Література рідного краю. Життєвий та творчий шлях Оксани Радушинської. Урок 11 клас.

Тема: Література рідного краю.

             Життєвий та творчий шлях Оксани Радушинськлї

Мета:  Познайомити учнів із життєвим та творчим шляхом  майстра слова, проаналізувати деякі його твори; розширити   скарбницю ерудиції  учнів про творчу діяльність  поета   нашої місцевості; провести знайомство   з  творчістю поетеси; сприяти  учням  до активного і логічного  мислення; розвивати пізнавальні можливості та самостійність мислення; працювати над розвитком  образності  та  творчості; допомагати  розвитку   комунікативної , соціальної  і творчої компетентності;

виховувати  зацікавлення   предметом, любов до  свого краю.

Кожна епоха породжує свого героя.

                                                                                        Корейське прислів’я

 

Перебіг уроку

I. Організаційний момент.

1. Учні вітають учителя і один одного. Один одному учні дивляться   в очі, передають тепло своїх сердець.

2. Слово вчителя. Перед початком уроку послухайте притчу.

Ціль

 

Дрона був найвправнішим майстром стрільби з лука, і в нього завжди було безліч учнів.

Одного разу він повісив на дерево мішень і запитав кожного зі своїх учнів, що вони бачать.

Перший учень відповів:

- Учителю! Я бачу дерево і мішень на ньому.

Інший учень сказав:

- Я бачу стовбур дерева з мішенню, листя, сонце, птахів на небі…

Третій сказав:

 - Я бачу тебе, мій учитель, твоїх учнів і дерево, на якому висить мішень.

Інші відповідали приблизно те ж саме.

Потім Дрона підійшов до свого найкращого учня Арджуне і запитав:

- А ти що бачиш, Арджуна?

- Вибач, учителю. Напевно, у мене щось трапилося з очима. Як я не намагаюся, не бачу нічого, крім центру мішені, – прозвучала відповідь.

Дрона повернувся до інших учнів і сказав:

- Знайте: тільки така людина може стати Попадаючою у Ціль.

 

 

 

3. Чого навчає дана притча?

ІІ. Оголошення теми й мети уроку.

1. Вступне слово вчителя.

Вона прокидається о сьомій ранку й передусім хутко налаштовується на позитив: на улюблену роботу та несподіванки, що їх ця днина може подарувати. Відтак сідає до батька в легковик і прямує до редакції районного радіомовлення. Саме там ось уже вім літ вона працює ведучою і редактором радіопрограм. Поринає у пошук місцевих цікавинок, пише про них, інформує земляків в ефірі, а ще готує статті для багатьох газет, дбає про музичні вітання, ба навіть проводить аудіозаписи та монтує треки! Мало того, вже сомий рік поспіль, щочетверга, ця дивовижна жінка долає сорок п’ять кілометрів від райцентру Старокостянтинів до Хмельницького, аби відзняти телепередачу! Вона ж  автор та ведуча музичної програми «Від усієї душі» на обласному телеканалі, а також культурологічної передачі «Родовід» на Хмельницькому обласному радіо.

2. Інтерв’ю з письменницею. Грані творчості та особистості Оксани Радушинської

- Розкажіть, будь ласка, про Славка Хоробрика? Як з’явилася ідея створити цього персонажа? Якою Ви бачите його долю?

- Ідея створити Славка Хоробрика з’явилася не у мене, а у… підполковника міліції Інни Глеги, котра є ідейною «мамою» персонажа, а я – літературною. Головна мета – донести до дітей правила безпечної поведінки, використовуючи їхню мову і їхній світогляд, без нудних і банальних повчань, створити для дітей своєрідну кальку поведінки в екстраординарній ситуації. Якщо потрібно гратися з дітьми, аби пояснити їм оте одвічне «що таке добре, а що таке погано», отже,  потрібно гратися з ними. Знаю, що я була не першим автором, котрому запропонували написати кілька оповідань про пригоди Славка.

Проте інші автори або починали мову з суми гонорару, або й взагалі відмовлялися від пропозиції, остерігаючись, що доведеться «піарити» міліцію. Хоча цього точно ніхто не просив! Я перейнялася ідеєю Славка просто блискавично і декілька оповідань дуже швидко переросли в повноцінну книжку. А доля Славка Хоробрика?.. Приємно, що книга і персонаж стали улюбленими для багатьох дітей України. Наразі на підході друга книга про пригоди хлопчака. Сподіваюся, і вона знайде свого читача.

