління генерал-губернатора з раціональною бюрократичною системою. Як місцевий представник абсолютного монарха або намісник генерал-губернатор П. Рум’янцев міг безпосередньо зв’язуватися з Катериною ІІ, оминаючи Сенат та інші центральні інституції. Так само він міг відмінити будь-яке рішення місцевої адміністрації й видати примусові накази всім урядовим інституціям у провінціях, що перебували під його владою, з єдиним винятком – його втручання в судові рішення було заборонене. Якраз перед тим Катерина ІІ призначила П. Рум’янцева довічним генерал-губернатором Малоросії, а якщо враховувати, що він був головнокомандуючим всіма військами в цьому регіоні, то територія колишньої Гетьманщини фактично стала його сатрапією. Губернатор намісництва був безпосередньо підпорядкований генерал-губернатору. Як головний адміністратор губернатор був основною ланкою зв’язку між генералгубернатором і провінційними інституціями.

Впродовж всього-на-всього чотирьох років (1782–1786) українське самоврядування, що своїм корінням сягало історичної традиції польсько-литовського періоду і мало більше як сторічний досвід у Гетьманщині, рішуче заступила імперська провінційна адміністрація. Не вчинивши жодного, принаймні, очевидного опору, колишні чиновники Гетьманщини змінили важкі козацькі шаблі та строкаті козацькі строї на рапіри й імперські мундири. Це знаменувало остаточну загибель української автономії.

З утворенням намісництв в Україні військовий устрій козаків зазнав докорінної реорганізації. Наприкінці вересня 1781 р. П. Румянцев писав у доповідній записці Катерині ІІ, що у зв’язку з новим адміністративним поділом кордони губерній не співпадають з колишніми кордонам полків і сотень, і що запроваджена реформа цивільного управління вимагала докорінної реорганізації військової справи. П. Румянцев, зокрема вважав, що найкраще буде «из состоящих в Малой России девяти козачих полков… учредить десять полков из настоящих виборных козаков с уравнением по эскадронам или ротам, не взирая, что они не в одном наместничестве по их земскому управлению находиться будут, и дать их старшинам в уравнение с регулярными войсками чины и степени» [10, с. 161].

Після чергової доповіді малоросійського генерал-губернатора, 28 червня 1783 р. вийшов указ на ім’я Військової колегії про реорганізацію дев’яти лівобережних полків. Наказувалося набрати з лівобережних козаків, враховуючи при цьому ще три «легконні» полки, десять регулярних кавалерійських полків. Полк складався з шести ескадронів по 138 чоловік у кожному. 48 чоловік, найбільш міцних, щорічно поповнювали кірасирський полк, а 120 вибували щорічно додому – «на реверсы в их домы» [16, с. 131]. Офіцерство поповнювалось з представників старшини. Утримувались ці полки за рахунок подушного збору – з козаків по 1 крб. 20 коп. з душі. Новоутворені полки, названі за указом від 9 лютого 1784 р. карабінерними, розміщувались у селах за місцем проживання козаків даного полку. Ці карабінерні полки дістали такі найменування: лубенський, переяславський, сіверський, чернігівський, глухівський, стародубський, ніжинський, київський, софійський і тверський. На козаків, які потрапили у ці полки, поширювалось найменування «солдати». Козацьке ж звання залишалося лише за тими козаками, які жили по своїх домівках. Усього підлягало набору в карабінерні полки 73576 виборних козаків. Зазначені полки були перехідною стадією до повного злиття українського козацького війська з російською армією в 1789 і 1791 рр., коли їх було розбито між кірасирськими, кінноєгерськими, гусарськими і драгунськими полками [10, с. 162].

Ще одним підготовчим заходом до повного злиття козацьких військ з російськими був царський указ Військовій колегії від 10 квітня 1786 р., згідно якого з колишніх монастирських селян утворювався один гренадерcький полк, до якого включалась 1 тисяча козаків-карабінерів (по сто козаків від кожного карабінерного полку), а також 2239 козаків-підпомічників [17, с. 93]. Замість козаків-карабінерів у ці полки повинно було вступити стільки ж монастирських селян. Цим повністю ліквідовувалась станова відособленість козацтва.

