Літературний вечір поезії "Як добре те, що смерті не боюсь я..."

ЯК ДОБРЕ ТЕ, ЩО СМЕРТІ НЕ БОЮСЬ Я…

(Літературний вечір поезії, 11 клас)

Такі щирі слова нашого сучасника, великого українського поета Василя Стуса обрано за назву літературного вечора пам’яті про життєву і творчу долю митців, які були репресовані в 20-30-х роках ХХ століття.

Невимушена та спокійна обстановка, камерне звучання ледь чутної музики. Підготовчий етап: одинадцятикласники самостійно опрацювали літературу, написали повідомлення про життя і творчість одного з поетів трагічної доби, які використали на уроці узагальнення знань із теми «Поезія Розстріляного відродження», підготували літературну газету. Після літературного вечора поезії учням пропонується написати есе на тему «Як добре те, що смерті не боюсь я…».

…Звучить музика Й.-С. Баха, настроюючи присутніх на серйозну розмову. Учитель української мови та літератури виголошує вступне слово про творчий злет і трагедію українського народу:

УЧИТЕЛЬ: Сьогодні ми розглянемо ще одну сторінку життя, історії, культури багатостраждальної України – трагічної доби, що відома нам під сумною назвою «Розстріляне відродження».

Громадянська війна… Вона забрала життя 12 млн. людей. Розруха, диктат щодо селянства. І знову війна, але тепер із власним народом. Їй поклала край нова економічна політика. Набуває сили ідея відродження «единой и неделимой» у сталінському розумінні. Щоб не викликати нових рецидивів громадянської війни, для республік центральною владою були даровані певні пільги: добір керівників, що більш-менш володіють мовою корінної національності, поважне ставлення до автентичної культури, надано можливість для її розвитку. В Україні така політика дістала назву «українізації». Та незважаючи на свою непослідовність і суперечливість, вона пробудила до активної діяльності могутні національні сили. Виникли різноманітні течії, школи, угрупування: «Плуг», «Гарт», «Марс», «Молодняк», ВАПЛІТЕ, ВУСПП, неокласики, футуристи, символісти… Однак могутнє національне піднесення не було вигідне Сталіну, який по суті повернув до життя СРСР, був прибічником імперських традицій, тоталітаризму, натхненником ідеї «соціалістичного реалізму». Така політика проводилася в атмосфері страху, доносів. Фабрикувалися різні справи, здійснювалися репресії щодо талановитих письменників, поетів, державних діячів.

Україна… 1933 рік… Було позбавлено життя понад 500 майстрів пера, 300 кобзарів. Це була кривава драма, трагедія українського відродження. Тому наш священний обов’язок сьогодні – повернути імена загиблих, пам’ятати минуле заради майбутнього. Юрій Клен (Освальд Бургардт), один із неокласиків, який емігрував за кордон, у поемі «Прокляті роки», написав:

Помолимось за тих, що у розлуці

Помруть, відірвані від рідних хат;

Помолимось за тих, що у розлуці

Вночі гризуть залізні штаби ґрат,

Що душать жаль у невимовній муці,

За тих, кого веде на страту кат.

Над ними, Господи, в небесній тверді

Простри свої долоні милосердні.

Лунає бентежний «Реквієм» В.-А. Моцарта. Учні одягнені за класичним стилем: у темних сукнях, блузах, чорних спідницях.

ВЕДУЧИЙ 1: Наблизившись до незнаних сторінок літературної спадщини нашого народу на уроках української літератури, ми вражені й пригнічені трагічними втратами та величчю духовних надбань, які не відразу були виявлені через передчасну загибель їх авторів.

ВЕДУЧИЙ 2: Ми повинні підняти з темних підвалин національного забуття національні скарби.

ВЕДУЧИЙ 3: 1930 рік… В Україні друкувалося 259 письменників. Після 1938 року – лише 36 із них. За попередніми даними, своєю смертю померли тільки 7…

  ВЕДУЧИЙ 4: «Розстріляне відродження»… У передмові до антології творів українських письменників, вилучених із життя, заборонених і знищених після 1933 року, літературознавець Юрій Лавриненко писав: «Знищуючи й забороняючи українську радянську літературу 1917-1933 років, сучасні глуповці з якоюсь убивчою послідовністю відкинули насамперед усе мистецьки ліпше й сильніше, залишивши  собі лише халтуру і слабину». Тож торкнемося трагічних доль окремих поетів України сумнозвісної доби та їхнього високого мистецького слова.

УЧЕНЬ 1: Читає напам’ять уривок із поеми Володимира Сосюри «Розстріляне відродження»:

…В вікно б’є вітер непривітний,

дощем, як снігом в час зими.

