Літературний салон "В гостях у Ліни Костенко"

Літературний салон

"В гостях у Ліни Костенко"

Обладнанння: портрет Ліни Костенко, збірки  творів, вислови про Ліну Костенку

Ведучий. Ліна Костенко - ніжний лірик, глибокий філософ, патріотка своєї землі....Совість і цвіт  укрїнської землі... Сьогодні ми  зібрались у нашому літературному салоні, щоб вшанувати Ліну Костенку, поговорити про її відомі і невідомі сторінки  життя. Поговоримо про людину виняткового таланту, яка в час радянської дійсності не пішла на компроміс з силами неправди, кривди і зла, не продала свого таланту, не кривила душею, була людиною стійкою у своїх переконаннях.

Ведуча.

Я - жниця поденна,

Тяжка моя нива.

За ціле життя

Я не вижну її

Я - жниця довічна,

Працюю терпляче

За радість труда

І за тисячний сніп...

Ведучий. У літературі, кіно, живописі на повний голос у 1950-1960- х роках заявило про себе багато талановитих митців, які повірили, що нарешті, скинувши пута сталінщини, можна по - новому осмислювати національні цінності та ідеали, звертатись до  болючих сторінок історії. Це покоління обдарованої молоді  називали поколінням "шістдесятників". Серед них була і Ліна Костенко.

Ведуча.Біографія поета - в його поезіях. Так і в ЛІни Костенко: зовнішню канву її життя легко викласти в кількох рядках короткої літературної довідки.

      Народилася майбутня поетеса у містечку Ржищів, на Київшині 19 березня 1930 року в учительській родині .Батько був репресований, пройшов крізь радянський ГУЛАГ.

      З шестирічного віку мешкає у Києві. З ранього  віку відвідує літературну студію при спілці письменників України. Після закінчення середньої школи навчається  в Київському педагогічному інституті.У 1952-56 - х роках навчається  у літературному інституті імені Горького, закінчила його з відзнакою.

Ведуча. Після повернення з Москви додому ЛІна Костенко могла пересвідчитися, що в Україні все сміливіше розправляє плечі молоде покоління  "шістдесятників". Вслід за Д.Павличком  у поезію ввійшли, сповнюючи її самобутніми  молодими голосами, В.Симоненко, М.Вінграновський, І.Драч та інші.

Духовна біографія Л.Костенко тісно переплелася з долею українського "шістдесятництва".Три її перші збірки зявилися одна за одною:

1957- "Проміння землі"

1958 - "Вітрила"

1961- "Мандрівки серця"

А наступна збірка побачить світ аж у 1977 році..... Наступили довгі роки мовчанки....

Ведуча.З того часу Ліна Костенко стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби не існувало, її імя було заборонено, вірші не друкувались, про вихід книжок і не мріялось, а люди про неї не забували. Переповідали один одному й правду, й вигадки, але знали, що вона є. Саме тоді, коли багато колег по перу робило вигляд, що якраз її не має..Це був той час, коли кострубатий молоток  репресій у грубих кошлатих рукавах розбив на уламки цілісний  і чистий кристал української культуи 60- х років.

Ведучий. Книга Л.Костенко "Мандрівки серця" стала  ннайприкметнішою  літературною  поезією 1961 року. Поетеса у вірші "Яка різниця - хто куди пішов" висловила своє власне розуміня  соціальної функції  мистецтва.

Учень.

Яка різниця - хто куди пішов?

Хто що сказав ,і рима вже готова.

Поезія - це свято , як любов

О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент

Метафор, слів, - на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

В якому плачуть сни мого народу.

Ведуча. Твір викликав зовсім неоднозначні оцінки , судження і тлумачення.Не епоха для поетів, а поети для епохи - в тому розумінні, що істинні митці завжди є синами своєї доби і цим вони входять в історію.

Ведучий. Про ношу, яку взяла поетеса на власні плечі розмірковує у вірші "Доля"

Інсценізація вірша "Доля"

Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хту купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.

Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.

– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.

– То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.

І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претенсій нема
до Долі – моєї обраниці.

Ведучий. А тим часом політичний клімат змінюється, після хрущовської відлиги посилюються брежнєвські заморозки, якими починається ціла епоха "ЗАСТОЮ". І ось після збірки "Мандрівки серця"- 16 річне мовчання. Здається, поетеса його собі напророкувала.

Учень.