Отже, тривала дискримінаційна політика російського уряду та його вищого генералітету щодо українських збройних сил в останній чверті ХVІІІ ст. завершилася остаточною ліквідацією козацького війська. На відміну від суто російських козацьких формувань (донського, яїцького та ін.), останнє вже не влаштовувало ще більш зміцнілий на той час абсолютизм, навіть як іррегулярна частина російської армії, оскільки продовжувало залишатися ще досить значною військовою силою з автономною традиційною структурою.

Таким чином, російський царизм ще з другої половини XVII ст. почав обмежувати автономію Гетьманщини і нарешті ліквідував її повністю в останній чверті XVIIІ ст. На шляху до створення «добре регульованої держави», яку почав будувати уряд імператриці Катерини ІІ, автономія Гетьманщини стала однією з головних перепон. Як наслідок, питання ліквідації автономії Лівобережної України стало для імператриці одним з першочергових. Цим пояснюється швидкість і радикальність дій Катерини ІІ у цьому напрямку. Імперський уряд спершу ліквідував гетьманство як форму правління на українських теренах. Влада над Лівобережною Україною передавалася Малоросійській колегії на чолі з президентом, генерал-губернатором краю П. Рум’янцевим. Саме його зусиллями було здійснено комплекс заходів по знищенню української автономії. Слідом за цим на українських землях було знищено самобутній полково-сотенний устрій, який замінили російським адміністративнотериторіальним поділом на намісництва. Останнім кроком на шляху знищення політичної автономії України стала ліквідація козацького війська. Внаслідок всіх цих перетворень було демонтовано державні інститути Гетьманщини й створено умови для повної інтеграції Лівобережної України до складу Російської імперії.

Джерела та література:

1. Крип’якевич І. П. Історія України / І. П. Крип’якевич. – Львів : Світ, 1990. –  560 c.

2. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. : Міфи та реальність / О. Апанович.  – К. : «Варта»,  1994. – 96 с.

3. Уривок з настанови Катерини ІІ князю О.О. В’яземському при вступі його на посаду генерал-прокурора (1764 р.) // Хрестоматія з історії Української РСР : з найдавніших днів до кінця 50-х років ХІХ ст. : [Посібник для вчителя] / Ред. І. О. Гуржія. – К. : Радянська школа, 1959. – Т. 1. – С. 532.

4. Струкевич О. К. Україна – Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-х рр. XVIII століття (політико-адміністративний аспект проблеми) / О. К. Струкевич. − К. : Абрис, 1996. – 100с.

5. Григорчак І. Політика російського царизму відносно України в другій половині XVIII ст. / І. Григорчак // Українознавство. – 2003. – № 4. – С. 363–366.

6. Історія русів / [пер. І. Драча]. – К. : Рад. письменник, 1991. – 318 с.

7. Указ Катерини про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії (10 листопада 1764 р.) // Хрестоматія з історії Української РСР : з найдавніших днів до кінця 50-х років ХІХ ст. : [Посібник для вчителя] / Ред. І. О. Гуржія. – К. : Радянська школа, 1959. – Т. 1. – С. 532.

8. Струкевич О. Про знищення гетьманства на Україні та заснування Другої Малоросійської колегії /

О. Струкевич // Український історичний журнал. – 1993. – № 7–8. – С. 85−99.

9. Когут З. Російський централізм і українська автономія : Ліквідація Гетьманщини (1760 – 1830) /

З. Когут. – К. : Основи, 1996. – 317 с.

10.                     Путро О. І. Гетьман Кирило Розумовський та його доба (з історії українського державотворення ХVІІІ ст.) : Монографія: в 2-х частинах / О. І. Путро. – К. : ДАКККіМ, 2008. – Ч. I. – 240 с.

