Літературно-музична композиція «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття»

Комунальний заклад «Маріупольська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 63 Маріупольської міської ради Донецької області»

 

 

 

Літературно-музична композиція

 

 

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала

Шкуринська Тетяна Іванівна

класний керівник 7-Г класу

 

м. Маріуполь, 2014

                                Літературно-музична композиція

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття

 

Ведучий 1: Шановні гості! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.

 

Запалює свічку.

 

Ведучий 2:  Хай палає свічка.

   Хай палає,

   Поєднає нас вона в цей час.

   Друзів голоси нехай лунають,

   Слово й музика нехай єднають нас.

 

Звучать позивні - "Реве та стогне Дніпр широкий"

 

Слово вчителя

 

Ведучий.

Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги

              Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

 

Ведуча. Тарас Шевченко - провісник нового життя, народний пророк, титан духу, перший, хто відверто закликав український народ:

 

...Вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

 

Ведучий.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

 

На авансцену виходять 9 читців.

 

 

1-й Читець.

Блаженна мріє, думонько-дитино,

Колисана ще з молодості літ,

Це ти йому курличеш журавлино

І зболеного кличеш в переліт.

 

2-й Читець.

На теплі води, на вишневі зорі,

Де над тополями - Чумацький Шлях,

Несеш його змордованого в зморі,

З Дніпра лелієш хатою в полях.

 

3-й Читець.

Вже й час йому спочити на порозі,

Схиливши в тиші вдумливе чоло,

Бо ж доста був затриманий в дорозі

І довго дуже дома не було.

 

4-й Читець.

Давно вже визрів терен з того болю,

Що упокоїв матір молоду.

Та й наче вже спокутав гріх за волю,

Муштрований в солдатському ряду.

 

5-й Читець.

І він летить на отчу Україну,

За крила взявши пензель і перо.

Пора ж йому поставити хатину,

Щоб вікнами дивилась на Дніпро.

 

6-й Читець.

І щоб у тій маленькій благодаті,

В благословенному отім раю

Брати і сестри, на рідню багаті,

На долю не огнівались свою.

 

7-й Читець.

Будує хату з мрії голубої,

На покуть слово ставить, слово-клич.

Візьми його, народе, стань собою

І сам себе в тім слові возвелич.

 

 

 

8-й Читець.

Сповий дітей вишневим первоцвітом,

Та не приспи те слово в сповитку,

Хай буде їм високим заповітом,

Насущним хлібом стане на віку.

 

9-й Читець.

Бо прийде час - усіх покличе Мати

І запитає кожного колись:

Чи не забув, з якої вийшов хати,

Звідкіль дороги в світ розпочались?

Звучить пісня "Садок вишневий коло хати ".

 

Ведучий

Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі Моринцях  на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село огник: народилась нова панові кріпацька душа, а Україні – її великий співець Тарас Шевченко.

 

Ведуча.

В похилій хаті край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

 

Сцена І

Виходить молода мати з немовлям.

 

Мати.

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не знаєм радісної днини.

Нам вік доводиться терпіть,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово — і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди — з краю в край

Панує рабство ненависне.

 

Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невольником - кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?..

 

Ведучий.

Там матір добрую мою

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

 

Ведуча

Сім′ я батьків була кріпацькою та ще й багатодітною: крім Тараса, підростали Микита, Катерина, Ярина, Марія, Йосип. І хоча мати майбутнього поета говорила: «Нам усім – один талант – і дідові, і батькові, і дитині – довічне панське ярмо», маленький Тарасик усе ж сподівався на якесь чудо, що виведе його на «широкий шлях».

 

Батько(входить, стомлений сідає на стілець). Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він буде неабияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство нічого не буде значить, або нічого не поможе.

 

Ведуча.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі -

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

 

Ведуча

Отаке, мабуть, судилося Тарасові на майбутнє, а поки що зростав він як звичайна кріпацька дитина – у злиднях, у бур’янах: «тільки зіп’явся на ноги, те дитяче бурлакування ». Єдина нянька його -  часто-густо залишала хлопчика на цілий день на самоті, у бур'янах сама ж гралася з однолітками, про Тарасика згадувала коли вже сонечко сідало. Та хлопчик недуже на неї зобиджався, усе йому було цікаво. За всім слідкував своїми оченятами, блакитними, «ото небо йому, як рідна хата, а сонце як мати».  А рідна матінка цілий день до пізнього вечора у полі, на панщині.

 

Ведучий. Життя Тараса від народження було сповнене то горя, то поезії. Життєву біду він знав не з чуток, а насправді: злидні переслідували і його, і все. що було йому близьке.

