Маніфест батальйону Донбас

Матеріали про загиблих учасників АТО

Два роки тому, наша школа стала тимчасовим прихистком для  батальну територіальної оборони Донецької області «Донбас».

Неповний список полеглих Батальйону Донбас, яких знала наша школа. Вічна Слава героям.

Архіпов Василь Васильович "Дід"

Дата та місце народження: 31 жовтня 1956 р., м. Макіївка, Донецька область.

Дата та місце загибелі: 23 травня 2014 р., с. Карлівка, Мар'їнський район, Донецька область.

Звання: Доброволець.

Посада: Стрілець.

Підрозділ: Батальйон територіальної оборони Донецької області "Донбас".

Обставини загибелі: Загинув у бою з терористами біля села Карлівка, потрапивши у засідку. Був важко поранений. Відстрілювався до останнього патрона. Був розстріляний при спробі самопідриву. Разом з Васильом загинули М. Козлов, О. Мірошниченко, О. Ковалишин та "Рябий".

Відгук сім ї полеглого.

"Дед" - мой папа! Когда он уезжал туда, он уже знал, что может случиться, но не боялся! Он всегда мне говорил: "Дочка, за Родину нужно сражаться!" Нам сейчас очень тяжело, он был стержнем всей нашей семьи, но ваши слова позволяют держаться! Я знаю, что он герой. Спасибо, вы тоже это знаете!

Папа родился в обычной семье шахтера. По национальности русский человек, говорящий по-русски, но с большой украинской душой. Про него можно сказать, человек "100%", он всегда жил на 100%, ощущая жизнь каждый день: если любил, то безумно; если дарил цветы, то охапки; если за рулем, то 220 км/ч. Он говорил мне всегда: "Я лучше один раз напьюсь свежей крови, чем 300 лет буду есть падаль".

Он не был идеалом, не любил правила, но он всегда поступал, как велит ему его сердце, не блефуя, особенно перед самим собой. Закончил техникум, отслужил на границе и, как многие у нас, пошел работать на шахту. Проработал 10 лет. Пока работал на шахте, занимался спортом, стал мастером спорта. Потом 8 лет - тренером, спортивным судьей. К нему приходили маленькие мальчики по 11 лет, а уходили от него уже мужчинами, имеющими семьи.

С работы сразу бежал на тренировки, с тренировок - обратно на работу, сборы, соревнования. Жена еще тогда привыкла верить в него и ждать, пока он отдавал себя чужим детям. После распада СССР стал заниматься бизнесом, строил свой путь с нуля, добивался успеха.

Перенес инсульт, на обоих глазах появилась катаракта.... ушел на пенсию!

Если вы меня спросите, какое качество его характера помогало, а какое мешало ему жить, отвечу однозначно на оба вопроса - это безоговорочное доверие людям. Он всегда верил людям и в людей, от чего часто страдал, но никогда не переставал верить. У нас дома всегда жило много народу, он всем давал крышу над головой! Помогал людям и не брал денег, хотя жил на одну пенсию...

С 21 ноября 2013 года жил с мыслями о "майдане", каждый разговор с ним сводился к ситуации в стране и событиях в Киеве. Говорил: поеду на майдан, я просила не ехать: "Пап, куда ты поедешь со своим сердцем, ты очень нужен моим еще не родившимся детям", - он смеялся, но мысли не оставлял!

События с 18 по 21 февраля мы переживали всей семьей, прикованные к телеэкрану, не спали, не ели, молились, как сотни, нет, даже тысячи семей в Украине.

Когда начали подниматься пророссийские настроения на Донбассе, он очень переживал, ходил в военкомат, ему сказали, что пенсионеры не нужны, тогда четко решил стать добровольцем.

Помню его счастье, когда ему перезвонили из батальона и попросили приехать. Ни секунды не раздумывая, он сказал: "Я буду", - в сердце родилась надежда на победу, глаза светились, он знал, как это опасно, но не боялся ничего, была одна мотивация - "процветающая свободная Украина".

