Літературно-музична композиція «Через віки з любов’ю»

   Літературно-музична композиція  «Через віки з любов’ю»

(Звучить музика Мішеля Леграна)

Ведуча: Вічно юна, дивовижно прекрасна богиня кохання Афродіта. Вона пробуджує в серцях богів і смертних кохання. Її влада над світом безмежна.

Їй підвладні навіть боги. Висока, струнка, з ніжними рисами обличчя, м’якою хвилею золотого волосся, що як вінець лежить на її прекрасній голові.

Афродіта – втілення божественної краси і нев’янучої юності. Коли вона йде , у

сяйві своєї краси, в розкішних шатах, тоді яскравіше світить сонце, пишніше розквітають квіти. Дикі лісові звірі біжать до богині з лісових хащ. До неї зграями злітаються птахи, коли вона проходить лісом. Афродіта горда, з своєї променистої краси. Її супутниці, Ори і Харіти, богині краси і грації, прислуговують їй. Вони одягають богиню в розкішні шати, зачісують її золоте волосся, вінчають її голову діадемою, що виблискує.

Яка ж ти чарівна, золотосяйна Афродіто! Якби ж то з тобою Зустрітися.

(Книжка згортається. Читачка заплющує очі і поринає в сон. До неї підходить Афродіта)

Афродіта: Ти кликала мене? Привіт!

                    Я рада зустрічі із смертною

                    земною правнучкою милої Елени

                    чи Пенелопи, чи іще когось.

                    Богині ж, бо негоже приходити

                    До смертних в гості. Що ж

                    До тебе я у сон прийшла, і це

                    Спростовує мою появу.

                    Я розповім тобі сьогодні про любов,

                    Про мого сина юного Ерота.

                    Про те, як влучно він вражав богів,

                    І як коханням смертних полонив.

                    Та перша розповідь моя про себе:

                     Про щастя та нещастя Афродіти.

Читець. Афродіта, горда богиня з Олімпу, покохала сина царя Кіпру, Адоніса. Ніхто зі смертних не був рівний йому красою, він був кращий за богів – олімпійців. Поряд з ним Афродіта забула все, навіть світлий Олімп. Увесь час проводила вона з юним Адонісом. З ним полювала в горах і лісах Кіпру.

Забула Афродита про свої золоті оздоби, про свою красу, впиваючись солодкими нектарами коханих.. Та не послухався богині Адоніс і, поранений розлюченим вепром, помер від страшної рани.

Дізнавшись про смерть Адоніса, сповнена невимовного горя, Афродіта пішла в гори Кіпру шукати тіло улюбленого юнака. Стрімкими гірськими кручами, серед похмурих ущелин, по краях глибоких прірв ішла Афродіта. Гостре каміння і колючки тернини поранили ніжні ноги богині. Краплі її крові падали на землю, лишаючи слід усюди, де вона проходила. Нарешті знайшла Афродіта Адоніса. Гірко плакала вона над загиблим юнаком. Щоб назавжди на землі зосталася пам’ять про нього, казала Афродіта виростити з крові Адоніса ніжну анемону. Та сум не минав. Тоді, зглянувшись на богиню, Зевс – громовержець наказав братові своєму Аїду щороку відпускати Адоніса з царства мертвих на землю, щоб утішити згорьовану богиню кохання.

Афродіта.

                 Отож бо   знай: кохання – усесильне.

                 Немає меж для нього. На Олімпі,

                 землі і неба, в темному аїді,

                 серед богів і смертних – скрізь,

                 уквітчане квітками і сльозою,

                 воно царює.

На підтвердження цього дивись:

( На сцені з’являється Ерот, Аполлон, Дафна)

Читець. Якими б сильними, могутніми та грізними не були боги, та всі вони безсилі перед вогнем кохання, перед золотими стрілами Ерота, перед волею Афродіти.

  ( Аполлон звертається до Ерота, який натягує тятиву лука )

Аполлон. Навіщо, тобі дитино, така грізна зброя?

