"Лише одна домівка у людини"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

(трудова міграція за кордоном)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП. Проблема трудової міграції існує в Україні вже багато років. Діти перших трудових мігрантів вже виросли та народили власних дітей. Але до останнього часу не вважалося за потрібне звертати увагу на проблеми цих дітей. Водночас, від’їзд українського населення з метою працевлаштування за кордон призводить до негативних демографічних процесів як унаслідок руйнації сімейних відносин, так і через несприятливу для народження і виховання специфіку «емігрантського» способу життя. 

 

(Звучить музика)

 

Вед.  Летять роки, пливуть століття,

Минають дні, тижні, години,

Щораз гучніш  луна по світу

Це горде слово – Україна!

 

Настали мирнії часи, і вітер волі лине,

Та котяться сльозинки-перли

З очей маленької дитини.

ЇЇ серденько рветься вдаль, за океани і моря,

Туди, де батько й ненька,

Бо їх забрала чужина.

Як журавлі в незвідані краї,

Вони за щастям полетіли…

 

          Вірш: «Сирітське покоління»

Ми все чекаєм, не летять лелеки…

Батьків ми маєм, та вони в краях далеких.

Не приголублять, не посадять на коліна.

Ми за живих батьків сирітське покоління.

 

Знайомий голос із телефону:

- Привіт, синочку! Як справи, доню?

В Мадриді сонце, спека в Лісабоні…

А що у вас там, синочки й доні?

 

А в нас зима, у нас морози люті.

Дитячі душі і розхристані, й роззуті.

А хто зігріє, хто посадить на коліна?

Ми за живих батьків сирітське покоління.

 

І знову голос із телефону:

- Привіт, синочку! Як справи, доню?

Дощить у Римі, Лондон у тумані…

А що у вас там, мої кохані?

 

Ми вже дорослі, будуть власні діти.

Нас не навчили, як їх пестити, любити.

Як пригорнути, посадити на коліна.

І підростатиме сирітське покоління.

 

Далекий голос із телефону:

- Привіт, синочку! Як справи, доню?

- Привіт, синочки! Як справи, доні?

І порожнеча у телефоні…

 

Пісня: «Журавлі»

 

Вед. Матері… Усе життя віддають вони нам. У пошуках кращої долі, покидаючи свою домівку, вони зважуються на нелегкий життєвий подвиг – трудову міграцію за кордоном. Скільки матерів, занурившись у вир незнаного і дуже непростого життя, змушені поневірятися по чужині, смиренно ковтаючи сльози та біль розлуки, ховати у скривавленому серці тугу за рідною домівкою, та люблячою сімʼєю.

 

(звучить мелодія «Аве Марія»)

Входить мати, тримаючи в руках калинову гілку.

 

Тягар на серці душу рве,

І сльози капають із скроней,

А з океану вітер дме:

« Ти не повернешся додому?»

Ні, я не повернуся ніколи,

Чужина стала моїм домом.

Чужу голівку я плекаю.

З чужими снами засинаю.

Чи я пройдисвіт? Так, напевно!

Пусте, нікчемнеє створіння.

Відрізала своє коріння.

Уже чужа серед своїх,

Та не своя серед чужих.

Де моє сонце?

Де дороги, якими часто я ходила?

Де мої давні перемоги?

Все втрачено, все загубила.

Життя моє – це лабіринт.

І світла в ньому не знайти…

 

Життя ще довго буде гратись,

Душею в сторони кидатись.

Але все витерплю,

І вірю – можливо осягнути мрію.

Я повернусь на Україну

І в сонячну погожу днину

Там посаджу ось цю калину.

Укину в землю - хай росте.

Багряним квітом зацвітає.

 

Вед. «Сімʼя – це домашня церква, на якій увесь світ стоїть, як на скелі своїй», -писав митрополит Іларіон. Найбільше родинних традицій зберігала вона. А скільки сімей сьогодні розділив кордон, розлучивши маму й доньку, батька й сина, залишивши глибоку рану в дитячому серці. І тільки у своїх листівках діти так просто і невимушено розкривають неприкриту правду про їх не зовсім дитяче життя. А ще – терпеливо чекають на ласку, дотик. Тепле слово матері.

 

Уч. Мамо рідненька, живеш ти далеко –

В гарній чужій стороні.