Никто из семьи не мог его остановить, но мы и не пытались, мы верили в него, знали, что по-другому он не может! Он всегда в своей жизни помогал тем, кому нужна помощь. Сейчас же помощь нужна Украине и нам всем, и он не мог смотреть со стороны, оставаясь безучастным, как Украина и украинцы просят о помощи.

Несмотря на свой возраст, папа оставался романтиком, не прекращая мечтать. Собрав все свои таблетки, документы и запасное белье, уехал в батальон. То время, пока он был в "Донбассе", он был счастлив, он знал, что Украина скоро победит. Каждый раз, звоня домой, улыбался, голос бодрый, веселый, молодой... Рассказывал, какие люди рядом с ним. Гордился тем, что он часть такого "батальона".

Нам хочется на весь мир кричать, какой у нас папа. Он всегда жил по принципу: "Люби Родину больше, чем свою жизнь. Сердце отдай людям. Душу - Господу Богу. А честь оставь себе". Так с ним и случилось. Душу отдал, а честь сохранил».

Єфіменко Василь Вікторович "Бізон"

Дата та місце народження: 31 січня 1971 р.,

м.Березівка, Красноярського краю, РРФСР.

Дата та місце загибелі: 15 липня 2014 р., м. Горлівка, Донецька область.

Звання: Старший сержант резерву.

Посада: Командир відділення.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ "Донбас".

Обставини загибелі: Близько 4:00 під час виконання службово-бойового завдання на підступах до міста Горлівці Донецької області внаслідок нападу із засідки та обстрілу терористами групи бійців резервного батальйону НГУ «Донбас» четверо з них дістали осколкові та вогнепальні поранення різного ступеню тяжкості. Дорогою до Артемівської міської лікарні старший сержант резерву Єфіменко помер від наслідків тяжких поранень.

Сімейний стан: Залишилися батьки, дві сестри-близнючки, цивільна дружина та троє синів (двоє - від двох попередніх шлюбів та один усиновлений).

Місце поховання: м. Київ, Кладовище "Південне".

Василь виріс у родині робітників, яка 1973 р. переїхала з Красноярського краю до України – на будівництво нового міста енергетиків Прип’яті. З другого класу навчався у дитячо-юнацькій спортивній школи, де займався боротьбою самбо, виборов низку нагород на районних та обласних змаганнях. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС евакуйована із зони радіоактивного лиха родина переїхала до Києва, де 1989 р. Василь закінчив СПТУ, здобувши спеціальність слюсара-монтажника з ремонту турбоагрегатів. Навесні того ж року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у лавах внутрішніх військ МВС. У числі найкращих новобранців пройшов курс підготовки в навчальній частині ВВ, що в місті Золочеві Львівської області, потім служив у дислокованій у Дніпропетровську військовій частині з охорони важливих державних об’єктів (серед яких, зокрема, ВО «Південний машинобудівний завод»). Додому, у столицю вже незалежної України, він повернувся в погонах старшого сержанта. З 1993 р. працював у Чорнобилі, на одному з підприємств зони відчуження, а за рік керівництво направило його на навчання до факультет інформатики філіалу КПІ в місті Славутичі, де 1999-го він здобув диплом програміста.

У травні 2014 р. Василь Вікторович, що на той час працював головним інженером однієї із столичних ІТ-фірм, дізнався про формування батальйону «Донбас» і невдовзі обійняв у ньому посаду командира відділення. За традицією підрозділу, отримав позивний «Бізон» (так однополчани прозвали його за добру фізичну підготовку). 11 липня 2004 р. у складі підрозділу Василь Вікторович вирушив на Схід, у район АТО. Вже за чотири дні, близько четвертої ранку, виконуючи бойове завдання на підступах до міста Горлівки, група «донбасівців» потрапила під вогонь ворожої засідки. У запеклому бою Єфіменко дістав тяжке поранення і, попри зусилля побратимів та медиків, дорогою до лікарні помер. Серед рідних, друзів та однополчан, які 18 липня проводжали Василя Вікторовича в останню путь, були усі троє його синів...

