Літературно-музична композиція «Моя любове! Не відпускай мене, храни!» (тема кохання в творчості Т.Г.Шевченка)

«Моя любове! Не відпускай мене, храни!»

(тема кохання в творчості Т.Г.Шевченка)

Літературно-музична композиція для учнів 9-11 класів

Мета: розкрити художнє осмислення кохання в творах Т.Г.Шевченка, трагедію життя дівчини-покритки, жінки-матері; передати чистоту, чарівність і силу  кохання, осягнути  прагнення  поета до простого людського щастя;  формувати  культуру мовлення через красу й багатство поетичного слова; виховувати шанобливе ставлення до жінок, віру у справжнє кохання, вірність  у поглядах і почуттях.

Обладнання:  святкове оформлення сцени (вишитий портрет Т.Г.Шевченка, вишиті рушники, віночки з різнокольоровими стрічками); у залі виставка «Кобзарів» різних років видання. Використовуються  музичні фонограми.

Для інсценізації потрібно: стіл, два стільці, лялька-немовля, українські чоловічі та жіночі костюми

Хід програми

Музика №1       За сценою диктор читає:

Тарас Григорович Шевченко…

Поет і кохання – одвічна тема. Вони нероздільні.

Кохання – щастя, а його відсутність – велике горе.

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Музика № 2      Виходять ведучі

Ведучий 1. Тарас Григорович Шевченко присвятив усе своє життя служiнню рiднiй Українi та боротьбi з її пригноблювачами. Вiн постає для усiх насамперед поетом-борцем. За блискучим зображенням героїчного минулого та страждань поневоленого  народу часом можна не помiтити "iншого Шевченка" - тонкого лiрика, якому не чуже усе людське, у тому числi й кохання.

Ведучий 2. Тарас Шевченко мав свiй iдеал жiнки, вiн кохав i був коханим. I хай iнтимна лiрика за обсягами поступається творам, присвяченим iншiй тематицi, його балади, вiршi та поеми про кохання являють собою чудовi зразки лiричної поезiї.

Ведучий 1. Кохання у Шевченка  постає "єдиним святом" серед сумної дiйсностi. Якого ж ми раю У Бога благаєм? – ставить поет риторичне запитання у вiршi "Зацвiла в долинi червона калина", описавши перед цим , як виходить дiвчина в бiлiй свiтинi з бiленької хати до молодого козака, з яким:                                         Як дiточок двоє,

                                                     Пiд тую калину,

Прийшли, посiдали

I поцiлувались.

Скiльки в цих вiршах свiтла i чистоти!

Ведучий 2. Кохання у Шевченка - не палка пристрасть, воно цнотливе i нiжне. Воно трепетне, невибагливе та щире. Його моральнiсть має витоки з релiгiї.

Ведучий 1. Але шевченкiвськiй iдеал кохання має і iншi риси: при зовнiшнiй скромностi i стриманостi, це кохання - велике i справжнє, сповнене внутрiшньої сили, iдеалом якого були однолюбство, вiдданiсть, незрадливiсть, щирiсть, а також  невиннiсть i чистота стосунків. Саме таке кохання поет оспівав у своїй ранній творчості.

 Музика 3.    Фонограма пісні «Нащо мені чорні брови»

Ведучий 2. Тарас Шевченко у віршах, поемах  нанизує на вереницю рiзноманiтнi дiвочi постаті: щасливі, нещасливі, трагічні, подає дiвочi душі – чисті і грiховнi. Нiчого не оминув своїм геніальним пером. 

Ведучий 1. У поемі  "Гайдамаки" Шевченко кистю великого поета зображує Оксану. Вона відрізняється вiд дiвчат-героїнь інших поетiв. Її шляхетнiсть, нiжнiсть, любов та дiвоча чистота дають нам право віднести  цей образ до дiвочих iдеалiв свiтової лiтератури. 

Музика № 4.           Сцена зустрічі Яреми і Оксани

Ярема.