Серце твоє невсипуще зі мною,

Мов кетяг калини в снігу.

Хочеться соколом в небо злетіти.

Хоч на хвилинку побуть при тобі,

Пісню і слово, як маку зернинку.

Посіяти рясно у серце тобі.

 

Уч. Як бракує тепла в моїх очах,

Як бракує ласки і любові.

Бракує ніжності в моїх словах,

Бракує щирості в моїх долонях…

Тебе біля мене нема,

Нема кому сказать мені слівце,

Текеє ж добреє, як ти,

Такій беззахисній, як я…

Ночами я не сплю,

Все думаю про тебе, мамо,

А як тобі на чужині без мене:

Добре чи погано?

Скажи мені у відповідь що-небудь.

Скажи лиш правду, не мовчи!..

Сльоза, яка скотилася до тебе.

Упала ще задовго, як дійти…

Не твій це край, вертайся, мамо,

Ти щастя не шукай на чужині.

Не ставляться вони ласкаво,

Ласкаво, як пасує це тобі…

Вертайся, рідна, у наш дім,

Так сумно тут без тебе, мила,

Коли ти була, все любовʼю тут зігріла,

Тебе не стало, зівʼяли усмішки

На наших з бабцею устах,

Загасло щастя на моїх очах.

Німі тепер стають слова,

Вертайся, мамо, шепче дім,

Так весело тобі було у нім.

Вертайся, мамо, – кричу я на весь світ.

 

Уч. Вже знов весна за вікнами прийшла,

А я чомусь не хочу гратись у дворі.

Так сумно… і так хочеться тепла,

Твого тепла, і  ніжності хоч трішки.

Так сумно…і так хочеться добра.

Руки надійної і лагідного слова…

Не в сиротинці, ніби, я росла,

Але без мами жити не готова.

З Італії новенький ноутбук

Прислати на Великдень обіцяла…

Мені ж твоїх не вистачає рук

І слів твоїх, ріднесенька матусю.

 

Уч. «Автобус»

«Ненавиджу автобус», - сказала ти,

Що мав твою маму везти у світи.

Її, як повітря, тобі бракувало,

І серце дитяче в розпуці ридало.

І мати стояла, немов камʼяна,

Ножем її різали доньки слова,

Обняла і міцно її цілувала,

Приїхати скоро доньці обіцяла.

Пригнічена йшла до автобуса мати,

Обернулася поглядом дочку обійняти,

Дитина безсила додолу валилась –

Сестра підхопила, сльозами залилась.

Як їхала мати – не дай Бог нікому,

Хай долари нас не вганяють у кому,

І той, що в державі сьогодні керує,

Чи біль він тієї родини відчує?

Пісня про маму

 

Вед. Головою родини завжди був і є батько. Він дбає про дітей, дружину, про авторитет сімʼї,  є її опорою, забезпечує сімʼю матеріально.

Батько найрідніший, найдорожчий для дитини мужчина, в образі якого виявляється висока людська відповідальність за її прихід у цей світ, за кожний її крок і вчинок у житті. Ось що пишуть в своїх листах діти до батька:  

 

1 лист:  Тату, на дворі уже знову весна, а тебе поруч нема…

З самого малку я росту без тебе. Виховує мене мама. Я розумію, що ти заробляєш, щоб нас утримувати і я це дуже ціную, але гроші не замінять мені твоєї батьківської любові і підтримки. Інколи, коли я навіть провинюсь, мені не вистачає, щоб ти мене посварив, так, як вміє сварити тільки батько. Ти приїжджаєш раз у рік на місяць і сам розумієш, які чужі ми стали, немає навіть тієї довіри, що у дитинстві.

Я дорослішаю і , нажаль, не з тобою.

Я б дуже хотіла, щоб ти був поруч зі мною завжди: у щасті і нещасті, щоб твоя мужня татова рука захищала мене від горя. Адже мама старається виховувати мене, намагається замінити мені тебе, але все ж таки цього мало! Нашій сімʼї без тебе сумно, мені без тебе сумно. І я надіюся, що ти скоро приїдеш уже назавжди.

2 лист:  Дорогий тату!

