Літературне читання з 1 у 2 клас

Жив собі Зайчик – вушка-сплюшка. Ходив на базарчик, грався з мушками, купував моркву й капусту хрумку, а іноді й гризяв кору в садку. Одним словом, жив, як усі зайці, – аж раптом надибав зернятка оці...

З базарчика якось він біг через ліс, велику морквину у торбі ніс і подумки нею вже ласував, аж раптом... спіткнувся і мало не впав.

– Ото вже роззява! – наш Зайчик шепче.

Та бачить – на стежці лежить мішечок. А в тому мішечку – зерняток зо двісті, таких маленьких, що шкода й з'їсти. Узяв його Зайчик собі в торбину. Подумав:

– Завтра у зупку вкину. Може, якась це заморська приправа, тож зупка в мене вийде на славу.

Та спробував вдома кілька на зуб і вирішив:

– Це не годиться в суп! Гірчить у роті, ще й аромату від цього нібито й небагато. Не варто ними псувати страву. Краще я посаджу їх – цікаво...

А був наш Зайчик – варто сказати – трішечки, знаєте, лінькуватий. На грядці в нього все більше пусто – легше купити моркву й капусту, аніж лопатою лапки трудити, і спинку гнути, й воду носити...

А тут його раптом як підмінили. Мов додалося в Зайчика сили. Грядку копає хвацько, на славу! Що за зернятка – дуже цікаво...

Іде Лисичка й хитро жартує:

– Уже базарчик тебе не рятує? Матимеш власну моркву й капусту. Дуже смачненькі зайчики тлусті...

Зайчик від неї сховався до хати. Каже:

– Не зможеш мене наздогнати. Лапки у мене прудкі – не загину. Сію на грядці заморську рослину.

Каже:

– Достатньо її скуштувати – і зайчики зможуть навіть літати!

Вовчик іде і сміється:

– Зайчиську! Вже по капусту бігать неблизько? Вже тебе ніжки далеко не носять? Буде вовчатам страва хороша...

Зайчик й від нього шмигнув до хати:

– Будуть вовчата лапу смоктати! Ой, не діждешся – так просто не згину. Я сію на грядці заморську рослину. Досить листочок її скуштувати – і зайчики зможуть навіть літати...

Зайчик забув свої лінощі й пустощі. Грядки заклав і морквяні, й капустяні. Тільки ж була особливо красива та, де зростала заморська рослина.

Зайчик її поливав усе літо, й під осінь на грядці виросли... квіти!

Всього лише квіти...

Подумаєш – свято! У лузі такого добра багато. Стільки трудитись – і в нагороду всього лише квіти, жодного плоду...

Іде Лисичка:

– Певно, Зайчиську, ти по насіння бігав неблизько. І праці до цього доклав багато. Можна й завити – не те що літати...

Вовчик єхидно:

– Зайчику милий, а покажи-но, де твої крила?

Зайчик їм каже:

– Смійтесь, хоч лусніть! Ви сподівались, що буду я тлустий, бігать не зможу. Відійду від хати – і вам буде легко мене впіймати. Працею ж я тренувався все літо! Бігаю так, що не треба й летіти. А щодо квітів... На те й краса є: помилувався – й душа аж літає.

Літо минуло. Ось уже й осінь. Ось уже й школа, як кажуть, на носі.

Виглянув Зайчик якось із хати, бачить – до нього йдуть лисенята. Йдуть і несуть по великій морквиці.

– Це тобі, – кажуть, – від мами гостинці. Квітів букетик мама просила. В тебе, казала, дуже красиві.

Дивиться Зайчик – ось і вовчата. Кажуть:

– До тебе послав нас тато. Він передав ось кілька капустин. Квітів букетик просить один, хоч би й найменший, хоч небагато. Завтра нам вперше до школи, на свято...

Зайчик радіє.

Раді і діти.

Навіть вовчиськам потрібні квіти!

Горобчик (казка Олега Буценя)

Маринка вбігла в кімнату весела, задихана і прямо з порога закричала:

– Дивіться! Горобчик!

Люда, що сиділа за столом і малювала, відштовхнула стілець і мерщій побігла до сестри.

– Де?

– Ось, – показала Маринка сіреньку пташку, розтуляючи долоні.

– Напевне, з дерева впала й забилась, – сказала мама.

– А вона видужає?

– Не знаю, треба допомогти їй.

– Видужає! Видужає! – закричали дівчатка.– Ми будемо добре доглядати її.

Того ж дня мама дістала в сусідів стару клітку і посадила в неї горобчика. Маринка і Люда поставили йому блюдечко з водою, накришили хліба, насипали круп.

Перший день горобчик сидів у куточку зажурений. Він підібгав під себе лапки і нічого не їв. Але наступного дня вже почав потроху їсти. А ще через кілька днів весело стрибав по жердинках.

Надворі була весна. Дерева стояли зелені, тепло світило сонце.

Якось підійшла Люда до клітки, що висіла на вікні, дивиться: знову зажурився горобчик, забився в куток. Пролетить повз клітку пташка – він весь стрепенеться, зиркне очком і знову замре. Напевне, схотілось і йому політати в синьому небі. Жаль стало Люді горобчика. Відчинила вона дверцята клітки і… випустила його на волю.

Саме тут прибігла до кімнати Маринка. Побачила порожню клітку, питає:

– А де горобчик?

– Випустила, – відповіла Люда.

– Ех ти, – накинулась на неї Маринка, – а ще хвалилась, що пташок любиш. Не хочеш ти їх доглядати – от і випустила!

