Літературно-музична композиція "Кобзарева струна"

Про матеріал
Ознайомити дітей з життєписом великого сина українського народу — Т.Г.Шевченка. Виховувати любов і повагу до спадщини, яку нам залишив поет. Вчити дітей наслідувати Т.Шевченка та виконувати його заповіти
Перегляд файлу

 

Кобзарева струна

 

2015-2016 н.р.

 

Сценарій літературно – музичного свята

 

 

Івасенко Олександра Степанівна

 


Сценарій літературно – музичного свята,

 присвяченого  202-ій річниці  з дня народження Т.Г.Шевченка

 

 Зал святково прибраний. В центрі на журнальному столику стоїть “Кобзар” на вишитому рушнику. Звучить музика, на фоні музики слова

 

Читці.

Читець 1.З високих круч, де синь небес прозора

Вливається в Дніпровські водограї,

На бурю схожий, гнівний і суворий

Стоїть Тарас і дивиться у далі.                                                                                                   Він перед нами стоїть, як світоч.
Він перед нами горить і світить.
Він перед нами, він серед нас,
Бо допалав він, але не згас…

Читець 2.В грудях народу - у кожній жилці,
В лісах народних – у кожній гілці,
У кожній хвильці твого Дніпра
Цвіте твій голос і не вмира.                                                                                                       Той голос повнить пшеничний колос,
За те, за що діди боролись.
Твій сон щасливий, зоря твоя -
Велика, вольна, нова сім’я. 

Читець 3.Тарасе наш, Кобзарю України!

Твої слова не меркнуть у віках,

Понад степи вони у вічність линуть,

Як смолоскип освячують наш шлях!

Ти жив, творив для рідного народу,

Яремні пута кликав розірвать,

Іти на бій за правду і свободу,

І мову рідну завжди шанувать.

Летять у даль роки, і дні, і ночі.

Твоя зоря нам світить все здаля,

Твої слова – священні і пророчі –

Мале дитя в молитві промовля.

 

Вед. 1. Тарас Шевченко — це геній, народжений нацією у найкритичнішу хвилину її існування, який узяв на себе весь тягар її драматичної долі, відповідальність перед світом і за мертвих, і за живих, і за прийдешніх. Тра­гізм всенародного буття він переживав надзвичайно емоційно, з болем про­пускаючи через своє серце, не відділяючи суспільного від особистого. «Істо­рія мого життя є часткою історії моєї батьківщини». Власне, особистого жит­тя у звичайному людському розумінні не мав: сирітське дитинство, поневі­ряння по наймах, по чужих світах, засланнях, самотність, хвороба, смерть, а потім всесвітня слава.

 

Звучить класична музика. Голос з мікрофона

Читець 4.То була дивовижна зоря:

На убогу і світом забуту,

Щоб її до життя повернути,

Бог послав нам тоді Кобзаря

Йому доля судилась, як міг

За пророцтво життям заплатити,

Потім знов для нащадків ожити,

Щоб вергати, як давній Сізіф

 

На сцену виходіть дівчина-українка і хлопець-українець. Звучить пісня «Реве та стогне Дніпр широкий» (муз. Крижанівського, слова Т. Шевченка).

 


Дівчина-українка

Я сьогодні Шевченка читаю.

Скільки мудрості в його рядках!

Мов на ангельських крилах літаю,

Як тримаю «Кобзар» у руках...

Мені матінка подарувала

В день народження книгу святу

 Щоб я її щоденно читала,

(душу має й сама золоту...)

І тепер я з любов’ю читаю,

Вчу напам’ять премудрі вірші.

Й дивуються струни в душі:

Що за велет! Титан був, та й годі!

Він життя нам пророчив нове.

І ходили чутки у народі,

Що не вмер він, а й досі живе...

 

 

Хлопсць-українець

І він бачить усі наші справи,

Хто є друзі, а хто вороги.

Бачить біди і злети держави,

Й додає нам і сили, й снаги...

Щоб жили ми і вчились, як треба,

Й пам’ятали свій корінь завжди,

Щоб любили і землю, і небо,

Й не було щоб чужої біди.