Піддубний Віталій Володимирович "Сват"

Дата та місце загибелі: 26 липня 2014 р., м. Лисичанськ, Луганська область.

Звання: Молодший сержант резерву.

Посада: Стрілець.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ "Донбас".

Обставини загибелі: Загинув під час перевезення з Артемівська продуктів для взводу. Машина була обстріляна з кулемета з засідки під Лисичанськом.

Сімейний стан: Залишились дружина, донька 3,5 років та старший син.

Місце поховання: с. Миропілля, Краснопільський район, Сумська область.

Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Романенко Олександр Трохимович "Скіф"

Дата та місце народження: 19 липня 1960 р., смт. Стара Синява, Хмельницька область.

Дата та місце загибелі: 19 серпня 2014 р., м. Іловайськ, Донецька область.

Звання: Прапорщик резерву.

Посада: Старшина роти.

Підрозділ: 2-й Батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

Обставини загибелі: Загинув 19 серпня 2014 р. у бою під час звільнення міста Іловайська Донецької області від кулі снайпера, рятуючи пораненого товариша.

Сімейний стан: Залишилася дружина, син та донька.

Місце поховання: смт. Стара Синява, Хмельницька область.

Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

1977 р. закінчив Старосинявську середню школу №1, навчався у одному із хмельницьких ПТУ за спеціальністю "електрик". У грудні 1978 р. призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил СРСР.

Обіймав посаду механіка-водія ракетного транспортера МАЗ-543 в одному з військових училищ у м. Казань Татарської РСР РРФСР (Приволзький військовий округ), пізніше, у січні 1980-го, направлений для подальшого проходження служби до складу Обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан, де був призначений водієм автомобіля КамАЗ-5320 425-го окремого автомобільного батальйону 59-ї армійської бригади матеріального забезпечення 40-ї армії (військова частина польова пошта 13354, м. Пулі-Хумрі, провінція Баглан).

Після звільнення в запас у січні 1981 р. повернувся на батьківщину, у червні 1985-го з відзнакою закінчив Кам’янець-Подільський радгосп-технікум (Хмельницька область) за фахом "електрифікація народного господарства". У 1985 - 1987 рр. заочно навчався у київській Українській сільськогосподарській академії, працював інженером-електриком, медичним техніком у Старосинявській районній лікарні.

1987 р. за власним бажанням знов був призваний до лав ЗС СРСР, 11 квітня наступного року закінчив школу прапорщиків Прикарпатського військового округу, отримавши військове звання "прапорщик". Служив начальником майстерні 40-ї армії Туркестанського військового округу, пізніше призначений заступником командира розвідувальної групи 459-ї окремої роти спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу ЗС СРСР (військова частина польова пошта 44633, м. Кабул). Неодноразово брав участь у бойових операціях, нагороджений орденом Червоної Зірки (17.12.1990) та медаллю "За відвагу" (1.02.1989).

З 1989 р., після виведення частини до СРСР, служив у Туркестанському військовому окрузі (м. Самарканд Узбекської РСР). Здійснив 42 парашутні стрибки, на змаганнях з бігу виборов звання чемпіона округу з легкої атлетики. Брав участь у зйомках художнього фільму "Афганський злам". У травні 1992 р. звільнився у запас.

Повернувся на батьківщину, у 1992 - 2005 рр. працював начальником охорони фірми "Інком" та ТОВ "Вега", пізніше - директором будинку-інтернату для людей похилого віку. 2 листопада 2010 р. обраний Старосинявським селищним головою. Брав активну участь у громадському русі ветеранів-"афганців". З 1996 р. очолював Старосинявську районну організацію Української спілки ветеранів Афганістану, став соавтором виданої 2005 р. книги "Оце і є моя війна", готував матеріали для другої книги - про "афганців"-уродженців району, які живуть за його межами... Нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни".