– А от і ні! – засперечалась з нею Люда.– Я більше за тебе їх люблю.

Так чи не так?

Зараз (казка Олега Буценя)

Цікавою була Маринка, все їй треба знати. Почує, наприклад, якесь нове слово – неодмінно спитає, що воно значить. Пояснять їй раз – і запам’ятає.

Та трапилося Маринці одне слово, яке вона ніяк не могла зрозуміти. А слово те звичайнісіньке: «Зараз». Правда, дивно?

І якби через нього не стався один неприємний випадок, Маринка, мабуть, і досі б його не розуміла.

А трапилось от що.

Прокинулась Маринка в неділю, сяк-так одягнулась і давай бавитись ляльками. Мама каже їй:

— Ти, доню, спершу ліжко застели, вмийся, а тоді вже грайся.

А Маринка на те:

— Зараз, мамусю, – і знову грається.

І скільки разів не повторювала їй мама, вона все своє: зараз та зараз.

«Напевно, не розуміє дочка цього слова», – подумала мама. От і каже чоловікові:

— Може, сьогодні поїдемо в зоопарк? Погода чудова. Давно вже там не були.

Як почула те Маринка, так і закрутилась по кімнаті дзигою.

— Ой мамочко, як добре ти надумала! Давай швидше снідати і поїдемо.

— Зараз, – відказала спокійно мама і пішла до кухні.

Не сидиться Маринці в кімнаті, і вона на кухню подалась.

— Мамусю, ми скоро будемо снідати?

— Зараз, доню, – знову відповідає мама, а сама порається біля плитки.

Бігає Маринка з кімнати в кухню, то попросить маму плаття випрасувати, то бант зав’язати. А мама на те – зараз та зараз.

Прикро стало Маринці, розрюмсалась.

— Чого це ти плачеш? – питає в неї тато.

— Я маму стільки просила, а вона все відповідає, що зараз, і нічого мені не робить…

— А я чув, що «зараз» – це «потім».

— Хто ж тобі таке сказав? – дивується Маринка.

— А твоє незастелене ліжко, розкидані ляльки, неприбрані звечора фарби…

Подивилась навколо Маринка, витерла кулачками сльози і сказала:

— Я, татуню, зараз… зараз усе приберу.

І швиденько все прибрала.

Отак і зрозуміла Маринка те «зараз». А як зрозуміла, то й мама вже не барилась: подала снідати, і незабаром усі поїхали в зоопарк.

Любіть книгу

Остап Вишня

Не дуже любив книгу Василько. І не дуже чемно з нею поводився.

...От одного вечора ліг він спати та й узяв книжку перед сном почитати. А Василько знав, що, як лежачи книжку читати, псується зір і псується книжка. Лежить Василько, читає і задрімав. А книжка — бух на підлогу. Аркуші в книжці й пожмакалися. Добре заснув Василько, так кріпко, що й од "бух!" не прокинувся.

І сниться Василькові, що він сам книжка.

От бере його, книжку-Василька, Оленка, що теж не дуже поважає книжку, бере, читає і водночас обідає. Борщ із ложки — кап та й на Василька-книжку. Йому пече, йому неприємно, що на нього борщ капає, та нічого не вдіє Василько, бо він книжка.

А потім ухопили Василька-книжку Миша й Вова та давай на ньому різні дурниці писати: "Читав Вова", "Цікава книжка", "Колька-дурак" — отже понаписували. Так ніби хтось у грязюку перо вмочив та й бруднить, грязнить Василька-книжку.

А потім позакладав якийсь марало-художник у книжку пензлі...

Далі ще гірше!

Оленка почала Василька-книжку ножицями різати — малюнки вирізати... Болить Василькові, аж "рятуйте!" хочеться крикнути...

Тільки-но Оленка ножиці прийняла, як хтось гарячого праса поставив на Василька-книжку. Горить Василько-книжка, дим із нього йде! Пече йому...

Уже Василько-книжка не книжка, а саме шмаття, в яке загорнула Оленка свій сніданок!

Так гірко та так боляче зробилося Василькові, що він аж прокинувся!

— Ой, що зі мною зробили?!

А потім, здогадавшіїся, що то був тільки сон, зітхнув легше.

А зітхнувши, подумав та й гасло про книжку склав:

— Бережи книжку — це твій друг!

І ніколи вже не псує Василько книг та й товаришів соромить, коли хтось із них не береже книжку.

Гарна хатка у курчатка (казка Тамари Коломієць)

Умаленького курчатка

Коло кладки — БІЛА хатка.

А від хатки до дороги

Стежка стелиться під ноги.

Із розчинених воріт

Вируша курчатко в світ.

Йде, а сонечко згори

Заглядає у двори,

Розсипає по лужку

Квіти в ЖОВТОМУ пилку,

— От якби,— зітха курчатко,—

Колір цей мені у хатку.

А стежиночка в’юнка

Далі, далі утіка —

Між травицею-травою,

Між ЗЕЛЕНОЮ, густою.

— От якби,— зітха курчатко,-

Колір цей мені у хатку.

Тут стежиночка мала

До струмочка довела.

А в струмочку небо СИНЄ

В кожній світиться краплині.

— От якби,— зітха курчатко,—

Колір цей мені у хатку.

Далі пагорбок, пеньок,

Під пеньком товстун грибок

У КОРИЧНЕВІЙ шапчині

Став на варті при стежині.

– От якби,– зітха курчатко,–

Колір цей мені у хатку.

