Матеріал для проведення виховного заходу "Родиннопобутові обряди Чернігівщини"

 

 

Родинно - побутові обряди на Чернігівщині

 

ВСТУП

 

Родинно - побутові обряди є часточкою духовної культури, що складається з досвіду життєдіяльності соціальних суб'єктів, а також включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народу, щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей.

Родинно-побутові обряди поєднали в собі особливості національного та загальнолюдського життя. Тобто були сформовані на основі духовної, релігійної та національної культури та її цінностей, а також індивідуально розроблені, уособлені та забарвлені людством.

 Життя людини починалося з родини. В родині відбувалося зростання та розвиток члена сім’ї, формувалися обряди пов’язані із щоденним життям та побутом. Саме тому родинно-побутові обряди займають особливе місце у формуванні та розвитку українського етносу.

 Предметом нашого дослідження ми взяли українське весілля.Так як духовну та змістову основу українського весілля складають традиції передачі суспільного та культурного досвіду: традиції шанування батьків, рідні, хліба, праці. Під час весілля відображаєть зв’язок між поколіннями, передача життєвого, духовного та культурного досвіду від покоління до покоління. Крім цього весілля вміщує й інші традиції:

а) використання символів: рушників, зерна, вогню, гільця, вінків, квітів, води;

б) традиція весільних чинів: свати, дружби, старости, дружки, почот, перезви, свахи, дружина,  складають головні дійові особи весільної обрядовості — з боку молодого та з боку молодої. Головними фігурами, зрозуміло, є наречені, а вже навколо них здійснюються обрядові дії.

в) художні традиції виражаються в широкому використанні весільного фольклору: пісень усної народної творчості, танців, музики. Вони складають багату спадщину художньої культури, в якій відтворилась пісенна, музична, хореографічна, поетична, театральна, декоративно - ужиткова народна творчість, а також ігрове мистецтво;.

г) духовно-релігійна традиція, яка виражається в обрядовості благословіння, вінчання, використання ікон, свічок тощо.

Весілля є важливим елементом духовного життя українського суспільства. Воно охоплює такі його форми як суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби, цінності, традиції.

 Дослідивши весільні традиції ми зробили висновок, що весільні обряди досить різноманітні, вони різняться не лише на різних територіях України, але мають і місцеві відмінності.Загальна структура досліджуваних місцевих варіантів будується за єдиною схемою: сватання, плетіння вінка, випікання короваю, дівич-вечір, прикрашання гільця, посад молодих, виряджання молодої до свекрухи, обряди в домі молодого.

 Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що під час весільного дійства відбувається своєрідний процес передачі етнокультурної інформації між поколіннями, що забезпечує спадкоємність самобутності етносу і передачі традицій в сучасний цивілізований простір. Саме цей феномен потребує подальшого дослідження.

 

Передвесільні обряди

 

Українські весільні обряди, які ми маємо й тепер, розвинулися ще до Християнства. Обряди ці надзвичайно широкі й змістовні, і мають виразний дохристиянський ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться, як на істотну, найголовнішу частину побрання, без чого дівчина не може стати чиєюсь „законною" жінкою. Ще й сьогодні, як свідчать перекази старожилів, головною назвою парування молодих є слово „братися", побратися, побрання, яке використовувалося вдавнині.

Серед весільних пісень є багато дуже давніх, що натякають або свідчать про давні звичаї. В народніх святкуваннях і обрядах парування й побрання молодих грають важливу роль: воно провідне в веснянках, у Купайлі, воно ж відбивається й на таких святах-обрядах, як хапання калати, прив`язування колодок за кару хлопцям, що своєчасно не поженилися, і т. ін.

В українського народу міцно тримається звичай, що молодшої доньки не видають заміж, поки не вийде старша, і звичай цей свято бережеться й тепер.

Найчастіше  весілля відбувалося вдавнину восени, — по закінченні польових робіт. Та не відбувалося на релігійні празники. Обряд вінчання відбувався в неділю.

Починалося знайомство молодих на ігрових гуляннях «вулицях», «вигонах», «посиденьках».

Потім слідував обряд сватання.

Для цієї події випікався спеціальний хліб,  з яким свати йшли до батьків нареченої, щоб отримати дозвіл на шлюб. Свататися можна було не в будь-який день - у жодному випадку не в середу або п'ятницю! І лише після заходу сонця. Не прийнято було говорити про мету своєї подорожі, розмовляти по дорозі до дому нареченої. Сам час виїзду на сватання не розголошувався, так само як і маршрут. Щоб залишитися непоміченими, свати їхали не по головній вулиці, а городами, ховаючись від лихого ока. Хліб несли загорненим в рушник (якщо пропозиція приймалася, хліб залишався в домі нареченої, якщо ні - свати забирали його з собою).