Хай це буде моє – посилати разючі золоті стріли, якими я зараз убив Піфона. Чи тобі рівнятися славою зі мною?

Ерот. Стріли твої, Аполлон, не знають промаху, всіх разять вони, але моя стріла вразить тебе.

Читець. І вийняв Ерот із сагайдака дві стріли: одну, що ранить серце і пробуджує кохання, - нею він пронизав серце Аполлона, - А другу, Що вбиває кохання, пустив він її у серце німфи Дафни. З першого погляду покохав Аполлон прекрасну Дафну. Проте лише побачила Дафна золоті кучері бога, як кинулася навтьоки.

Аполлон. Стій, прекрасна, німфо! Чому біжиш від мене? Я ж не ворог тобі! Почекай! Спинись!

Читець. Дафна не слухала. А коли Аполлон був уже зовсім близько, німфа звернулася до свог батька, річкового бога Пенея.

Дафна. Батьку Пенею! Допоможи мені! Розступися швидше, земле, і поглинь мене! О, заберіть від мене цей образ, він завдає мені лише страждання!

Читець. Тільки сказала це німфа, як зараз же заніміло її тіло її ніжне тіло. Кора вкрила його, волосся обернулася на листя, а руки, зведені до неба, перетворилися на віття. І дістала вона нове ім’я – лавр.

Аполлон. Нехай же вінок саме з твоєї зелені прикрашає мою голову. Ніколи, лавре, не зів’яне твоя зелень. Ти будеш вічно зеленим!

(Аполлон, Дафна та Ерот виходять. З’являються Паріс, Елена, Нерей).

Читець. Паріс знав: Елена-прекрасна, та коли врешті господиня дому вийшла до зали, де прийшов гостя Менелай, гість мало не скрикнув: то була сама Афродіта!

Врода Менелаєвої дружини так збентежила вояка, що він не міг промовити й слова. Він тільки мовчки стояв і дивився, не взмозі відвести від Елени зачарованого погляду. Елена дивилась на стрункого юнака, на його збентежене вродливе обличчя, і в її серці спалахнув жагучий вогонь. Наступного дня Паріс і Елена зосталися вдвох. Та, певне, була ще з ним невидима для смертних очей золота Афродіта, бо в кожному їхньому погляді й слові відчувалося нестерпне кохання. Тепер уже Паріс не мовчав.

Паріс. Я прийшов не для того, щоб торгувати з містами Еллади й милуватися ними, не буря прибила до Спарти мій корабель. Я приїхав заради тебе, Елено, бо в мріях бачив ці променисті очі, це дивне обличчя. Ні, навіть у мріях ти не була такою вродливою, як насправді.

Елена. Ти бачив мене у мріях?

Паріс. Ще й скільки разів! Бо сама Афродіта обіцяла тебе мені. Це вона послала мене в далеку путь, дала попутний вітер і сама повернула корабель. Я поїхав заради тебе, Елено, заради тебе знехтував дарами Гери і Афіни Паллади, що обіцяли мені владу і славу.

Елена. Що ж сталося, Парісе?

Паріс. Не запрошена на весілля Палея та Фетіди, богиня чвар і розбрату Еріда дуже розгнівалася і вирішила помститися. Нечутно наблизилася Еріда до гостей і кинула на весільний стіл золоте яблуко і з написом: «Найвродливішій». Побачивши те яблуко, миттю схопилися зі своїх місць три великі богині,- Гера, Афіна Паллада та Афродіта, бо кожна гадала що саме вона – найвродливіші на світі. Вони здійняли галас і заспокоїти їх зміг лише Зевс, Він наказав Гермесу відправити богинь на троянську землю, до мене, А мені – розсудити трьох богинь – жінок.

Гера обіцяла владу над усіма смертними, Афіна – славу героя, а Афродіта – твоє кохання. Кров ударила мені в голову, і я простяг золоте яблуко Афродіті.

Елена. Цього тобі не подарують ні Гера, ні Афіна Паллада, надто вони злопам’ятні Начувайся, Парісе!