Ось, нарешті, і лісок,

І зозулин голосок, —

На галявці, на осонні,

Спілі ягоди ЧЕРВОНІ.

— От якби,— зітха курчатко,

Колір цей мені у хатку.

Так ішло воно, дивилось,

Доки добре натомилось.

Через поле, через сад

Повернулося назад.

А як сонечко зайшло,

Спати в ліжечко лягло.

Люлі-люлі… спить курчатко…

Сонце встало. Йде на кладку.

Ближче-ближче підійшло,

Чудо-пензлика взяло,

В чисті фарби умочало,

Хатку всю розмалювало.

Тук! – прокинулось курчатко.

Вийшло. Глядь – оце так хатка!

Засміялося: – Чудова!

Вже не біла – кольорова!

Як же звуться кольори?

Запитаю в дітвори.

Хто зуміє їх назвати,

Буде в хатці гостювати.

Оксана Лущевська

ЧИТАННЯ

(оповідання)
Коли Андрійко збирався до дитячого садочка, його турбувало єдине питання: чи буде там забіяка Назар? У Андрійка з цим хлопцем були свої рахунки, бо Назар задерикувато і постійно відбирав складені кубики. Навіщо вони йому здалися того ніхто не знав: хоч би читав чи рахував — та ж ні! Але коли Андрійко вже завершував складати слова із кубиків, Назар — тут як тут — штурхав кубики з усієї сили і ті розліталися довкола. Інколи так штурхав, що й Андрійкові перепадало. А не подобався Андрійко забіяці, бо читати вмів, як дорослий.
У своїх чотири роки Андрійко читав так, як справжній третьокласник, а то й п’ятикласник, бо вже не по складах! Гарно читати Андрія навчила бабуся, котра весь вік пропрацювала вчителькою. То ж хлопчик і книги читав, і заумні тексти із маминого комп’ютера. Назар йому дуже заздрив і поводився з ним нечемно, та й інших проти нього намовляв.
Хлопчик усе надіявся, що забіяка десь мав би зникнути за такий довгий час. Уже приблизно півроку минуло, як матуся забрала Андрійка із дитячого садочка і відправила до бабусі на виховання: у затишок та тепло. А все тому, що Андрійко був надто хворобливим. І мало того, що сам постійно носом шморгав, то він ще й дітлахам передавав простуду. Але лікарі казали, що то вікова криза, котра скоро мине. Що таке криза, Андрійко добре знав, бо ту «кризу» матуся постійно зустрічала на роботі, коли проблем мала аж по самі вуха. Але час минув та й криза, певно, з ним, і лікарі дозволили хлопчику повернутися у групу. Якби ж його запитали, чи він бажав, — та хто цікавився?! Треба!
І ось із раннього ранку Андрійко сумно сидів, чекаючи, поки мама збереться. Хлопчик усе думав про те, як провчити Назара, оглядаючи різні речі, бо кажуть, ідея приходить неочікувано. Його очі зупинилися на екрані комп'ютера. Андрійко швиденько почав читати, але вмить вбігла матуся і, вимикаючи комп’ютер, сказала: «Скільки я тебе прошу не пхати носа куди не слід, га, сину?!» Ще за мить вони вибігли з квартири, аби піймати чергову маршрутку.
Коли Андрійко увійшов у групу, то відразу помітив, як Назар показав на нього пальцем і засміявся. День минув сяк-так: діти гралися у дворі, слухали заняття, обідали.
Десь після обіднього сну, коли малюкам дозволяють бавитися у різноманітні ігри, Назар підбіг до Андрійка, щоб зруйнувати речення, котре хлопчик аж цілу годину збирав із кубиків. Назар замахнувся ногою, але Андрійко, ніби зірвавшись викрикнув те, що прочитав сьогодні вранці у листі, котрий матуся якомусь важному чоловікові писала: «Вельмишановний пане, — мовив Андрійко, дивлячись на Назара, — дуже прошу не гніватися, а зрозуміти як належить. Дякуватиму вам за увагу чинно і проситиму на разі, коли ваша ласка... — Назар стояв роззявивши рота, бо таке чув уперше, — коли ваша ласка, не втручатися у мою роботу!»
Назар ще хвилинку постояв і задумано відійшов.
Час від часу забіяка дивно поглядав на Андрійка: чи то не второпав, що Андрійко сказав, а чи второпав добре?
Але опісля вихователька Андрійковій матусі кілька разів переказала ту подію і всі вуха продзижчала, повторюючи: «Який же чемний ваш син, який же ввічливий!»
Мама хитро поглядала на сина і думала: як же добре, що Андрійко читає, як третьокласник, а то й як п’ятикласник, бо ж не по складах уже!

Отакий роззява

Іван Малкович

Жив собі роззява, ліві двері справа...
З ранку він хутенько встав, піджака вдягати став,
Шусть руками в рукави — з'ясувалось, то штани.
Отакий роззява, ліві двері справа.

Вбрав сорочку він, однак, всі кричать йому: "Не так!",
Одягнув пальто, проте, знов кричать йому: "Не те!"
Отакий роззява, ліві двері справа.

Поспішаючи в дорогу рукавичку взув на ногу,
Ну а замість капелюха натягнув відро на вуха.
Отакий роззява, ліві двері справа.

Трамваєм тридцять третім він їхав на вокзал,
І двері відчинивши, до водія сказав:
"Шановний трампарампарам, я щось хотів сказати вам,
Я сів не в той ай-яй трамзал негайно треба на вокзай!"
Водій перелякався і на вокзал подався.
Отакий роззява, ліві двері справа.