Після подій Революції Гідності навесні 2014 р., ще на початку анексії Росією Кримського півострова, Олександр Трохимович, попри свої вік та посаду, одразу ж відреагував на загрозу незалежності і територіальній цілісності України - зібрав «тривожну валізу» і звернувся до військового комісаріату - але його відмовилися призвати до війська через вікові обмеження, що діяли на той час. Коли син-студент поділився з ним прагненням стати до армійських лав, він зупинив його, заперечивши: мовляв, тобі ще рано, ти вчися – а я воюватиму, бо вмію це робити… А потім – оформив відпустку й поїхав...

Він записався до добровольчого батальйону територіальної оборони "Донбас", отримавши позивний "Скіф", 23 травня брав участь у запеклому бою з терористами угруповання "Восток" у с. Карлівці Мар’їнського району Донеччини. Після включення підрозділу до складу Національної гвардії України уклав контракт про проходження служби у військовому резерві НГУ, обійнявши посаду старшини роти резервного батальйону спеціального призначення НГУ "Донбас". Після проходження підготовки у червні 2014 знов повернувся до району антитерористичної операції, брав участь у визволенні від терористів населених пунктів Донецької і Луганської областей, зокрема, Артемівська, Лисичанська, Попасної, Курахового, Іловайська.

Як згадують побратими, він завжди носив на своєму "камуфляжі" свою "афганську" нагороду - орден Червоної Зірки, але цей своєрідний оберег не захистив його від кулі снайпера...

Дата та місце народження: 25 січня 1976 р., с. Нова Могильниця, Теребовлянський район, Тернопільська область.

Костюк Віталій Валерійович "Улибка"

Дата та місце загибелі: 19 серпня 2014 р., м. Іловайськ, Донецька область.

Звання: Солдат резерву.

Посада: Кулеметник.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ "Донбас".

Обставини загибелі: Загинув 19 серпня 2014 р. у бою під час звільнення Іловайська Донецької області.

Сімейний стан: Залишилася 88-річна бабуся (померла наприкінці 2014 р.)

Місце поховання: с. Дзендзелівка, Маньківський район, Черкаська область.

Указом Президента України № 892/2014 від 27 листопада 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Віталій народився на Тернопільщині, а пішов до школи в одному з населених пунктів уздовж Байкало-Амурської залізничної магістралі, на будівництві якої тоді працювали його батьки. Його мати тяжко захворіла і невдовзі після повернення до України померла, батько залишився на БАМі, де одружився вдруге і згодом переїхав до російського міста Новгорода. Віталій зростав у родині його тітки, у селі Дзендзелівці Маньківського району Черкащини, де закінчив вісім класів середньої школи, потім вступив до Тернопільського вищого професійного училища. 1993 року, здобувши спеціальність зварювальника, невдовзі був призваний на строкову військову службу, яку проходив у частині Збройних Сил України, дислокованій у місті Феодосії Автономної Республіки Крим. Після звільнення у запас спочатку спробував зайнятися підприємництвом, відкривши кіоск у рідному селі. Згодом працював будівельником в Одесі та Києві, а потім – вирішив податися на заробітки за кордон. У Москві його творча натура й золоті руки швидко знайшли застосування – він став майстром із виготовлення та встановлення меблів. Здавалося, у столиці Росії він знайшов своє щастя: офіційне працевлаштування, пристойне житло, нарешті – дівчина-москвичка, з якою у нього зав’язалися романтичні стосунки і на прохання якої він почав оформляти документи на отримання російського громадянства…

