Літературно-музична екологічна композиція «ДУША ПРИРОДИ ЧУЙНА І ЛАСКАВА» (за творами волинських поетів)

 

 

 

 

 

Літературно-музична

екологічна композиція

 

«ДУША ПРИРОДИ

ЧУЙНА І ЛАСКАВА»

(за творами волинських поетів)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Учитель. Мабуть, найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до рідного краю викликає спілкування з природою. Вона завжди хвилювала і хвилює, чарувала і чарує людину. Шепіт голубої води, зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів - усе це викликає дорога серцю, ні з чим незрівнянна природа рідного краю. Як донести цю красу до людини, не зірвавши рослину, не вбивши тварину? У цьому нам допоможе поезія. Тож і поговорімо сьогодні про екологію, природу і поезію.

 

Ведуча. Багатьом, напевно, відомі слова О.Довженка з його „Автобіографії”: „Я завжди думав, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем”. Читаючи твори українських письменників, ще раз переконуєшся у справедливості цих Довженкових слів.

 

Ведучий. Вдихнімо на повні груди повітря і замислімося над своїм ставленням до природи, щоб не перейти тієї грані, за якою здатен зупинитися час і зникнути простір. Ядерний апокаліпсис і екологічна криза - дві загрози, що нависли над сучасним світом. Тільки свідомі й рішучі дії людини можуть перешкодити бідам стати жорстокою реальністю.

 

Ведуча. Екологія. Це слово супроводжують мільйони цифр: кожна хвороба, вимерлий вид, забруднене повітря, води, грунти, тонни відходів. Цифри забуваються, а залишається слід у душі, доторкнутися якої можна тільки живим словом. Тому хочеться пригадати слова Ліни Костенко, якими вона ніби застерігає нас, показуючи, до чого призвела недбалість у ставленні до довкілля, наголошуючи на болючих проблемах сучасності, які переростають у філософські роздуми про те, що залишає людина в пам’яті нащадків.

 

Учень. Ліна Костенко

Одкам’янійте, статуї античні,

Одкам’янійте і кричіть на ґвалт!

В Лос-Анжелесі пальми синтетичні

Уже вростають коренем в асфальт.

Там смог навис, і сонце тяжко гріє,

Потік машин тісніший череди,

І алігатор міста – алергія –

Виходить із асфальтів, як з води.

Дерева вже тримаються за стіни,

Вони ідуть із міста ледь живі.

Невже і їх уже не стане,

Ні коника в реліктовій траві?

Сухі гілки - це вже вінок терновий.

Останній клен світ за очі забіг.

Залишиться один лиш лист кленовий,

Бетонний лист розв’язкою доріг...

Ліси мої, гаї мої священні!

Прибудьте нам вовіки незнищенні!

 

Ведучий. У багатьох своїх поезіях Ліна Костенко звертається до проблеми єднання людини з природою. У цих віршах найбільше гармонії та душевної злагоди від абсолютного взаєморозуміння і взаємодовіри природи та розкритої навстіж душі ліричної героїні.

 

Ведуча. Тема відпочинку душі серед гармонійної природи часто переростає в мотив апокаліпсису, викликаного людською нерозумністю. Поетеса наголошує на загрозі самознищення людства, надто тривожні „сигнали” подає природа, у храмі якої людина поводиться по-варварськи. Стогін рік і морів, отруєного чорнозему болем вражає душу поетеси, а потім переходить у вірші. Відгук такого болю - вірш „Ще назва є, а річки вже немає”. Слова цієї поезії звучать як страшне пророцтво. Остання строфа - це спроба не тільки викликати в уяві читача трагічну картину, а й змусити замислитися над загрозою самого життя.

 

Учень. Ліна Костенко

Ще назва є, а річки вже немає,

Усохли верби, висохли рови.

І дика качка тоскно обминає

Рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,

І озирявин проблиски скупі.

І той у небі зморений лелека,

І те гніздо лелече на стовпі.

Куди ти ділась, річенька? Воскресни!

У берегів потріскались вуста.

Барвистих лук не знають твої весни,

І світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками,

Лелека зробить декілька кругів.

Очерети із чорними свічками

Ідуть уздовж колишніх берегів.