Ось біжить він до кав'ярні, щоб квитки купити гарні,
Далі гляньте на роззяву, мчить купляти в касу каву.
Вибіг він аж на перон, там стояв один вагон.

Пан роззява в нього вліз, сім валіз туди заніс,
Примостився під вікном, тай заснув солодким сном.
З ранку — гульк! "Егей!" — гукає — Що за станція питає,
Чемний голос відповів: "То є славне місто Львів".

Ще поспав, аж сходить сонце, знов поглянув у віконце,
Бачить, знов стоїть вокзал, здивувався і сказав:
"Що за місто це, Боляхів, Коломия чи Батяхів?"
Чемний голос відповів: "То є славне місто Львів".

Ще собі поспав з годинку, знов поглянув на зупинку,
Бачить, знов стоїть вокзал, здивувався і сказав:
"Що за станція цікава, Київ, Зміїв чи Полтава?"
Чемний голос відповів: "То є славне місто Львів".

Тут він крикнув: "Що за жарти? Жартувати так не варто.
Вчора я у Львові сів, а приїхав знову в Львів?.."
Отакий роззява, ліві двері справа.

Неслухняники

Сергій Пантюк

Веселий крутисловик

Розвіршу вам скажі кльові:
Конить скачик до дірбові,
Сходце сонцить, дрім котячись,
Щебетейко солов'ячить.
Ранний гарнок. Лерез чоси
Лозять мчі у вербокози.
Доді! Госить! Збаг часнути –
Я замовився у плуті!

Пан Перевертас

Коли удома все гаразд,
Приходить пан Перевертас,
І тільки поруч він з'являється,
Одразу все перевертається:

Жене до нірки кішку мишка,
Мене читає зранку книжка,
Блукає братик по оселі,
Збирає іграшки на стелі.

змія летить, а птах повзе,
Горішок білочку гризе,
Руками я карбую крок —
Батькам пора у дитсадок!

А якось літньої доби
Пішли збирати ми гриби,
Та вибіг пан Перевертас
І вже гриби збирають нас!

Такий він пан Перевертас!
Якби щодня бував у нас,
То став би рідним і близьким,
Шкода, батьки не дружать з ним...

Шпаки і сова

Надвечір'ям гомінким
До галявини
позліталися Шпаки
Із гущавини.

Зупинила їх Сова,
Звівши крила:
"Я красуня лісова!
Зрозуміло?

Неймовірна, незбагненна,
В мене пір'я, наче шовк.
Залицяються до мене
Грак, Орел і, навіть, Вовк...
Так що вам, страшки чубаті,
Краще й поруч не літати!"

З'ясувалось, що Шпаки —
Хлопці ввічливі.
Й хоч були вони таки
Трохи знічені,
Згуртувались і хутенько
Піднесли Сові люстерко,
Непомічені.

Ще такого не бувало,
Ліс, мов громом розірвало!
Й навіть Курка глухувата
Із найдальшого села
Чула як репетувала
Перелякана Сова,
Що забилась у дупло,
Аж за нею загуло!

А Шпаки собі літають,
Креслять траєкторію
Й дітлахам розповідають
Цю сумну історію...

ЯРКІВ ДЕНЬ

Сонце встало — голі спати,
Треба друзів зустрічати,
Шо приходять раз у раз.
День у день — у певний час.

Зранку — світлі, променисті.
Жваві, чисті, голосисті
Радунці, веселуни,
Сміиікуни й реготуни,
Усміхайки й веселятка
Забігають до малятка.

А пізніше, по обіді,
Неслухняники приїдуть,
А за ними — пустуни,
Де не глянеш — скрізь вони:
То у шафі, то на ліжку.

Піл столом сідлають кішку,
І стрибають, і літають,
Й ні на хвильку не стихають!

Раптом зирк — аж вечір ліг.
Інші гості на поріг —
Колисанці, дрімотулі
Заспівали:

— Люлі, люлі.
Спи, дитинонько, засни,
Поруч ляжуть пацькуни,
Спаткунці та соненятка...

Вранці — все читай спочатку!

* * *

ПЕРША СКОРОМОВКА

Лис у лісі,
сич у стрісі,
а горобчик на горісі
виють, квилять, цвірінчать —
скоромовку першу вчать.

Ігор Січовик

СЛОВО НЕЗАБУТНЄ

Україна! Слово незабутнє.
Ти моє минуле – славна Русь.
Ти моє сьогодні і майбутнє,
Бо твоїм я іменем зовусь!

* * *
РІДНИЙ КРАЙ

Красивий, щедрий рідний край
І мова наша солов’їна.
Люби, шануй, оберігай
Усе, що зветься Україна.

* * *

ВІТАННЯ

Літака спитав Лелека:
– Ти куди летиш?
– Далеко:
в Україну – рідний край!
– То, будь ласка, помахай
Над моїм гніздом-селом
Хоч однесеньким крилом!

* * *

ДО НАС ЖУРАВЛИК ПРИЛІТАВ

До нас журавлик прилітав,
Він гарні віршики читав
Про синє небо і весну,
Про Чорне море і Десну,
Про Україну – рідний край...
Ти ще раз, друже, прилітай!
* * *

ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ

Линуть в морі кораблі,
А над ними – журавлі.
Тратять сили чималі,
Прокладаючи в імлі
Шлях до рідної землі.

* * *
НА ДОБРО

Щодня вітаюсь до Дніпра‚
Йому бажаю я добра.
І повертається добром
Все‚ що освячене Дніпром.