Від початку Революції Гідності Віталій уважно стежив за подіями в українській столиці, часто розмовляв про це із двоюрідною сестрою-киянкою Наталією, і, за її словами, він страждав від різкого контрасту між тим, що тоді відбувалося в Києві, і тим, як ці події висвітлювали російські ЗМІ… А потім почалася анексія Криму, і він побачив на телеекрані військове містечко, у якому колись служив – у облозі «козаків», «ополченців» і «зелених чоловічків»... Віталій не приховував свого обурення і не розділяв утвореної пропагандою атмосфери ейфорії серед московських колег, знайомих та своєї дівчини, що стало причиною для конфліктів. А остаточно чашу його терпіння переповнила бійка з сусідами, які кулаками намагалися довести українцю: «Крим наш!..». Він кинув усе й приїхав до Києва – влаштувавшись тут на меблеву фабрику і орендувавши квартиру, став звертатися до різних добровольчих підрозділів, зрештою зупинивши свій вибір на резервному батальйоні спецпризначення Національної гвардії України «Донбас». Саме заради оформлення на службу до військового резерву НГУ він востаннє їздив на рідну Тернопільщину – щоб відновити загублений під час своїх мандрів світом військовий квіток.

Невичерпний оптиміст, людина веселої вдачі (за що він отримав позивний "Улибка"), у районі АТО він із гумором долав труднощі похідного життя і напругу боїв. Після його загибелі один із побратимів опублікував на «Ютубі» коротке відео, на якому, почувши жартівливе запитання про кількість російськомовних малюків, яких він з’їв як справжній «фашист-бандерівець», Віталій сміється, а потім, серйознішим тоном і російською мовою відповідає: «Ты знаешь, в Попасной к нам много маленьких детей приводили…», і додає, знов із сміхом: «Но у меня не было с собой столовых приборов…».

Саме "Улибці" судилося першим зі складу батальйону «Донбас» загинути 19 серпня 2014 року, під час другого штурму міста Іловайська, що на Донеччині. Як згадували побратими, солдат резерву Костюк під час зачистки міста рухався попереду підрозділу і, потрапивши під обстріл, встигнув вогнем із свого кулемета прикрити своїх товаришів, але сам не вберігся…

За рішенням рідних 22 серпня Віталія з військовими почестями поховали на Черкащині, на сільському кладовищі, поруч із могилою двоюрідного брата, який помер дев’ятьма роками раніше. У Дзендзелівці героя разом із членами родини та однополчанами проводжали у останню путь всім селом, на вулицях якого вперше лунало: «Герої не вмирають!». Сумували за полеглим і на Тернопільщині… Родичі приховували від його 88-річної бабусі, Ярослави Антонівни, що Віталій збирається йти на війну, але змушені були повідомити їй про його смерть. Біль втрати підкосила здоров’я літньої жінки – наприкінці 2014 року вона також відійшла у вічність…

На будівлі Дзендзелівської загальноосвітньої школи, де колись навчався Віталій Костюк, в пам’ять про нього було урочисто відкрито меморіальну дошку, на який він сяє життєрадісною усмішкою – як завжди…

Дата та місце народження: 30 липня 1977 р., м. Запоріжжя.

Прокуратов Максим Борисович "Мега"

Дата та місце загибелі: 26 серпня 2014 р., м. Іловайськ, Донецька область.

Звання: Солдат резерву.

Посада: Старший водій.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

Обставини загибелі: Загинув 26 серпня 2014 р. під час артилерійського обстрілу російськими бойовиками міста Іловайськ (Донецька область).

Сімейний стан: Залишились мати, три сестри та брат.

Місце поховання: м. Запоріжжя.

Указом Президента України № 892/2014 від 27 листопада 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Максим виріс у багатодітній родині, в чотирирічному віці втратив батька. Хоч як було складно хлопцю торувати життєвий шлях – на ньому чимало здобутків. Приміром, Максим став високопрофесійним водієм, у посвідченні якого були «відкриті» всі категорії.

Ще у квітні, прагнучи захищати рідне місто, він записався до запорізької «Самооборони», протягом майже двох місяців чергував на блокпосту на нікопольському напрямку. «Дуже спокійна, виважена, порядна людина…» – таким він запам’ятався друзям-«самооборонівцям». Потім, розуміючи, що доля країни вирішується не лише в Запоріжжі, Максим Борисович став до лав резервістів батальйону «Донбас», обійнявши посаду в автомобільному відділенні взводу матеріально-технічного забезпечення та отримавши позивний «Мега».

