Літературно – музична композиція «Шевченко – це Україна, Україна – це Шевченко!»

Літературно – музична композиція

«Шевченко – це Україна, Україна – це Шевченко!»

 

 

Вед.1. Добрий день, матусю-Україно,

Сходить сонце радості й добра.

Україно, я твоя дитина,

Крапелька великого Дніпра.

Вед. 2. Україно моя, золоті твої поля,

Небо ніжно-голубе, що під ним усе цвіте.

Яблуневі сади, смерекові ліси,

В небі  пісня солов’я,

Це і є – моя земля.

                                ( пісня «Моя земля»)

Вед. 3.Є дні, що минають непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Україна у долі своїй має такий день – 9 березня . День, який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

                     Звучить – пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»

Вед. 4.З цих слів: «Реве та стогне Дніпр широкий» з поеми «Причинна» розпочинається «Кобзар» великого Тараса. З цих слів йде початок Шевченка, як поета. Такі прості, доступні і водночас геніальні рядки стали і відомою народною піснею, і символом України, її другим гімном, яку знають у Європі і в усьому світі.

Вед.1. Наше свято ми присвячуємо генію українського народу, великому патріоту України, її Пророку. Пошана і вдячність наповнюють серця усього людства, бо Тарас ШЕВЧЕНКО – не тільки співець України, він митець на всі часи, на всі віки для всіх людей на землі. Ми пишаємось тим, що він – наш земляк, і прагнемо бути гідними його нащадками.

Вед.2. Ти, Тарасе, сьогодні
Нас зібрав докупи.
І зійшлися у цій залі
Шевченка онуки.
Вед.3.Так, саме навесні прийшов у світ цей геній людства, «щоб всіх од сну нас розбудить» . 9 березня 1814 року в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкащина) народився Тарас Григорович Шевченко. Родина була не з бідних : батько знав грамоту, чумакував, стельмахував. Усі день і ніч працювали, щоб і ненависну панщину відробити, і себе прогодувати.

Читець1. Не називаю її раєм.

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І повиваючи, співала.

Свою нудьгу переливала

В свою дитину...В тім гаю,

У тій хатині, у раю

Я бачив пекло...Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають…

( учень виконує мелодію «Садок вишневий коло хати» на сопілці)

Інсценізація уривка з твору «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко

(на сцену виходить хлопець, одягнений у полотняну сорочку, брилик, постоли).

Тарас

Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога....

(сідає край сцени)

Як прийде Оксанка, скажу: «Ти моя зіронька».

(З'являється дівчинка у вишитій сорочці, боса, на голові в неї стрічка).

Тарас (радіє). Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.

Оксана. Ну що?

Тарас. Та йди ближче.

Оксана. Та й звідси почую.

Тарас. Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.

Оксана. А чого? Не помирились?

Тарас. Ні, не те: буду я учитися на маляра.

Оксана. О? Так уже годі на кобзаря - підеш на маляра?

Тарас. Років за два буду маляром!

Оксана. А що це таке маляр?

Тарас. Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів - дерево, схотів — хату, а схотів — козака.

Оксана. Ти бач! Он воно що!

Тарас. Зароблю грошей — поставлю хату з віконцями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінками, а на дверях... ех! Козака змалюю на стіні! Тебе змалюю і дивитимусь на тебе.

Оксана (підходить ближче, сідає). Таке вигадаєш! (підсовується) Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.

Тарас. А ти знаєш оту пісню – «Ой зійди, зійди, зіронька моя вечірняя?»

Оксана (тихенько). Ну то й що?

Тарас. Зіронька, то це ти!

Оксана. Як це? Прирівняв! Чим же я до неї подібна?

Тарас. Гарна ти! Немає кращої за тебе!

Оксана. На всю Кирилівку?

Тарас. І на всю Кирилівку, і на весь білий світ!

         (звучить українська мелодія)

 

Читець 2. Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому.

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темним і німим,

Таким, як я тепер, старим.

І бачиться, в селі убогім,

Мені так бачиться, нічого

Не виросло і не згнило,

Таке собі, як і було.

І яр, і поле, і тополі,

І над криницею верба.

Нагнулася, як та журба

Далеко в самотній неволі.

Ставок, гребелька, і вітряк

З-за гаю крилами махає.

І дуб зелений, мов козак

Із гаю вийшов та й гуляє

Попід горою. По горі

Садочок темний, а в садочку

Лежать собі у холодочку,

Мов у Раю, мої старі.