* * *

ДНІПРО

Найбільша ріка України
До моря крізь Київ пливе.
Не зникне вона, не загине,
Допоки народ мій живе.

Їжачок і соловейко (Юрій Ярмиш)

Коли до лісу з вирію повернувся Соловейко, їжачок визирнув із своєї нірки під кущем глоду, чемно привітався і став чекати сутінок: він знав – увечері Соловейко неодмінно заспіває. І не помилився.

Сіло сонечко, і їжачок почув ніжну трель: Тьох-тьох-тьох! їжачок склав голочки, заплющив малі свої оченята і слухав, слухав...

А ніжні звуки змінювались дзвінкими, жалібні – радісними. Соловейко співав про те, в яких далеких краях він бував, як скучив за рідною землею, за своїм лісом, бо чужина – то завжди чужина.

Соловейко не замовкав ані на мить аж до ранку. І їжачок просидів під кущем теж до ранку, слухаючи лісового співака.

А перед сходом сонця до Соловейка прилетіла подруга, і вони почали мостити гніздо. Скоро там з’явилися зеленкуваті яєчка.

Гніздо висіло на кущі низько над землею. Проте солов’ї не боялися їжачка. їм подобалось, як він уночі шарудів торішнім листям, як форкав, шукаючи жучків собі на вечерю.

Тепер Соловейко вже не виспівував, бо народилися малі солов’ята. А їх треба було годувати, ловити комашок, дрібненьку гусінь.

Та якось налетів сильний вітер, гойднув куща, і одне Солов’ятко впало на землю в торішнє листя. Воно не забилося, ні! Йому навіть цікаво було під кущем. Солов’ятко лише дивувалось, чому так хвилюються мама й тато, а особливо коли поблизу з’явилась якась велика руда тварина. Солов’яткові ця тварина сподобалася, і воно свиснуло:

– Фі-ід! Ідіть сюди! Які ви гарні! Фі-ід!

Однак, мабуть, ні мамі з татом, ні їжачкові та тварина не припала до душі. Бо Солов’ятко помітило, як їжачок згорнувся колобком, настовбурчив голочки і сердито форкнув:

– Іди звідси геть, хитра Лисице! Я наскрізь проштрикну тебе оцими голками!

– Но-но! – дзявкнула Лисиця.– Радій, що сита зараз. Бо з’їла б не тільки оце Солов’ятко! Я знаю, в тебе на животі немає голочок...

– Все одно я тебе не боюсь! – скрикнув їжачок.– І це Солов’ятко не для тебе!

Лисиця скривилася:

– Начувайся, їжаче! Знай, колись я ще завітаю до вашого лісу!

Солов’ятко зростало на землі. їжачок склав із сухого листя йому м’якеньку перину. Вони швидко подружилися. Мама й тато приносили Солов’яткові ягідки, а їжачок – жучків. їжачок навіть підходити нікому не дозволяв близько до Солов’ятка – ні зайцям, ні білочкам, ані бобрам, щоб випадком хтось не скривдив пташеня.

І вдячне Солов’ятко наспівувало їжачкові найкращих пісеньок, яких чуло від тата. А тато сідав на гілку і пильно слухав.

– Ні, синку, оцю пісеньку треба співати не «тьох-тьох-тьох, віть-віть-віть!», а «віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох!» Чуєш, так набагато краще!

– Чую, тату, чую! – погоджувалося Солов’ятко і виспівувало для їжачка пісеньку так гарно, як тільки вміло.

А дні минали, і Солов’ятко навчилося не тільки співати, а й літати.

Поблизу куща глоду росла мала сосонка. Солов’яткові вона дуже подобалась:

– Сосонка подібна до тебе! - схвильовано сказало воно їжачкові.– Така ж колюча, але добра й ніжна! *

Солов’ятко злітало на сосончину гілочку й питало:

– Що заспівати тобі, їжачку?

їжачок сідав зручніше під кущем і казав:

– Коли твоя ласка, оцю: «Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох!»

Вже вечори похолоднішали, вже зелене листячко поруділо. Солов’їна сім’я пристала до великого пташиного гурту.

– До побачення, їжачку! – гукнули солов’ї.– Ми летимо у вирій, до теплих країв, бо вже скоро зима.

– На ту весну я заспіваю тобі ще кращих пісень! – пообіцяло Солов’ятко.

Непрохана сльозинка скотилася в їжачка з очей.

Він ще довго стояв під кущем і махав солов’ям лапкою, хоч і не бачив їх, бо трошки короткозорий був...

У лісі все холоднішало. Але було якось незвичайно сухо. І найменшого дощику не випало.

– Біда буде, буде біда! – скрекотала Сорока.

Ніхто їй не вірив. Однак лихо прийшло тоді, коли всі нарешті зітхнули: на обрії пливла хмара!

Вона росла, густішала. Назустріч їй збігалися інші хмари. Чорні.

– Ховайтеся! – скрикнула Сорока.– Буде осіння гроза!

І справді. Раптом спалахнуло півнеба, й гаряча блискавка поцілила в ліс. Запалала вершина старого дуба. Обгоріла гілка впала на суху траву. І вже зажевріли кущі, де зростали влітку малі солов’ятка.

– Тікайте, тікайте! – скрикнула Сорока.

Все, що було живого в лісі, побігло, поповзло, полетіло далі від страшного лиха... І їжачок теж побіг на своїх коротеньких ніжках.