І дивляться Василь Блакитний,

І Хвильовий на мене з тьми…

Душа Миколи Куліша

Крилами б’є в вікно блакитне

крізь ніч, похмуру й непривітну,

в мою поему поспіша.

Він геній був…

Пішов у небуття, як дим…

І Курбас Лесь пішов за ним.

Серця спинились їхні чулі

од голоду, а чи від кулі…

І ті, кого любить я звик,

І Кириленко, і Кулик,

що з нами йшли у даль щасливу,

і Підмогильний, і Вражливий,

що з смертю вийшли на двобій,

Кривенко, Плужник, Лісовий

стоять, мовчать у тьмі страшній…

Стоїть в очах примарне військо…

І дивляться Влизько й Фальківський,

І з глибини, і тишини

вітають Мисика вони.

Не чуть за вікнами сирен…

А я дивлюсь у ніч патлату…

Й заходить тихо у кімнату

Печальний Миша Йогансен…

Він теж упав від кулі ката,

лицем упав чи горілиць,

із ним упав Косинка Гриць.

«Прощай, матусенько, єдина!»

Я певен, що так Гриць сказав.

І постріл тяжко заридав…

І цілували губи сина

криваву землю України…

Про них співаю я сьогодні

і про усіх, кого нема,

кого ковтнула смерті тьма…

Їх кров наповнила б безодні!..

Досвітній, Епік… Любі, любі,

Хоч в пісні воскресив би вас

і той страшний, безумний час!..

Так тяжко плачу і дивлюсь

я на розстріляне безсмертя,

як на дитя убите мати…

Страшний пройшли ми, друзі, час,

Та як живі вони між нас

і будуть жить на горе кату!..

Безсмертя ж бо не розстріляти!

Оголошується ім’я і прізвище поета, про якого буде вестися розповідь: МИКОЛА ЗЕРОВ. Демонструються кадри відео про визначного діяча  української культури. Запалюється свічка пам’яті.

ВЕДУЧИЙ 1: Доля Миколи Зерова трагічна. Один із найяскравіших талантів українського письменства, людина – всеосяжний гуманіст, поет, критик, перекладач, історик і теоретик літератури, педагог, лідер неокласиків, натхненник багатьох унікальних видань – на 45 році життя, 1935, був заарештований і звинувачений у керівництві терористичною підпільною організацією. 3 листопада 1937 року його розстріляно в Соловецькій тюрмі. Як сказав поет Василь Стус,

Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, магаданах…

ВЕДУЧИЙ 2: Микола Зеров плідно працював на перекладницькій ниві, подав багато прикладів геніального відтворення світових поетичних шедеврів.

ВЕДУЧИЙ 3: Почуємо імена світових класиків, до творчості яких доторкнувся талант Миколи Зерова! Лукрецій, Катулл, Вергілій, Горацій, Тібулл, Овідій, Пушкін, Лермонтов, Бунін, Брюсов, Купала, Міцкевич, Петрарка, Гете, Байрон, Бодлер. І всі переклади – з мови оригіналу! Воістину диво!

УЧЕНЬ 2: Читає напам’ять переклад поезії О. Пушкіна «Пам’ятник».

Я пам’ятник собі поставив незотлінний,

До нього вік не заросте людська тропа,

Що перед ним чоло і камінь не поклінний

Александрійського стовпа?

Ні, я не ввесь умру. У лірнім заповіті

Душа переживе видимий мій кінець,

І славен буду я, допоки в білім світі

Лишиться хоч один співець.

…

І довго житиму я в пам’яті народу,

Що добрі почуття я лірою плекав,

Що в мій суворий вік я звеличав свободу

І за подоланих благав.

О музо! Наслухай господнього веління:

Не прагнучи вінця, оподаль від борні

Стрівай байдужістю і осуд, і хваління,

І блазня присуди дурні.

 УЧЕНЬ 3: Читає напам’ять сонет Миколи Зерова «Суниці».

Верхами сосон шум іде розлогий

І хмарою пухнастою темнить

Високий день і осяйну блакить;

У буйних травах плутаються ноги.

Отак би тут упасти край дороги,

Примкнувши вії, і хоча б на мить

Од псів гавкучих солодко спочить,

Од ницих душ, відступства і тривоги.

А там, по хвилі набіжного сну,

Натрапить знов на риму голосну,

На ритми, десь у серці позосталі;

І, соків земляних відчувши міць,

Розплющить очі і зустріть коралі

Таких веселих запашних суниць.

МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА.

ВЕДУЧИЙ 4: Належав Михайло Драй-Хмара до неокласиків, ядром угрупування яких стали Зеров, Рильський, Филипович та Юрій Клен, що згодом емігрував за кордон. Це й було те саме «ґроно п’ятірне нездоланих співців», якому Драй-Хмара присвятив сонет «Лебеді». Він викликав шалену злість у супротивників. Неокласиків безпідставно звинуватили в політичній ворожості до радянської влади. Живим лишився тільки М. Рильський. Драй-Хмару, Зерова і Филиповича було репресовано й фізично знищено в сталінських таборах, а їхні твори на тривалий термін вилучено з літературного процесу.