 Переступивши поріг, свати сідали напроти балки, якою ділилася стеля, вона символізувала ідею опори (матері) хати. "Щоб наречена в дівах не засиділася" інколи сватам заборонялося сідати, в інших місцевостях сваха, увійшовши до дому,била п'ятою в поріг ("щоб наречена "не позадкувала"). Мету візиту прагнули завуалювати різними жартами-примовками. "У вас - товар, у нас - купець" або "У вас теличка. Хочемо купити", або чи "Не заблукала наша теличка, чи не у вас вона" і ін. Іноді, правда, говорили прямо: "Дівчину вашу прийшли сватати". Все залежало від свата- дотепного чоловіка, який вів переговори. Хорошою прикметою було доторкнутися до одвірка або дерев'яних частин меблів в домі нареченої. Обов'язково зверталися до сімейного вогнища, сваха неодмінно гріла руки (навіть в теплу пору року) біля печі, а дівчина, якщо хотіла заміж, сідала у печі i колупала глину.

З першого разу віддати дочку було не прийнято, прийнято було рази два відмовити, і сватам доводилося приходити ще і ще. Жениху, що не прийшовся до вподоби виносили гарбуз - "гарбуза". А свати, йдучи, закривали двері спиною, щоб дівчина взагалі заміж не вийшла.

 При вдалому сватанні обмінювалися хлібами з рушниками, свати тричі обходили навколо столу, хрестилися до образу і домовлялися про день оглядин, змовин, про дату їх проведення, а також про саме весілля.

Майбутня наречена спочатку питала дозволу у матері

 

 Ой ти, мати, пораднице в хаті,

Порадь мені, що людям сказати,

А чи мені рушнички давати?

А чи мені іншого чекати?

 

Староста під час заручин брав рушник, накривав ним хліб, клав руки наречених і перев'язував рушником. Після розв'язування наречена перев'язувала рушниками старостів. Це дійство супрводжувалося обрядовою піснею:

 

Рушнички ж мої, рушнички ж мої,

Тонкі та біленькі,

Я ж вас пряла, я ж вас пряла, —

Ніченьки не досипала.

Я ж вас робила,

Я ж вас робила,

Всіх ткачів обносила,

Я ж вас білила,

Я ж вас білила,

Всі береги обстелила,

Я ж вас дарила,

Я ж вас дарила,

Всю родину звеселила.

 

                       Два рушнички - старостам,

                                                     Третій — молодому;

 

                                                      Іще йому подарую

                                                      Хусточку шовкову.

                                                      Подивлюсь на молодого,

                                                      Йому усміхнуся,

                                                      Та з Василем молоденьким

                                                       Навік заручуся.

 

Після сватання відбувалися оглядини та змовини. На оглядинах свати розглядали оселю нареченої та цікавились хазяйством.Також домовлялися про весілля. Після змовин порушення домовленостей каралось штрафом.

Період від сватання до весілля тривав три тижні або місяць. Ця традиція збереглася і в наш час. А обряд сватання,оглядин,змовин злився воєдино і називається у різних місцевостях по-різному.

Рушники, якими дівчина перев’язувала старостів та нареченого вона мала вишити собі сама. Так старости могли судити про працьовитість та талановитість дівчини.

Велика увага у підготовці до весілля приділялась випіканню весільного короваю.

Коровайний обряд посідає особливе місце в структурі традиційного весільного обряду багатьох народів. Здавна хліб в українській традиції символізував добробут і благоденство, плодючість і продовження роду. Така висока смислова навантаженість хліба-короваю існує й понині. Каравай випікали і в нареченої, і в нареченого, або один на двох якщо гуляли одне весілля, але в давнину це була рідкість, а зараз це відбувається майже завжди. На цей обряд мати нареченої чи нареченого, згадує Машевська Галина Олександрівна жителька села Сокиринці Срібнянського району, кликала до своєї господи лише тих жінок, що щасливо жили у першому шлюбі,мали дітей і були гарними господинями. Про це свідчить і пісня:

 

Марусіна да матусенька,

 

Да по вулиці ходить,

 

Да сусідочок просить:

 

– Сусідочки, мої голубочки,

 

Да ходіть ви до мене,

 

Да до моєї хати

 

Коровай місити .

 

Таким чином, вони мали передати всі найкращі якості свого сімейного життя молодому подружжю. Існували численні заборони щодо вибору коровайниць. Не могли ними бути незаміжні дівчата, вдовиці, розлучені, жінки, які зле жили зі своїми чоловіками, у яких діти мерли, “нечисті”, омивальниці покійних тощо.