Хрести дубові посхилялись,

Слова дощем позамивались...

І не дощем, і не слова

Гладесенько Сатурн стирає...

Нехай з святими спочивають

Мої старії... — Чи жива

Ота Оксаночка? — питаю

У брата тихо я. — Яка?

— Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?

— Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась,

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає, або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була,

Так так що краля! І невбога,

Та талану Господь не дав... —

А може, й дав, та хтось украв,

І одурив святого Бога.

 

 

(Звучить пісня «Зоре моя вечірняя»)

 

                                       ( знову входить малий Тарас)

Тарас.  Як гарно, подивіться як тільки чудово навкруги. Яке синє небо над головою, а луги , річка, поле…                            

Як би мені хотілося все це намалювати, всю цю красу охопити і на картину перенести…

                                      (пауза)

Казали у сусідньому селі живе маляр. Піду до нього, буду просити, щоб навчив мене малювати. Бо не маю більше сили втримувати в собі це нестримне бажання – малювати

                         (проходить далі)

 - Агов, дядьку, ви вдома?

Дядько.  А хто там такий?

Тарас.  Здорові були, дядьку!

Дядько. І тобі здраствувати. Ти чий такий будеш?

Тарас. Я, дядьку, Шевченків, із Кирилівки.

Дядько. А, Григорія значиться синок. І чого пожалував?

Тарас.  Прохання у мене велике. Навчіть мене малювати!

Дядько. Малювати кажеш? То не кожному і дано, я тобі скажу. Ану дай сюди руки.

                         (роздивляється, хмурить брови)

Тарас. Ну що там, дядечку?

Дядько. Ні! Це руки не художника (відпускає руки)

Тарас. (спантеличено дивиться на свої руки) Дядечку, а подивіться ще раз, може, щось побачите.

Дядько. (знов дивиться на руки) Ні, немає в тебе таланту до малярства. Іди шукай собі інше заняття

(виходить)

Тарас. (виходить на середину сцени, дивиться на свої руки)

- Немає таланту,немає…Так для чого ж ти дав мені, Боже, таку душу – бачити всю цю красу.

Що ж мені робити, коли душа просить малювати?

                                            ( сумно виходить)

( пісня «Вітер з гаєм розмовляє»)

Читець 3.Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться –

Хоч згори та в воду!..

В того доля ходить полем –

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає...

Єсть на світі доля...

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі –

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі не знають, −

Ні долі, ні волі!

Возьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози –

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти!

                                      ( пісня «Не тополю високую…»)

Вед.4. Перші кроки  поета були звернені до пошуку залізних стовпів, що підпирають небо. Такою мандрівкою було все його життя, тільки не до залізних стовпів, а до воріт волі, які він радий був відчинити перед собою, не шукаючи хитрих, крутих доріг, без облуди і лукавства, з серцем чистим, як серце дитини. А втомленого такою тяжкою мандрівкою на вічний сон, його приголубила слава, слава і безсмертя...

Читець 4.І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі,
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.

 

                                            (  назустріч Тарасу йде козак)

 

 

Козак. Здоров був, хлопче.

Тарас. А здорово.

Козак. Ти хто такий хлопче?

Тарас. Я — Тарас, а по батькові Шевченком звуть.

Козак. А родина в тебе є?

Тарас. Я — сирота: ні батька, ні неньки не маю, а брати мої і се​стри весь день мусять працювати на панщині… Та знаю я від діда Івана, що не завжди мій рід був у неволі... Знаю, що колись мої предки, славні козаки, у саму Візантію в походи ходили, бідних бранців християнських з неволі визволяли. Слав​ний був колись козачий рід!

Козак. А де ти живеш, хлопче?

Тарас. В тому селі, що там унизу, в Кирилівці, що належить панові Енгельгардові.

Козак. Та, значить, це твоя Батьківщина?

Тарас. Не тільки це село моя Батьківщина. Бо всі мої лани широкополі, і Дніпро поміж зе​леними берегами. Мій і Київ золотоверхий, і вся Україна — прекрасна — уся моя!

Козак. Уся кажеш?

Тарас. Уся, бо я її люблю.

Козак. А що ти тут робиш?

Тарас. Ягнята стережу, та не свої. Але коли виросту, буду вірші-пісні писати про давню славу, про волю козацьку. Буду картини малювати, зма​люю всю красу України, щоб усі знали, що кра​щої за неї нема в усьому світі!