11.                     Путро О. І. Козацьке військо України-Гетьманщини в останні часи свого існування (соціально-економічний аспект) / О. І. Путро // Українська козацька держава : витоки та шляхи історичного розвитку : Матеріали Четвертих Всеукраїнських читань, Черкаси, 16–18 травня 1994 р. / Черкаський державний педагогічний інститут ; [редкол. : В. А. Смолій та ін.]. – Київ-Черкаси : Інститут історії України, 1994. – С. 34−39.

12.                     Александров П. Ліквідація Запорозької Січі / П. Александров // Пам’ять століть. – 1997. – № 1. – С. 115–121.

13.                     Петреченко І. Є. Описи Чернігівського намісництва останньої чверті XVIII ст. : історія створення /

І. Є. Петреченко // Сіверянський літопис. – 2005. – № 4–5. – С. 31–42.

14.                     Бєлашов В. І. Глухів – столиця Гетьманщини (До «Глухівського періоду» історії України (1708 – 1782 рр.)) / В. І. Бєлашов. – Глухів : РВВ ГДПУ, 2005. – С. 32–67.

15.                     Указ Сенату про продовження Другої Малоросійської колегії до 1785 р. (13 грудня 1783 р.) // Мельник Л. Г. Політична історія Гетьманщини ХVІІІ ст. у документах і матеріалах : [Навчальний посібник] / Л. Г. Мельник. – К. : ІЗМН, 1997. – С.132–133.

16.                     Указ Воєнної колегії про перетворення 10 українських полків та 5 слобідських в регулярні кавалерійські російської армії (28 червня 1783 р.) // Мельник Л. Г. Політична історія Гетьманщини ХVІІІ ст. у документах і матеріалах : [Навчальний посібник] / Л. Г. Мельник. – К. : ІЗМН, 1997. – С. 131.

17.                     Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине ХVIII века : Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развития / А. И. Путро. − К. : Вища школа, 1988. – 142 с.

Світлана Лісненко

ВІТКРИТТЯ ЖІНОЧИХ ЄПАРХІАЛЬНИХ УЧИЛИЩ В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: НАМІРИ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВІ ІНІЦІАТИВИ

У статті розглянуто передумови заснування жіночих духовних училищ на теренах українських губерній Російської імперії та досліджено складний процес відкриття цих навчальних закладів у ХІХ – на початку ХХ ст.

Ключові слова: духовенство, училища дівиць духовного звання, Св. Синод, освіта.

Жіноча освіта у ХІХ ст. в Російській імперії є певним «лакмусовим папірцем», який відображає зміни, що відбуваються в суспільстві. Це пов’язано передусім з тим, що історія жіночої освіти має не такі давні традиції як чоловічої, представленої в історіографії певними етапами та здобутками. Жіноча духовна освіта безпосередньо пов’язана з низкою перетворень в країні в 60-ті рр. ХІХ ст., які створили умови для зміни соціальних ролей в суспільстві, а тому була по-новому поставлена проблема соціальної ролі жінки. Під впливом культурного розвитку у всіх станах зростає увага до проблем всебічного розвитку суспільства, а тому і до належної освіти жінок.

У середині ХІХ ст. поміж священнослужителів складається така думка, що жінці духовного стану недостатньо бути доброю матір’ю, люблячою дружиною і досвідченою господинею. Вона повинна не тільки допомагати чоловіку у вихованні дітей, і управлінні будинком, але і бути йому помічницею в важкому пастирському служінні. На дружину священнослужителя покладали обов’язок бути прикладом у всьому для своїх парафіян [6, c. 173]. Сім’я священика мала бути еталоном зовнішньої благопристойності, оскільки в сім’ї священика парафіяни бачили зразок кращого життя; до того ж важко було розраховувати на любов та повагу парафіян до священика, у котрого в сім’ї був розлад. Сумнівно, щоб йому вдалося забезпечити порядок у парафії, якщо він не міг дати лад у власній родині. Тому надання дочкам духовенства освіти на релігійно-народних ачалах не тільки могло забезпечити благополуччя її власної родини, а й значно сприяти поширенню просвітництва й