Щоб ми разом ходили на свято,

Вкупі завжди з братами були,

Мали друзів завжди і багато,

Щоб боротись уміли й могли

 І я вірю! Подякують люди

 І згадають, я вірю, про нас.

І тоді нам не соромно буде

 За життя, що пророчив Тарас


Звучить пісня «Шлях до Тараса» (сл. Ю. Рибчинського), на екранімогила

 Т. Шевченка на Чернечій горі


 


На сцену виходить дівчина Доля в білому одязі.Скраю сцени сидить хлопчик-підлітокТарас.

Доля

Я тиха Доля, доленька Тарасова,

У вінку терновім, боса на снігу...

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала «люлі» ще у сповитку,

І проводжала маму Катрю в вічність,

Разом з Тарасом свічку їй несла.

Тихенько в бур’яні писала вірші

І малювала мрії крадькома…

Ще з ним ходила тих стовпів шукати,

Що небо підпирають...

Та дарма...

Нема стовпів

Лише дуби на чатах,

Бо світ цей тлінь..

Одна душа жива!

Інсценізація 1

Вед. 2. Передвечірній український степ. Червоне сонце стало на могилі – на хвилину перед тим, як покотиться у прірву обрію. Села не видно – степ. Здалеку лине пісня чумаків, а зблизька срібні коники сюркочуть. Заплутуючись у тім земнім сюркоті, бреде біленьке втомлене хлопча. Його питають  коники цікаві – лунають степом їхні голоси:

 

 Голоси: “Це ми тебе питаємо з трави! Як звешся, хлопчику?”

Тарас (маленький): Тарас… Таррас!.. А ви?

Голоси:Торкнулося сонечко твоєї голови!..Як звешся хлопчику?

Тарас.:Тарас, кажу! А ви?

Голоси: А ми коники-стрибунці,

Нас незліченні табунці,

Срібнодзвінні підківки,

Ними дзвоним залюбки

В материнці й в чебреці!

(Здаля чіткіше вирізьбилась пісня:!Ой горе тій чайці, чаєчці – небозі…”)

Тарас. А я піду до них стовпів, що небо підпирають.

Голоси:Там обрій смерком закипів!

Він пропаде серед стовпів

Цікаві – не вмирають

Тарас. А де ви? Я не бачу вас

Голоси. Ми всюди! Всюди! Всюди!

Ми – мерехткий вечірній час…

Ми – іскри місячних прикрас…

Ми – тихий сон приблуди…

Тарас. Ви, може, душі козаків?

Голоси. Він упізнав нас, браття!

Він зазирнув у глиб віків…

Хороший син росте в батьків.

Відвага і завзяття!

 

(Знов піснею озвалась долина “Ішли чумачки, воли попасали  Та чаєчку  з чаєням забрали…”)

Голоси. Це він іде до тих стовпів,

Що небо підпирають…

Там обрій смерком закипів…

Ще пропаде серед степів!..

Цікаві – не вмирають.

 

 

Голоси Лети, хлопче, перед нами

Голубоньком лети снами,

А ми тебе доженемо,

Страх від тебе відженемо –

Ти й заснеш…

 

Вед. 2. Запала тиша. Перша іскра зірки з жалю за сонцем забриніла в небі.

 

Голоси.Пропало сонечко… Зайшло…

А де хлопча? Не чую?

Цікаво, де його село?..

Хоча б додому шлях знайшло…

 

Голоси. Перепочинь, перепочинь,

Перепелятко в полі…

Ти чий? Нічий! Ти чий? Нічий!

Торкнувся сон його очей…

Ми всі заснем поволі…

 

Голоси. Це він іде до тих стовпів,

Що небо підпирають…

Там обрій смерком закипів…

Ще пропаде серед степів!..

Цікаві – не вмирають

(далі – як сон Тарасика)

Тарас. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синочку, правда. 

Т.  А чому так багато зірок на небі?

М. Це, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Т. Бачив, матусю, бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

М. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь жаріє. А коли добра, любить людей, робить добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло.