- Відомо також, що Ви написали й видали книгу «Зелен-день або чарівні русалчині коралі». Як виникла ідея створення, як вона створювалася, ішла до свого читача?

- Хоча на поличці своєї особистої бібліотеки маю не одну-дві, а сімнадцять авторських книг, проте «Зелен-день…» є з-поміж них знаковою. Ще як рукопис, ця книга принесла мені перемогу в одному з найжаданіших конкурсів – першу премію «Коронації слова». Згодом книга вийшла у Тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан». Упродовж тривалого часу я цікавилася народними звичаями й дізнавалася про них. Згодом захотілося поєднати знання про наші прадавні традиції і сучасний світ, сучасних дітей. Проте, щоб дітям було цікаво читати, головні герої мають бути не надуманими, а такими, як звичайні школярі. А чи багато дітей можуть похвалитися тим, що ніколи-ніколи в житті не робили ніяких бешкетів? Близнюки Соломійка та Нестор однозначно не належать до когорти чемних дітей: що вони не утнуть – все не так! А може все саме ТАК? Так, як має бути у справжнісіньких дітей, котрі шукають заховані панські скарби, знаються з Домовиком, Водяником, середземноморськими піратами, лютим чаклуном Крачуном та звичайнісінькими озброєними «братками»? А ще від них залежить доля русалки Олесі та цілого села Русалівка!.. Чи до снаги звичайним дітям вийти сухими не лише з води (котрої в романі, ой, як багато!), а й з усіх пригод? І яку неймовірну таємницю дізнаються вони від бабусі Тоні наприкінці своєї пригоди? Про все це – у казковому романі.

- Наскільки важливою є казка для сучасної людини?

- Як і для попередніх, так і для прийдешніх поколінь дітей – дуже важливою! Адже казка – основа, на якій ґрунтується ментальність, світосприймання, елементарне розуміння добра-зла. Казка мусить жити, проте, вона не повинна залишатися такою, як сто чи двісті років тому. Світ змінюється, діти сприймають життя інакше, аніж їхні батьки чи дідусі-бабусі, відповідно, й казка повинна крокувати в ногу з тими, для кого вона адресована.

- Розкажіть, будь ласка, про «Коронацію слова». Що надихнуло Вас взяти участь у конкурсі? Чи з першої спроби подолали цю вершину? Ви були налаштовані на перемогу, чи для Вас головне – участь?

- «Коронація слова» – та вершина, котра далася лише з третьої спроби. Двічі я подавала свої рукописи на конкурс «Коронація слова» і обидва рази вони не проходили жорна журі. Це були поетичні добірки. На третій рік надіслала два прозових твори: «Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі» та «Коли сонце було стозрячим». «Зелен-день» отримав першу премію в номінації «Для дітей 9-12 років», а другий роман отримав спеціальний приз «Кращий твір-фентезі». Ще наступного року я надіслала на конкурс добірку віршиків для дітей і стала дипломанткою конкурсу. Авжеж, я прагнула перемоги, бо в іншому випадку навіщо взагалі братися до справи, коли не віриш у себе і в те, що ти робиш? Проте зізнаюся, я навіть не чекала, що результат перевершить найсміливіші сподівання.

- Наскільки важливими у наш час є літературні конкурси? На Вашу думку, чи дійсно це допоможе молодому письменнику впевнено заявити про себе?

- Єдиного рецепта тут немає і бути не може. Хтось прокидається зіркою вже пісня першої перемоги, а хтось, як до прикладу, я, впродовж років цілеспрямовано просто йде своєю дорогою. Якщо на цій дорозі трапляються творчі змагання – ніколи від них не відмовлюся. Перемога у конкурсі важлива у будь-якому випадку, адже додає впевненості у власних силах, вказує, на що потрібно звернути увагу.

- Що Ви відчуваєте, коли отримуєте чергову премію або видаєте чергову книгу?

- Природне задоволення від результату проробленої роботи і… моральний стимул працювати далі та йти далі.

- Яка видана Вами книга – найулюбленіша?

- Кожна книга – це відтинок мого життя і частина мене (можливо, частина мене тієї, котрою я вже більше ніколи не буду). Визначати, де я була цікавішою-розумнішою-щирішою – справа читачів.