...Коли він повернувся до рідного лісу, то не впізнав навкруг себе нічого. Одні обгорілі стовбури та кущі полишило після себе зле полум’я. Не стало й сосонки, що її так любив Соловейко.

«Все одно я залишуся тут! – сказав сам до себе їжачок.– Адже коли навесні повернеться моє Солов’ятко, воно не впізнає свого рідного лісу і, як я не зустріну його, полетить собі далі».

Їжачок розкидав чорне хрустке листя од своєї нори, а потім побіг у вибалок – за свіжим, осіннім. Бо нору треба було гарненько прикрити, щоб холод не заходив, сніг не залітав, а навесні вода не затекла.

Коли їжачок повернувся з листям, що було густо наколоте на його голочки, він побачив біля нори Лисицю!

– Ага,– зловтішно сказала Лисиця,– а я вже думала, що не впіймаю тебе. Я зголодніла, і мені не страшні тепер навіть твої колючки-голочки!

Їжачок завмер.

Лисиця могла покотити його, знесиленого, у вибалок, схитрувати якось, щоб він зненацька випростався. І гострі голочки вже не порятують його... Що тоді станеться із Соловейком? Він же не впізнає свого лісу, того найріднішого місця під обгорілим кущем глоду, де він ріс і співав своїх пісень! І, бездомний, він полетить собі далі. Хоч би одна-однісінька зелена гілочка залишилася поруч, тоді б Соловейко звив собі гніздечко отут! А Лисиця вже занесла кігтисту лапу над їжачком:

– Ось я тебе зараз...

Тоді їжачок зібрав усі свої сили і звелів сам собі:

– Стань-но сосонкою! Хай Соловейко щасливий буде!..

– Що таке? – скрикнула злякана Лисиця.– Це ж сосонка, а не їжачок! Краще піду я звідси, бо це, певно, зачарований ліс!..

І вона назавжди втекла звідти...

А навесні з вирію повернувся Соловейко.

Він перелітав з обгорілого куща на кущ і тужно витьохкував:

– Невже це мій рідний ліс? Як гарно тут було торік улітку! А може, це не мій ліс?.. Полечу Далі, бо навіть їжачка немає, а він би неодмінно мене зустрів!

Соловейко злетів у небо, щоб востаннє глянути на згарище, і враз угледів внизу маленьку зелену сосонку...

– Ні, нікуди я не полечу! – вирішив Соловейко.– Тут жив мій найкращий друг їжачок! А це та сама сосонка, що так схожа на нього! Колюча, але ніжна й гарна!

Він спустився під сосонку і дзьобиком став знімати торішнє жовте сухе листя, наколоте на голочки.

Це було те саме листя, котре ніс їжачок собі до нори...

– Із цього листячка я зів’ю собі гніздечко! – сказав Соловейко.

І коли сонечко, йдучи на спочинок, востаннє торкнулося промінцями обгорілих стовбурів, Соловейко заспівав...

І навіть почорнілі кущі слухали його. А від їхніх коренів піднімались живі зелені пагінчики. І трава зачудовано зводила гострі стебельця, проштрикуючи сірий попіл.

І Соловейкові здалося, що то не сосонка принишкла, слухаючи його пісеньку, що то слухає сам їжачок...

Сонечко (Оксана Іваненко)

І все це почалося з самого ранку. Лісом бігла дівчинка й співала:

Сонечко, сонечко,

Визирни в віконечко!

Сонечко почуло, що його кличуть, і визирнуло. А дівчинка зовсім і не йому співала, а тому сонечку, що на небі. Та однаково вже був ранок і треба було прокидатись. От сонечко і вилізло із своєї квартири, з-під осики, розплющило свої очі і побачило зразу дуже багато.

Одразу подивилося на свого далекого родича, а воно світило та сміялося, і не з віконечка, а просто з неба.

Потім подивилося на ліс. Молоді зелені листочки, як діти, лепетали не вгаваючи з вітром. Потім оглянуло рідну осику. Це ж йому було найзручніше – і сонечко затремтіло. І осика тремтіла, і сонечко тремтіло. Осика – тому, що вона завжди тремтить, сонечко – від здивування. Воно не пізнало рідної гілки, під пахвою якої спало.

– Чому це ти вирішила зробити своє листя покрученим? Ти думаєш – це красиво? – спитало воно.

– Ах-х, – затремтіла осика, – хіба це я вирішила, хіба я хотіла цієї краси? Я тепер загину, зовсім загину...

– Чому загинеш? – перелякалося сонечко.

– Зі мною буде те саме, що і з моєю старшою сестричкою, – зітхала осика. – Спочатку в неї листя було покручене, потім пожовкло, і їй вже нічим було дихати! Зовсім нічим дихати!

– Та ти скажи до ладу, – просило сонечко, – і не тремти так, а то я можу впасти.

– Це все за мою гостинність, – продовжувала осика. – Восени я всім дала притулок – і жукам, і павукам, і метеликам, і слимакам. Ти ж знаєш, сонечко, я нікого не гнала. Вони всі поховалися в моєму корінні, під моїм листям, а тепер вони їдять мене. Вони їдять моє листя, і я нічого не можу зробити, нічого не можу зробити!

Тут вона так затремтіла, що сльози-росинки, як з двадцяти похилених чайничків, полилися з гілок вниз.

Сонечко дуже розчулилося і справді побачило, що дрібні-дрібні зелені комашки лазять по листі доброї осики і безсоромно їдять його.