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

Ведучий.Поетесу спробували відірвати, затиснути, сховати від народу: 16 років новітні яничари  удавали, що такого поета як Ліна Костенко просто не існує,її книги "Зоряний інтеграл"(1963), та "Княжа гора" 1976 рік за владним повелінням згори було розсипано.

Вірш "Альтернатива барикад" - один з програмних творів поетеси 60-х років.І в ньому читаємо рядки , які говорять самі за себе:

На історичних перекатах

в чаду чиєїсь маячні
люди
завжди
на барикадах,
знають про це чи ні.

Барикади цегли - проти бездомності.
Барикади поезії - проти бездумності.
Барикади совісті - проти берій.
На барикадах - не до фанаберій.

А комунари - як комунари.
Кому лафет,
а кому і нари.

Мужність не дається напрокат.
Не бува барокко барикад.

Фуркне з купідонів потеруха,
коли свисне куля біля вуха.

Так що відійдіть, будь ласка,
хто боїться бути збитим, наче в кеглі.
Смерть - це ще не поразка.
В переможних боях
теж бувають полеглі.

Злазьте з барикад, герої до першої скрути.
І припиніть міщанські тари-бари.
На барикадах мають право бути
повстанці,
вороги
і санітари.

Ведуча.Але всі ці роки люди її чекали.Чекали її слова ,поетичних рядків....А вона - працювала. В найстрашніші періоди, коли все тісніше замикалося навколо неї коло переслідувань, цькувань, заборон, - вона писала. Могла зачинитися і написати за одну добу до трьохсот рядків "Марусі Чурай".Поезія була протистоянням і водночас - спасінням.Була вірою в конечність абсурду.У "Вибраному" поетеси зустрічаємо :

Є вірші-квіти,

Вірші дуби,

Є іграшки вірші,

Є рани,

Є повелителі й раби,

І вірші є-каторжани,

Крізь мури вязниць,

По тернах лихоліть-

Ідуть, ідуть

По етапу століть...

Ведучий.Користуючись цими рядками, можна сміло сказати, що вірші Костенко 1960-1970-  х років - це каторжани, які йшли до читача по "тернах  лихоліть". Авторка на одне з  перших місць у своїй творчості ставить тему мистецтва і митця в суспільстві, їхній нерозривний звязок з народом. Постійними образами таких творів стають муза, слава та слово.

Учень.

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Ведучий.Дійшло до того, що поетесу, над якою півтора десятиліття висітиме "наличка" націоналізму, звинувачено тут, по суті, в "космополітизмі".

Вона відчайдушно захищала своє право бути самим собою. Не визнавала свавільного втручання в рукописи своїх збірок з боку цензури чи редакторів. Хай уже краще не виходять, аніж мають зявитися  читачеві покаліченими....

Учень.

Блюстителі, халтура — ваше хоббі.
Ви, фабріканти вір і недовір,
зробити вам би по духовній пробі —
вас забракує кожен ювелір.

Номенклатурні дурні, бюрократи,
пласкі мурмила в квадратурі рам!
Ваш інтелект не зважать на карати,
а щонайбільше просто на сто грам.

Поету важко. Він шукає істин.
Ми — джини в закоркованих пляшках.
А ви, хто ви, які ж ви комуністи?
Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!

Ви вже його сточили, як хробаччя.
Поезія для ваших топок — торф.
Оце щоб ваші методи побачив,—
від заздрощів би луснув Бенкендорф.

Нелегко вам. Криваві краплі глоду
крізь наші вірші виступлять колись…
Не говоріть від імені народу,—
розперетричі ви йому впеклись!

Ведуча.У цих рядках і бунтівливий характер поетеси,  і громадянська непоступливість, і жалюча  іронія, якою вона відповідала тим , хто звинувачав її в найтяжчих гріхах проти соціалістичного способу життя.

Ведучий. Але мовчання буває красномовніщим за слова:

Все більше на землі поетів,
вірніше —
               тих, що вміють римувати.
У джунґлях слів поставили тенета,
але схопити здобич ранувато.

Зайці, папуги, гнізда горобині…
Великий щебет, писк і цвірінчання —
таке,
          що часом хочеться людині
поезію шукати у мовчанні.

Хай метушиться дріб’язок строкатий,
міняє шерсть залежно від погоди…
Поете,
          вмій шукати і чекати!
Найкращий вірш ще ходить на свободі.

Ведуча.Слово поетеси ходило на  свободі і раніше чи пізніше воно мало прорвати загати і перепони.