- Якою отриманою нагородою Ви пишаєтеся найбільше?

- Кожною. Перемога у конкурсі, чи вручення іменної премії – визнання мого професійного рівня з боку фахівців, більш професійних і більш знаних, ніж я. Звісно, на особливому місці у цій шкалі пріоритетів знаходиться державна відзнака – орден княгині Ольги ІІІ ст.

- Як Ви оцінюєте ситуацію, яка склалася в сучасній літературі, журналістиці та видавничій справі?

- Попри всі неоптимістичні прогнози – література в Україні є! І книговидання є! Інше питання – чи в достатній кількості та якості? Сучасна література твориться переважно силами приватних видавництв і, якщо потужні видавництва цінують свою репутацію і не беруться за низькопробні тексти, то більшість дрібних готові видавати все, за що їм заплатять. А журналістика – така галузь, котра просто приречена знаходити своє місце під сонцем і бути затребуваною в суспільстві у будь-який час.

- Як Ви прийшли в журналістику? Що спонукало обрати саме цю професію?

- Напевне, це журналістика обрала мене. Якось так сталося, що я ще зі школи стала дописувачкою районної газети, а згодом – навіть не уявляла для себе іншої професії. Якийсь нетривалий час стояла дилема: вчитель чи журналіст, проте вона вирішилася сама по собі без надзусиль з мого боку – просто почала працювати в редакції і одночасно навчатися.

- Коли і за яких обставин у Вашому житті з’явилося радіо і телебачення?

- Спершу радіо, а потім і телебачення – логічні кроки у пошуку себе в професії. Особливої історії немає – на районному радіо звільнилося місце диктора і мені запропонували спробувати себе в цій іпостасі. Так і залишилася – от уже майже на десять років. Схожа історія і з телебаченням. Після власного творчого вечора, що відбувся на базі ТРК «Поділля-центр» у Хмельницькому, я отримала пропозицію від тодішнього генерального директора ТБ стати автором культурологічної передачі. На той час це була для мене «тerra іncognita», але цікавість взяла гору, і вже майже вісім років мені вдається не опускати професійну планку.

- Розкажіть детальніше про передачу, над якою Ви працюєте.

- Із 2006 року я працюю редактором культурологічних програм ХОДТРК «Поділля-центр», є автором і ведучою передачі «Мелодії родоцвіту». Програма представляє фольклорні, класичні, народні та самодіяльні колективи краю. Розкриває традиційні форми самобутньої культури Поділля та Волині. Знайомить з обрядовими дійствами дохристиянських часів, старовинними танцями і піснями. У щирому спілкуванні з талановитими сучасниками розкриває духовні пласти традиційної української культури.

- Ви пишете і поезію, і прозу. Скажіть, що Вам ближче?

- Почала свою творчу дорогу як поет, згодом мені захотілося випробувати нові горизонти і можливості епістолярного жанру. Наразі мені однаково легко створити вірш чи написати прозовий твір (відносно легко, як і будь-який процес творчості, що потребує натхнення і зосередження).

- Коли Ви почали писати? Що надихнуло?

- Перший вірш народився ще до школи. Навіть більше – ще до того, коли я навчилася писати. Вірші ніколи не були для мене чимось надзвичайним і здатність до віршування в моїй свідомості дуже довго залишалася чимось таким – природним, звичайним, що саме по собі зрозуміле. Лише пізніше, коли подорослішала, я зрозуміла, що не маю права поверхово ставитися до свого уміння і повинна культивувати його та розвивати. А проза… Прозові замальовки, есеї, іконки вимальовувалися з-поміж поезії досить давно. Проте певно ж мав настати час, коли я внутрішньо змужнію і «доросту» до того, аби написати великий прозовий твір, коли мені буде не лячно відпустити рядки з чіпких рим і дозволити їм розвиватися розлогим сюжетом.

- Що найчастіше надихає Вас на творчість?

- Важко відповісти… Дуже багато емоційних складових, котрі, часом зовсім несподівано, торкаються душі і… починаєш творити. Просто тому, що інакше не можна, бо так повинно бути…

- Чи є людина – у житті чи літературі – яку Ви можете назвати Учителем?