 

Сцена ІІ

Із-за сцени виходять чумаки.

 

1-й чумак. Гей, хлопче, чи далеко до села?

 

Тарас. Ні, вже недалеко. Село он там, за переліском.

 

2-й чумак. А куди ж ти оце проти ночі сам мандруєш?

 

Тарас. Іду ті стовпи шукати, що небо підпирають.

 

Чумаки сміються.

 

3-й чумак. Ой, далеко ж тобі, хлопче, йти. За все життя не дійдеш. Ось підростеш, зрозумієш, тоді й підеш в таку далеку дорогу.

 

1-й чумак. Сідай краще на воза, ми тебе додому підвеземо.

 

Виходить мати.

 

Мати. Ой, де ж це мій синочок запропастився? Вже темніє, а його десь немає. (біжить назустріч чумакам). Чи не бачили хлопчика такого малого, люди добрі? Синочка мого!

 

1-й чумак. Чи не він ото дрімає у нас на возі?

 

Мати. Ой, Тарасику, де ж ти був?

 

Тарас. Мамо, я ходив стовпи шукати, ті, що небо тримають. Кажуть, дуже далеко вони, підросту, тоді піду.

 

 

(Чумаки ідуть далі, виходить дід, сідає на ослінчику).

 

Тарас. Дідусю, розкажи мені про гайдамаків.

 

Дід. Я вже розповідав, а чого це ти все розпитуєш?

 

Тарас. Бо я як виросту, теж в гайдамаки піду!

 

Мати. Ох ти, мій гайдамак, лягай вже спати. (Мати обіймає Тараса, веде до хати).

 

Ведучий

Коли Тарасові було всього 9 років, померла мати. Батько не міг дати ради з  повною хатою дітей і одружився вдруге, однак замість полегшення в хаті настали страшні дні: мачуха піклувалася тільки  про своїх дітей, «зведенята» билися й ненавиділи одне одного, батько тікав з хати, щоб не бачити цього земного пекла. Найбільше від мачухи дісталося Тарасові, який заступався за своїх молодших сестричок и братика.

До злиднів у хаті і неспокою в родині швидко додалася ще одна біда: коли Тарасові минуло дванадцять років, помер тато.

 

Сцена ІІІ.

Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє".

 На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.

 

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

 

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

 

Хлопчик: А вівці?

 

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

 

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

 

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...

 

Звучить пісня «Садок вишневий коло хати»

 

На фоні  пісні .  Читає голосно: Садок вишневий коло хати. Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. А матері вечерять ждуть... (Замовкає, а через хвилину продовжує):

 

А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

 

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

 

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

 

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як ба-ба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

 

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?

 

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

 

Тарас: А далі що?

 

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що. може, це якраз ти...

 

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...

 

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...

 

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.

 

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

 

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає).

 

Ведучий

 Кругле сирітство принесло нові випробування. Тарас кинув рідну хату, і почалось: служба у дяка-п'янички, наймитування в дядька Павла, чабанування. Ніде хлопець довго не затримувався – не стільки через тягар роботи, скільки через те, що творча  уява манила його в інші світи, і дяків попихач, чи Павлів наймит чи громадянський пастух з нього були просто нікудишні. Богдан Лепкий  справедливо підкреслював: «Зачитається, бувало, або задумається, а вівці тим самим зайдуть у збіжжя та натворять шкоди… Кине, бувало та йде світами блукати. Його тягнуло до іншого діла – до поезії та мистецтва».

 

 

 

Сцена ІV

Оксанка. Чом же плачеш ти? Ох дурний Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй ти читаєш, найкраще за всіх Тарасику, адже кажуть найкраще від усіх співаєш, ще й кажуть малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас. Еге є малярем.

Оксана. І ти розмалюєш нашу хату?

Тарас. Еге є. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні я не ледащо. Я буду таки малярем.

Оксанка. Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж питоньки хочуть!

ВЕДУЧИЙ. Мине 20 років, і він з болем буде згадувати своє дитинство у вірші "Мені тринадцятий минало".

 

Вірш "Мені тринадцятий минало". До слів «Не дав мені Бог нічого»

Оксана.Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.

Тарас. Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюком). Ось наша хата.

Оксана.Дуже схожа.. Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?

Тарас. Паперу не було. Дяк не дав… Ось розживусь, може на свитку, і на фарби, і на папір.

Оксана.Коли ж це буде?

Тарас. Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені… малярем… я б нічо не хотів більше.

