Малим про Великого Тараса

Малим про Великого Тараса.

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

Вчитель. Шевченків край... Земля безмежного Тараса... Так на Україні називають сучасну Черкащину. Тут в селі Моринці в родині селянина-кріпака народився Т. Г. Шевченко, великий укр. поет і художник.

Зоря.

Ой сходила зоря, зоря ясная

Над Вкраїною, понад селами.

Із-за синього моря темного

Із-за гір-могил над самим Дніпром.

Подивилася зоря на гай, лани,

На людей сільських, покріпачених

Покріпачених та пригноблених

Панською кривдою та й обплутаних.

Зажурилась зоря і засмутилася

Ясними сльозми попливала

Попросилася у хату бідную

Засвітилася у віконечко.

 

 

 

А в хатинці тій народився син

І всміхнувся він зорі ясній тій,

що провідала, привіталася

Та й убожества не злякалася.

І промовила зоря з ласкою

– Хай Тарасом син називається

щоб життя в нього було піснею,

вічно вільною, людям – сонечком.

Вчитель. Тарасик ріс надзвичайно допитливим, розумним хлопчиком. Все цікавило малого Тараса: чому і як ростуть дерева, звідки птахи прилітають, де сходить сонце, куди воно ховається ввечері і чи, може, там, за обрієм, є такі "залізні стовпи", що підпирають небо... За горою, певно, як іти шляхом, так можна й до тих стовпів добрести. Обходив Тарас малими босими ніжками навколишні стежки, дороги, яри і степові могили.

Мріяв бачити і далекі землі. От і йшов шукати "залізні стовпи", мандрував, доки сонце за гору не сховалося...

А в сім'ї бідкалися: де ж той Тарас, чому його нема до вечері?..

 

Садок вишневий коло хати.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

        Сім'я вечеря коло хати,

        Вечірня зіронька встає.

        Дочка вечерять подає,

        А мати хоче научати,

        Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих.

      

      Ти хлопцем був убогим

        У нас чужі ягнята

        А домом твоїм була

        мала селянська хата.

Вчитель. Тарас дуже любив своє рідне село, свою стареньку хатину, криту соломою, великий сад коло хати, а в долині за садом – тихий дзюркотливий струмочок.

 

Тече вода з-під явора.

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

 

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

 й лози зеленіють.

                Тече вода із-за гаю

                Та попід горою.

                Хлюпочуться качаточка

                Поміж осокою.

        А качечка випливає

        З качуром за ними,

        Ловить ряску, розмовляє

        З дітками своїми.

 Пісня "Зацвіла в долині"

Вчитель Тарас дуже любив українську природу. Все, що тішило йому душу, що боліло йому, він відображав у своїх перших малюнках, а згодом — у віршах. Часто ховався малий Тарас в бур'янах і малював...

Дивлюся, аж світає...

Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами над ставами

Верби зеленіють...

Сади рясні похилились,

Тополі волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою...

Пісня „Зоре моя вечірняя”

Вчитель. Т. Шевченко відтворював не лише картинки природи, а перш за все — тяжке життя селян. Він особливо прихильно ставився до дитини-сироти, бо й сам зазнав цієї гіркої долі.

Важко жилося бідним людям. Всі вони ходили на панщину і дітей зі собою брали, тяжко працювали, часто хворіли, помирали. А діти зіставалися сиротами...

Т. Шевченко завжди страждав, коли бачив поневіряння самотніх дітлахів, і хотів, щоб вони мали хоч трохи щастя. А для цього потрібне було тепле, привітне слово з боку дорослих. Саме цьому й присвячений вірш:

«На великдень, на соломі»

На великдень, на соломі

Против сонця, діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к свиткам

З лиштвою пошили

 

Сорочечку. А тій смужку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тільки

сидить без обнови

Сиріточка, рученята

сховавши в рукава.

– Мені мати купила.

– Мені батько справив.

– А мені хрещена мати

лиштву вишивала.

– А я в попа обідала, –

Сирітка сказала.

Вчитель. Багато горя і злиднів зазнав Тарас у дитинстві. Мама часто хворіла і коли Т. було 9 років – померла. Після смерті матері залишився тато і ще 5 сестричок і братів Тараса. Важко було самим. Не було кому доглянути за дітьми. Батько женився вдруге з удовою, яка мала своїх дітей. Мачуха була галаслива та недобра. Особливо ненавиділа вона Тараса. З болем згадує поет роки свого дитинства.

Там матір добрую мою

ще молодую у могилу

нужда та праця положила...

 

Вчитель. Коли Тарасові минуло 11 літ, він 7 втратив останню опору — батька. Коли батько помирав, то сказав пророчі слова: „Тарас буде неабиякою людиною — або вийде з нього щось дуже добре, або велике ледащо...”

Сценка.

Оксана. Чом же плачеш ти? Ох, дурненький, Тарасе, бач, малий плаче. Давай я сльози тобі витру (витирає рукавом). Не сумуй Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще від усіх ти співаєш, ще й кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?

Тарас. Еге ж, малярем.

Оксана. І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?

Тарас. Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний... Ні, я не ледащо. Я буду таки малярем!

Оксана. Авжеж, будеш. А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що бабан у них такий, — вони ж питоньки хочуть!