- У житті, як і в літературі, я вчуся постійно. Щастя, коли трапляються люди, поруч із якими можна почерпнути знань, вдосконалитися і усвідомити траєкторію розвитку, якою потрібно рухатися. Таких людей – немало. Хтось часом навіть не здогадується, що він/вона зіграли у моєму житті роль Учителя. Я зараз свідомо не говорю про вчителів і викладачів, котрі за професією покликані навчати і, спілкуючись із котрими, підсвідомо налаштовуєшся на навчання та сприймаєш (чи не сприймаєш) цей процес. Цінні ті науки, котрі приходять несподівано і залишаються на все життя. Безумовно, першими і найважливішими вчителями для мене є батьки – це природно, і так має бути.

- Як на Вашу творчість впливає спілкування з оточуючим світом?

- З одного боку – безпосередньо, бо, як частина соціуму, я не можу не відгукуватися на те, що відбувається в навколишньому світі і творити виключно в ілюзорній площині. З іншого – ніяк. У тому плані, що принциповою позицією, як автора, є чітке відмежування якоїсь внутрішньої емоційної каламуті від того, що в результаті «оселиться» на папері.

- Чого, на Вашу думку, більше у нашому світі? Світла чи темряви?

- Залежно від того, крізь яке скельце дивитися: сонячне чи кіптяве.

- Чи легко даються нові ролі, які підкидає доля?

- Схоже запитання років 6-7 тому під час інтерв’ю я поставила російському акторові Олексію Шевченковому. І він, професійний актор, відповів, що в житті… взагалі не грає, бо це – не чесно. Не пам’ятаю, чи випадала мені раніше нагода замислитися над власною відповіддю на це запитання? Можливо й ні, бо не було підстав. Проте відтоді я не лише розумію, що грати потрібно виключно на сцені (на щастя, час від часу маю таку можливість), а не в житті, а й чітко дотримуюся такої позиції. У будь-якій ситуації я – це я, а не вигаданий образ, роль.

- Із ким Ви найчастіше співпрацюєте і які результати?

- Я легко «ведуся» на усілякі творчі проекти, тому й різноманітні співпраці трапляються доволі часто. Результат – переважно задовільний, адже, беручись за справу, ніколи не роблю її абияк. Відповідно й співпрацюю з людьми, котрі також серйозно налаштовані на результат.

- У 2012 році Ви спільно з композитором Олегом Круторогим провели творчий вечір «Осінній усміх таїни»

- Так. Ми з Олегом практично разом починали свої творчі дороги: він – автора пісень, я – автора пісенних текстів. На щастя, за десять років співпраці і дружби надбали немало результатів і утвердилися у своїх іпостасях. Проте не лише з Олегом Круторогим маю нагоду і честь працювати в плані написання пісень. У вересні 2013 року глядачі, котрі завітали на мій творчий вечір «М’ятний сон осені», що відбувся у Києві в Центральному Будинку ЗСУ, мали нагоду вирізнити цілу пісенну палітру, що прозвучала у виконанні чудових співаків. Що найголовніше – з усіма своїми співавторами-композиторами і виконавцями ми не просто співпрацюємо, а й дружимо. Як на мене – це найкраща запорука гарного результату!

- Ви озвучували роль кумедного ведмедика Медка у короткометражному мультфільмі «Чому звірята не хворіють?» Що Ви хотіли донести до глядачів вустами Вашого героя?

- Озвучувати мультфільм – новий для мене досвід. Отримала його, завдяки хмельничанці Аллі Цюпак, котра реалізовувала Грант Президента України і звернулася до мене за допомогою, оскільки три роки тому я пройшла схожою президентсько-грантівською дорогою, створюючи свій компакт-диск «Намисто українських свят». Головну ідею у мультфільм і в слова героя закладала авторка, а моїм завданням було щонайповніше передати задум наголосами та інтонацією. Шкода, що було дуже мало часу для озвучення, отож довелося працювати майже в режимі нон-стоп. Не скажу, що на сто відсотків задоволена якістю своєї роботи, але загалом – задумане вдалося. Допоміг досвід дикторської роботи на радіо.

- На Вашу думку, що найважливішим є для жінки: родина чи робота? Чи можна ці речі поєднати і як?

- Хтось приходить у цей світ, щоб стати найніжнішою матусею і найкращою дружиною. Комусь до смаку кар’єрні перипетії й утвердження в суспільстві. Я належу до категорії тих представниць ніжної статі, котрі прагнуть бути успішними у всьому, що люблять. А любов, як відомо, різнолика й торкається всіх сфер людського буття. Чи можна поєднати? Можна, якщо нічим не жертвувати, а намагатися знаходити золоту середину.

