ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНА КОМПОЗИЦІЯ «ДОЛЯ КОБЗАРЯ»

ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНА КОМПОЗИЦІЯ

«ДОЛЯ КОБЗАРЯ»

Мета:          Узагальнити матеріал про життєвий і творчий шлях гені-

                       ального поета України Т. Г. Шевченка; прищеплювати ін-

                       терес до української літератури; виховувати почуття націо-

                       нальної самосвідомості, колективізму, патріотизму, повагу

                       й шанобливе ставлення до поета Шевченка.

                         Звучить мелодія пісні «Реве та стогне Дніпр широкий...».

1-й читець

Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

2-й читець. Тарасові Григоровичу Шевченку, великому синові

українського народу, який зупинив самознищення української нації,

присвячується.

1 - й ч и т е ц ь. Тарас Шевченко — провісник нового життя, народний

пророк, титан духу, перший, хто відверто закликав український народ:

...Вставайте.

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

2 - й читець. Коли характеризують народ, то передовсім називають

найталановитіших, найкращих його представників. Україна — це Шев-

ченко. У ньому — наша історія, буття, наші болі й мрії.

Звучить пісня «Садок вишневий коло хати».

1-й читець

В похилій хаті край села

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

Ма т и. Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народже-

ний ти невільником — кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде,

твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над го-

ловою?

2-й читець

Та матір добрую мою

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

Входить стомлений Батько.

Ба т ь к о. Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба: він буде не-

абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо.

Для його моє наслідство нічого не значить, або нічого не поможе.

1-й читець

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були та голі),

Не витерпів лихої долі —

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

2-й читець. Життя Тараса від народження було сповнене то горя,

то поезії.

Життєву біду він знав не з чуток, а насправді: злидні переслідували

і його, і все, що було йому близьке.

Тарас був допитливою дитиною. Його цікавила історія, минувшина.

І все він хотів знати, і все хотів уміти.

Інсценізація уривка з твору С. Васильченка «В бур’янах»

Дійові особи: Дід, Яринка, Тарасик, Кобзар.

Дід, як древній дуб,— кремезний та міцний, іде рівною ходою, ноги впевне-

но ступають по закуреному шляху. Тарас весь час бігає то праворуч, то ліворуч,

то в ярок подивиться, то в кущі залізе. За Дідом і Тарасом підтюпцем біжить ма-

ленька Яринка. Йдуть вони аж у Мотронинський монастир.

Тарасик. Діду, діду, що ви там усе шепочете? Розкажіть мені.

Ді д. Як іду цими шляхами, так і згадую батька нашого Максима За-

лізняка, гайдамаків згадую. В оцих лісах вони збирались, отут панів про-

клятих били. Давно те було, як я ще молодим був. Ненависні пани ляські

задумали нашу землю загарбати, всіх людей на свою віру навернути, всіх

нас окатоличити. Знущалися — і сказати не можна як! Не стерпів народ,

пішов у гайдамаки — боронити свій край.

Тарасик. А що далі було, діду?

Яринка. Кажіть, діду, хоч і страшно! Чогось так страшно...

Ді д. У тому Мотронинському монастирі зібралися до Максима за-

порожці, посвятили ножі свої та пішли Чорним шляхом — панів бити.

Отаке було! Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Залізняка — навіть

жінки з рогачами в ліс до гайдамаків подалися.

Тарасик. А Гонту ви бачили?

Ді д. Ні, синку, Гонти не бачив. Та кажуть, вірним побратимом був

Максимові, за Вкраїну життя віддав...

Тарасик. А потім?

Ді д. Що ж потім — зрадили гайдамаків. Цариця Катерина, її військо

разом зі шляхтою задушили гайдамаків. Гонту скатували, язика йому од-

різали, четвертували. Максима в Сибір заслали та пішли ловити гайда-

маків по ярах та лісах, вішати, палити.

Тарасик. Жаль гайдамаків. Так, жаль. (Витирає сльози.)

Діду! Діду! Там кобзар! Ходімо!

Яринка. Дідусю! Попросіть, щоб заспівав!

Тарасик. Дідусю-кобзарику, заспівайте!

Ді д. Заспівай, старий. Та добре заспівай про наших славних гай-

дамаків.

Кобзар усміхається, гладить рукою біляву Тарасову голову й співає пісню

«Було колись в Україні». По закінченні пісні всі виходять.

Звучить пісня «Реве та стогне Дніпр широкий».

Інсценізація уривка з твору «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко

Дійові особи: Тарас, Оксана.

На сцену виходить хлопець, удягнений у полотняну сорочку, брили, постоли.

Тарас

Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога...

(Сідає на край сцени.)

Як прийде Оксана, скажу: «Ти моя зіронька».

З’являється дівчинка у вишитій сорочці, боса, на голові в неї стрічка.

Тарас (радіє). Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.