Пише тобі твоя донечка Христя. Я за тобою дуже сумую, думаю, як там ти без мене, чи тобі там добре. Іноді я хочу тобі щось розказати, порадитися з тобою, але тебе немає біля мене. Коли я дивлюся на твою фотографію, я хочу, щоб ти швидше повернувся додому, поговорив зі мною і обійняв мене.

Ти говориш, що все потрібно вчитися робити самій, бо мені ніхто нічого в житті не зробить. І цим учиш мене самостійності.

Ти завжди повчаєш мене, і глибоко в душі я розумію, що кожне твоє слово стане мені в нагоді як не тепер, то в майбутньому.

Я дякую тобі за все і чекаю твого приїзду.

 

3 лист:  Любий татку!

Хоч сотні тисяч кілометрів нас х тобою розділяє, я знаю, ти, як ангел-охоронець – завжди поруч. Та все ж, нестерпне бажання пригорнутися і поплакати у батьківське плече, мене не покидає. Особливо важко тоді, коли виходжу на вулицю, і бачу перед собою зимоньку, таку ж, як тоді, коли мені було чотири, ти возив мене на санчатах, щосили намагаючись набрати потрібної, з моїх слів, швидкості й так радісно і дзвінко лунав мій дитячий сміх! Ну і що, що ніжки вже замерзли і носик набув червоного відтінку, зате татусь проводить час зі мною.

Як би ж я знала тоді, що ти невдовзі залишиш мене і поїдеш далеко-далеко.

Татусю, я знаю, ти хочеш все зробити, щоб я була щаслива. Але ж яке то щастя, якщо тебе нема поруч? Я зараз все би віддала, аби хоч на секунду тебе побачити і почути твій рідний голос.

Очі наповнюються сльозами, коли згадую ту мить, коли ти їхав, ніби кусочок мого серця відірвався, і полетів з тобою.

Я не хочу більше рости без тата! Не хочу щороку йти на «перший дзвоник» без тебе.

PS: Я вже не хочу подарунків – хочу, щоб ти був поруч!Приїжджай скоріше.

 

Пісня про тата

 

              «Емігрантці»

Порадили, щоб вийшла заміж на чужині…

Це – наче совісті екзамен: складеш чи ні.

Хотіли б на усіх скорити Москва і Рим…

Повір: повій готують скритих

з отих Оксан, Марій, Ганнусь, Галинок…

Не злічимо.

О, скільки доль (а не ялинок) скалічено!..

О Боже любий, що це з нами?..

За євро  - гріх!

Тілесний гріх, душевні муки…

Думки – шершні…

Хіба смачніший хліб розлуки на чужині?

Невже миліші десь чужинці чоловіки,

Хіба не я потрібен жінці на всі віки?

Я приголублю, приворожу – то так, то ні…

Свій зробить через не можу й впаде до ніг.

…І жити з нелюбом звикають, -

Хтось там сказав.

Чи в світі жінку так кохають, як свій козак?

Без відповіді запитання до вас, жінки…

 

  «Емігрантки»

О скільки доль (а не ялинок) скалічено…

Так, згідна я.

У чужині нас лічено-нелічено. Чия вина?

Ви кажете, повій готують скритих Москва і Рим?

Ні, їх  уже приготували перед цим.

Новітній геноцид нам - рідна влада,

Глузду всупереч, як матір від дитини відірвали.

У серце меч. Нестатки з дому гнали

В холод, в сніговій.

Мужі всевладні словом хльоснули: - Повій!

Чому тоді ні в кого серце не боліло за матір, за дитя?

А чи воно сьогодні їло?

Жертовність ставлять матері в вину?

За євро гріх? Ганьба для України?

Гріх не хотіти кращого майбутнього дитини.

Ні, не миліші для нас чужинці-чоловіки,

Ви нам потрібні: рідні, кохані на всі віки.

Та чи з вас кожен через «не можу» зробив що міг,

Щоб не придбала його дружина за євро гріх?

Так, ми є різні…

Але я камінь не кину в них.

Спитайте кожну, перш ніж судити,

Що довелося їй пережити.

Коли блукала незнаним містом?

Від страху серце ледве не трісло.

Бо ніч провела не десь з панами,

А під мостом, або в вагоні зі щурами.

А тут доречно було б згадати біблійну притчу,

те диво з див,

Як грішницю Христос судив…

А хто ще вдома звик до втіх

за гривню купить чи за євро гріх.

Одна лиш правда – життя-екзамен.