 

Ведучий.  Так, ми повинні дбати про те, щоб ці страшні рядки не стали дійсністю. Людина уявила себе царем природи, її законів: стала змінювати русла рік, осушувати й зрошувати землі, творити моря, літати в космос, зовсім забувши, що вона - лише маленька частинка Всесвіту, нехтуючи обережністю і відповідальністю перед віковічними законами природи. Довго терпить природа, та настає час - і це терпіння скінчиться. Вона жорстоко покарає своїх кривдників. Саме таким покаранням за безвідповідальність, байдужість і була аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року. Тепер уже ні для кого не є секретом, скільки лиха вона накоїла.

 

Учень. Василь Гей. „Радіація”.

Десять літ крає світ радіація,

Десять літ у жалі наша нація.

Білий цвіт, що під чорним вже знаком є,

На гіркім попелищі оплакує.

До Дніпра я піду, запитаюся:

„Скільки, Дніпре, нам жити зосталося?”

Скаже хвиля, як в неї погляну я:

„Поки п’є мою воду земля моя”.

У зозулі в гаю запитаюся:

„Скільки жити нам, пташко, зосталося?”

„Поки всі ще гаї не поплямлені,

Поки горло лікує роса мені”.

В материнської пісні спитаюся:

„Скільки жити нам, пісне, зосталося?”

„Поки ми, що в неволі каралися,

Мови рідної не відцуралися”.

Поміж віт вже не плід - радіація,

Йде не наслідків - нас ліквідація.

Понад Прип’яттю - ілюмінація,

То від стронцію світиться нація.

 

Ведучий.  Волинь... Казковий край, оспіваний в легендах і піснях... Олександр Богачук писав:

...Живе із народами в братньому колі

Дочка України – Волинь моя мила.

Хто з нею не бачивсь – приїдьте, будь-ласка,

Тут ниви, й озера, й гаї солов’їні...

Якщо ви забули, що таке казка,

Її ви зустрінете в нас, на Волині!

 

(На сцену виходять літературні герої з драми-фейєрії Лесі Українки „Лісова

пісня” Мавка і Лукаш).

 

Мавка. Оголошується конкурс на кращого читця віршів волинських поетів на екологічну тему „Душа природи чуйна і ласкава”.

 

Лукаш. Учні опрацювали багато поезій про природу рідної Волині і вибрали вірші, які найбільше запали їм в душу.

 

Мавка. Пропонуються вашій увазі улюблені вірші найкращих читців нашої школи про красу рідної природи, землі, в яких звучить звертання до всіх нас про необхідність охорони флори і фауни.

 

Учень. Олександр Богачук

Волинь моя, мій диво-край Волинь –

Омріяний, оспіваний, розквітлий...

Чи то озерна світанкова синь,

Чи шум лісів при весняному вітрі,

Чи говір рік - того не знаю сам,

І чому більша притягальна сила,

І в чім твоя найвдатніша краса,

Що так мене з тобою поріднила.

Уклін тобі, поліський диво-краю,

І дяка долі, що тебе я маю.

 

Учень. Петро Мах, „Ніхто не обдурить природу...”

Природа - криниця моралі,

Вона научає щомиті,

Як треба поводитись в світі,

Аби не пізнати печалі.

В гармонії з нею прожити –

Це мудрість, багата віками,

Традиція, котра із нами

Й мистецтва щоденного витвір.

Природу ніхто не обдурить –

Вона і ласкава, і мстива:

То в небо знесе, наче диво,

То кине у море зажури.

Вона не обділить нікого,

І злитись ніколи не варто.

Для кожного в неї є карта,

Де доля позначена Богом.

 

Учень. Олександр Богачук

Навколо тиша - хвиля не моргне,

Екран озерний у німій покорі,

Лише лілеї сходять, ніби зорі,

І світять білим запашним огнем.

Синіє вись в глибокому просторі,

А разом з нею царство водяне...

Шушукнув човен - очерети гне,

Аж білі наполохалися зорі!

 

Учень. Петро Мах

   *

Такий близький я до природи,

Що іншим дивом би здалось.

До мене в гості мавка ходить,

А за вікном вартує лось...

   *

Не закохуйсь в асфальт над усе,

А поклич з гаю стежку до себе,

Де берези, як зграя гусей,

Що готові летіти до неба.

І навіки тоді осягнеш

Посвіт думи озерного краю,

Де відчув ти тяжіння земне

І де крила з дерев виростають!

   *

А любов на землі - то свято!

І не треба інакших слів.

Я вклоняюсь любові й землі,

Зношу келих за вічний початок.

 

Учень. Оксана Тихоненко, Осінь!

Володарко моїх думок!