Т.  Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка яскраво світила.

М.  Старайся, мій хлопчику.

Під мелодію пісні «Єсть на світі доля»

Читець 6. Марія Гармаш. «Матері Шевченка»


Якби ти знала, як твій син

І возвеличить, і освятить
Усе, чого торкнеться він,

Але найперше - слово "мати"

І ти живеш, в його словах,

Святая мати свого сина!

Бо колихала на руках

Майбутнє рідної Вкраїни.

В сльозах, в неволі, між рабів

Дала йому ти ум великий
 

І вільну душу, й гордий спів,

І правду Божу сонцелику.

Спасибі, рідна! Я тобі

Через віки вклоняюсь низько.
Благословенна ти в журбі

Й твоя вербовая колиска.

Крізь тьму віків у дикій млі

Освітить правду слово сина:

Найвища радість на землі -

У мирі мати і дитина.


 

Ведуч. 1. Кріпак із забутого людьми і Богом села, де єдиною книгою були «Четьї-Мінеї», а найбільшою культурною силою — напівп’яний дячок, Тарас Шевченко піднісся до вершин людського духу, освітив шлях українського народу, став речником нашої свободи.

 

На сцені дівчина Доля з пензлем у руці читає вірш, наближаючись до мольберта.

Доля Отой хлопчина мій, Тарас,

Призначено йому і хлів, і рисувальний клас,

І церкву, і тюрму.

Його в житті проводжу я по закутках усіх,

Щоби він вплів своє ім’я

В сльозу, у гріх, у сміх.

Все,  що знайде, щоб загубив,

Щоб каятись не вмів,

Щоб ненавидів і любив під нагаями слів.

Йому призначено таке, що й не усяк двигне

Він, мовби мед, своє гірке приречено ковтне.

 

Тарас


Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

“Учися, серденько, колись

З нас будуть люде”, – ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.


 

Пісня.

 

 

 

 

Інсценізація «Дитинство Тараса»

 

 

 

 

 

 

Інсценізація З

Звучить тихенько пісня «Яничари», під звуки цієї пісні виходять по одному козаки з шаблями, читаючи поезії, піднімаючи вгору шаблі, і стають біля портрета Шевченка, що з з’являється на екрані.

 

 


Козак 1

За що боролись ми з ляхами?

За що ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??!Засікали

І рудою поливали...

І шаблями скородили

Що ж на ниві уродилось??!

Уродилась рута... рута...

Волі нашої отрута.

 

Козак 2

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

 Вміли панувати

Панували, добували

 І славу, і волю;

Минулося-осталися

 Могили на полі.

 


Козак З

Україно, Україно!

Ненько моя, ненько!

Як згадаю тебе краю,

Заплаче серденько...

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля?

Бунчуки? Гетьмани?

Де поділось? Згоріло?

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?...

Козак 4

Доборолась Україна

До самого краю

Гірше ляха свої діти

Її розпинають,

Замість пива праведную

Кров із ребер точать

Просвітити, кажуть хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку...


 


Козак 5


Не дуріте самі себе!

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють

І не має злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.


 

 

 


Мати Україна виходить на центр сцени Звертається до козаків. Звучить пісня «Примиріться, сини» (виконує І. Попович).

 


Мати Україна

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати

Благословить дітей своїх

Твердими руками

 І діточок поцілує

Вольними устами

І забудеться срамотна

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України

І світ ясний невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю.


Пісня звучить голосніше (1 куплет і приспів)

 

Вед. 1. Шевченко жив і болів Україною. Його чутлива і зранена душа не могла мовчати і під час заслання. Попри всі заборони поет - в’язень посилав у рідний край свою тугу і любов до простого люду, нена­висть до тих, хто поневолював його народ

Звучить пісня «Зоре моя вечірняя» (муз. Г. Гладкого, слова Т. Шевченка),

2 куплети.

Читець 6


Життя стражденне і високе.

Без сонця — день, без хліба — сіль.

І недругів чавунні кроки

У душу й тіло — звідусіль.

Уральський берег, і степи,

І пустка душ -  чи є що гірше?

