Позакласний захід "Жінки у драмі кохання Тараса Шевченка"

Вчитель - Івасенко Олександра Степанівна

 

 

Жінки у драмі кохання Т. Шевченка

(Літературний вечір)

 

Дійові особи:

Ведучі

Читці

Тарасик та Оксанка

Дорослі Тарас та Оксана

Варвара Рєпніна

Ганна Закревська

Катерина Піунова

Ликера Полусмак

 

На сцені стіл. На ньому ваза з квітами, кілька томиків творів Шевченка,портрет поета,  люстерко, недбало розкидані жіночі прикраси, папір, ручка, чорнило.

 

Ведуча. Геній, здається, уже тим геній, що різко виривається з нашого часу у височінь. Інколи настільки високо, що ми вже бачимо у ньому геніальності більше, ніж людського. Але ж і генії мали у грудях людське серце, яке тріпотіло, боліло, завмирало під впливом почуттів. І кохання, з властивими тільки йому чарами, теж полонило ті серця. Кого ж кохали генії? Чому кохали?

 Дамо сьогодні воскреснути білим-білим квітам кохання у долі Шевченка. Які жінки кохали поета, кого кохав він – молодий, вродливий, талановитий, що підкорював  собі аристократичні салони Петербурга, а звичайних жінок бачив Мадоннами…

 

Ведучий. Оксанка, Оксаночка… Оксана Коваленко – сусідська дівчинка, найтепліший і найсвітліший промінчик його дитинства.

 Панночка Гусиковська, юна полячка, що зуміла побачити у чужинцеві-кріпакові  чудову і мрійливу душу…

Молитви Варвари Рєпніної, гордої і мудрої княжни, напевно, проводжали поета у вічність.

У чудових очах Ганни Закревської поплив світ Тарасових мрій, але вона, теж небайдужа до Шевченка, уже дружина іншого.

Молода і вродлива 16-річна актриса Катерина Піунова. Але  йому вже 45…

Ликера Полусмакова…Навколо цього імені стільки суперечок, розмов, звинувачень. Саме Ликері судилося стати найбільшим розчаруванням поета. Але, розкаяна, вона вже після смерті Шевченка приходить на його могилу, доглядаючи її до останніх днів своїх. Саме її в народі назвуть «Шевченчихою»…

 

Пісня «Троянди на пероні» О. Богачука

 

На пероні, на люднім пероні,

Де розлуки і зустрічі плачуть,

Хтось розсипав троянди червоні,

І, здається, ніхто їх не бачить...

 

Приспів:

А троянди, а троянди

До людей пелюстками кричать:

"Ми не квіти, ми - кохання

А кохання не можна топтать"

 

В моїм серці чи біль, чи то смуток:

Не зустрів ти мене і сьогодні.

Хтось дарує комусь поцілунок,

А хтось топче троянди червоні...

 

Приспів.

 

На пероні, на люднім пероні

Вже не чути далекого стуку.

Хтось розсипав троянди червоні:

Чи то зустріч свою, чи розлуку…

 

Приспів.

 

Сценка «Чобітки для Оксанки»

(Тарасик та Оксанка)

 Тарас. Ти у вінку найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підковами.

Оксана. Срібними?

Тарас. І золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана. Ще ні в кого не було.

Тарас. А в тебе будуть.

Оксана. За що ж справимо?

Тарас. Об'єднаємось від злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю – ти йдеш.

Оксана. Я без тебе - нікуди.

Тарас. А як до пана покличуть?

Оксана. Не піду! Хоч убий - не піду!

Тарас. І я тебе не віддам нікому.

Оксана. А коли що - порішу сокирою!

Тарас. А я втечу до тебе звідки завгодно.

Оксана. А як закують? Не діждуся - мій вінок до тебе припливе.

Тарас. Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

Оксана. Докотиться через гори, байраки, долини.

 

(Входить доросла Оксана, діти ще є)

Оксана. Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали,

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись,

Та вже не сходились ніколи

(Діти розходяться в різні боки. Оксана ніби сонно)

Оксана. Помандрувала ота Оксаночка в поход.

Вернулась, правда, через год.

Та що з того? З байстрям вернулась.