Сталося це в  1977 році, коли на світ зявилась збірка "Над берегами вічної ріки"., зявилася лише після того, як поетеса оголосила голодування в знак протесту .

Ця збірка стала відкритям для тих, хто не знав ще Ліни Костенко. Це була книжка великого болю, тривоги й іронії. Людина,як найвища цінність  стала центром художніх роздумів поетеси.

Учень.

Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
— Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! —
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, —
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.
 

Ведуча.А ще в цій збірці багато інтимної лірики, чуттєвої, ніжної....

Інсценізація вірша "Я дуже тяжко вами відболла" (хлопець і дівчина)

Я дуже тяжко Вами відболіла.  (вона)
Це все було як марення, як сон. (він)
Любов підкралась тихо, як Даліла, (вона)
а розум спав, довірливий Самсон. (він)

Тепер пора прощатися нам. Будень.(вона)
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?! — (він)
такі вже рідні і такі чужі.(вона)

Ця казка днів — вона була недовгою. (він)
Цей світлий сон — пішов без вороття.(вона)
Це тихе сяйво над моєю долею! — (він)
воно лишилось на усе життя. (вона).

Ведучий.Лірична героїня інтимних віршів так аніжна, жіноча, і так їй хочеться любові крилатої,високої, яка б "Чолом сягала неба"

Але в житті вирують драми, болі, муки і печалі.

Лунає пісня "Очима ти сказав мені люблю".

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова, як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Ведуча.Кохання в ліриці поетеси - це симфонія почуттів, Свято... Полон...Шаленство....Пристрасть...Сон....Любов....Чаклунство...Магія....Це самозреченість і відчай, втіха і смуток, беззахмсність і сила, це безмежжжя ніжності.

Учень.

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

Учень.

Як пощастило дівчині в сімнадцять,          
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Ведучий. Любов до оніміння...Є дуже характерні для інтимної лірики Костенко рядки  з вірша "Недумано, негадано", який став піснею з репертуру сучасного барда Ольги Богомолець

Лунає пісня "Недумано, негадано"

Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.
Де вечір пахне м'ятою,
аж холодно джмелю.
А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!
Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
і вже без вороття, —
я п'яна, п'яна, п'яна
на все своє життя!

Ведуча.Любові ніколи не буває багато . ЇЇ та к баагто в поезіях Ліни Костенко.

Учень.

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.

Учень.

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

Учень.

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це лиш сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса — і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне І щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?

Ведуча.В любовній ліриці Ліни Костенко розкривається вся краса її душі. Вона вражає чистотою і ніжністю, якоюсь особливою цнотливістю почуттів. У її поетичному голосі поєдналися, здається, непоєднувані речі: жіноча таємничість, незбагненність, емоційність, філософська глибина і ясність думки...

Учень.

В пустелі сизих вечорів, 
в полях безмежних проти неба 
о, скільки слів і скільки снів 
мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти, де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю — ти чекаєш теж, 
тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю, 
як син вигнанця впізнає 
прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо, 
аби в повторах не згубить одне,
своє, неповториме.

Ведуча.Система заборонила Л.Костенко як поета - історика.А ЛІна писала історію.Історію свого народу.Історію падінь і втрат.Історію його трагедій і прозрінь.І в Україні прокидалася память , яку вбивали десятиліттями. Вбивали століттями.

Ведучий.Після 1977 року вона видала історичний роман у віршах "Маруся Чурай", книгу віршіві поем  "Неповторність", поетичну збірку "Сад нетанучих скульптур" та збірку  "Вибране".

Роман "Маруся Чурай" - це твір про героїчну епоху визвольної боротьби нашого народу за свою державність.

Інсценізація уривка з роману "Маруся Чурай"

Суддя сказав:
— Закони судочинства
вагатися не дозволяють нам.
Запобігавши, щоб такі злочинства
не множились промежду християн,
ми мусим вбивцю засудить до страти,
як нам велить і право, і статут.
І тільки спосіб — як її карати —
предметом спору може бути тут.

Що скажуть райці, лавники і возний-
Як це здається, пане войте, вам— —

Автор:

Підвівся Іскра, полковий обозний,
син Остряниці Якова, Іван.
Увесь блідий, аж під очима чорно.

Іван:

— Я прόшу, люди, вислухать мене.
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні-
Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам-
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.
 