Під час запеклих боїв за Іловайськ унаслідок ворожих обстрілів у підрозділі вціліла лише одна вантажівка – солдата резерву Прокуратова. Протягом кількох днів на своєму «Уралі» безстрашний водій за кілька десятків кілометрів, прориваючись ґрунтовими шляхами під вогнем противника, доставляв на передову, для своїх однополчан, життєво необхідні вантажі: боєприпаси та харчування. І щоразу, коли він повертався до побратимів з чергового небезпечного рейсу, вони бачили на його обличчі життєрадісну усмішку, що свідчила про зневагу до ворога – мовляв, хоч як у нього стрілятимуть, він все одно зуміє проскочити!

На жаль, його везіння вичерпалося 26 серпня в Іловайську, вже коли замкнулося оточення навколо міста – життя Меги обірвав вибух ворожої міни… Менш ніж за місяць до того, 30 липня, Максим Борисович відзначив 37-річчя.

Земляки-«самооборонівці» зуміли розшукати його тіло в моргу міста Волновахи й повернути солдата додому. Його проводжали в останню путь від майданчика перед будівлею Запорізької облдержадміністрації, де розташовано штаб «Самооборони». Після траурного мітингу, у якому разом із рідними та близькими, друзями та бойовими побратимами взяли участь керівники області й міста, чимало простих городян, хоробрий воїн знайшов вічний спочинок на

Правобережному кладовищі Запоріжжя.

Сищенко Сергій Миколайович "Сич"

Дата та місце народження: 8 грудня 1966 р., с. Романівка, Білокуракинський район, Луганська область.

Дата та місце загибелі: 31 серпня 2014 р., с. Червоносільське, Амвросіївський район, Донецька область.

Звання: Сержант резерву.

Посада: Стрілець.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

Обставини загибелі: 29-30 серпня 2014 р. перебував з рештками батальйону "Донбас" у с. Червоносільське. Відмовився здаватись у полон до росіян. З двома бійцями намагався самостійно вийти з оточення, але був захоплений до полону. 31 серпня 2014 р. усі троє перебували у місці, яке нагадувало в`язницю неподалік від Іловайска. Був забраний з камери сепаратистами та, як вони пізніше сказали - страчений - як місцевий "зрадник". Зі слів сепаратистів, перед розстрілом сам собі викопав могилу. Тіла його ніхто з товаришів не бачив, як і не чув звуків розстрілу.

Дмитренко Віктор Іванович "ВДВ"

Дата та місце народження: 11 січня 1961 р., с. Гавриловка, Лазовський район, Харківська область.

Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Червоносільське, Амвросіївський район, Донецька область.

Звання: Старший лейтенант резерву.

Посада: Командир роти.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

Обставини загибелі: Ранком 29-го серпня 2014 р., під час виходу т.зв. Зеленим коридором з Іловайського котла, їхав у кузові броньованої вантажівки КАМАЗ у складі автоколони батальйону "Донбас" по дорозі з с. Многопілля до с. Червоносільське. Коли КАМАЗ вже в`їзджав до с. Червоносільське, по ньому вистрілів російський танк. Кабіну вантажівки розірвало, а потім здетонував боєкомплект у кузові. Загинув у КАМАЗі разом з Стафом, Рухою, Контрою, Кавказом, СВД, Русом та Лисим. Рештки ВДВ доки що не знайдені (не ідентифіковані).

1 липня 2015 р. на честь Віктора його позивним - "ВДВ" - названо один із танків танкової роти 46-го окремого батальону спеціального призначення ЗСУ «Донбас-Україна».

Дата та місце народження: 19 грудня 1992 р., м. Олександрія, Кіровоградська область.

Гордій Олексійович "Банг"

Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Червоносільське, Амвросіївський район, Донецька область.

Звання: Солдат резерву.

Посада: Кулеметник.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ "Донбас".