УЧЕНЬ 4: Читає напам’ять сонет М. Драй-Хмари «Лебеді».

На тихім озері, де мліють верболози,

Давно приборкані, і влітку, й восени

То плюскоталися, то плавали вони,

І шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози,

І плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,

Плавці ламали враз ті крижані лани,

І не страшні для них були зими погрози.

О ґроно п’ятірне нездоланих співців,

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

Що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

Веде нас у світи сузір’я Ліри,

Де пінить океан кипучого життя.

ВЕДУЧИЙ 1: Останній вірш поета, що ледве пробився з-за тюремних ґрат на свободу, доносить до нас біль і правду про трагедію автора.

УЧЕНЬ 5:

І знов обвугленими сірниками

На сірих мурах сірі дні значу,

І без кінця топчу тюремний камінь,

І туги наливаюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори

І доганяю молоді літа,

Лечу в далекі голубі простори,

Де розцвітала юність золота.

‒ Вернітеся, ‒ благаю, ‒ хоч у гості!

‒ Не вернемось! ‒ гукнули з далини.

Я на калиновім заплакав мості

І знов побачив мури ті сумні,

І клаптик неба, розп’ятий на ґратах,

І нездріманне око у вовчку…

Ні, ні, на вороних уже не ґрати:

Я – в кам’янім, у кам’янім мішку.

ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ.

ВЕДУЧИЙ 2: Відомий діяч із неокласиків, поет, педагог, критик. Знавець української, західноєвропейських та російської літератур, перекладач французької та латинської поезії. 1935 рік… Заарештований, висланий на Соловки. Загинув у концтаборах.

УЧЕНЬ 6: Читає напам’ять вірш із збірки «Земля і воля».

Єдина воля володіє світом,

Веде в майбутнє нас єдиний шлях,

Ми умремо з єдиним заповітом

В непереможних і міцних серцях.

Врятує вроду і себе людина,

Життя зросте над попелом руїн, ‒

Велика мрія, мудра і єдина,

Не даром дзвонить у всесвітній дзвін.

Віки летять, а в неозорім морі

Єдине сонце для землі горить.

І всі колись з’єднаються в просторі –

Людина, звір, і квітка, і блакить.

УЧЕНЬ 7: Читає напам’ять вірш із збірки «Простір».

Вмовляє ніч вогні біляві –

І гомін міста затиха.

Нема пошан ні пишній славі,

Ні темним закликам гріха.

Ти подивись: он там, за рогом,

Схилився, задрімав візник.

Майдан зоріє так убого,

І лине тінь, і вітер зник.

І я під подувом розстання

Вертаюсь тихий і сумний.

Я весь задума і вагання,

І смага губ, і втома вій.

І все зливається в уяві,

І все згасає у півсні –

Будинки, кінь, вогні ласкаві,

Чуже життя, мої пісні.

ЄВГЕН ПЛУЖНИК.

ВЕДУЧИЙ 3: Демонструється відео про Є. Плужника. Із спогадів Галини Коваленко, дружини поета: «Одного разу Плужник сказав мені: «Як бути поетом, то бути великим поетом. Я можу написати щось надзвичайне… я хворий на сухоти, але я напишу щось таке, що кожен скаже: «А це Плужник написав».

УЧЕНЬ 8: Читає напам’ять вірш Є. Плужника.

Цвітуть думки, а на слова скупіше…

Я знаю сам – росту. Міняю лист.

… Нехай, кому не ліньки, пише,

Що то, мовляв, запеклий песиміст…

Я ж почуваю так: скажу, бо мушу! –

Хоч щось своє, не казане ніким;

Коли рядкам якимсь звіряти душу –

Тільки таким!

А там нехай, кому не ліньки, пише,

В словах нудьгу розводячи густу…

Цвітуть думки і на слова скупіше…

Росту.

ВЕДУЧИЙ 4:  Із спогадів Галини Коваленко: «На одне із засідань Зеров виманив Євгена і змусив його прочитати свої вірші. До них піднявся Максим Рильський, обійняв Плужника і сказав: «Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів». А Микола Бажан підписав свою книжку приблизно так: «Плужнику, тому, чиє одне слово варте тисячі моїх слів». Після арешту чоловіка Максим Тадейович з болем говорив мені: «Кого вони засилають! Та вони мозок України виймають, ногами топчуть… Я ходжу, бачу, як цвітуть троянди, а це не червоні троянди, то їхня кров…».

УЧЕНЬ 9: Читає напам’ять вірш Є. Плужника.

Сідало сонце. Коливались трави.