Паріс. Я знаю, тепер вони довіку мені вороги. Та навіщо мені їхні дари? Ти – моя влада, ти моя слава! Їдьмо зі мною! Вся Троя схилиться перед твоєю небесною вродою,

Елена. А Менелай? Хіба він стерпить образу? Хіба стерпить ганьбу все горда Еллада?

Паріс. Невже ти гадаєш, що могутня Троя безсила тебе захистити?

Елена. То почнеться війна? Ні. Ні тоді потоне у крові й наше кохання!

Паріс. Ніколи такого не буде! Та навіщо журитися, люба? Мерщій збираймося і їдьмо.

Читець. І засліплена кохання Елена покинула все: свою маленьку дочку, Палац Менелая, улюблену Спарту. Одразу море почорніло й почало братися білими гребінцями, вітер подужчав, загув, небо затягли важкі хмари: уже не хвилі, а справжні вали несли корабель, наче тріску. То розгнівана і двічі ображена Парісом Гера надумала потопити зухвальця.

Нерей. Що ти накоїв, Парісе! Ти викрав Елену на горе собі та всій Трої. Ти порушив Зевсів закон гостинності і насміявся з великої святині – шлюбу. Його ганебного вчинку  тобі не подарують ані боги, ані люди. Вся Еллада вже береться до зброї, уже бряжчать мечі й щити, і сама божественна Афіна Паллада взяла в руки свій непомильний спис. Війна буде довгою, багато крові проллється. Загинуть у розквіті літ твої численні брати, загине твій батько Пріам і згорить уся священна Троя. Схаменись, Парісе, заверни свої кораблі, доки не пізно!

Паріс. Афродіта! Ти бачиш Елено, як вона у темряві сяє! Навіщо нам слухати старого діда, що від старості позбувся розуму й наплів нам дурниць. Золота Афродіта сама пообіцяла нам щастя в коханні, тільки їй і треба довіряти.

Читець. І справді, Афродіта врятувала їх від бурі та щасливо довела корабель до троянського берега. Насторожено, мовчазно зустріли Паріса троянці. Та ніхто з-поміжних не дорікнув царевичеві, бо коли Елена ступила на вулиці міста, навіть старі люди піднімалися зі своїх місць, вражені її небесною вродою. А молоді казали: «Заради такої краси і воювати не гріх».

І тільки Кассандра, Парісова сестра, ридала.

(Музика стихає. Герої зникають. На авансцені з’являється Афродіта).

Афродіта. Прощай, дитя земне. Тебе я покидаю.

                    Боги олімпу кличуть Афродіту.

                    Візьми на пам’ять стріли мого сина.

                    Вони влучають точно і вічністю помічені,

                    Напевно, бо ні віки, ні простір на заваді

                    Їм стать не можуть. На прощання

                    Історію тобі я давно розповім.

                    Колись давно в богині Афродіти

                    Була чарівна чаша із коханням, що,

                    мов троянда, пелюстками розцвітало в ній

                    богиня дарувала всім, вражаючи красою очі,

                    а серці запах ніжний полонив.

                    Та Ерот, граючись, розбив чарівну чашу

                    і почуття прекрасні розгубив.

                    Багато вже сердець так полонив.

                    А пелюстки кохання розлетілись

                    І на землі квітують де-не-де. Збери їх!

                    Чуєш я прошу: збери їх у букет словесний

                    І тоді-кохання квітці на Олімпі

                    В чарівній чаші знов цвісти.

      (Афіна зникає). На екрані демонструється буктрейлер «Богиня кохання»

Ведучий 1. «Я тебе кохаю»… Різні віки, різні мови…

                      Усе різне. Єдине-кохання.

                      Воно-«вогонь і лід», поезія і проза,

                      Воно, як пісня, без кінця та краю,

                      Що лине над безкраїми степами,

                      як біг струмка, як грім і блискавиця,

                      як зірка, квітка… що вража сміливця

                      красою й простотою водночас.

                      Кохання-все що було, є і буде

                      Воно зігріє вас у свята й будні.