Про сонечко завжди говорив увесь ліс, що воно найдобріше, – недарма його сонечком звуть. Але воно розсердилось і накинулося враз на зелених комашок.

– Ах, ви, безсовісні! – закричало воно. Та чим же йому було воювати?

Воно розкрило рота і, не довго думаючи, ковтнуло зелену комашку.

Зелені, дрібні, як макові зернинки, комашки заметушились.

– Ох, їх багато, їх так багато! – тремтіла осика. – Хіба ти подужаєш їх усіх! У тебе живіт заболить.

– Пташки, пташки! – закричало сонечко. – Поможіть мені з’їсти цих злодюжок, а то загине зелена осика.

Але пташки на мить зупинилися і похитали дзьобиками.

– Що ти, що ти! Вони ж такі дрібні, що їх і клюнути не можна.

Повз осику стрибала руденька білочка.

– Білочко, білочко! – закричало сонечко. – Поможи мені з’їсти цих поганок.

– Що ти, що ти! Я їм горішки й шишки, хіба я можу їсти таку гидоту? – покрутила білочка хвостиком і пострибала далі.

– Ніхто не хоче мені допомогти, – в розпачі зітхнуло сонечко. – Он повзе страшна жужелиця, вона полює на комашню, може, її попросити?

Страшна металева жужелиця вилазила з-під коріння осики.

– Жужелице! – закричало сонечко. – Будь ласка, пробачте, у мене до вас прохання. Чи не можете ви на закуску поласувати оцими зеленими розбишаками?

Але жужелиця, яку саму в лісі звали розбійником, подумала, що це натяк на неї, розсердилася і сказала, єхидно засичавши:

– Вони ласують листям, а я – корінням. У них смак непоганий, але мені нема ніякої рації снідати ними, краще я поснідаю чимсь більшим, наприклад... тобою, – і кинулася до сонечка.

– Тікай! – затремтіла осика всіма гілками й листочками.

– Я лечу на той берег покликати своїх родичів, – гукнуло сонечко. – Не бійся, ми врятуємо тебе!

Пташки хоч і відмовили сонечку, проте чули його розмову з жужелицею й обурилися на неї.

– Ах ти, жужелице вредна! – крикнула найсміливіша з них і, підлетівши до неї, дзьобнула в спину.

Жужелиця враз обдала їх гидким повітрям, а сама вмить врилася в землю і, наче кріт, швидко полізла по своїх темних ходах.

– Ах! Ах! – могла тільки зітхати осика. Стільки неприємностей через неї!

Та вона ще не знала, що трапилося по дорозі з сонечком.

Перед сонечком був чималий шлях. Ціла піщана пустиня простяглася до річки. Правда, та дівчинка, що розбуркала сонечко, вранці пробігла її за дві хвилинки і звала її пляжем, а не пустинею, але сонечку вона здавалася безмежною, з цілими кучугурами піску, йти по ній не можна було, бо піщинки оддавили б сонечку тоненькі лапки. А сонечко було молоде, і крильця у нього швидко заморилися літати. Краще б йому було бігти лапками. Та по піщинках було йому так важко йти, як нам по камінню. Піщинки були для нього немов кругле велике, кольористе каміння: блідо-рожеве, блідо-жовте, блідо-зелене – різне-різне.

«Але я однаково мушу дістатися того берега, – думало вперто сонечко, – там на ялині живе багато моїх братиків, я їх усіх покличу рятувати любу осику».

Маленький вітрець здавався ураганом, бо піднімав пісок вище від сонечка. Сонечко вже ледве рухало крильцями і ніжками.

Ох! Нарешті зелена галявина! Тут вогка земля, трава і сонячні кульбабки. Тут сонечко перепочине. Воно сіло спокійно на кульбабку, яка дуже нагадувала далекого родича на небі.

Сонечко дивилося на галявинку. А це була жаб’яча галявинка, бо по ній туди й сюди стрибали жабенята, такі завбільшки, як пальчик дівчинки. Та, звичайно, сонечку вони здалися велетнями.

Обережно, щоб не потурбувати цих велетнів, сонечко рушило далі. Але тільки воно злетіло з кульбабки, якийсь велетень викинув довгий, роздвоєний на кінці язичок, і один кінець його схопив сонечко.

Сонечко опинилося в роті у жабенятка, щелепи притисли йому ніжку. Сонечко так злякалося, що аж піт виступив. А жабеня враз як сказилося. Воно розкрило рота і скакало, немов опечене. Здавалося, його чотири лапки повідскакують на чотири боки. Але сонечко вирішило краще само вискочити і десь заховатися від цих скакунів. Воно ж не знало, що його піт і кров справді опекли жабенятко, що жабенятко вже ніколи в світі не хапатиме сонечок.

Та сонечко було таке перелякане, що вже не оглядалося назад, а дивилося вперед, шукаючи порятунку.

Якась блискуча хатинка лежала на березі. Ніби напівкруглу коробочку хтось трошечки відкрив. Сонечко, не довго думаючи, кинулось туди, та раптом кришечка закрилася – і сонечко опинилося в чомусь темному, мокрому і слизькому.

– Ай! Ай! Ай! – задзвеніло сонечко, притулилося до щілинки і з жахом помітило, що у коробочки і знизу, і згори дрібні-дрібні зубчики. І раптом коробочка заворушилася, і сонечко відчуло, що воно пливе, пливе разом з коробочкою, і навколо синя-синя вода, а більше нічого не видно. Течія занесла його в незрозумілому кораблику на зелене широке латаття. Сонечко притулилося до щілинки між зубчиками і побачило зелене широке, м’ясисте листя, а поряд – велика біла чудова квітка з жовтими вусиками, і якісь-то комарики бігають просто по воді.

