Література 70-90-х років ХІХ століття

Література  70-90-х  років  ХІХ  століття                                                                                   

   Матеріали  для  інтеграції,  10  клас                                                                                                                  Грушевський  Михайло  Сергійович  (29  вересня  1866-  24  листопада1934)  -  великий  український  історик.  Закінчив  Київський   університет,  займатися  історією  як  наукою  розпочав  під  керівництвом  В. Антоновича,  за  рекомендацією  якого  був  призначений  професором  на  кафедру  історії   у Львівському  університеті.  Став  головою  Наукового  товариства  імені  Т. Г. Шевченка  у Львові,  редактором  “Записок  НТШ”,  спільно  з   І. Я. Франком  редагував   “Науково  - літературний  вісник”.  Найважливішими  працями    М. Грушевського  є  “Розвідки  і  матеріали  до історії  України  -Русі”, “Джерела  до  історії  України  - Русі”.Монументальною  працею  М. Грушевського  вважається  багатотомна  “Історія  України — Русі”.                                                                                                                                   Потебня  Олександр  Опанасович  (22  вересня  1835  -  11грудня1891)  - видатний  український  і  російський  мовознавець,  з  1875  року  член  - кореспондент  Петербурзької  Академії  Наук.   Найважливішими  працями  О. Потебні  вважаються  “Замітки  про  малоруське  наріччя”,  “Із лекцій  з  теорії  словесності”,  “Із   записок  теорії  словесності”,  “Пояснення  малоруських  і  споріднених  народних  пісень”,  “Мова  і  народність”.  За  редакцією  і  при  сприянні  О. Потебні,  який  дуже  вболівав  за  українську  мову  й  українську  книжку,  виходили  твори  Григорія  Квітки  - Основ'яненка,  Петра  Гулака  -Артемовського,  Івана  Манжури.                                                                                                                   Трипільська   культура -  археологічна  культура  ранніх  землеробсько  -скотарських   племен  Південно  - Східної  Європи.  Перші  пам'ятки  трипільської  культури  відкрив  у  кінці  ХІХ століття український  археолог  В. Хвойко  в  селі  Трипілля,  через  що  культура  й  одержала    відповідну  назву.  Трипільці  в  основному  займалися  землеробством,  скотарством,  але  не гребували  мисливством,  рибальством,  збиранням  дикоростучих  рослин.  Землю  вони  обробляли  мотиками  і  ралом,  тягловою  силою  були  бики,  зерно  мололи  на  ручних  жорнах,  приручили  коня,  завели  собак.  Поселення  складалося  з  глиняних  будинків,  розташованих  по  колу,  що  давало  можливість  кругової  оборони  у  випадку  нападу  войовничого  племені  чи  звірів.  Трипільці  випалювали  мідь,  ліпили  глиняний  посуд  у  горнах  і  печах. Жили  патріархальним  родом. Пам'ятками  трипільської  культури  на  території  України  відзначалися  археологічні  розкопки  в  селі  Борисівка, Бортничі. Володимирівка,  Гренівка, Євминка,  Кадиївське  поселення,  на  Коломийщині,  а  також  Усатівські  кургани,  Червонохутірський  могильник.  Наявність  трипільської  культури  на  теренах   України  свідчить  про  високий  розвиток  наших  далеких   предків.                                                 Трутовський  Костянтин  Олександрович  ( 9 лютого  1826  -29  березня 1893)  -  один  з  найцікавіших  українських  живописців.  Народився  на  сучасній  Сумщині,  став  вільним  слухачем  Петербурзької  Академії  мистецтв.  Найкращі  твори  К. Трутковського  знаходяться  у Третьяковській  галереї,  в  Російському  музеї  в Петербурзі,  в  Київському  музеї  Т. Шевченка: “Хоровод  у Курській  губернії”, “Колядки  на  Україні”, “Білять  полотно”.                                                                                                                                                            Мурашко  Микола  Іванович  ( 20 травня1844 -  22  вересня 1909)- один  з  кращих  українських  живописців,  педагог,  художній  критик, громадський  діяч.  Народився  у  Глухові  в сім'ї  іконостасного  майстра.  Закінчив Петербурзьку  Академію  мистецтв.  Жив  і  працював  у  Києві,  заснувавши  школу,  яка  мала назву  Київської  малювальної.  Ця  школа  відіграла  велику  роль  на  Україні  для  росту  молодих   високопрофесійних   мистецьких   кадрів.  Найкращими  картинами  М.Мурашка    вважаються  “Мотив  околиць  Києва”, “Осінь”,   “Дніпро”,”Крим”,  “Над  Дніпром”.   З педагогічно  -  мистецьких  праць  не  втратили  актуальність  для  молодих  художників  й  досі    стаття “Про  деякі  віяння  у  педагогіці  мистецтва”  та  книга  “Спогади  старого  вчителя”.                                                                   Мурашко  Олександр  Олександрович  (7 вересня 1875 — червень 1919) -  український  художник,  родич  М.  Мурашка,  народився  у  сім'ї  його  брата,  іконостасного  майстра.  Художню освіту  здобув у Київській  малювальній  школі  і Петербурзькій  Академії  мистецтв ( майстерня  І. Рєпіна).  Також  вчився  в  Мюнхені.  Перший  час  для  професійного  росту  жив  у Парижі.  Згодом, у 1917  році,  став  одним  з  перших  професорів  Української  Академії  Мистецтв  у  Києві. Був  членом “Нового  товариства   художників”  і  членом  Товариства  пересувних   художніх  виставок (передвижників). Авторитет   ще  студентом  здобув  завдяки   високохудожнім  полотнам “Портрет  дівчини”,”Портрет  читаючого  юнака”.  Дипломною  картиною  О.  Мурашка  став  “Похорон  кошового”,  для  центральної  постаті  якої  погодився  позувати  сам  Михайло  Старицький -  корифей  українського  театру,  драматург,  письменник,  знана  і  високоповажна  в  Україні  людина.  Найкращими  картинами  О. Мурашка вважаються  “Парижанки”, “Кафе”, “Карусель”, “Недільний  день”, “На  терасі”, “Селянська  родина”,” Тихе  горе”,  “Праля”,”Продавщиця  квітів”. Загинув  від  рук  невідомих  бандитів  при  невияснених  обставинах  на  вулиці  Києва.                                                                                                                       Іван  Нечуй  - Левицький  