- Що для Вас, як письменниці, жінки, людини, є кохання і родина?

- Як на мене, ці одвічні цінності однаково необхідні в житті, незалежно – письменниця ти, чи ні, жінка чи чоловік. Людина – істота, котра потребує відчуття внутрішнього тепла і захищеності. А його можна отримати, лише взаємно кохаючи і маючи єдність у родині.

- Рецепт оптимізму від Оксани Радушинської.

- Якби ж я знала … Ой, якби ж я знала

Який гнідий ті греблі перейде,

Яким мечем рубати днів забрала,

Зі слів яких молитва поведе…

3. Виступ учениці на тему:»Творчі вечори»

Хтось долі підкоряється, хтось іде їй навперекіс, а хтось бере її в спільниці і творить… Творить з нею життя: його невимушено-вимушену муку, вимощує терном власну дорогу, вкраплює незайману болем щиру радість, а потім – вони ідуть разом. Разом вони, як невідані творіння твореного ними ж життя, загоюють глибокі рани, разом вони обмаюють рвану душу, рвану від того самого терену, що викохували його обабіч дороги, а потім він розрісся на добрий шмат шляху. Разом вони й радіють, і… творять.

Вона – не стала рабинею волі, як переважна когорта інших. Вона гідно іде життям.

Слово для неї, як ліки, як життєдайна вода з цілющого джерела. А поезія – це вона, точніше її душа. Викохана росами Старокостянтинівських ранків, викупана Божою благодаттю, виколисана найдобрішими материнськими руками, Оксана Радушинська віддячує рідному краю своєю поезією. На сторінках своїх збірок вона оповідає найбільш сокровенне і розсилає – до останньої жменьки – свою душу людям.

4. Виступ учениці на тему: «Осінній вечір таїни»

Цьогорічного вересня десять років спільної праці на теренах пісні відсвяткували Оксана Радушинська та композитор Олег Круторогий. Шанувальники обох піснярів мали нагоду завітати на святковий, поетично-пісенний творчий вечір «Осінній усміх таїни».

 Оксану Радушинську представляти і легко, і водночас складно. Легко почати: дочка відомого подільського фотографа Петра Радушинського, поетеса, письменниця, авторка чотирнадцяти книг, теле- та радіоведуча, кавалер ордена княгині Ольги. Складніше – передати почуття та неймовірну енергію, яка величезними порціями лине від цієї молодої. Життя для Оксани – не театр для безвільної ляльки-побрикеньки. Вона щодня ставить перед собою цілі, гідно долає творчі еверести і показує іншим, що дорога до них не така вже й нездоланна. Як тут не згадати, що Оксана вже перемагала у найпрестижніших всеукраїнських та літературних конкурсах і преміях, отримувала державні відзнаки і є членом кількох мистецьких спілок?!

 Щодо Олега Круторогого, то на його творчому шляху, як кажуть: «немало-небагато, порахувати-не-перерахувати». Сьогодні він композитор, акомпаніатор, керівник народного аматорського гурту «Берегиня», голова профспілкового комітету клубних працівників району. Так ведеться, що Олег уникає лицемірних фраз і не допускає фальшивих нот – як у музиці, так і в житті. Людина, котра дарує для інших змогу спробувати силу свого голосу, пуститися в плин гонорових і водночас ніжних нот.

Олегові урочисто вручили квиток Національної всеукраїнської музичної Спілки, і це – значне досягнення у творчій долі пісняра. Особливо варто закцентувати увагу, що пісні нашого тандему звучали не лише у виконанні місцевих співаків: гуртів «Берегиня» та «Подоляночка», Ірини Шликової, Інеси Ножки, Діана Середюк і Наталії Кирилішиної, а й посіли вони гідне місце в репертуарних листах артистів із Хмельницького: Артема Ромасюкова, Наталії Каськової, заслуженого артиста України Степана Тимчишака. Неабияк вразив присутніх номер у виконанні акторів обласного театру ляльок «Дивень» Лідії та Сергія Корницьких, які зіграли в стилі театру тіней композицію, в якій Оксанин вірш переплівся з піснею Олега. Окремим блоком автори виділили пісні для дітей, що звучали від Дарини Ільницької, Олександра Дасюка та Андрія Круторогого. До речі, Андрій, разом з Денисом Грищуком та Мариною Радушинською стали ведучими «дитячої» частини концерту. Немало звучало того вечора й поезії – окрім самої Оксани, її вірші декламували: Сергій Грищук, Володимир Нагнибіда, Денис Монастирський та авторка цього матеріалу. Концертні номери не були б такими яскравими, коли б не майстерне оздоблення від хореографічних колективів: «Твіст», «Арабеск» та «Блек-денс Імперіал». А ще, як розповіли Оксана та Олег, над втіленням цього задуму трудилася команда однодумців, вже не раз перевірених в таких пісенно-мистецьких «боях», і кожному з них наші співавтори дякують за професійність та за дружбу.