Перерахував кулі – якраз для всіх!

А хто з них винний, а хто з них правий! –

З-під однакових стріх.

Не схибить куля – не стогнатимуть довго.

Подивилися – поле! Ромен з трави…

Передній, мабуть, ходив – так довго човгав:

Черевики скривив.

Сховалось сонце. Сутеніло помалу.

Час би й росі!

А хтось далеко десь генералу:

• Усі.

УЧЕНЬ 10: Читає напам’ять вірш Є. Плужника.

Ніч… а човен – як срібний птах!..

(Що слова, коли серце повне!)

… Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий, ненадійний човне!

І над нами, і під нами горять світи…

І внизу, і вгорі глибини…

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

УЧЕНЬ 11: Читає напам’ять вірш Є. Плужника.

Уже вечірні довшають розмови,

Чутніше хід повільних дзиґарів…

Віщують тихий затишок зимовий

Сльота і шум осінніх вечорів.

І так приємно знову розгорнути,

Пірнувши весь у цигарковий дим,

Якийсь роман, давно напівзабутий,

І не читати, мріяти над ним!

І довго-довго в ліжко не лягати…

А над столом Некрасов і Барб’є…

…А дощ шумить, і вітер волохатий

У шиби б’є…

  УЧЕНЬ 12: Читає напам’ять вірш Є. Плужника.

Мрії від серця відтяв, –

Корінь виснажують віти.

… Мало прожити життя, –

Треба життя зрозуміти.

Може, й поети лиш ті,

Що за юнацтва вже сиві…

… Мрії ж мої золоті,

Мрії ж мої нещасливі!

ДМИТРО ФАЛЬКІВСЬКИЙ.

 ВЕДУЧИЙ 1: Дмитро Фальківський (справжнє прізвище Левчук) – жертва типового тогочасного судилища. Початок зими 1934 року… Жорстокі репресії… Виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР звинуватила 28 українських митців «в організації підготовки терористичних актів проти діячів Радянської влади» і винесла вирок: розстріл. З Дмитром Фальківським загинули брати Крушельницькі, Григорій Косинка, Олекса Влизько та інші. Криваве дійство відбувалося в колишньому інституті шляхетних панянок, який був переобладнаний під будинок республіканського НКВС. Згодом тут відбудеться новий знущальний процес над Плужником, Підмогильним, Поліщуком, Ірчаном, Ковінькою…

УЧЕНЬ 13: Читає напам’ять вірш Д. Фальківського.

Зійшлись обоє на багнетах:

Старий-старий і молодий,

В одного: – Сину! – з-під кашкета…

В другого: – Батьку, одійди!..

Зійшлись і стали на хвилину,

Схрестили погляди на мить, –

Кашкет мовчить і жде на сина,

А син осикою тремтить.

На перекошені обличчя –

Не біль, не втома – дикий сказ:

• Хоч би вже швидше!.. Хоч би за раз!..

І довго б ждали два багнети

(В очах кривавий перелив),

Та хтось іззаду з кулемета

Обох скосив…

 УЧЕНЬ 14: Читає напам’ять вірш Д. Фальківського.

Десь за стіною вітер стеле

Та все мені: – шу-шу!.. шу-шу!..

А я ніяк, ой леле, –

Своїх думок не придушу.

Майне одна – неначе крига,

А друга – ніби водограй,

І от – життя, мов книга:

Бери й читай.

Хай сторінки мої нерівні

Й незграбно зверстані рядки,

Бо в книгу дні мої мандрівні

Життя вписало од руки.

І от тепер перегортаю,

Перебираю кожну мить:

Іще й не жив, а добре знаю

Це слово: жить…

Десь за стіною вітер стеле

Та все мені: – шу-шу!.. шу-шу!..

І я колись, ой леле! –

Рядок останній запишу…

(Звучить пісня «Чуєш, брате мій» Богдана Лепкого («Журавлі»)).  Учитель української мови та літератури виголошує заключне слово:

УЧИТЕЛЬ: Тужливі журавлі, що відлітають у вирій і помруть на чужині, далеко від рідного краю… Цей образ суголосний із долями всіх репресованих, засланих у Сибіри, Соловки, Магадани… Як геніально передбачив Василь Стус,

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не клонюся

В передчутті несвідомих верств,

Що жив, любив і не набрався скверни,

Ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернувся до життя

Своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

І чесно гляну в чесні твої вічі

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Так, усі вони поріднилися з рідною землею в смерті. І щоб точно знати картину розвитку літературного процесу 20-30-х років ХХ століття, ми повинні прочитати й оцінити те, що впродовж багатьох десятиліть приховувалося від народу внаслідок політичних пересторог і звинувачень. Нам необхідно вивчити непростий шлях розстріляних та забутих мучеників національної культури.