А що за дівчина була!

Так-так, вродлива, і не вбога,

Та талану Господь не дав…

А, може, дав, та хтось украв

І одурив святого Бога.

(Йде, опустивши голову)

 

Пісня «Оксано, Оксано»

 

Оксано, Оксано, я чую твій голос

Що вітер мені з України приніс.

Я чую, як стогне потоптаний колос    |

Я  бачу ті  очі , наповнені сліз.      | (2)

 

Оксано, Оксано, давно ми розстались,

Та прийде ще час - ми зустрінемось знов.

Коханою була і нею зосталась,

Оксано,  ти щастя моє і любов.

 

Коли ж на далекій, святій Україні

Засяє нам знову свободи зоря

До вас я прилину на крилах орлиних |

Оксано моя, Україно моя.           | (2)

 

    Ведуча. Історія знеславлення Оксани, поведінка  занапащеної дівчини лягли згодом в основу «Капітанші», «Наймички», «Слепой», «Катерини», пройшли через поеми і повісті Шевченка. І ми побачимо, як пізніше цей тип фатально буде подобатися Шевченкові в жінках, змушуючи  його шукати в них ту, «справжню» ― подругу,дружину, порадницю, якою в дитинстві ввижалася йому Оксана.

 

(Стіл, за столом сидить і щось пише Варвара Рєпніна)

Ведучий.

В княжім домі панночка бліда

Серця сум у вірші виливає,

Листок долоньки свічку затуляє…

Про що вона? Чого їй так болить?

Їй, панночці, та суджений панич,

Та інший хтось

Вже «під ружжом» гуляє…

 

Варвара (перестає писати, виходить з-за столу)

Шевченко зайняв місце в моєму серці. Я часто думала про нього, бажала йому добра, хотіла сама творити добро для нього. Побачивши його раз великим, я хотіла, щоб великим він був завжди, хотіла бачити його незмінно святим і променистим, щоб він поширював істину силою свого таланту. Я хотіла, щоб усе це робилося через мене…

Вернути б час, і я, Варвара,

Сумна, задумана княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

Пісок підносивсь над тобою,

Де цар кривавою рукою

Вершив безбожнії діла.

Як вірна подруга прийшла,

Твоєю стала б я сестрою…

(Виходить)

 

Ганна Закревська (Задумано сідає на лаву. До неї підбігає хлопчик)

Пані! Лист для Вас!

(Бере, розглядає)

Від кого? Адреси немає…

(Розпечатує конверт, виймає вірш)

Це від нього! Від Тараса!

(Читає)

Ганна Закревська.

А ти, доле!

А ти, мій покою!

Моє свято чорнобриве!

І досі меж ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними-голубими,

І досі чаруєш

Людські душі? Чи ще й досі

Дивуються всує на стан гнучкий?

Свято моє!

Єдинеє свято!

Як оступлять тебе, доле,

Діточки-дівчата,

Й защебечуть по своєму

Доброму звичаю,

Може, яка і про мене

Тихенько згадає…

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив…

Та й більше нічого.

А я, доленько, в неволі

Помолюся Богу.

(Задумується, складає лист)

 

Ви там, мабуть, десь тихо ідете,

Страждання наше тихе і терпляче.

Як холодно! Акація цвіте!

Як холодно! Душа за Вами плаче.

(Цілує конверт, залишає біля портрета, виходить)

 

Катерина Піунова (в руках нервово перебирає гарну шовкову хустинку)

Це було 1857 року. В одній із звичайних вистав в антракті до мене за куліси прийшов наш режисер з якоюсь незнайомою людиною. Цим незнайомим був Тарас Шевченко. Була йому представлена вся наша театральна трупа, і я. Шевченко спокійно і уважно глянув на мене і сказав:

Вами я завжди милуюся, коли бачу Вас на сцені.

Під гримом я почервоніла до вух. Чому наші стосунки не склалися далі? Не знаю…

Катерина Піунова

А можна так: усе нараз забути

Й почати заново лиш мить?