Стеблів — батьківщина  І.  Нечуя — Левицького. Нині  це  містечко  Корсунь — Шевченківського  району  Черкаської  області. На  території  цього  населеного  пункту  археологи  знайшли  речі  побуту  трипільської  культури,  а  також  городище  часів  Київської  Русі.  У 1036  році  князь  Ярослав  побудував  на  місці  майбутнього  Стеблева  фортецю,  яку  знищили  монголо  -  татари.                                                                                                У  роки  Хмельниччини  населення  цього  містечка  брало  участь  у  визвольній  боротьбі  українського  народу.  З1648  року  Стеблів  став  сотенним  містом  Корсунського  полку.        У першій  половині ХІХ  століття  в  Стеблеві  почала  розвивитись  промисловість.  Поміщик  Головинський  перевіз  до  Стеблева  зі  свого  села  суконну  фабрику.  Школа  була  одна,  церковноприходська,  а  з  1900  року  -  однокласна  міністерська,  зате шинків -  аж  13.        Стеблів  розташований  на  річці  Росі  та  її  притоках  Бобровиці  й Хоробрій.        У  1968  році  з  нагоди  130-ї   річниці  від  дня  народження  письменника  в  містечку  було  відкрито  музей  Івана  Нечуя-Левицького.                                                                                                       “Правда” - український  громадсько -  політичний  та  літературно — науковий  журнал,  який  виходив  у  Львові  протягом 1867  - 1898  років. Тут  друкували  свої  твори  не  лише  західноукраїнські  письменники,  а  й  митці  зі  Східної  України,  які  через  заборону  валуєвським  циркуляром  та  Емським  указом  не  могли  опублікувати  свої  твори  на  території  царської  Росії: Панас  Мирний, М. Старицький, І. Карпенко  -Карий,     М. Коцюбинський,  В.  Самійленко, І. Манжура.                                                                                          Костомаров  Микола  Іванович (1817 — 1885) був  “незаконнонародженим”  сином  поміщика  і  кріпачки. Через  три  місяці  після  народження  дитини,  поборовши  опір  своїх  родичів,  батько  Миколи  дав  його  матері  Тетяні  Мельниковій  звільнення  від  кріпацтва  і  взяв  з  нею  законний   шлюб. На  жаль, батько  тоді  вважав, що  доля  немовляти  в  його  руках,  а  тому  не  поквапився  дати  “вільну”   своєму  позашлюбному  синові.  Хоча Миколка й  ріс  у  панських  палатах,  де — факто  вважався  панським  сином,  та  де — юре  він  був  кріпаком. Весь  тягар,  жах  і  приниження  свого  становища  11- літній  хлопчик  відчув  у  1828  році,  коли  приїхав  з Московського  пансіону  додому  й  не  застав  батька  у  живих.  На  жаль,  дворянська  гілка Костомарових  залякала  вдову,  шантажем  заставила  її  відмовитися  від  права  на  власність  заможного  покійного  чоловіка  й  задовольнитися  дуже  незначною  сумою  грошей,    за  яку  Тетяна   Петрівна  купила  в  селі  невеличку  оселю.  Миколку  родичі  звільнили  від  кріпацтва,  але  матеріально  “незаконнонарожденому”  допомагати не  збиралися.  Та  здібний  хлопчина   зумів  закінчити  приватний  пансіон  у  Воронежі,  згодом  гімназію, а  потім  поступити  до  Харківського  університету.