Не маєм права ми на помилку.

Та ту, що тоне й в морі бід гребе руками.

Ви не судіть, підтримки киньте соломинку.

 

 

 

Сценка: «Лише одна домівка у людини…»

 

Дійові особи:

Оксана

Таня

Андрій

Землячка

Сум

Тривога

Сумління

Докір

Любов

Душа

Сеньйора

 

 

 

Ява І

 

Автор: На столі свічка. Бліде жовтувате тремтяче полумʼя ледь освітлює кімнату. По стінах метушиться постать. Оксана (сумно складаючи нехитрі пожитки до сумки):

 

Оксана: - Ну, ось, здається, і все. Тримайся молодице, зате ми дуже швидко погасимо заборгованість. Не забути б сказати Василю, щоб позичив 30 гривень за харчування   дітей в їдальні заплатити. Ну, післязавтра – уже на місці… В Італії…що ж… Це не на довго.

Таня: Мамо, ти уже?

Оксана: (обійнявши) Так, малесенька!

Таня: Мамо, А ляльку Барбі мені привезеш? Оту, що співає?

Оксана: Звичайно!

Андрій: Мамо, а може не треба? Скоро канікули, ми з хлопцями підемо в підноску на будівництво , там по 50 грн. в день платять. Зароблю грошей, віддам тобі, погасиш свою заборгованість.

Оксана: Ой, Андрійку!

Андрій: Можна подумати, мамо, на тебе там райське життя чекає?

Таня: Ти Андрійку, не розумієш, я тепер за хазяйку буду…

Оксана: (поспіхом цілує дітей ховаючи очі).- Так, діти, щоб порядок в домі був, татка слухайтесь, я обовʼязково подзвоню вам коли приїду на місце (вибігає з кімнати)

 

 

Ява ІІ

Автор: Уже не нова «Мерседес»-маршрутка, обляпана до вікон болотом, котить по тропі, обабіч котрої бігборди з іноземним текстом, з напівоголеними красунями та величезними пляшками «кока-коли». Поруч з Оксаною притулились Сум, Тривога, Сумління.

 

Сумління: – Ой, молодице, що ти робиш? Дітей залишила…

Оксана: (виправдовуючись) – так це ж не на довго…А потім – діти з чоловіком, а не самі…

 

 

Тривога: Хто його зна, чи дасть їм раду…Сама знаєш, у пляшку любив зазирнути…

Оксана: - Так, але коли то було… останнім часом і не пив…

Сумління з Докором: - Гадаєш, найрозумніша… Усі твої проблеми Італія отак і вирішить?!

Сум: (огорнувши за плечі Оксану) – А ти поплач, Оксанонько, так легше буде, ось побачиш…

Оксана: - Та годі вам мене хоронити…Он уже кажуть Сицилія через дві години починається.

 

Ява ІІІ

 

Автор: Маленьке італійське містечко. Кавʼярні. Десь звучить тиха спокійна музика. Сонячні промені грають на кольоровому склі веранди, де працює Оксана.

 

Оксана: - Ой, що то «нелегалка», на вулиці –літо, а тут з дому – зась… Поліція одразу застукає.

Літаюча душа: - Ну, навіщо ти так хотіла сюди? Тепер бачиш, мені волі немає, і це через тебе…

Оксана: (лагідно) – Ну, що ти душенько, таке говориш, бачиш, важко, а я терплю, те і тобі раджу…

Душа: - Я не вмію терпіти і прошу: повертаймося додому, я втомилася, бач. Яка я темна стала, а була такою світлою…

Оксана: (жалісно) - Благаю, потерпи, будь-ласка, все буде добре, от побачиш.

Душа: - Коли це буде? Через рік? Чи, може, через два? А може, ти хочеш, щоб я взагалі почорніла?

Оксана: (витирає сльози, обнімає душу) – Моя дорогенька, ну навіщо ти так зі мною? Бачиш, і без тебе…

 

Ява IV

 

Автор: Аж ось, зʼявляється немолода Сеньйора, лаючись італійською, шукає служницю.

 

Сеньйора: - Оксано, ану швидко сюди ходи, чому ти поволі так все робиш, мене це дратує!

Оксана: - Вибачте, будь-ласка, я буду старатися все робити швидше, ось тільки звикнути б  до нового місця.