– Що буде? Що буде? – з жахом подумало сонечко. – І осика загине, і я загину!

Якийсь плескіт хвиль, щось велике наближається до них .. Щось тягне за стовбур рослинку, на якій сонечко в своєму кораблику. То підплив човник з дівчинкою та її татом.

– Тату, дай мені білу лілею! – сказала дівчинка. – Диви, диви, ракушка. Давай одкриємо її!

Тато відкрив ракушку, і дівчинка побачила: мокре маленьке сонечко сидить у кутку.

Соня! Соня! Бідна моя соня! її защемила ракушка.

Дівчинка взяла сонечко в теплі руки, виставила на сонце, і сонечко відразу побачило синє-синє небо, потім синю-синю річку, ніби туди неба налилося, потім – ліс, куди треба поспішати, а найкраще – любу дівчинку, яка збудила сонечко вранці.

– Сонечко, сонечко. Полети на небо!– заспівала дівчинка.

І сонечко полетіло, тільки не на небо, бо до свого далекого родича надто далеко летіти, а в ліс, по той бік річки, де на ялині живе багато таких сонечок, як і воно.

Воно швидко побачило ту ялину.

Найстарше сонечко, яке жило вже два роки в цьому лісі, показало дорогу навпростець, і вони всі швидко долетіли до осики.

Противна зелена тля не чекала такого війська, яке враз накинулося на неї. А наше сонечко так зголодніло, що з’їло більше за всіх.

– Ми тут житимемо, – сказало найстарше сонечко, – поки не поїмо всіх.

І осика так розчулилася, що аж затремтіла. Та вона, правда, завжди тремтіла.

Гречка (Ганс Андерсен)

Часом після бурі як ідеш по полю, де посіяна гречка, то бачиш, що вона почорніла й до землі поприлягала, немов вогонь перейшов через неї. Селяни кажуть: «Це все блискавка наробила!» А через що ж блискавка таке з гречкою діє? Я розкажу вам, що чув од горобця, а горобцеві розказувала це стара верба, що онде й досі стоїть ще насупроти ниви, де була гречка. Величезна верба та – й доладна, і пишна, тільки стара вже – аж згорбилась. Посередині вона репнула, а в щілині росте і трава, і ожина. Похилилось дерево, а зеленії віти, наче довге зелене волосся, аж до самої землі пообвисали.

Геть навкруги по полю росла пашня всяка – і ячмінь, і жито, й овес; і овес ріс тут такий пишний та гарний, що як поспіє, то мов гілочки з маленькими жовтенькими канарейками. Гарно росло там Боже збіжжя, і чим повніше наливався колос, тим нижче до землі воно нахилялося, не деручи згорда голови вгору.

Отут простяглась була й нива з гречкою, а якраз проти неї верба росла. Не схиляла голови гречка, як інша пашня, а гордо та пишно випрямлялась-величалась.

– Не гірша я, – каже, – за друге колосся, а далеко краща! Цвіт на мені такий гарний, мов на яблуні: дивишся – аж серце радіє. Скажи мені, вербо, – пита, – чи ти коли-небудь бачила що краще од мене?

А верба покивала головою, мов хотіла сказати: «Авжеж, бачила!»

Розприндилась гречка так, що куди!

– Дурне дерево! – каже. – Таке старе – аж трава поросла з нього!

От раз де не взялась буря. Усі квітки польові позгортали свої листочки, посхиляли свої головки, поки перейде буря, а гречка, собі на лихо, пишається!..

– Нахили й ти голову! – кажуть їй квіти.

– Нам ні для чого! – одказала горда.

– Схили голову! – гукнуло колосся. – Он бач: летить янгол! Аж од хмари та до землі в нього крила; уб’є він тебе раніш, ніж попросиш, щоб змилувавсь над тобою!

– Нехай собі! А я таки нагинатись не буду! – каже гордовито гречка.

– Ой, заховай свій цвіт та опусти листя! – вже верба їй каже. – Та не дивись на блискавку, що шарпає хмари! Он люди – та й ті не важаться дивитись на неї, бо осліпля очі, а то ж то ми – мізерніші од людей!

– Мізерніші?! – одмовляє гречка. – Так-от же полюбуй, як я прямо гляну!.. – І гречка прямо глянула блискавці у вічі.

А блискавка – як блисне! – так немов увесь світ охопило полум’я.

От перейшла буря, стишилось; свіжо дихнули після дощику і хліба, і квіти, а гречку дочиста посмалило… Тільки нікчемна, чорна як вугіль, на ниві трава зосталася.

Повінув вітер; стара верба загойдала гіллям, і з зеленого листя крапляста роса упала, – мов плакало дерево…

– Чого ти, вербо, плачеш? – питають горобці. – Тут така благодать Божа! Глянь, як сонце світить; подивись, як розходяться хмари! Хіба ти не чуєш, як квітки пахнуть та кущики? Чого-бо ти плачеш, вербо стара?

От верба тоді й розказала про греччине гордування і про кару, що вона прийняла за пиху ту нікчемну; а горобці вже розказали мені, як раз увечері прохав їх, щоб побавили казкою.

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Мотузенко Тетяна Миколаївна

Пов’язані теми

Позашкільна освіта, Інші матеріали

Додано

1 червня 2025

Переглядів

133

Оцінка розробки

Відгуки відсутні