Оксана. Ну що?

Тарас. Та йди ближче.

Оксана. Та й звідси почую.

Тарас. Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.

Оксана. А чого? Не помирили?

Тарас. Ні, не те: буду я учитися на маляра.

Оксана. О? Так уже годі на кобзаря — підеш на маляра?

Тарас. Років за два буду маляром!

Оксана. А що це таке маляр?

Тарас. Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів — дерево, схо-

тів — хату, а схотів — козака.

Оксана. Ти бач! Он воно що!

Тарас. Зароблю грошей — поставлю хату з віконцями. Віконни-

ці розмалюю лілеями або барвінками, а на дверях... ех! Козака змалюю

на стіні! Тебе змалюю і дивитимусь на тебе.

Оксана (підходить ближче, сідає). Таке вигадаєш! (Підсовується.)

Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.

Тарас. А ти знаєш оту пісню «Ой зійди, зійди, зіронька моя вечір-

няя»?

О к с а н а (тихенько). Ну то й що?

Тарас. Зіронька, то це ти!

Оксана. Як це? Прирівняв! Чим же я до неї подібна?

Тарас. Гарна ти! Немає кращої за тебе!

Оксана. На всю Кирилівку?

Тарас. І на всю Кирилівку, і на весь білий світ!

Взявшись за руки, діти виходять. Звучить лірична мелодія.

1-й читець. Десять років неволі-солдатчини перетерпів Тарас

у сухих казахських степах, у ненависних казармах, але переконань сво-

їх не змінив. «Караюсь, мучуся, але не каюсь»,— таким було моральне

кредо Шевченка.

У казематах батюшки-царя

Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

Щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні,

А пісня грати розбивала вщент.

Правдивій пісні передзвін кайданів —

То тільки звичний акомпанемент.

(Виконує пісню «Зоре моя вечірняя».)

2-й читець. У далекому Казахстані він жив єдиною Україною,

її долею, горем свого поневоленого люду.

Заросли шляхи тернами

На тую країну,

Мабуть, я її навіки,

Навіки покинув.

Мабуть, мені не вернутись

Ніколи додому?

Мабуть, мені доведеться

Читати самому

Оці думи?.. Боже милий!

...Серце холоне,

Як подумаю, що, може,

Мене похоронять

На чужині,— і ці думи

Зо мною сховають!..

І мене на Україні

Ніхто не згадає!

1-й читець. Життя нашого поета дивне. Слухаючи розповіді про

нього, можна подумати, що це легенди. Почалося все з любові до ма-

тері та батька й радісного, незважаючи на кріпацький стан, дитинства.

Уже змалечку в Тараса проявилися зерна таланту, які потім зійшли буй-

ною порослю.

2 - й читець. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише

по смерті — невмирущу славу й усерозквітаючу радість, яку в мільйонах

людських сердець знову й знову збуджуватимуть його твори.

Зустріч із Шевченковими героями

На сцену виходить Перебендя з хлопчиком-поводирем. Вони мовчки йдуть

через сцену.

Читець

Перебендя старий, сліпий,—

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люде;

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха

І днює й ночує;

Нема йому в світі хати.

Недоля жартує

Над старою головою,

А йому байдуже!..

Сяде собі заспіває...

І серце не туже.

Перебендя сідає на ослінчик і співає пісню «Ой не шуми, луже». Виходить

Лілея в білій сорочці та з розпущеним волоссям.

Лілея

За що мене, як росла я,

Люди не любили?

За що мене, як виросла,

Молодою вбили?

З дитиною на руках сценою проходить Катерина.

Катерина (сама до себе)

Утік!.. нема! Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!.. дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! Голубчики!

Візьміть за собою... візьміть його...

Бо покину. Як батько покинув...

Виходить Наймичка.

Наймичка

...А я ледве додибала

До вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати!

Коли б Марка діждатися...

Та щось тяжко стало!

Заходить Марко.

Наймичка (до Марка)

...Марку!

Прости мене! Я каралась!

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... Я твоя мати...

1-й читець

Скалічені старі руки

До Бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина виглядала...

А уночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить — то співає,

То страшно голосить.

К о з а к (виходить)

Україно! Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько.

(Йде до гурту.)

Усі герої сідають чи стають біля портрета Шевченка.

2-й читець

Слався, Тарасе великий,

Столунно, стосвітно.

Слався у душах і думах

На вільній землі.

Час тріумфальний стомовним

Гряде «Заповітом» —

Свято в родині твоїй немалій.

1-й читець (декламує «Заповіт» російською мовою у перекладі О. Твар-

довського)

ЗАВЕЩАНИЕ

Как умру, похороните

На Украйне милой,

Посреди широкой степи

Выройте могилу,

Чтоб лежать мне на кургане,

Над рекой могучей,

Чтобы слышать, как бушует

Старый Днепр под кручей.