Я повторила б все,

Тільки б я Вас хотіла обминути,

Бо лиш згадаю – серце заболить…

(Хустинку кладе біля портрета )

 

Ведуча. Сповнене енергії легковажне дівча, в якого голова йде обертом від власної вроди, від столичного життя, від успіху у чоловіків…

І вона – немолода вже жінка, котра щодня ходить на могилу, розмірковуючи над власною долею і над таємницею душі того, кого вона так пізно зуміла покохати.

Це – Ликера, наречена Шевченка.

 

Читець. Все в Ликері тій Полусмаковій

То зухвалій, а то наляканій,

То наївній, а то спесивій

І такій молодій, вродливій –

У Тарасовім серці зболенім

Озивалося щастям, долею

 

І намріяним світлим раєм

Про хатинку у тихім гаю.

І вона в ній, Ликера, діти…

 

Чи ж багато хотів у світі?

Чи занадто благав у Бога?

Краплю щастя –

І більш нічого.

Не збулося…

Гірка облуда

По тих мріях по чистих –

Брудом!

 

Ой Ликеро, дівча дволике,

Чи збагнуть тобі дух великий,

Що піднявся над світом всеньким?

Мала душу іще дрібненьку.

Де їй бачить, малій стеблині,

Гір високих стрімкі вершини.

 

Лише серце Тараса – рана –

Відкривалась для неї в пісні.

Та в кімнаті з ним аж затісно:

Так його почуттів багато.

Як повестися, що сказати?

Терпнуть руки і терпне серце,

Як, бувало, він часом сердиться.

 

 

Пісня «Я в середу родилася»

 

Я в середу родилася,
Горе мені, горе.
Не дай мене за старого,
Бо борода коле.

Дай же мене за такого,
Що сіються вуса,
Він до мене кивне, моргне,
А я засміюся.

 

Ой з-за гори кам’яної
Вітер марширує.
Нехай мене сякий-такий
Дурень не цілує.
 

Нехай мене поцілує
Високий, тоненький,
В нього личко, як яблучко,
А сам молоденький.
 

 Ликера Полусмак. (Тримає букетик квітів)

Ой, та цю пісню про мене склали!

Так-так, про мене.

А хто? Байдуже.

Чи я хотіла б Тараса мужем?

Та ж і не знаю…

Поет він, кажуть,

Чого ж це слово так людям важить?!

(Пауза)

Знатні пані на мене звисока

Позирають, в долоні пирскають:

Звідки вийшов, до того й тягне,

Бо чого б так Ликери прагнув?

Що кріпачка, без батька й неньки?

Тільки й того, що молоденька.

(Пауза)

 

Уподобав мене – й посватав…

Ну, а я?

Не питайте, люди,

Хай не палить ваш осуд груди,

Що не любиться, що не милий…

Може, звикну? Хай через силу

Прихилюся навік до нього.

Пан? Мужик?

Не збагну, їй-Богу.

 

(Кладе букетик квітів коло портрета, відходить на край, до неї приходять усі дівчата)

 

Оксана

Я – Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана,

Іскра не роздмухана твоя…

 

Варвара Рєпніна

Тепер пора прощатись. Будень.

На білих вікнах мерзлі міражі.

А як ми будем, як тепер ми будем,

Такі ще рідні – і такі чужі?!

 

Ганна Закревська

Ця казка днів, - вона була недовгою,

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею,

Воно лишилось на усе життя.

 

Катерина Піунова

Ваш добрий геній прилетів,

Обвіяв крилами і снами

І тихозграйними речами

З душею чудо сотворив.

 

Ликера Полусмак

Настане ніч, і прийде сон,

А сонце буде за горою,

Когось покарано вогнем,

Мене ж покарано любовʼю.

 

(Кожна після своїх слів біля портрета Шевченка прикріплює літеру, в кінці виходить слово «КОХАЮ?!...»)

 

Читець

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анічогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину про степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни ― святої долі1

Вона не зійде вже ніколи

 

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить… Сиди

І нічогісінько не жди!

 

Ведучий. У тому, кого  кохав творець, ― один із ключів до його творчості, ключ до пізнання його соціальних, політичних, життєвих ідеалів.

 

Примітка: у сценарії використано поезії Тараса  Шевченка та Ліни Костенко