 Судячи з розмаху, з яким пройшов творчий вечір, Оксана Радушинська і Олег Круторогий докладуть максимум зусиль, аби Старокостянтинівський край не вважався творчою периферією. Викрики «Браво!» і овації більше півтисячі глядачів у залі найкраще підсумували свято. Залишається побажати, щоб пісні лунали все гучніше й слалися Поділлям, а там – і всією Україною. Бо саме рідна, калинова енергія  народжується і живе в творчості двох титанів пісні й слова, що мешкають і творять у місті над Случем.

5. Слово вчителя. Інтимна лірика

Немає поетів, які б не писали про кохання. І в цьому немає нічого дивного, кожен поет по-своєму оспівує це невимовне почуття, бо саме воно наповнює наші душі. Кохання окрилює людину, робить її кращою, шляхетнішою, навіть тоді, коли приносить страждання.

Інтимна лірика О. Радушинської пронизана щирими почуттями, роздумами про життя та людські взаємовідносини. Радість закоханої душі оспівує рядками поезії :

А мені від тебе нічого не треба

Просто лише знати, що ти в світі є.

О. Радушинська мріє і вірить у світле майбутнє. Непотрібно кожному з нас для щастя ні великих грошей, ні високих будинків, ні дорогих машин, а лише вірність та любов цінить авторка. І це звучить у її рідках :

 Скільки потрібно для щастя?

Просто і складно: всього лише тільки – любити…

Схвилював нас вірш «Балада про любов», який звучить немов гімн любові. У цьому вірші любов порівнюється з Богинею. Віками єднала вона людей, брала в солодкий полон їх серця і від цього небо ставало світліше і сонце гріло тепліше.

Ось так і досі богиня любов живе посеред нас, окрилює та оберігає закоханих. Оксана пише :

І де пройде вона – сміються люди

І де пройде вона – сади в цвіту.

Не просто стати щасливим. Не просто знайти в цьому житі ту одну єдину – свою пару. Оксана у своїх віршах пише, що кожен зустріне серед безлічі очей той єдиний вимріяний погляд.

Інтимна лірика О. Радушинської зовсім не однобока. Як у реальному життя в ній так само присутні біль та розпач. Жорстоке слово «зрада» переслідує закоханих, але Оксана бажає собі і всім нам прощення. Це великий Божий дар - вміти прощати. Поетеса просить всіх нас у рядках вірша :

         Доки цей крутитеметься світ,

         Ви не зраджуйте своїх коханий!

Читаючи, вірші О. Радушинської, ми не раз задумувалися яка сильна, вольова ця людина. Справжній символ волі нашого народу, нескорена і незломлена долею, з щирою душею та гарним усміхненим обличчям – справжня українська Мадонна.    

6.  Виступ учня на тему: « Мій рідний край»

Рідний край починається від батьківського порогу, стежини біля воріт,

барвінку, який ніжно стелиться в садочку, маминої вишні.

Посеред древньої української землі – краплиною на карті – чудове та неповторне місто Старокостянтинів.

          Блакитний океан над головою, золоте море колосся, стародавній замок, сучасні обеліски, пам’ятники – величні знаки вічного буття нашого народу. Старокостянтинівщина – „Подільська Венеція” – це овіяна легендами земля, що зберігає прикмети часу. Край неповторної краси з мальовничими селами щедро обдарувала природа – родючими землями, річками, лісами і гаями, прекрасними талановитими людьми. На благословенній Старокостянтинівщині вибрунькувалася поетична муза Оксани Радушинської. Доля подарувала їй іскристий талант поета, і на знак вдячності вона усю свою долю заримувала у поетичні строфи. Її лірика є цілковитим відбитком її характеру – такого променистого, такого неспокійного і разом з тим, такого ліричного, ніжного. З рядків поезії Оксани струменить любов до рідної матері, мови, України, бо без любові до рідної землі немає поезії.