Я по тобі за кроком крок

Іду... Біжу під золотим,

Багряним листопадом,

Коли у гості ти до нас

Приходиш знову раз у раз,

Мені так хороше стає,

Здається - все-усе моє:

Холодний дощик в надвечір’ї,

Птахи, що линуть в теплий вирій,

Блискуче листя золоте,

Остання квітка, що цвіте,

Туман досвітньої доби,

Ліси, гаї, поля, сади...

Усе моє...

А, може, так воно і є?

 

Учень. Олександр Богачук

Волинь моя, прадавній краю,

Русявок оса полісянко,

Зеленочубий тихий гаю,

Озер манлива колисанко!

Стою й мовчу перед тобою,

Затамував душі акорди,

Щоб не сполохати спокою

Твоєї ніжності і вроди.

Скажи мені, о де взяла ти

Красу ранкової зірниці,

І прохолоду рути-м’яти,

І запах теплої живиці?

Волинь моя, мій рідний краю,

Дідів-прапрадідів колиско!

Я від землі до небокраю

Тобі вклоняюсь низько-низько.

 

Учень. Віктор Лазарук, „Очі моєї землі”

(Уривок з роману „Світязь”)

...Смеркає.

Над гостинним берегом нахиляється зоряна вічність. Свято- озерний світе очей добрих, чистих і нелукавих! Сама природа поставила на ваших берегах бронзові свічі, щоб горіли вони зеленим полум’ям довіку як недремна сторожа.

Прогомоніли віки, пролетіли тисячоліття... А ви, як і колись, дивитесь крізь очеретяні вії у нашу душу з німим докором і ласкою.

Очі землі моєї!

А, може, надто вже надокучає останнім часом транзисторно-туристська хвиля чи ті, які вважають, що існуєте ви тільки для чарки, юшки і сексу?

Вимкніть децибельні магнітофони й галасливі транзистори! Слухайте солов’я і зелену тишу! Не зривайте водяну лілію! Не збирайте грибів граблями, а ягід – гребінкою, не будьте такими заздрісними, залишіть трохи лісу, тобто на наступний рік собі самому!

Полишімо для нащадків озера хоча б такими, якими вони ще є сьогодні!

Від імені тисячі пересохлих колодязів на Поліссі, лебединого озера Луки-Перемут, від імені Світача долі моєї –  легендарного Світязя – прошу, благаю, заклинаю: зупиніться хоч на мить!

Сині очі землі моєї! Ні, нам не байдуже, як хтось зганьбить, осквернить вас, пошкодить бодай один нерв, що веде до очної орбіти землі-матері. Бо ми хочемо бачити її (тобто Землю) зрячою.

 

Учень. Євгенія Назарук, „Поранений птах”

Кругом - сніги. Лиш чорний клапоть крил,

Мов острівець, у безмірі людському.

Дивуюсь зойком: „Де знайде він сил

Із вирію діждатись всіх додому?”

Ще тільки січень хугу в гості зве,

Стоять дерева, інеєм повиті,

А він живе. Він все-таки живе,

Самотній красень із крилом підбитим.

Хтось крихти жалю кине, хтось - зерна,

Ба, навіть жмут зіпрілої соломи.

Хтось, звівши комір, зронить: „Ди-ви-на!

Із літа раптом - в льодові хороми!”

І тільки клен в задумі промовчить,

Увірувавши в долі незворотність.

Пташина скрута теж йому болить,

Бо здавна знає, що таке самотність.

Коли один - між неба і снігів –

Звіряєш тугу вітру і хмарині...

Ну хто, скажіть, бездумно так посмів

Завдати болю бідній цій пташині?

Кругом - сніги. Лиш чорний клапоть крил,

Мов острівець, у безмірі людському.

Благаю слізно: „Боженьку, дай сил

Йому діждатись рідних всіх додому!”

 

Учень. Євгенія Назарук, „Везуть дуби”

Вивозять ліс. Такенні-от дуби.

Ще їхні крони рвуться до блакиті.

І ось тепер підірвані, убиті...

Шалений знак новітньої доби.

Якийсь собі там Генріх, Йоганн, Ян

Вмеблює офіс чи шикарну віллу.

Йдуть ешелони справно, звично, сміло,

Везуть у світ щедроти полісян.

Рідіє ліс. Густішають пеньки,

Всихає вузлувате їх коріння.

Невже нітрохи не болить сумління,

Що віддаєм добро за копійки?

Хто зможе зупинити цей бедлам?

Тут дядько Лев нічого сам не вдіє.

Душа болить. Душа від болю скніє.

Везуть дуби. Пеньки лишають нам.