Козак. Бачу, хлопче, ти той, кого я давнень​ко шукаю. Шукаю я по всій нашій землі хлопчи​ну, що розбудить козацьку славну волю. І знай​шов тебе, мій сину... На тобі, дитино, золоте перо! Бо не шаблею будемо давню славу будити, а оцим пером.

 

Вед.1. Тарас Григорович Шевченко і його рідний край, де він народився, — частин​ка серця кожного українця. Це людина, яка зро​била дуже багато, щоб Україна була вільною, не​залежною .

Вед.2.А його «Кобзар» є другою після Біблії книгою. Його твори актуальні і в наш час. Він закликає до любові та збереження рідної мови, відродження української культури, духовності та моралі.

Читець 5.( вірш Л. Храпливої «Портрет Шевченка»)

До мене сьогодні всміхнувся Шевченко

З картини, що там на стіні.

Читає вірші  залюбки його ненька,

Розказував батько мені:

Як вівці він пас – ще малий був хлопчина,

А виріс – великий дав дар:

Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,

Цю книгу, що зветься «Кобзар»

Буду і я любити Вкраїну рідненьку,

То може й мені ще не раз

З портрету всміхнеться великий Шевченко,

Наш батько, наш славний Тарас.

                                            ( пісня «Відкриваю Кобзар»)

Вед.3.   Кожен вірш Шевченка – це радість і біль поета, його життя. Дивуєшся:  «Невже, щоб заграла скрипка, неодмінно треба розрізати живе тіло явора?  Невже, щоб заговорила душа, неодмінно треба доторкнутися до неї різцем болю?»

 

Вед. 4.   Доля справді не лукавила, не брехала Шевченку. Прийшла слава, воля. Та як важко вони далися!

Читець 6.Світе тихий, краю милий, Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих літок доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі літи.
Панувала і я колись
На широкім світі—
Панувала… Ой Богдане!’
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку!…

                               Входить Шевченко уже старший, у вишитій сорочці.

Селянин.Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе! Пани-кати...латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих!

Шевченко. (замислено). Пани, пани! Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...

Селянин. Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі вірші.

Шевченко. А що мені буде?

Селянин. У москалі оддадуть...

Шевченко. Нехай!

(виходить)

Селянин. Якби мовчав... Та не гнівив...

Та малював...То мав би й нагороди...

(Виходить ведуча)

 

Вед.1.То був би тільки дзеркалом доби,

А став душею рідного народу!

 

Читець 7. Хто краще нього знав, яка

Гірка й тяжка сльоза вдовина,

Чия давила нас рука,

Чия ганьба, чия провина,

Що Україна, як мара,

В чужому чорному лахмітті,

 «Дітьми» зневажена, стара,

Ходила, жебрачи, по світі!

Хто краще нього знав ціну

Словам учених лицемірів!

Хто так у волю осяйну,

Як ранок, неминучу, вірив!

Він був пророк великий наш,

Знав таємницю слова-грому.

Він слово гостре, як палаш,

Подав народові свойому...

Вед. 2. Десять років неволі - солдатчини перетерпів Тарас у сухих казахських стенах, у ненависних казармах, але переконань своїх не змінив. «Караюсь, мучуся, але не каюсь» - таким було моральне кредо Шевченка.

Вед. 3.У казематах батюшки-царя

        Кайдани, шаленіючи, бряжчали.

        Щоб заглушити пісню Кобзаря.

        А пісня наростала в засланні

       А пісня грати розбивала вщент.

       Правдивій пісні передзвін кайданів —

       То тільки звичний акомпанемент.

Вед.4.У далекому Казахстані він жив єдиною Україною, її долею, горем свого поневоленого люду.

Читець 8.Заросли шляхи тернами

На тую країну,

Мабуть, я її навіки,

Навіки покинув.

Мабуть, мені доведеться

Читати самому

Оці думи? Боже милий!

Серденько холоне,

Як подумаю, що, може,

Мене похоронять

На чужині, - і ці думи

Зо мною сховають!

І мене на Україні

Ніхто не згадає

( пісня «Думи мої»)

Читець 9. Ліна КОСТЕНКО

ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА

  Заслання,  самота,  солдатчина.  Нічого.

Нічого  —  Оренбург.  Нічого  —  Косарал.

 Не  скаржився.  Мовчав.  Не  плакав  ні  від  чого.

 Нічого,  якось  жив  і  якось  не  вмирав.

