Література рідного краю. Валентина Сидоренко. Поетичні твори.

                                             Урок української літератури

Література рідного краю.

Валентина Сидоренко « Поетичні твори».

Мета: ознайомити учнів із творчістю поетеси – землячки В. Сидоренко;

            прививати любов до поетичного слова;

            вчити учнів цінувати батьківщину, рідні краєвиди.

 

 Степ приваблює кожного, хто вперше вдихнув його красу. І душі в цих людей широкі і добрі…

 Валентина Сидоренко – яскраве цьому підтвердження – вона типова донька степів.

 Палає захід, сухо догоря.

          Розбуджую уяву неба фреска.

 Десь інші землі, десь чужі моря.

 А я люблю лиш степу бескид…

 

Разом з любов’ю до красот степу, в серці Валентини Сидоренко, назавжди поселилось тепло і чистота почуттів до всього земного: до людей і квітів, полів і річок, сіл і міст.

Народилася Валентина у місті Нікополь. Згодом родина переїхала до Червоногригорівки, де вона закінчила 8 класів.

Майже 10 років прожила в перед місті Одеси, і знову поїхала на малу свою батьківщину, де « … незвичайно красиві пейзажі, співуча українська мова, плавні, річка Ревун, Каховське водосховище, поля, сади і, звичайно ж прості сільські вчителі, які уже тоді помітили хист Валі до поезії.

У поезію прийшла восени 1985 року – глибокий душевний біль змусив якось побачити « як по-дитячому плачуть дощі», тому кращою і, мабуть, найточнішою біографією будуть її вірші, бо вони – мелодія її душі, своєрідний пошук духовного ідеалу. Про любов до своєї України, до чарівних її серцю людей йдеться у її погезіях.

 

  ****

Сумують вишні за хатою,

Схилилась шипшини віть,

А я все частіше згадую

Дитинства щасливу мить.

 

Шукаю у небі Телесика –

У день мій нехай змине.

І мама така молодесенька

У берег гусей жене.

 

Сліди її тонко значаються

На росянім спориші,

Зринають у пам’яті, бачаться

І падають у вірші.

   

 Город заростав берізкою

(Амброзій тоді не було),

Горох під ногами прискає,

Полощуть дощі село.

 

І чули дерева – велети,

І чула, здається, я - 

Гукають мене із всесвітів,

Сумують отак здаля

 

Земля моя з діда – прадіда,

І степ, і шипшини віть.

Ну, чим тут, скажи, зарадити –

 Болить душа і болить

 

 

            Літо

 Розімліло на сонці село.

У пилюці купаються купи.

Ще такого отут не було –

У криниці втопилася буря.

 

 І гарячі неслися вітри,

 Уляглись, вони в травах осіло.

І майже місяців три

Мов прокляття у небі висіло.

Заблукали далеко дощі,

Ані краплі вологи у полі.

Це образа прадавніх вождів

Обпікає сьогодні тополі.

 

Заблудилось у плавнях село

І забули усмішку обличчя,

Бо горіла у полі пшениця.

Ще такого отут не було!

 

****

 

Сніги великі випали степами.

Малих дерев назовні лиш чуби,

А я думками все гостюю в мами –

Голубляться на стінах голуби.

 

І тепло так, і ловко, і привітно,

І аж до горла котиться клубок,

І я – немолода, вже жінка літня,

Кладу на полотно іще стібок.

 

І рушники святково зацвітають

Мережкою, і гладдю, і хрестом.

Немає мами. Вже давно немає.

Лиш заметілі ходять за вікном.

 

            Степовичка

Палає захід, сухо догоря,

Розбуджує уявну неба фреска.

Десь іншій землі, десь чужі моря,

А я закохана у степ безкрай.

 

Де пахне літом коників світ

І стелиться на південь шлях додому,

Де в синькою мальований зеніт

Прямує хата в брилику з соломи.

 

Я – степовичка. І моє життя

Міські принади вже не заплямують.

Пішли батьки степами в небуття.

Як небо, чисті і мене не чують.

 

Блакить текуча батькових очей,

Була, чи,  може, мріялась журбою.

Палає захід,  а мені пече -

 Бринять на вітрі цятки звіробою.