 

Учень. Ніна Г орик ,„Р.S.”

Тихо вмер Лісовик.

Мовчки всохла верба.

Мавці в лісі своєму сховатись хіба?

Наче протяги - просіки...

Люди прийшли,

То хіба ж тільки дуба вони продали? Згіркли води струмкові.

Зів’яв первоцвіт...

Вийшла з лісу - й пішла, подалася у світ.

І молилася зорям, житам, солов’ю,

Між людьми сподівалась на долю свою...

   *

О свята простота!

Світ услід реготав!

Що йому та волошка і маки в житах?

Світ - це найми й торги,

Товкотня й метушня...

Що йому тії чари і мавське вбрання?

Що йому світляки і роса поміж вій?

Раз пішла до людей - по-людському зумій

   *

Знов плечима стинає Килина в’юнка:

- Якась дивна та Мавка, якась... не така.

Та на мене щораз благодаттю війне,

як волосся зеленее в юрбі промайне.

 

Учень. Олена Харитоненко

Метеликом лікую крила,

Мов добрий лікар Айболить.

В уста цілую ружу білу.

В трави питаю: „Що болить?”

Ще все таке святе, пречисте,

Мов у Господньому саду.

Зірок бурштинове намисто

В долоньку вечора кладу.

Як гарно мандрувати в мріях

У царство вічної краси!

То не сльоза тремтить на віях –

Блакитна крапелька роси.

 

Учень. Василь Гей

Іду до людей, до народу іду непоказно,

Як тільки спинюся - то сили покинуть мене.

Усе - від травинки до променя - прагну вписати

Не в Книгу Червону, а в книгу зелену життя.

Зі мною і ліс предковічний, й садок біля хати,

Як тільки покину їх - сам упаду в небуття.

 

Учень. Василь Гей, „Душа природи чуйна і ласкава”

Зелений край. Смарагдова держава

Зі знаком сонця й тиші на чолі.

Ясна корона матері-землі,

Душа природи чуйна і ласкава.

У ніч Купала світиться в імлі

Невловна квітка щастя золотава.

Я з древа тиші погонцем проріс,

Я бачив, як палає древній ліс,

І того жаху вже довіку досить.

Стоять дуби, як вої після бою,

П’янить черемха першою любов’ю,

Росте мій ліс. Цвіте і плодоносить.

 

(Мавка і Лукаш нагороджують переможців конкурсу читців „Душа природи чуйна і ласкава”).

 

Ведучий.  Вас, можливо, здивувало те, що на нашому святі присутні Мавка і Лукаш. Де може жити в сучасному світі ця міфічна істота? Де ще можна знайти казку з „Лісової пісні”? Мавка заховалася від жорстокого світу в Черемському природному заповіднику - перлині Волинського Полісся.

Ведуча.  Учень (...) провів дослідження флори і фауни Черемського природного заповідника. Вашій увазі пропонується захист наукового проекту про перлину Волинського Полісся.

 

 (На сцені знову з’являються дійові особи Мавка і Лукаш з "Лісової пісні”. Лукаш грає на сопілці. Мавка оголошує пісенний конкурс „Співці синьоокої Волині”. Умова конкурсу - в піснях повинна звучати тема природи).

 

Учасники конкурсу виконують такі пісні:

„Три поради” (муз.І.Шамо, сл.Ю.Рибчинського)

„Оркестр природи” (муз.О.Злотника, сл.А.Демиденка)

„Гай, зелений гай” (муз.О.Злотника, сл.Ю.Рибчинського)

„Край, мій рідний край” (муз.і сл.М.Мозгового)

„Ой, летіли дикі гуси” (муз.І.Поклада, сл.Ю.Рибчинського)

„Мій сизокрилий птах” (муз.В.Бебешка, сл.Є.Рибчинського)

 

(Мавка і Лукаш нагороджують переможців пісенного конкурсу, які піснями про природу торкнулися душі кожного учасника свята).

 

Вчитель.  Завжди вірю в те, що все хороше, добре, людяне переможе у ваших серцях, що виростете ви людьми, які над усе любитимуть рідну землю, ранні світанки і призахідний небокрай, що все робитимете для того, щоб залишити на землі свій неповторний слід. Хай цей екологічний концерт навчить вас бачити живу душу в кожній пташці, дереві чи квітці, і тому завжди допомагати пораненій пташині, замуленому джерельцю, засохлій від спраги квіточці. Слухаймо душу природи, як душу людини, пізнаваймо її загадкове життя, бережімо її як найкращого друга.