Сеньйора: - Я тобі у цьому допоможу (різко поклавши руки на столик, щоб та наманікюрила нігті)

Оксана: (малюючи нігті) – У вас все тут таке гарне, але я вже встигла засумувати за дітьми, за  чоловіком..

Сеньйора: (перебиваючи) – Ну, годі вже, мене твої балачки дратують. Зітри цей лак, куди твої очі дивляться, бач, який блідий! (тицяє пальцями в обличчя Оксани)

Оксана: - Та я ж тільки що фарбувала, і вам подобалося, може, нехай залишиться як є?

Сеньйора: - Що? Ти ще мені вказувати будеш? Я не дозволю, щоб якась злидарка  вказувала!    Геть! Геть з кімнати і знай: сьогодні ти без вечері!

Оксана: - На добраніч, сеньйоро!

Ява V

 

Автор: Сонце світить лагідно і дарує сотні гарячих променів всім: будинкам, кавʼярням, перехожим. Оксана йде з супермаркету, у руках важкі пакети з продуктами.

 

Оксана: - Ніно, це ти?

Землячка: - Я!

Оксана: - Ой, скільки ми не бачилися, ти теж тут прилаштувалася?

Землячка: (радісно усміхаючись) - А й справді, скільки ми не бачилися? А ти змінилася, подружко, схудла, змарніла…А я тижнів зо два як приїхала з України, своїх провідувала.

Оксана: (зітхає витерши спітніле чоло) – Важко тут, на чужині, але хочу заробити якусь копійку…Може моїх бачила?

Землячка: - Оксано, з Тетянкою все гаразд, в школу ходить. А ще Василь… з якоюсь жінкою...

Оксана: (тривожно) – З якою жінкою?

Землячка: - Кажуть, що живе з нею, мовляв, не вистачає жіночої ласки, любові, та ти не журися, приїдеш і все налагодиться. 

Оксана: (схвильовано) - А як Андрій?  Синочок мій?

Землячка: (опустила очі) Андрій?..

Оксана: - Що з ним? Не мовчи?

Землячка: - Кажуть, з наркоманами звʼязався, вдома рідко буває… Але, то може плітки. Лихих людей вистачає…

 

Ява VI

 

Автор: Старанно прибрана кімната. Поважна Сеньйора сидить у мʼякому кріслі насолоджуючись коньяком і читаючи журнал. Звучить тиха мелодія. Входить схвильована Оксана.

 

Оксана: - Вибачте, що заважаю вам, але в мене є одне прохання до вас.

Сеньйора: (не піднімаючи очей) – Чого тобі?

Оксана: - Розумієте, у мене вдома великі проблеми, і дуже потрібні гроші, може, віддасте мені зарплатню, і я поїду?

Сеньйора: - Та ти що, забула: контракт у нас підписаний на два роки, так що відпрацюєш і  поїдеш собі, ми он скільки зусиль доклали, щоб легалізувати тебе!

Оксана: (розгублено) – Але ж я…

Сеньйора: - Ніяких «але»! І сцен з благаннями і плачем, будь-ласка, не влаштовуй.   Все, ти вільна!

Оксана: - я піду, але хочу, щоб ви знали: у вас немає ні серця, ні совісті, ні співчуття. Прощавайте, на все добре!

Сеньйора: - От нахаба, а ми ще її годуємо, платимо немалі гроші!

 

Ява VII

 

Автор: Оксана іде пішки до кордону. Вітер несамовито дмухає в спину, розкуйовджує її волосся, передчасно посивіле. Скривавлені ноги болять, не слухаються. Жінку наздоганяють Сум, Тривога, Докір, Сумління, Любов.

 

Докір: (з усмішкою) –Ага, вже біжиш до дітей! А де ти була раніше?

Оксана: - Не край душу, прошу, залиш у спокої…

Сумління: – Не слухала нас, тепер, дорогенька, терпи…

Тривога: (неспокійно, швидко) – Ти біжи, ось кордон недалечко, але, знай: якщо тебе застрелять, дітей сиротами зробиш…

Оксана: (гірко всміхаючись) – А навіщо їм така мати, яка не змогла зберегти домашнє вогнище. Я спробую щось змінити, хоча багато чого втрачено..

Любов: ( Лагідна, спокійна, бере жінку за руку) – Ти не здавайся, дітям ще потрібна, я тобі допоможу.