Горбань сказав:

— При чому тут пісні-
Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.

Суддя:

Тоді ми, вряд, з пристойними особами
дали сказати слово їй останнє,—
чи має серця внутрішню гризоту
і чи пред тим, як вирок наш почути,
зронити хоче хоч сльозу покути-

Автор:

Підсудна слізьми очі не зросила,
І милосердя в права не просила.

Маруся:

Не помста це була, не божевілля,

Людина споста ближнього не вбє,

Я не труїла.Те прокляте зілля

він випив сам.Воно моє було.

Я ту отруту з розпачу зібрала.

Я змалку знаю , де яке зело.

Мені це ще од бааби

перейшло,-її вважала

відьмою Полтава.

Я наварила мяти, драголюбу.

Не пособило.Навари ла ще.

Вже скоро день, що їм іти до шлюбу,

мене ж пече  всередині, пече!

А найстрашніше, що

пече, як жога, перевертає

душу від жалю:

невірного, брехливого,

чужого, огидного -а я

ж його люблю!

"У неділю рано зіля копала...

а упонеділок переполоскал.

Порятуй від бодю, смертонько ласкава!

Суддя:

Ми, вряд зіпершись на свідоцтва голі

який-то спосіб справа була рíшена,
що має бути карана на горлі,
на шибениці, значиться, обвісшена.

Про що людей поштивих звідомляєм
і на потомні вписуєм віки.
Декрет печаттю нашою змоцняєм
і підписом судейської руки.
 

Ведучий.Л.Костенко у книзі "Неповтрність"  багато розмірковує над тим, що ж лишає по собі людина.Пробудити Людину в людині - це проблема , яка хвилює авторку. Як жити? Де відшукати те одвічене, що, збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму народу, а відтак і людству.

Учень.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Ведуча.Найбільше гармонії і душевної злагоди утих віршах Ліни Костенуко, де домінує мотив єднання людиниі природи.

Учень.

Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: — Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.

Учень.Не секрет, що у доробку Ліни Костенко це одна з найвагоміших тем. З кожним віршем розумієш силу єднання людини з природою, залежність наших почуттів від сезонів, погоди, природних змін навколо. Через тему природи у віршах поетеси передано неймовірний діапазон інших тем: любові та кохання, натхнення, енергії та відпочинку, дитячих спогадів, філософських роздумів, патріотизму, історичної пам’яті та багатьох інших.

Учень.

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.

Ведуча.У 1987 році за роман у вішах "Маруся Чурай" та збірку "Неповторність" Л.Костенко  була пошанована Державною премією України імені Т.Шевченка.

Ведучий.У книгу "Вибране" увійшли оригінальні цикли "Летючі катрени" та "Інкрустації".Вони чимось нагадують записні книжки поетеси останніх років.

Важко живеться мислячим людям у перехідні часи.

І, мабуть, багато з нас міркує у такий спосіб:

Ми поранені люди, ми дуже

поранені люди,

Але ж хто наші вбивці?_

не цей, не цей і не ця. х нема.

Вони є , і се це тільки

прелюди ті, що нас убивали

змінили вираз лиця.

Ведуча.У сучасній світовій традиції Ліна Костенко входить до переліку найвідоміших жінок сучасної України. Її творчість – невід’ємна частина історії України, національної культури. Вона – почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів, лауреат престижних премій, зокрема премії імені О. Теліги, премії імені Ф. Петрарки, Фундації Антоновичів та ін. Її твори перекладено багатьма європейськими мовами. оетичне слово Ліни Василівни Костенко наповнене високою духовністю, воно збагачує нас інтелектуально, звеличує душу і серце благородними, шляхетними почуттями, чарує несказанною красою слова. 

Ліна Костенко схвалювала Революції гідності в Україні і неодноразово виїжджала в зону АТО,  підтримувати бійців добровольчих батальйонів, Нацгвардії, Збройних сил України.

У той період вона написала проникливого вірша:

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.

Ведуча.  Ліна Костенко – прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало – один-два на століття. Вона наближена до Істини. У неї абсолютний слух до «голосу віків».
   Продовж їй, Боже, віку, бо доки є такі люди, над нами є небо нашої духовності. Ліна Костенко з тих, що «держать небо на плечах, тому і є висота».
   Ліна Костенко та її яскрава і самобутня творчість завжди будуть нам негаснучим орієнтиром у житті, джерелом непроминущих людських і мистецьких цінностей.