Вчитель. Як тільки поховали батька, зібрав Тарас у свою торбинку каламар, перо та крейду і пішов по шляхах шукати собі долі. І почала доля його гнати, як мачуха...

Давно те діялось.

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або „Три царіє со дари”.

Там сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні.

І тяжко плакать.

Вчитель. Був Тарас і пастухом, і погоничем, і ким він тільки не був, і чого тільки не робив! Але йому так хотілося бути малярем! Все, що бачив, хотілося змалювати. І ось дали Тараса служити козачком до пана Енгельгардта. Там і виявився великий талант Шевченка.

Захоплення малюванням дорого коштувало Тарасові. Він був змушений займатися улюбленою справою таємно від пана. Коли пан бачив, що Тарас малює то його жорстоко карався. Але ніяка кара не могла його зламати.

Поміщик Енгельгардт бачив, що з природного дару Шевченка можна мати велику вигоду, мати власного художника і тому віддав Тараса вчитися малярству в Петербурзі. Там Шевченко вчився малювання у найкращих художників того часу.

І ось зараз подивитесь декілька малюнків, картин художника.

(Демонструю картини).

Т. Г. Шевченко дуже любив наш народ, рідну землю, хотів кращого життя для укр. людей та й усіх людей світу. Тому боровся проти царя й панів. Через декілька років Ш. заарештували і вислали з України. Але й там він малював і писав вірші.

Пісня про Тараса.

Вчитель. Т. Г. Ш. мав красивий голос, знав багато нар. пісень і дуже гарно співав. І сам грав на скрипці і кобзі. А ви знаєте, як називаються люди, які грають на кобзі?

Так називається. книжка Т. Ш. „Кобзар”, де зібрано дуже багато віршів поета.

У кожного з вас вдома, напевно, є  така книжка.

– А зараз ми послухаємо пісню про кобзаря.

Пісня „На розпутті кобзар сидить”

Не стихає, не стихне ніколи

Не поляже у вигаслу тінь

Твій, Тарасе, нескорений голос

В серці вдячних тобі поколінь.

Вчитель. Т. Г. Шевченко писав правдиво, щиро, чесно. Він був справжнім співаком нашої знедоленої України. Його думку, його пісні ніколи не забуде укр. народ. І в нашому місті вшановують люди пам'ять Кобзаря. У нас є вулиця, яка носить ім'я Шевченка, є пам'ятник Шевченку.

Шевченко заповів ......

Як і заповідав поет, його поховано над Дніпром, на високій горі, яку в народі називають Тарасовою.

Вірш „На могилі Т. Г. Шевченка”

                                                        В. Сосюра.

Шевченко дивиться на нас

З гори Чернечої, з могили.

Вчитель. А зараз, діти, і ми вшануємо

пам'ять великого Кобзаря.

    У нашій країні, у радісні дні

     шевченкова пісня живе на землі:

У спільному колі

У вольній сім'ї

ми славу співати

Кобзарю тобі.

„Здійснення мрії”

        Щаслива є мати

        І син на землі

        І пам'ять народу

        І шана тобі.

 

 

Грицько Бойко                         Про дідуся Тараса

В зелені квітучій

Канів на Дніпрі.

Пам'ятник на кручі,

На крутій горі.

Тут лежить великий

Наш співець Тарас.

Та живий навіки

Він в серцях у нас.

І дорослі, й діти —

Всі сюди ідуть

І найкращі квіти

Кобзарю несуть.

У старій хатині

В кріпака колись

В тихий день весняний

Хлопчик народивсь.

У тяжкій неволі

Ріс малий Тарас.

Він не вчився в школі,

Він ягняток пас.

Вмерли мама й тато…

Сирота – в дяка.

Тут була й хлоп’яти,

Грамота гірка.

В пана бусурмана

В Петербурзі дні.

Кріпаком у пана

Був Тарас у нім.

Хоче малювати,

Прагне він до знань.

Та за це багато

Зазнає знущань.

Нишком він малює

Статуї в саду,

А вночі віршує

Про людську біду…

Та в людському морі

Стрілися брати,

Що зуміли в горі

Щиро помогти.

Викупили друзі,

Вільним став Тарас.

Чом же серце в тузі?

Біль чому не згас?

Гнули люди спину

На панів лихих.

Кріпака людину

Пан продати міг.

Мучились в неволі

Бідні трударі, —

Він про їхню долю

Пише в „Кобзарі”.

Сміливий і щирий

Був Тараса спів:

Він гострить сокири,

Кличе на панів!

Цар його в солдати

В дикий край заслав.

Малювать, писати

Кат забороняв.

Та малює й пише

Він таємно там.

Гнівні його вірші —

Страх несе панам!

Як дітей любив він!

Мріяв, щоб малі

Скрізь росли щасливі

На усій землі.

За ясну свободу,

світле майбуття

Він віддав народу

Все своє життя!

І його надії

Справдились, збулись:

Все про що він мріяв

Люд простий приніс!

В нас живуть всі люди,

Як одна сім'я

Дороге сьогодні

Всім його ім'я.

Тож як будеш часом

В Каневі колись —

Дідусю Тарасу

Низько поклонись!