 Вернувся  в  Петербург,  і  ось  у  Петербурзі  -

 після  таких  років  такої  самоти!  -

 овацію  таку  йому  зробили  друзі!  -

 коли  він  увійшов.  І  він  не  зміг  іти.

 Він  прихилився  раптом  до  колони.

 Сльоза  чомусь  набігла  до  повік.

 Бо,  знаєте…  із  каторги  в  салони…

 не  зразу  усміхнеться  чоловік…

 

Вед.1.  Мріяв на схилі віку Кобзар про повернення в Україну, про  тихе й мирне життя на рідній землі. Але мрії не судилося здійснитися.

Вед.2.   Все йде, все минає... Та залишається пам’ять, добра слава про людей, що мандрують у світи в пошуках краю землі, у пошуках істини та правди. Здається, все знаємо про Тараса Шевченка, та все ж знову відкриваємо для себе щоразу іншого, нового поета.

Вед.3. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу  радість, яку в мільйонах людських сердець знову й знову збуджуватимуть його твори

Вед.4. Справді, його доля і доля України – невіддільні. Шевченко жив Україною, за неї страждав, для неї гартував свою волю, для її пробудження і визволення писав своє неопалиме безсмертне пророче слово, утверджуючи віковічне прагнення українського народу до волі. Його слова і у наш час закликають до пробудження. У складні для України часи борці за справедливість зверталися саме до Шевченкового слова.

Вед.1. Сергій Нігоян. Він став першим загиблим героєм "Небесної сотні", когорти патріотів, які віддали своє життя на Евромайдані. Читав уривок з поеми «Кавказ» Тараса Шевченка.

 

Читець 10.За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові –

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога…

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!..

Не ріки – море розлилось,

Огненне море! Слава! Слава!..

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

( пісня «Кобзареве слово»)

Вед.2. І його слово справді було гарячим, палким, виповненим любові і туги, печалі і віри. Воно кликало, воно бунтувало, воно будило до боротьби.

Вед.3. Його творчість стала духовною основою формування сучасної української нації. Для українців усіх наступних поколінь він став потужним джерелом національної свідомості, символом України.

Вед.4.Пошли мені святеє слово,

          Святої правди голос новий!

          І слово розумом святим

          І оживи і просвіти!

Вед.1. Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

Вед.2. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Вед.3. Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру й песимізм.

Вед.4. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Вед.1. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново пробуджуватимуть його твори.

 

Читець 11. Є безсмертя зоря і слова є пророчі,

Їх вогонь не палить, не зігне бурелом,

Супроводять мене крізь Шевченкові очі,

Що палають, як цвіт, під високим чолом.

Вони кличуть людей стати гордо на чати,

Рідну землю і рід берегти від іржі

І за правду святу невідступно стояти,

Подолавши і ляк, і сумні міражі.

Учень: Поет живе. Ми слухаєм його:

Ми чуєм заповіт його священний –

Учитися, кохати край стражденний,

І не цуратись рідного, свого:

І всі ми, скільки є, в душі своїй

Клялись тих дум не зраджувати зроду.

І справдимо ми заповіт святий, -

Поет живе в серцях свого народу!..

(В.Самійленко)

 

( композиція «пам'ять про Шевченка»)

( під пісню «Шлях до Тараса «виходять всі учасники»)

Вед. 2.Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії.

Вед.3. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:

Для кого я пишу? Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?

А все-таки люблю її,

Мою Україну широку.

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть..

Вед.4. Шевченко – це Україна, Україна – це Шевченко! Минатимуть роки,

спливатимуть віки, а Тарас Шевченко залишатиметься у пам’яті нащадків, бо є й буде Україна, і український народ, який пам’ятає його заповітні слова.

Вед.1.У Шевченка ми вчимося любити свою рідну землю, вчимося шанувати свою історію, своє минуле. Ми вчимося бути справжніми українцями, адже Шевченко – це совість кожного, хто живе на  українській землі.

Вед.2. “Незлим тихим словом” згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

Вед.3.Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка як нації крила.

Вед.4.  Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду до роду,

Як вищу красу і життєву основу,

Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.

 Ми, захисники заповіту Шевченка, завжди будемо пам’ятати його заклик: «Борітеся!» А тому разом відповідаємо

(всі): «Поборемо, нам Бог помагає!»

                                   ( пісня «Заповіт»)

 

Джерела:

http://litopys.org.ua/shevchenko/shev293.htm;

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5706;

https://academia.in.ua;

http://osvptu-38.at.ua/publ/shevchenkivski_dni/1-1-0-143.