"У гаю, гаю 
Вітру немає; 
Місяць високо, 
Зіроньки сяють. 
Вийди, серденько, 
Я виглядаю; 
Хоч на годину, 
Моя рибчино! 
Виглянь, голубко, 
Та поворкуєм, 
Та посумуєм; 
Бо я далеко 
Сю ніч мандрую. 
Виглянь же, пташко, 
Моє серденько, 
Поки близенько, 
Та поворкуєм... 
Ох, тяжко, важко!"

Вибігає Оксана

Оксана. -  Ох, як я втомилась! 
Ярема. Одпочинь, моя ти зоре! 
Ти з неба злетіла! 
Серце моє, зоре моя, 
Де це ти зоріла? 
Оксана. "Я сьогодні забарилась: 
Батько занедужав; 
Коло його все поралась..." 
Ярема. "А мене й байдуже?" 
Оксана. "Який-бо ти, єй же богу!" Заплакала
Ярема. "Не плач, серце, я жартую". 
Оксана. "Жарти!" 
                                                             Прихилилась до Яреми  
Ярема."Бач, Оксано, я жартую, 
А ти й справді плачеш. 
Ну, не плач же, глянь на мене: 
Завтра не побачиш. 
Завтра буду я далеко, 
Далеко, Оксано... 
Завтра вночі у Чигрині 
Свячений достану. 
Дасть він мені срібло-злото, 
Дасть він мені славу; 
Одягну тебе, обую, 
Посаджу, як паву, - 
На дзиглику, як гетьманшу, 
Та й дивитись буду; 
Поки не вмру, дивитимусь". 
Оксана. "А може, й забудеш? 
Розбагатієш, у Київ 
Поїдеш з панами, 
Найдеш собі шляхтяночку, 
Забудеш Оксану!" 
Ярема. "Хіба краща є за тебе?" 
Оксана. "Може, й є, - не знаю". 
Ярема. "Гнівиш бога, моє серце: 
Кращої немає 
Ні на небі, ні за небом; 
Ні за синім морем 
Нема кращої за тебе!" 
Оксана. "Що се ти говориш? 
Схаменися!" 
Ярема. "Правду, рибко!" 
Оксана. "Серце моє, доле моя! 
Соколе мій милий! Мій!

Обнялися, виходять

 

Ведучий 2. 1846 рік. Т. Шевченко, перебуваючи в Києві, зблизився з членами Кирило-Мефодіївського товариства і вступив до нього. Гуртківці висували вимоги: скасувати кріпосне право, знищити поділ суспільства на стани, звільнити всі слов’янські народи від гніту самодержавства. Це і спонукало митця написати твір, який протистояв би царській і поміщицькій владі, їх знущанню над простим людом.

Ведучий 1. Це балада «Лілея» - одна з найкращих балад раннього періоду творчості поета. У «Лілеї» Шевченко порушує вже не тему нещасливого кохання, а проблему моральних стосунків.

Музика № 5.  Учениця читає баладу «Лілея»

- За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту! Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братіку,
Королевий цвіте!
- Я не знаю, моя сестро. -
І цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька Лілеї.
І заплакала Лілея
Росою-сльозою...
Заплакала і сказала:
- Брате мій! З тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась...
Моя мати... Чого вона,
Вона все журилась,
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась,
І плакала. Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в'яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люди,
Будинок спалили...
А мене не знаю за що,
Убити - не вбили,
Тільки мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії
На мене плювали.
Отаке-то, мій братіку,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди віку. Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люди... боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати
Лілеєю-снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братіку,
Королевий цвіте:
Нащо мене бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердий,
Святий боже, милий! -
І заплакала Лілея.
А цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько Лілеї.

                       Музика № 6.      Фонограма пісні В.Павлика  «Доля»

Ведучий 2.  Вірш «Дівичії ночі» було введено  до збірки «Три літа» дещо пізніше за інші твори. Шевченко вписав його між поемами «Сова» та «Наймичка» темнішим чорнилом на аркуші, що раніше становив шмуцтитул до поеми «Наймичка», попередньо витерши на ньому назву поеми (лишилися лише сліди від двох рисок олівцем, між якими було написано назву). Вірш належить до так званої «жіночої лірики» Шевченка, для якої характерні мотиви дівочої самотності, неподіленого почуття, розлуки, і становить своєрідну варіацію раніше написаної «Думки» («Нащо мені чорні брови...»).

Учениця читає вірш «Дівичії ночі»

Розплелася густа коса

Аж до пояса,

Розкрилися перси-гори —

Хвилі серед моря,

Засіяли карі очі —

Зорі серед ночі,

Білі руки простяглися —

Так би й обвилися

Кругом стану, і в подушку

Холодну впилися,

Та й заклякли, та й замерли,

З плачем рознялися.

      «Нащо мені коса-краса,

Очі голубині,

Стан мій гнучий... коли нема

Вірної дружини?

Немає з ким полюбитись,

Серцем поділитись...

Серце моє! Серце моє!

Тяжко тобі битись

Одинокому. З ким жити,

З ким, світе лукавий,

Скажи мені... Нащо мені

Тая слава... слава?

Я любить, я жити хочу

Серцем, не красою!

А мені ще й завидують,

Гордою і злою

Злії люди нарікають,

А того й не знають,

Що я в серці заховала... 

Нехай нарікають,

Гріх їм буде... Боже милий,

Чому Ти не хочеш

Укоротить свої темні,

Тяжкі мені ночі!..

Бо я вдень не одинока —

З полем розмовляю,

Розмовляю і недолю

В полі забуваю,

А вночі...» Та й оніміла,

Сльози полилися...

Білі руки простяглися,

В подушку впилися.

Ведучий 1. Тарас Григорович Шевченко знав багатьох нещасних жінок. Якого ж порятунку шукають героїні його творів? Де його шукають? Найчастіше всього – вони покірні жертви, що мовчки страждають і гинуть. У  не -дописаній поетом поемі "Мар'яна-черниця" змальоване горе дiвчини, яку мати змушує вийти за багатого, старого нелюба.

Музика № 7. Сцена матері і дочки з поеми «Мар’яна-черниця»

У хаті мати порається біля столу, дочка сидить вишиває

Мати .

«Мар’яно!

Треба буде старостів ждать, 

Та, може, й од пана!

Ти вже виросла, нівроку,

Уже й дівувала;

Я вже думаю, що, бачиш...»(Насилу сказала)

«Що вже й заміж, коли теє...»

Мар’яна.

«А за кого, мамо!?»

Мати.

«Хто вподоба, тому й оддам».

Мар’яна.

       Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Нехай старий бурлакує,

Гроші заробляє,

А молодий мене любить,

Долі не шукає.

Не шукає, не блукає

Чужими степами:

Свої воли, свої вози,

А між парубками,

Як маківка меж квітками,

Цвіте, розцвітає,

Має поле, має волю,

Та долі не має.

Його щастя, його доля —

Мої чорні брови,

Довгі вії, карі очі,

Ласкавеє слово.

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого».

Мати.

    «Дочко моя, Мар’яно,

Оддам тебе за пана,

За старшого, багатого,

За сотника Івана».

Мар’яна.

     «Умру, серце-мамо,

За сотником Іваном».

Мати.

   «Не вмреш, будеш панувати,

Будеш діток годувати».

Мар’яна.

   «Піду в найми, піду в люди,

А за сотником не буду». 

Мати.

   «Будеш, дочко Мар’яно,

За сотником Іваном».          

Заплакала Мар’яна

Мар’яна.

      «За старого... багатого...

За сотника Івана...» —

 «Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дівувала.

Бо ти мене не пускала

Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівчата з парубками

Жартують, співають

Та про мене, чорнобриву,

Нишком розмовляють:

«Багатого дочка батька,

Шляхетського роду».

Тяжко мені. Тяжко, мамо!

Нащо дала вроду?

Нащо брови змальовала,

Дала карі очі?

Ти все дала, тілько долі,

Долі дать не хочеш!

Нащо ж мене годувала?

Нащо доглядала?

Поки лиха я не знала,

Чом не заховала?»

Обидві  виходять на авансцену

Мати:  Не слухала стара мати,

Лягла спочивати.

Мар’яна:   А Мар’яна за сльозами

                Ледви вийшла з хати.

 

Ведучий 2. Великий Кобзар бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, але не прощав аморальності і жорстокості.

Ведучий 1. У поемі «Титарівна» дочка титаря насміялася над найкращим, але бідним парубком Микитою, який запросив її до танцю. Згодом вона жорстоко поплатилася за це:

Громадою осудили

І живую положили

В домовину!.. й сина з нею

Та й засипали землею. 

Ведучий 2. На початку 1890-х років Марко Кропивницький створює  п’єсу  «Титарівна» за шевченківським сюжетом.

Інсценізація уривку з поеми «Титарівна»

Музика № 8.     На сцені гурт молоді, яка танцює

Микита стоїть осторонь. Під час танцю заходить Титарівна з подругами

Читець 1. У неділю на селі,

У оранді на столі

Сиділи лірники та грали

По шелягу за танець.

Кругом аж  курява вставала.

Дівчата танцювали

І парубки́...

Читець 2. Найкращий парубок Микита

Стоїть на лаві в сірій свиті,

Найкращий хлопець, та байстрюк,

Байстрюк собі, та ще  й убогий,

Так і нікому не до його,

Стоїть собі, як той...

Плечима стелю підпирає

Та дивиться і замирає

На титарівну...

Читець 1. А та в квітах,

Мов намальована, стоїть

Сама собі, і на Микиту

Неначе глянула!..

Читець 2. Горить!

Горить Микита в сірій свиті!

Шеляга виймає

І за того остатнього

Музику наймає,

І нерівню титарівну

У танець вітає!!

  МИКИТА (хутко підійшов до музик і кинув шеляга). Грайте на останнього шеляга. (Підійшов до Титарівни). Насте, ходім зо мною у танець?
НАСТЯ. Що, з тобою у танець?
МИКИТА. Гордуєш?
НАСТЯ. Відчепися, пройдисвіте. Хіба тобі наймичок не стало?.. (Зареготала).
МИКИТА (закричав). Ну, Насте! Згадаєш ти мене, Титарівно!.. (Хутко пішов з хати).  

Хлопці за ним:  Микито! Зачекай! Куди ти?

Ведучі.

    Читець 1. Насміялась титарівна

З бідного Микити.

Насміялася при людях,

Що він в сірій свиті!

Буде тобі, титарівно!

Заплачеш, небого,

За ті сміхи!..

Читець 2. Де ж Микита?

В далеку дорогу

Пішов собі... З того ча́су

Не чуть його стало...

З того часу титарівні

Щось такеє сталось!

Настя:   (виходить на середину сцени)  Додому пла́чучи, прийшла,

Я не вечеряла!..

       Не спала,

Яка лягла, така і встала,

Мов одуріла! Що робить?

Сама не знаю! А Микита,

Неначе сич, у сірій свиті

Перед очима все стоїть!

Мара, та й годі!

В недобрий час з того нерівні

Я насміялась... Стало жаль

Мені його... Нудьга, печаль

І сором душу оступила,

І я заплакала! Чого?

Того, що тяжко полюбила

Микиту бідного того!

                                                    Учасники підходять до Насті

Читець 1. Диво дивнеє на світі

З тим серцем буває! 

Увечері цурається,

Вранці забажає!

Та так тяжко забажає,

Що хоч на край світа

Шукать піде...

Читець 2. Отак тепер

Не знає, де дітись,

Титарівна... Хоч у воду,

. . . Аби до Микити...

Читець 1. Стережітесь, дівчаточка,

Сміятись з нерівні,

Читець 2. Щоб не було і вам того,

Що тій титарівні!

 

Ведучий 1. Один із перших жіночих образів у Шевченка – це Катерина з одноіменної поеми. Її прообразом була Коваленко Оксана, перше дитяче кохання поета. Вона стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля стала трагедією його серця.

Ведучий 2. Головною героїнею поеми є проста сільська дівчина Катерина, яка, всупереч традиціям і моралі, «покохала москалика, як знало серденько». Коханий поїхав і пообіцяв повернутися. 

Ведучий 1. Гостро передано в поемі горе батьків Катерини, яких віковічні традиції моралі змушують зректися своєї дитини, вигнати її з дому. Поет співчуває і цим знедоленим людям, і своїй героїні.

Інсценізація уривку з поеми «Катерина»

На сцені мати, батько за столом, Катерина з немовлям на руках

Читець.  Сидить батько кінець стола, 
На руки схилився; 
Не дивиться на світ божий: 
Тяжко зажурився. 
Коло його стара мати 
Сидить на ослоні, 
За сльозами ледве-ледве 
Вимовляє доні: 
Мати. “Що весілля, доню моя? 
А де ж твоя пара? 
Де світилки з друженьками, 
Старости, бояре? 
В Московщині, доню моя! 
Іди ж їх шукати, 
Та не кажи добрим людям, 
Що є в тебе мати. 
Проклятий час-годинонька, 
Що ти народилась! 
Якби знала, до схід сонця 
Була б утопила… 
Здалась тоді б ти гадині, 
Тепер — москалеві… 
Доню моя, доню моя, 
Цвіте мій рожевий! 
Як ягодку, як пташечку, 
Кохала, ростила 
На лишенько… Доню моя, 
Що ти наробила?.. 
Оддячила!.. Іди ж, шукай 
У Москві свекрухи. 
Не слухала моїх річей, 
То її послухай. 
Іди, доню, найди її, 
Найди, привітайся, 
Будь щаслива в чужих людях, 
До нас не вертайся! 
Не вертайся, дитя моє, 
З далекого краю… 
А хто ж мою головоньку 
Без тебе сховає? 
Хто заплаче надо мною, 
Як рідна дитина? 
Хто посадить на могилі 
Червону калину? 
Хто без тебе грішну дуту 
Поминати буде? 
Доню моя, доню моя, 
Дитя моє любе! 
Іди од нас…” 
Читець. Ледве-ледве 
Поблагословила: 
Мати. “Бог з тобою!”   Мати закриває голову руками

Читець. Обізвався старий батько: 
Батько. “Чого ждеш, небого?” 
                                Катерина впала на  коліна
Катерина. “Прости мені, мій батечку, 
Що я наробила! 
Прости мені, мій голубе, 
Мій соколе милий!” 
Батько.“Нехай тебе бог прощає 
Та добрії люде; 
Молись богу та йди собі - 
Мені легше буде”.

Читець.Ледве встала, поклонилась, 
Вийшла мовчки з хати; 
Осталися сиротами 
Старий батько й мати. 
Пішла в садок у вишневий, 
Богу помолилась, 
Взяла землі під вишнею, 
На хрест почепила; 
Промовила:

Катерина. “Не вернуся! 
В далекому краю, 
В чужу землю, чужі люде 
Мене заховають; 
А своєї ся крихотка 
Надо мною ляже 
Та про долю, моє горе, 
Чужим людям скаже… 
Не розказуй, голубонько! 
Де б ні заховали, 
Щоб грішної на сім світі 
Люди не займали. 
Ти не скажеш… ось хто скаже, 
Що я його мати! 
Боже ти мій!.. лихо моє! 
Де мені сховатись? 
Заховаюсь, дитя моє, 
Сама під водою, 
А ти гріх мій спокутуєш 
В людях сиротою, 
Безбатченком!..”

Музика № 9.  Фонограма пісні «Така її доля»

Усі учасники виходять на сцену

Ведучий 1. Кохання – це щастя, доводить Тарас Шевченко, його вiдсутнiсть - велике горе.

Ведучий 2.  Розбещенiсть, зрада – це те, що перетворює кохання з "раю" на "пекло".

Ведучий 1. Моя любов,
Моя висока!
Не відпускай мене,
Храни!
Храни від буднів,
Злого ока,
Храни мої пречисті
Сни!

Ведучий 2. І хай я мучусь,
Хай неспокій!
І біль терзань –
Мої вони!
Моя любов,
Моя висока,
Не відпускай мене,
Храни!

Усі кланяються

Музика 10. Звучить пісня про Шевченка

 

                                                       Література

Шевченко Т.Г., Кобзар/ Передм. П. Мовчана; Приміт. Є. Нахліка. – К., Вид. центр «Просвіта», 1999. – 344 с.