2. Саме любов, кохання-джерело творчого натхнення усіх поколінь. До цієї       одвічної теми завжди зверталися поети, письменники, художники, композитори, скульптори, філософи.

                1.   У долонях я ніжно тримаю

                      Серце друга, аби не зронить.

                      Знаю я,-за любов не карають,

                      За любов починають любить.

                2.   Всьому початок є любов…

                      А твердять: спершу було слово.

                      А я кажу вам знову й знов:

                      Всьому початок є любов.

                3.   Є легенда, ніби при творінні

                      Серце у людей було єдиним.

                      Але Бог за злочини невинні

                      Розділив його на половини,

                      І тепер одна одну шукають

                      Половини в почуттях пекучих

                      Не знаходять-плачуть, проклинають,

                      А як знайдуть-сходяться жагуче.

                      Так і я-шукала і не бачу

                      Де ж вона-та вірна половина?

                      Щоб у серце увійшла гаряча,

                      Ніби щира пісня солов’їна.

4. Любов… Спробуй осягни її, коли вона, як світ,-велика і давня. Спробуй опиши, коли люди вклали її в одне однісіньке слово!

Це і пуп’янок, що вибився до сонця по молодій зеленій стеблині, і саме сонце-недосяжне в своїй високості і споконвіку клекотливе. Це невинна іскра, що раптом спалахує дивовижною загрозою, і запалює нову, ще дивовижнішу.

                  5.   Чи я люблю тебе, чи ні-

                         Така в душі моїй загадка…

                         Про неї всі мої пісні,

                         Та тільки в сні бува розгадка.

                         Тоді ще ближча ти мені,

                         І все мене тривожить гадка-

                         Чи я люблю тебе, чи ні?

                         Така в душі моїй загадка.

6. Любов-це почуття, про яке писали у всі віки, як надихало на рицарські подвиги й двобої. Але що воно таке? Яке воно? Коли воно виникає? Це питання, які, напевне, турбують кожного з нас. І тому сьогодні ми запрошуємо вас на дружню розмову. Сьогодні 14 лютого-День святого Валентина, День закоханих.

7. Здавна існує звичай вважати 14 лютого святом закоханих. Якраз у цей день ті, хто ще не зізнався у коханні, просто змушені це зробити. А винуватцем цієї гарної традиції є Святий Валентин.

8. Існує чимало легенд, у яких ідеться про походження цього свята. Витоки його варто шукати у могутній Римській імперії. У 14 столітті до нашої ери римський імператор Клавдій ІІ видав наказ, який заборонив юнакам одружуватися. На думку імператора, шлюб утримував чоловіків вдома і заважав виконувати їх основний обов’язок-бути добрим воїном.

9. За іншою версією, історія цього свята розпочалася ще 17 століть тому. Власне, тоді солдатам Римської імперії категорично заборонили одружуватися. Єдиним, хто не злякався тієї заборони, був єпископ Валентин, який таємно проводив обряди вінчання. Доля його була сумною: як і багатьох перших християн, його стратили. Однак ім’я цього святого не забулося.

Якби там не було, але 14 лютого кожного року в усьому світі відзначаються День Святого Валентина-покровителя всіх закоханих.

10. Є ще одна легенда, що у в’язниці Валентин закохався у сліпу доньку наглядача. Перед стратою, 14 лютого 270 року він надіслав їй прощальну записку з короткою фразою-«від Валентина». Згодом ця фраза стала означати вічну вірність і кохання. Дата смерті єпископа й започаткувала відзначення такого світлого свята.

11. Коли римляни завоювали Британію, то принесли туди і свої традиції. Згодом багато з них почали поширюватися в усій Європі. День Святого Валентина європейцям особливо припав до душі.

12. А ось у Франції вважають, що назва «Валентинів день»-походить від французького слова «галантів». На початку 18 століття французи доповнили це свято звичаєм дарувати квіти, бо, на їхню думку, квіти і є мовою двох. Між іншим, окрім сердечка, емблемою для Валентина вважається також червона троянда.