Але писались вперто вірші

На гострім вістрі самоти..

Слова приходили незримо

Вони вривалися, як смерч,

І налітали, наче злива.

Душа, знедолена й щаслива,

Переживала ночі смерть

 


Читець 7. О, як боліла та душа!

Хто цьому болю міру знає?

Коли тих слів важка печать

Гнітила душу, наче камінь.

О де ви, друзі і рідня?

Де ви, калино і тополе?

Чужа, як мачуха, земля,

І доля — перекотиполе.

І, як нагайка, — муштри крик

 І слів чужих не розібрати,

І марно пропадає вік

 В глухих солдатських казематах.

 

І знов чорнів рядок, як дим.

Лягав безжально, наче доля.

І Україна, як тополя,

У снах схилялася над ним

 


Звучить пісня «Садок вишневий коло хати».

Вед. 2. У світовій ліриці немає митця, який би з такою любов’ю і з таким сумом оспівав жінку — матір, сестру, кохану, дружину. Шевченко гнівно виступив проти жіночого безправ’я. Він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання всіх поневолених жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові. Т. Г. Шевченко мріяв бачити жінку веселу, радісну, багату, жінку — берегиню роду:

 

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

 

На сцену виходять героїні творів Т. ШевченкаКатерина, Наймичка, Ма­ти  та дівчина, що читає уривок з «Причинної», встають у глибині сцені й почергово підходять до мікрофона.

На екраніШевченкові картини з образами жінок. Звучить класична музика.

Катерина


«Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися, їй же богу, я Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?


 


Наймичка

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене!

Я каралась Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мати

Я — Марія...

Пішла тинятись попідтинню,

Аж поки, поки не дійшла Аж до Голгофи.

Бо за Сином

Святая Мати всюди йшла,

Його слова, його діла —

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На Сина дивлячись....

Поніс лукавим правди слово!

Не вняли слову! Розп’яли.


 

Пісня

На екраніпортрети Т. Шевченка різних часів, пам’ятники Т. Шевченкові в різних країнах. На сцену виходить Доля зі свічкою в руках і юнак-Шевченко, який тримає в руках «Кобзар». Вони стають у центрі сцени.

Звучить пісня «Шлях до Тараса» (муз. О. Осадчого, сл. Ю. Рябчинського) спочатку тихо, потім голосніше.

Він був поетом в час неволі,

Поетом доброти в засиллі зла.

Була у нього незвичайна доля -

Та доля Україною була.

Пісня звучить голосніше, на сцену виходять усі учасники.

 

Вед. 1. Благословенний Богом велет Слова і Духу, Шевченко сповна виконав свою місію, засіявши в душу свого народу зерна національного са­моусвідомлення, почуття гідності, людинолюбства, прагнення до волі, неза­лежності, єдності.

 

 Вед. 2. Колись малим Тарас Шевченко вирушив на пошуки залізних стовпів, що підпирали небо, а став вічною опорою незламності та свободи, яка й досі тримає небесне склепіння України.

 

Вед  1. Може, й нам час підставити плече, щоб небо не впало й не роз­чавило нашу націю. Єднаймося, бо ми — українці. Пишаймося, бо ми --  нащад­ки славного Тараса.

 

Пісня стихає.

 

Читець 8.


Спасибі, земле, що ти родиш хліб,

Спрасибі, земле,  ще,  що в  Україні

Колись давно з убогої хатини

Тарас великий вирушив у світ.

 І в слово ніжне й гнівне перелив.

Снагу свою, і віру, і надію,

Пройшов крізь пекло нелюдів-катів,

Та не зломився і не відступив,

А став борцем  своєї України.

Ми до сих пір про тебе не забули,

Ми спадщину цінуємо твою.

Бо вірив ти, що стануть вільні люди,

В країні, яка знала лиш журбу.

Ти все життя боровся за свободу.

Ти бачив скарб, де інші – лиш сміття.

Тебе вважали ворогом народу,

А ти любив.

 Не думав про життя.

 

 

 

doc
Додано
27 червня 2018
Переглядів
305
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку