Літературна світлиця: «Ми чуємо тебе, Тарасе, крізь століття»

                                                                         Ряпалова  Ніна  Яківна,

вчитель української мови та

літератури 

комунального закладу

«Маріупольська загальноосвітня

школа І - ІІІ ступенів №10

Маріупольської  міської  ради

Донецької  області»

 

 

Літературна світлиця: «Ми  чуємо  тебе, Тарасе,  крізь  століття»

 

Мета: Ознайомити з життєписом великого сина українського народу Т.Г.Шевченка;  розвивати  вміння  співпрацювати в команді, виділяти та виконувати власну роль в командній роботі; виховувати любов і повагу до спадщини, яку нам залишив поет; вчити дітей наслідувати Т.Г.Шевченка та виконувати його заповіти.

 

Обладнання: портрет Т.Г.Шевченка, рушники, фотовиставка про життя і творчість Кобзаря, виставка його творів, ілюстрацій.

 

ХІД  ЗАХОДУ

Святково  прибрана  класна  кімната (актова  зала). Біля портрета Т.Г.Шевченка  - слова, що є епіграфом засідання літературної світлиці:

І тебе в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Ми врочисто споминаєм

Своїм вдячним словом.

М.Терещенко.

 

Звучить пісня на слова Т.Г.Шевченка «Думи мої». Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портретаТ.Г.Шевченка. До неї підходить хлопчик.

 

Хлопчик: Матусю, а правда, що небо на зелених стовпах тримається?

 

Мати: Так, синочку, правда. (жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає «Колискову»).

 

Хлопчик: А чому так багато зірок на небі?

 

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А  як помре, свічка гасне, зірочка падає... Бачив?

 

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив... Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

 

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, тоді свічечка такої людини світить ясно, ісвітло це далеко видно.

 

Хлопчик: Матусю, я буду добрим... Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

 

Мати: Старайся, мій хлопчику (гладить його по голові). (Мати виходить, хлопчик сідає на стілець поряд з учнями).

Ведуча: 1814 рік... Темної ночі, перед світом, у селі Моринцях,що  на  Україні,  в хаті Григорія Шевченка, блиснув єдиний на все село вогник, народилась панові нова кріпацька душа…Народився   великий співець України- Тарас Шевченко.

Тяжким було дитинство хлопчика-сироти. Восьмилітнього Тараса віддали до дяка в науку. Уже відомим поетом Тарас Шевченко згадував ту школу, куди приведе його кріпацька доля.

 

Учень І: Ти не лукавила зі мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

з нас будуть люде», - ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився... А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою,-

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, не лукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава - заповідь моя.

 

Ведуча: Та недовго тривала Тарасова «наука». Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена тяжкою працею, померла мати.

Там матір добрую мою

Ще молодую - у могилу

Нужда та праця положила.

Незадовго після смерті матері в 1825 році помер і батько. Смерть батька приголомшила і малого Тараса.

Там батько, плачучи з дітьми,

( а ми малі були і голі)

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!... А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

      Немилосердною  була  доля  ні  до  Шевченка-дитини,  ні  до  Шевченка-підлітка.

 

Учень II: читає  напам’ять«Мені тринадцятий минало».

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало.

Неначе в Бога...

Уже покликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чому маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло, 

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло.

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята-

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати-

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!... А  дівчина

При  самій  дорозі

Недалеко  коло  мене

Плоскінь  вибирала

Та  й  почула,  що  я  плачу,

Прийшла,  привітала,

Утирала  мої  сльози 

І  поцілувала.

 

Ведуча: Не забув Тарас подругу своїх дитячих літ Оксану Коваленко, яка стала жертвою кріпосницького ладу.

 

УченицяІ: Ми в купочці колись росли,

Маленькими тоді любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх, не вгадали.

Помандрувала ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала,

Вернулась, правда, через год,

З байстрям вернулась.

 

Учениця II: «Думи мої, думи».

Думи мої, думи мої,

Лихо мені звами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?!

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?

Бо вас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльози... Чом не затопили,

Не винесли в море, не розмили в полі?...

Не питали б люде, що у мене болить, 

Не питали б, за що проклинаю долю;

Чому нуджу світом? «Нічого робить»,— 
Не сказали б на сміх...

 

Квіти мої, діти! 
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав? 

Чи заплаче серце одно на всім світі, 

Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...

Може, найдеться дівоче 

Серце, карі очі, 

Що заплачуть на сі думи,—

Я більше не хочу. 

Одну сльозу з очей карих — 

І пан над панами! 

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

 

Ведуча: У своїх творах поет так відобразив увесь гніт кріпосницького ладу, увесь жах народного безправ'я.

 

Учень III: «І золотої, і дорогої...»

І золотої, і дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої:

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу,

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось від гіллі,

Одне-однісіньке під тином

Сидить собі в своїй ряднині.

Мені здається,що се я,

Що це ж ця молодість моя.

 

Ведуча: Жіноча доля... Скільки сліз пролив поет, спостерігаючи її.

Як наслідок страждань виходять поеми Тараса Шевченка «Катерина»,« Наймичка»,« Лілея».  Тарас  Шевченко  ніби  зібрав  воєдино  всі  страждання  закріпачених  жінок  і  на  весь  голос  розказав  про  них  цілому  світові.

 Кожна  жінка- жертва  для  поета  рідна.  Він  плаче  її  слізьми,  мучиться  її  муками.  І  тому  застерігає:

 

Учениця: Читає уривки з поеми «Катерина».

Кохайтеся,чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі чужі люде.

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи.

Жартуючи кине,

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине.. .

Якби сама, ще б нічого.

А то й стара мати,

Що привела на світ божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне,  співаючи,

Коли знає за що,

Люде серця не побачать,

А скажуть- ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі- чужі люде,

Знущаються вами. 

 

Учениця: Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика, 

Як знало серденько,

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

Нехай собі тії люде

Що хотять говорять:

Вона любить,то й не чує,

Що вкралося горе.

 

Учениця: Пішла селом, плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла в села -серце мліє;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.

Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;

Як роса до схід сонця,

Покапали сльози.

За сльозами за гіркими

І світа не бачить,

Тільки сина пригортає,

Цілує та плаче.

А воно, як ангелятко,

Нічого не знає,

Маленькими ручицями

Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла... тілько мріє.

В селі довго говорили

Дечого багато,

Та не чули вже тих річей

Ні батько, ні мати...

 

Учениця: Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках- лихо тяжке !

І в одній свитині...

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась завірюха,

Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,

Та сльоз більш не має.

Подивилась на дитину:

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточка

Вранці під росою.

 

Учениця: Єсть на світі доля,

А хто іїзнає ?

Єсть на світі воля,

А хто їїмає ?

Єсть люде на світі

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі не знають,-

Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з горем

Жупан надівають,

А плакати- сором.

Візьміть срібло- золото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами.

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти!

 

Ведуча:  Поема  «Наймичка»…Материнська  любов  Ганни  така  могутня,  що  жінка  здатна  принести  життя  в  жертву  задля  щастя  сина.  Життя  Ганни – це  материнський  подвиг.

 

Учениця:« Наймичка» (уривок)

Ввійшов Марко в малу хату

І став на порогу...

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава...слава богу!

Ходи сюди , не лякайся...

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! Подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...»-

Та і оніміла.

Марко плакав, дивувався,

Знов очі открила,

Пильно, пильно подивилась-

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я ... Я твоя мати».

Та й замовкала...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері-

А мати вже спала!

 

Ведуча:Краса, сила почуттів, духовне багатство Шевченківської Лілеї безмежні.

 (під мелодію  класичноі музики звучить уривок» з поеми «Лілея» і виконується фрагмент з балету)

«За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту?

Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий цвіте!»

 

«Я не знаю, моя сестро,»

І цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

До білого пониклого

Личенька Лілеї.

І заплакала Лілея

Росою-сльозою...

Заплакала і сказала:

«Брате мій, з тобою

Ми давно вже кохаємось,

А я й не сказала,

Як була я людиною,

Як я мордувалась. ...

 

Я умерла

Зимою під тином,

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг білим!

Аж гай звеселила.

Зимою люде... боже мій

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати Лілеєю-Снігоцвітом;

І я процвітати

Стала в гаї, і в теплиці,

І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий цвіте:

Нащо мене бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?..Милосердий,

Святий боже, милий!»

І заплакала Лілея,

А цвіт королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї.

 

Ведуча:«Чого в'янеш, доню моя»-

Мати не спитала,

За старого багатого

Нищечком єднала.

«Іди, доню, -каже мати,

Не вік дівовати

Він багатий, одинокий

Будеш пановати».

Цей мотив звучить у драмі Т.Шевченко «Назар Стодоля»

(демонструється сцена із драми «Назар Стодоля»)

 

(Святково прибрана світлиця,збоку стіл, на столі вишита скатертина, коровай хліба, сіль, за столом сидить батько)

 

Батько: Галю, дочко!

 

Галя: (весело)Добрий вечір, батюшка! Ви мене кликали, чи що?

 

Батько: Так кликав, кликав, (оглядає її).Що ти на всі стрічки почіпляла? Та нехай! Поки буде і сих.Послухай. Мені треба поговорити  з тобою об важнім ділі. Ти знаєш, ми сьогодні старостів  сподіваємось?

 

Галя: Сьогодні! На перший день празника, - на самісіньке Різдво?

 

Батько: Та що ж? Отець Данило, спасибі, розрішив.Гляди ж, не піднеси гарбуза.

Галя:Як се можна! Хіба він дуже старий, чи що? Ось послухайте, якої нісенітниці наговорила мені Стеха.Сміх та й годі!

 

Батько:А що вона тобі наговорила?

 

Галя: Каже, буцімто старі... та ні, не скажу, далебі не скажу, бо казна- щої! Вона й сама не знає, що говорить.

 

Батько: Хіба ж не правда? Старий чоловік краще молодого.

 

Галя: Та й вона теж казала.

 

Батько:А тобі як здається?

 

Галя: Ак таки можна? То старий, а то молодий.

 

Батько: Так, по-твоєму, молодий- краще?

 

Галя. Отож пак?

 

Батько: Поміркуй лишень гарненько, так і побачиш, що батькова правда,а не твоя. Ну, що молодий? Хіба те, що чорні уси? Та й тільки ж.Не вік тобі ним любуваться: прийде пора-треба подумати об чім і другім. Може, коли захочеться почоту, поваженія, поклонів.Кому ж се звичайніше? Полковниці... Се я так приміром говорю, а не якій-небудь жінці хорунжого; бо у його тільки й худоби, тільки й добра, що чорний ус. Повір мені, дочко, на тебе ніхто і дивиться не захоче.

 

Галя: Та я й не хочу, щоб на мене другі дивились.

 

Батько: Не знать, що верзеш ти?! Хіба ти думаєш, що не обридне цілісінький вік дивиться на тебе одну? Хіба ти одна на божім світі? Є й кращі тебе... Того і гляди, що розлюбить.

 

Галя: Назар? Мене? О, ні, ніколи на світі!

 

Батько: Я й не кажу, що воно справді так буде, а так,  наприклад,— щоб ти тямила, що ми всі на один шталт шиті.

 

Галя: О, ні! Не всі! Він не такий, він не розлюбить.

 

Батько:А що ж? Хіба він тобі побожився?

 

Галя: Атож!

 

Батько:А ти й повірила?

 

Галя: Я і без божби повірила б.

 

Батько: Дурне ти, дурне! Чи знаєш ти, що хто багацько обіщає, той нічого не дає? Ой, схаменись та послухай батьківського совіту. Добре, що я вже такий- що обіщав, те й зроблю.Ну не дай я тобі приданого, - що тоді, га? Пожалуй, він і так тебе візьме: мало яких дурнів нема на світі! Та що ж в тім? Подумай,що тоді ти робитимеш?

 

Галя: Те, що і всі роблять,-заробляла б.

 

Батько:А що лучше: чи самій робити, чи дивитися, як другі на тебе роблять?

 

Галя: Як кому.

 

Батько: То-то й горе, що ти дурне. Я тобі б багацько дечого сказав, та ніколи: того й гляди, що старости на поріг.

 

Ведуча:Отже,  немає  у  світовій  літературі  іншого  поета,  який  би  так  ніжно,  з  любов’ю  оспівав  у  своїй  творчості  жінку-матір  усієї  Землі,  берегиню, продовжувачку  роду.  Його  твори  кличуть  до  помсти  над  тими,  хто  топтав  жіночу  честь,  гідність  і  щастя.

За  долю  України,  за  долю  жінки  горить-палає  душа  поета…

Учениця:( звучить уривок з поеми «Гайдамаки» )

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла, текла, та й висохла,

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тілько вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тілько роси ранесенько

Сльозами дрібними їх умиють.

Зійде сонце, осушить, пригріє;

А онуки? Їм байдуже,

Панам жито сіють.

Багато їх , а хто скаже,

Де Ґонти могила,-

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває? Тяжко! Важко!

Кат панує,

А їх не згадають.

Ведуча:Тарас Шевченко закликає український народ до боротьби за волю і вірить у краще майбутнє свого народу.

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі.

Сьогодні дорослі і діти шанують геніального українського поета, художника, борця за волю народу і завжди пам’ятатимуть його заповіти.

 

( виходить учениця -першокласниця)

 

Першокласниця:     Я маленька українка,

Вісім років маю,

Про Тараса Шевченка

Вже багато знаю.

Він дитя з-під стріхи,

Він в подертій свиті,

Він здобув нам славу,

Як ніхто на світі.

А та наша слава

Не вмре, не загине,

Наш Тарас Шевченко-

Сонце України.

 

Бібліотекар:(Робить  огляд літератури з книжкової виставки, присвяченої Т.Г.Шевченку)

 

(Діти виконують на домбрах «Реве та стогне Дніпр широкий»)

 

 

Учень:І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій

Не забудьте пом’янути

Незлим, тихим словом.

 

Учениця: І тебе в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Ми врочисто споминаєм

Своїм вдячним словом.

 

Учениця:Спи спокійно, поет!

Україна твоя

Вже розправила крила орлині

Так, як мріяв колись

Ти в жагучих піснях

На засланні.

В тяжкій самотині.

 

(звучить мелодія пісні «Думи мої,думи мої...»)