Учень:

Хоче малювати,

Прагне він до знань,

Та за це багато

Зазнає знущань.

 

  Сценка V.

Тарас. Добре, що в мене залишилась вільна хвилина, помалювати можна, поки дяка немає вдома.

 

(Ставить свічку, дістє книжечку і змальовує ікону. Зненацька заходить дяк).

 

Дяк. А що це ти хлопче робиш? Свічки він спалює. До малювання, бач, його тягне! Я тебе ось помалюю! (Вириває олівець, ламає його, рве аркуш паперу, б′є Тараса нагайкою). Я тебе помалюю! Ти в мене потанцюєш! (Тарас втікає, дяк женеться за ним).

 

 Ведучий

 Багато знущань довелось зазнати хлопцеві у поміщика Енгельгардта. Але ні погрози поміщика, ні різки конюхів, що шмагали його за наказом Енгельгардта, - ніщо не могло зломити непокірну вдачу молодого Тараса.

 

(по сцені проходить пан і веде Тараса за вухо)

 

Пан: я тебя научу работать, шельма. Я такие картины на тебе выпишу.

 

Тарас: Ай! Ай! Ай! пустіть, пане. Боляче! Ай! Ай! Ай! (п'яний пан виходить на сцену з розгою та сідає на кушетку)

 

Пан: научу его как вести себя. Три шкури сдеру, а укрощу непокорного волчонка (засипає п'яним сном)

 

На сцену виходить Тарас (Берет розгу й сначала несмело, а затем со злостью начинает хлестать пана со словами)

 

Тарас: Я научу его как вести себя... Я научу его как вести себя. (Пан підхоплюється, намагається спіймати Тараса)

 

Ведучий

Нажаль. Вивчитися на маляра-богомаза Шевченкові в підлітковому віці не вдалося: панський управитель не тільки не дав дозволу на це, а й забрав останню волю, призначивши козачком до панського сина. «Раптом відчув Тарас, що він - зв'язаний, і не зараз, а давно вже. Спробував борсатись – аж на ньому залізні ланцюги. Раб… невільник, довічний попихач…» хотів навіть скінчити життя, втопитися, але «сонце пригріло, поцілувало хлопця… Важко жити, а як хочеться жити»…

 

Ведуча

 Служив він козачком у пана,

Панам палати малював,

Але прийшла година світла,

Тарас нарешті вільним став!

 

Ведучий

Пан Енгельгард запросив за свого кріпака величезну суму грошей: 2500 руб. сріблом. Для викупу Тараса з кріпацької неволі було вирішено намалювати картину і розіграти її в лотерею.

 

Ведуча

Вирішили, що Брюллов для цього намалює портрет поета Жуковського. Далеко не всім відомо, що лотерея розігрувалась у царській родині.

Ведучий

Найбільш активну роль у цьому зіграла 19-річна дочка імператора Миколи І – Велика княжна Марія Романова.

Було зібрано 2500 рублів і за ці кошти Шевченка було викуплено.

Ведуча

Почалось недовге вільне життя поета. Він учиться в Академії мистецтв, стає улюбленим учнем Карла Брюллова, пише свої перші вірші, які через три роки увійшли до його першої поетичної збірки, яку було названо “Кобзар”.

 

Сценка VІ.

 Звучить мелодія пісні «По діброві вітер віє  »... Виходить Шевченко у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт селян з граблями, косами.

 

Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

 

Селянин. Пани-кати...

 

Латану свитину з каліки знімають,

Зі шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих!

 

Дівчина. ...А он розпинають

Вдову за подушне... А сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

 

Жінка. ...А онде під тином

Опухла дитина — голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне...

 

Дід. Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

 

Дівчина. Чи довго ще на сім світі

 

Катам панувати??

 

Шевченко (задумливо).

Пани, пани!

Схаменіться! Будьте люде!

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро 1 гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...

 

На сцену виходять учасники композиції, читають по черзі:

 

І.   І поки сонце світить над землею, і поки б’ється серце в грудях людей, тебе, Тарасе, не забудуть!

ІІ.   Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

 

ІІІ.   Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

 

ІV.    Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла

перетворити золота його душі у ржу.

 

V.    Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті –

невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все

наново збуджуватимуть його твори.

 

VІ.   Нас просто не існує без Шевченка. У ньому - уся історія наша, усе буття, усі мрії.  УІІ.  Відомо: Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.

 

VІІІ.  Уявити себе без Шевченка українцеві - все одно, що без неба над головою. Він - вершина нашого родового дерева.

 

Ми чуємо тебе, Кобзарю,

Крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнене земля.

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.