Наша Старокостянтинівська земля багата на талановитих людей  з поетичним даром, яких надихає на написання віршів не лише невеличкий куточок землі над Случем, а і той великий мальовничий край, який зветься Україною.  Саме на цій землі  розквітла поетична муза Оксани Радушинської.

Любов до рідного краю  завжди у серці поетеси. І в якому б куточку цієї землі не побувала Оксана Радушинська , всюди вона летіла думками до тієї  землі, де народилася, де серед шумовиння берізок, добрих і щирих людей зростала, де дав парости її поетичний талант.

 Поезія поетеси – це життя, це чарівна подільська земля, без якої неможливо уявити своє життя, це її древній хліборобський рід, це її діти

Кожен народ має своє рідну мову, звичаї, традиції, Батьківщину. Їх не можна ні відібрати, ні купити, ні знищити, бо вони передаються людині разом із її народженням на все життя.

Тож не забуваймо, що ми – українці. Бережімо рідну землю, українську мову, національну гідність. Бо немає кращої землі, ніж наша Україна. Вона на світі одна, і їй наша найсвятіша, дитинна любов. Є одна Україна!

    Однією із провідних тем О.Радушинської стала тема рідного краю – маленької Батьківщини, що виростила під своїм безхмарним небом, дала силу волі та відчайдушне бажання жити і творити. Поетеса у своїх творах використовує найніжніші порівняння, які передають почуття до рідного Поділля. У вірші

« Україна моя молода» Оксана згадує про криваву історію нашого краю, та не зламали вороги дух і віру народу. Ні ненависть, ні заздрість не похитнули, не скорили волю подолян.

…та тебе не зуміли зламати

Крізь ненависть і біль ти пройшла.

А далі у вірші авторка закликає берегти пам'ять про нашу славну історію, бо без неї не будемо мати майбутнього. Неначе наказом для нас звучать рядки віршу :

Не скоряйся ж нікому і ніколи ,

Як в старі ті величні часи,

Й помолись край старої ікони,

Щоб ту віру у себе нести.

Так багато недолі випало нашій землі, але ми горді за наш край, за наше древнє місто Старокостянтинів. Із покоління в покоління передають спогади про героїчне минуле мури нашого замку. О.Радушинська у своїх рядках прославляє героїзм, але не забуває згадати про битви минулі:

Вітер плаче про битви минулі,

Про величні скарби неземні,

Чути скрежет мечів, свисти кулі

І до Бога молитви святі.

П’ять століть наше місто йшло до прекрасного сьогодення. З коріння древнього Старокостянтинова бере свої рядки і сплітає у вірші наша землячка. Тільки закохана у рідний край людина може написати чудові рядки, де порівнює наше стійке та вразливе життя із вербою на схилі, а спалах зірки у небі з народженням нового життя. Вона з любовю малює образи подільської природи. Як багато ніжності і ласки у вірші :

 Мій рідний край, подільський краю!

Красу твою в вінок із слів сплітаю,

Красу, що знаю я одна,

Вона така небесна і така земна.

З дитинства й до глибокої старості ми черпаємо наснагу до життя у рідної землі. Нас приваблюють квітучі сади, зелені луги, блакитна височінь голубого неба, зоряна ніч і ласкаві промені сонця. І де б ми не були, і куди б не закинула доля кожного з нас, ми завжди будемо повертатись до рідного краю, до нашої Старокостянтинівщини.

 І несе річка хвилі блакитні

В ті місця, де колись ще пройдеш,

Та на світі великім і вічнім

Місця кращого ти не знайдеш.

7. Гра з учнями.  Метод «Релаксація» (кольоровим фломастерами   намалювати   свій настрій  і чи такий же  він,  як на початку  уроку)

ІІI. Підбиття підсумків уроку

Гра «Мікрофон»

. Чи ви  досягли  того, що запланували?

. Чи змінювались  емоції на уроці?

. Що вас   вразило  на  сьогоднішньому уроці?

VII. Домашнє завдання.

1 група– Прочитати виразно  поезії поета  ( за уподобанням).

2  група– Підготуватись   до п’ятихвилинки поезії.

3 група–  Скласти   презентацію 4-5 слайдів (за творчістю  земляка)