Обставини загибелі: Загинув 29 серпня 2014 р. у с. Червоносільське під час бою з російськими десантниками: піднявся на повний зріст з кулеметом у руках та почав стріляти вбік супротивника. Дістав поранення, несумісні з життям, з крупнокаліберних кулеметів. 3-го вересня тіло Банга разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. Був упізнаний родичами та похований.

Сімейний стан: Гордій був сиротою, у нього залишилася лише 85-річна бабуся.

Місце поховання: м. Олександрія, Кіровоградська область, Верболозівське кладовище.

Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У 4-річному віці Гордій втратив мати, його виховували бабуся і дідусь. У рідній Олександрії до 2008 року навчався у середній загальноосвітній школі №15, у червні 2011 року закінчив ПТУ №17, здобувши фах верстатника широго профілю. Відомий у місті як активист неформального руху вболівальників столичного футбольного клубу "Динамо". Захоплювався малюванням та танцями у стилі хіп-хоп. Був призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил України, згодом продовжив службу за контрактом. У грудні 2013 р. звільнився у запас і повернувся до Олександрії. Під час Революції Гідності став до лав активістів місцевої Самооборони, чергував на олександрійському блокпосту. Згодом, підписавши контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України, був зарахований до резервного батальйону спеціального призначення "Донбас". Брав участь у багатьох боях з визволення населених пунктів Донбасу. Після трагедії "іловайського котла" друзі Гордія відшукали його тіло в одному з дніпропетровських моргів...

Євгенія Єфремова: "Ми одні з перших дізналися, що Гордій загинув, відразу й вирішили, що знайдемо тіло та поховаємо друга з честю, а на могилі встановимо пам’ятник. Старенька бабуся сама б з цим не впоралась. Командування батальйону «Донбас» повідомило нам, що в Гордія поцілив снайпер, але потім його тіло транспортували вантажівкою з боєприпасами, які постійно вибухали і тому від бійця мало що залишилось. А доки під Іловайськом тривали бої, то вивезти звідти тіло загиблого у військових можливості не було. У подальшому з пошуками ніхто не допомагав. Але ми не зупинялися. Телефонували до дніпропетровських лікарень, моргів, бо пам’ятали останні слова Гордія. По телефону він казав, що скоро вибереться з пекла живим та неушкодженим і приїде додому..."

Однополчанин із позивним "Ромео": "Я вам хочу сказать, что Гордей был всегда веселый. Я вспоминаю, как он любил примерять каски, ходил в них и смеялся. В какой-то мере он оставался ребенком, но с другой стороны - это был уже взрослый мужчина. Я хочу передать всем, чтобы вы гордились своим сыном, своим земляком, что воспитали такого. Это человек, которому можно доверить спину. Поверьте, мне 34 года, а ему - 21, но я бы доверил ему свою спину..."

Журналістка, користувач "Фейсбуку" Yliana Pereskotska: "Подивіться у ці вічі. На цей погляд молодої України. Добровольця, якого з нами вже немає. Це - Банг з батальону "Донбас". Сьогодні, у День святого Миколая, йому б виповнилось 22. Він би святкував. Ввімкнув би музику на ноутбуці і усі б танцювали. Сміявся більше всіх. Заряджав би усіх позитивом, бо він був таким. Позитивним з гарячим серцем. З ним хотілось жити і дивитись у світле майбутнє. Це один з перших хлопців, з яким я познайомилась, коли вперше поїхала у липні на Схід. Командир його взводу сказав, нам, журналістам, що він розповість, як вони звільняли блок-пост та забрали трофейну машину зі зброєю. Дивлюсь і бачу, що перед мною зовсім юний хлопець.

- Скільки тобі років ?- запитую я. Що ти тут робиш ? А батьки знають?

- Я захищаю свою країну. Мені 21. Я сирота. Залишилась бабуся, якій я дзвоню. Маю змогу поїхати за кордон, як мої друзі, і не думати про це все, але я залишився тут і пішов добровольцем, бо це мій обов'язок.