Оксана: (повеселішала) – Дякую тобі за підтримку, не покидай мене. Голубонько Любове!

 

Ява VIII

 

Автор: Кордон. Стражі ціляться, вдивляючись у темряву.

 

Солдат: Ану, стій. Хто іде? Стій кажу!

Оксана: - Я синку, тебе не слухатиму. Вибач, але мені конче треба йти…

Солдат: - Гей, я попереджав! Я стріляю!

Оксана: (падає підкошена кулею на коліна) – Я…ж…нікому…нічого…я… лише…

Любов: (Присідає біля Оксани) – я, Оксанонько, донесу твоїм діткам твою любов. Мені легше – ні візи, ні грошей не потрібно…

 

           (звертаючись до солдата, що застрелив Оксану)

 

 –Ти, сину, обовʼязок свій виконав, а вона теж, небога, хотіла виконати свій, материнський… Але… бач, як воно…обернулося. Ох, люди, полюбіть же нарешті один одного, бо ж … земля наша – одна для всіх…Полюбіть!

 

 Уч. Нічого в світі кращого нема,

Як на тебе чекає ще мама жива.

Відвідай її хоч раз у неділю.

Бо стомлена мама плекає надію.

Коли ти прийдеш, і мама зрадіє,

Тобі все простить, і все зрозуміє.

Ніхто так не вміє, як мама, простити.

Дай їй, Боже, ще трохи прожити.

Приїдьте до мами у вільну хвилину,

бо роки летять без упину.

Любіть свою маму, коли ще жива,

Бо колись схаменетесь, а її вже нема!

 

Пісня: «Свіча»

 

Вед. Яким би не був привабливим далекий край, він не замінить теплоти рідного    дому. Як би ми не цінували гроші, за них не купиш любов, ніжність, підтримку. Чи варто ставити ці речі на терези? Життя стверджує, що ні. А вам нехай підкаже серце.

 

Уч.  Чужих світів вовік мені не треба,

Бо хочу жити на своїй землі.

Де злото-лан і вись блакитна неба –

Я там господар в місті, чи в селі.

Мені б лише крихітку хліба-солі

Й студену воду пити з джерела…

Не зміг би я без голосу зозулі,

Не жив би я без рідного села.

Я не покинув би привітне місто.

Не зрадив би в житті своїх людей.

Мені найкращі українські дівчата,

Мене манить черемхи цвіт.

Та я би вмер без цього аромату.

Без трелі соловʼя, без гір, лісів,

Без колискових, що співала мати,

Без українських ніжних голосів.

Та де б не був, далеко я, чи близько,

Найперший шлях у будь-якій порі –

Вітцівщині прийти вклонитись низько

Й переступити батьківський поріг.

Чужих земель сто літ мені не треба,

Я по цілющім хочу йти зелі…

Тому вертаюсь за велінням неба,

Щоб жити й вмерти на своїй землі.

 

Вед. Шок повернення є по-справжньому гірким досвідом для людини, яка   після довготривалого перебування за кордоном повертається додому. Це зветься зворотнім культурним шоком. Він характеризує особливий тип культурного переходу, що його переживає людина після повернення на батьківщину, нерідко знаходячись в такому самому стані, як і іноземній мігрант.

          Після повернення людина відчуває себе неначе безпритульною у власному домі. Усвідомлює, що стала чужинцем в обидвох місцях. Тут – чужа серед своїх, а там – чужа серед тих, що так і не стали своїми.

 

Уч.  Душею вони вдома, а тілом далеко,

Журбу і неспокій виливають у віршах.

Як пташки, відбиті від зграї своєї,

Вони одинокі в далеких світах.

 

Приїхали всі вони долями різні,

Розлука і біль лиш у їхніх серцях.

Зріднились, змирились з усім, що їх мучить,

Бо щастя лиш вдома чекає, нажаль.

 

Не зрівняти ні з чим всі їхні страждання,

ті сльози пролиті не побачить ніхто.

Не забудуть ніколи усе пережите,

Як снилось щоночі своє рідне село…

 

Питаємо в себе: що тримає їх там?

Ті гроші, що наче у прірву ідуть.

Все більше їх треба й немає кінця.

 - Вже досить, доволі, - шепоче душа…