13. Започаткував цю традицію король Франції Людовік XVI, подарувавши Марії Антуанетті 14 лютого букет червоних троянд. Тож ще раз вітаємо вас із святом Валентина.

14.         Кохати-то не губи цілувати

               Й слова красиві тихо говорити.

               Кохати-це чарівним вогнем палати

               І ним людину найдорожчу гріти.

               Кохати-то не треба поруч бути,

               Гуляти разом в срібнозорі ночі.

               Кохати-це ніде й ніколи не забути

               В цілому світі наймиліші очі.

               Кохати-то не квіти приносити,

               Кохати лицемірному не вдасться.

               Кохати-це для себе тільки жити,

               Кохати-то народжувати щастя.

15.         Чия там юність відшуміла полем?

               Моя ж до мене стука у вікно

               Коханням першим з радістю і болем,

               І щастям, що хмільне, як те вино.

16.         Десь моя доля блукає борами,

               Десь моє щастя вже б’є крильми.

               Люди в коханні стають богами,

               Боги в коханні стають людьми.

               Як сонце для тебе запалено вранці,

               Веселки шлю у грозяні дні.

               Сиплю в вікно твоє зорі-багрянці,

               Дарую блискавки і пісні.

               Вже моє щастя спішить борами,

               На серці ніжність, туга й любов.

               Люди в коханні стають богами,

               Я хочу людиною стати знов.

17.         Хотіла б я стати людиною-

               Отою одною-єдиною,

               Отою безмежно рідною,

               Навіки тобі потрібною.

               Хотіла б я стати богинею-

               Отою одною-єдиною,

               Отою ні з чим незрівнянною,

               Хотіла б я стати коханою.

18.         Берізка на горбі вмирала від журби,

               Від самоти, від холоду і стужі.

               І раптом березень, такий натхненний, дужий,

               Знайшов її і вимовив: «Люби».

               І враз вона відтала, ожила.

               Закучерявилась, зробилась невпізнанна,

               Сережки золотисті одягла,

               І березень назвав її: «Моя кохана».

               Вони побралися, і березень пішов,

               А до берізки інші залицялись,

               Але вона на те лише сміялась

               І ждала березня, щоб заквітчатись знов.

19.         Поезія «Любов прийшла»

20. А хто з нас не захоплюється чарівним словом поезії про кохання! Під загадковим мерехтінням зірок не мріє її читати найближчій коханій людині.

21.         Поезія «Я люблю тебе друже, за те…»

22. Справжня любов ніколи не закінчується швидко. І навіть якщо ми бачимо у коханій людині якийсь недолік, то кохаючи, все прощаємо. Намагаємося промовчати. Та не всяка любов витримує випробування. Чому? Тому, що це не любов, а захоплення. А чим відрізняються ці два почуття?

23. Тим, що захопленість не основується на дружбі. Це почуття досить сильне, але короткочасне, минуче.

24. Людина благородна, чесна, зрозумівши поверхність свого почуття, не образить нічим іншу, просто стане її добрим товаришем.

25. Глибоке почуття робить нас сильнішими, витривалішими, чистими. Коли любиш, то таке багатство відкриває у собі, стільки ніжності, привітності. Навіть не віриться що умієш так любити.

26. Любов-завжди диво. Навіть коли здається, що дива нема, на нього сподіваються, вірять, що прийде хвилина, коли ви покохаєте, покохаєте назавжди.

27.             А я тебе люблю.

                  Ти знаєш, це нежданно.

                  Це-як буває сніг, який не міг не йти.

                  Це зрозуміло так, що ти кохана,

                  Це просто так, до тебе підійти

                  І мовити, що сніг іде надворі,

                  Що вітер перевтілився у сміх,

                  І на гілки сідають сині зорі,

                  Злітаючи з неба до рук твоїх.

                  - Скажи мені, а що таке кохання?

                  - Не знаю, а навіщо знати це?

Хореографічна композиція «Краса і кохання врятують світ».