Я завмерла. У мене не було слів. Я пишалася НИМ. У Курахово він позичав мені ноутбук і показував свої тату. У нього був кулемет і на операції він збирався одним із перших. Всі пам'ятають його усміхненого. Гордій загинув в Іловайську. 29 серпня. Йому могло б виповнитися 22. Він би міг будувати разом з нами Україну... Герої не вмирають! Вічна пам'ять!.."

Мельничук Роман Вікторович "Санта"

Дата та місце народження: 16 серпня 1990 р., м. Вінниця.

Дата та місце загибелі: 12 лютого 2015 р., с. Логвинове, Артемівський район, Донецька область.

Звання: Солдат.

Посада: Сапер.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ "Донбас".

Обставини загибелі: Загинув 12 лютого 2015 р. під час проведення «зачистки» територій від залишків незаконних збройних формувань в селі Логвинове, що розташоване на трасі Дебальцеве — Артемівськ (Донецька область). В цьому бою також загинули: солдат А. Камінський, солдат В. Самойленко, сержант А. Поліщук та сержант В. Панчук.

Сімейний стан: Залишилися мати, сестра.

Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Карбан Дмитро Сергійович "Бейн"

Дата та місце народження: 29 грудня 1991 р., м. Юктали Тиндинський, РРФСР.

Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Червоносільське, Амвросіївський район, Донецька область.

Звання: Солдат резерву.

Посада: Номер обслуги-далекомірник.

Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ "Донбас".

Обставини загибелі: Ранком 29-го серпня 2014 р., під час виходу т.зв. Зеленим коридором з Іловайського котла, їхав у кузові броньованої вантажівки КАМАЗ у складі автоколони батальйону "Донбас" по дорозі з с. Многопілля до с. Червоносільське. Коли КАМАЗ вже в`їзджав до с. Червоносільське, по ньому вистрілів російський танк. Кабіну вантажівки розірвало, а потім здетонував боєкомплект у кузові. У КАМАЗі загинули Стаф, ВДВ, Контра, Руха, Кавказ, Рус, СВД та Лисий. Бейн встиг вискочити з кузову КАМАЗу до вибуху, але потрапив під кулеметну чергу. Дістав кілька важких поранень та за кілька годин помер вночі у с. Червоносільське. Рештки Бейна доки що не знайдені (не ідентифіковані).

Ігор ТИХАН, Вишгородська самооборона (матеріал у газеті «Вишгород»):

В Іловайському котлі загинув Дмитро Карбан із Артемівська. Познайомився я з Дмитром на Майдані у лютому 2014-го. Він приїхав до Києва у січні — втративши практично всі стосунки із своєю родиною: навіть рідна мати не подарувала йому «зв’язки з київською хунтою». 12-річний брат Дмитра телефонував йому потайки і казав: «Дімка, я тобой горжусь».

 Після Майдану Вишгородська самооборона прихистила його в себе. Разом із нашими хлопцями Дмитро Карбан стояв на блокпосту на ГАЕС. Як тільки оголосили набір до батальйону «Донбас» — Дмитро одним із перших пішов добровольцем у зону АТО. Про загибель Дмитра Карбана мені повідомили товариші з його загону. Розповідали, що загинув, як воїн — у бою. Помер від втрати крові – автоматна черга перебила артерії на ногах, а удар крупнокаліберної кулі у бронежилет зламав грудну клітину хлопця.

Згадую Дмитра як дуже скромну, чесну, відкриту, ба навіть довірливу людину. 20-річний хлопець щиро вірив, що в Україні можна — і треба! — змінити життя на краще. Він просто-таки заряджав своїми надіями, що ми можемо, що ми гідні того, щоб жити у світлій країні. Коли я слухав його, то ловив себе на думці: «Саме такі люди повинні керувати державою». Україна має бути такою ж чесною, відкритою, з блискучими дитячими очима, в яких надія на світле майбутнє і віра, що ми не просто дочекаємося його, а зробимо нормальне життя в Україні власними руками. Ми не можемо зрадити Дмитра, який загинув за наше з вами краще життя. Ми зобов’язані змінити ситуацію в державі — кожен на своєму місці...