И когда с полей Украйны

Кровь врагов постылых

Понесет он… вот тогда я

Встану из могилы —

Подымусь я и достигну

Божьего порога,

Помолюсь… А покуда

Я не знаю Бога.

Схороните и вставайте,

Цепи разорвите,

Злою вражескою кровью

Волю окропите.

И меня в семье великой,

В семье вольной, новой,

Не забудьте — помяните

Добрым тихим словом.

2-й читець

ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синє море

Кров ворожу... отоді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

1-й читець

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриляє.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля...

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю. Крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.

Під звуки пісні «Реве та стогне Дніпр широкий» на сцену виходять усі учас-

ники свята.

Народні прислів’я, приказки та частівки про Т. Г. Шевченка

• Шевченко на Вкраїні — як Пушкін у Росії.

• Шевченко народ захищав, а про себе забував.

• Тараса думки будуть жити віки.

• Хто Шевченка прочитав, той багатший серцем став...

• Шевченко за народ бідував, бо з народу сам походжав.

• Шевченко дужий був не силою, а словом мудрим.

• Тарасів «Заповіт» облетів увесь світ.

• Тарасів «Кобзар» — народу великий дар.

• Цар Шевченка гноїв, та душі не зломив.

• В наш чудовий час вічно житиме Тарас.

Пролунав Тарасів голос

Та й по всьому світі:

«Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте!»

Хвала й слава Кобзареві

Од роду й до роду,

Що сміливо кликав люд

Битись за свободу.

Розцвіте у щасті

Наша Україна,

Співає славу Кобзареві

Трудова родина.

Завжди й всюди був з народом,

Жив між кріпаками.

За те ж так він і карався

Лютими панами

Мов троянда, розквітає

Вільна Україна.

Народ повік не забуде

Великого сина.

Дитинство Шевченка

Народився майбутній поет у селі Моринцях Звенигородського по-

віту (нині Черкаська область) в сім’ї селянина-кріпака. Через два роки

родина переїхала до села Кирилівка.

Ріс Тарас розумною, допитливою дитиною, хотів усе знати. Наслу-

хавшись розповідей про залізні стовпи, які нібито підпирають небо, він

загорівся бажанням подивитися на них і пішов їх шукати.

— Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

— Так, синочку, правда.

— А чому так багато зірок на небі?

— Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить

та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка па-

дає. Бачив?

— Бачив, матусю, бачив... Матусечко, а чому одні зірочки ясні, ве-

ликі, а інші ледь видно?

— Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє.

А коли людина добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка та-

кої людини горить ясно, і світло це далеко видно.

— Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найяс-

ніше.

— Старайся, мій хлопчику...

Перші скупі знання він отримав з церковнослов’янських релігійних

книг у школі сільського дяка, а разом з цими знаннями й суворі кари та

знущання вчителя.

У дев’ять років малий Тарас залишився без матері. Життя в сім’ї ста-

ло нестерпним, коли батько одружився з удовою, яка мала трьох своїх

дітей. Хлопчина змушений був терпіти знущання лихої мачухи. В оди-

надцять років став Тарас круглим сиротою. Після батькової смерті по-

чалося поневіряння хлопця по чужих людях.

Змалку в обдарованій від природи дитині прокинувся талант худож-

ника. Це було не звичайне дитяче захоплення... Вугіллям, крейдою чи

олівцем він малював скрізь, де тільки міг: на стінах, на дверях, на па-

пері. Прагнення навчитися малювати водило хлопчика від села до села

в пошуках учителя. Був він за «школяра-попихача», тобто наймита,

в обов’язки якого входило рубати дрова, носити школярам воду; терпів

знущання вічно п’яного дяка. Після декількох років поневірянь він стає

слугою пана П. Енгельгарда, який робить його козачком. Однак любов

до малювання не покидає Тараса.

Одного разу пан з панею поїхали на бал. Скориставшись їхньою від-

сутністю, хлопець засвітив свічку і став перемальовувати портрет козака

Платонова, на чому був спійманий. За це його було жорстоко покара-

но. Ця подія не пройшла безслідно: пан захотів мати власного худож-

ника й віддав свого «козачка» на чотири роки до живописця В. Ширяє-

ва. Стверджують, що саме тоді Тарас почав складати перші поезії. З того

часу Шевченко-художник і Шевченко-поет ішли поруч тернистими

стежками життя.

Поступово Тарас знайомиться з талановитими художниками — І. Со-

шенком, К. Брюловим, В. Жуковським та ін. Друзі вирішили визволити

його з кріпацтва. Для цього вони розіграли в лотерею портрет В. Жуков-

ського, написаний К. Брюловим, і за 2 500 крб. викупили Тараса в по-

міщика.

У 1840 році побачила світ книжка поезій Шевченка «Кобзар», за яку

прозвали поета в народі Кобзарем