 Мати пригощала їх всілякими ласощами, щоб доброю та щасливою була доля дітей.

За коровайниць в основному брали сім-дев’ять жінок , адже числа сім та дев’ять – сакральні.Число коровайниць могло бути непарним, але вчиняли і місили коровай лише парна кількість жінок. Про це свідчить і пісня:

 

Чотири місило, чотири качало,

 

Чотири сажає, чотири виймає .

 

Цей звичай ніс у собі символіку парності, тобто наречені повинні були щасливо прожити в парі усе своє життя.

До складу коровайниць обов’язково мала входити мати, хрещена мати чи одружена старша сестра, які нерідко бували старшими коровайницями . Коли з якихось причин ніхто із родичок не міг бути старшою коровайницею, то нею ставала жінка із числа запрошених, яка найбільше розумілася на виготовленні короваю – краща коровайниця на селі або кутку.

Коровайниці приходили святково вдягнені, приносили з собою миску борошна, яйця, масло або хлібину. Ця традиція може мати декілька пояснень: взаємодопомога громади, обмін дарами між коровайницями та батьками наречених, відгомін родових відносин, коли увесь рід благословляв на шлюб наречених. Крім того, таке об’єднання продуктів від різних господарок мало на меті міцніше скріпити молоду сім’ю .

Вчиняли коровай звечора, напередодні весілля, або зранку. Перед тим старша коровайниця просила благословення у  хатнього хлопця, а якщо такого не було, запрошували сусідського, “щоб благословив коровай розчиняти”. Хлопець ставав біля ночвів, брав лопатку й нею хрестив борошно. При цьому він промовляв:

 

Прошу благословенства перший раз,

другий раз, третій раз!

На другий день ці жінки місили коровай, а виймати з діжі вже приходило все жіноцтво , як символ єднання родів нареченої та нареченого. І коли вчиняли коровай, і коли витягували з діжі, старша коровайниця тричі просила дозволу на це у батьків та старост (боярина, дружби, дружка – особи чоловічої статі):

 

Благословили їсти, пити,

Благословіть молоді коровай замісити

Благослови батьку

Коровай на стол виймати

І ви старости благословіть

 

Спочатку коровайницям відповідали батьки, а після вже старости:

 

Ми благословляєм

І Бог благословіт

 

На більшій частині України, каравай був круглої форми і складався з трьох частин. Нижню частину віддавали музикам, тобто чужим, середню – родині, а верхню – нареченим.

Спідню частину короваю з прісного тіста називали “дном”. На нього насипали овес (щоб молоді були дужі та здорові, як коні від вівса), клали гроші, копійки (щоб молоді були багаті). Окрім вівса і грошей, могли ще вкладати в коржі жито (символ життя), яйця (символ продовження роду та множинності), мак (оберіг від нечистої сили) .

 

Коли виробляли “дно” короваю, то співали:

 

Сам Бог дінце місить,

А Пречиста світить,

Янголи воду носять

І Господа-Бога просять .

 

Коли коровайниці ліпили коровай та прикрашали його то примовляли:

 

Благослови, Боже,

Ще й Божая Мати,

Цей коровай зліпити

І дім цей звеселити

 

Коровай садила коровайниця, після того вона мусила тричі стукнути лопатою в чільну стіну й промовити: “Печись, коровай, на три сини і дві дочки!” . Старшi коровайницi благословляли хату хлiбною лопатою. Вони хрестоподібно торкалися лопатою стiн, пpомовляючи: “На щастя, на здоров’я, на гроші, на дітей хороших” .Часом замітав і садив коровай у піч запрошений парубок – “кучерявий”. Його назва, можливо, пов’язана з тим, що кучері були символом плодючості та багатства. Тож не випадково протягом усього весілля кілька разів зустрічається кожух: свахи зустрічалися у вивернутих кожухах, наречених садили на кожух тощо. Коли садили коровай у піч, співали:

 

Наша піч регоче,

Короваю хоче,

А припічок заливається,

Короваю сподiвається.

 

Така увага до печі під час коровайного обряду і весілля в цілому пов’язана з тим, що на неї перенесена давня роль сімейного вогнища, вона символізувала об’єднання роду.

Існувала прикмета: як посадять коровай у пiч, стежать, хто першим зайде до хати, чоловiк чи жiнка. Так намагалися визначити, якої статi буде перша дитина у подружжя. Це ще раз підтверджує значення короваю як символу продовження роду.

Після того, як посадять коровай у піч, обов’язковим ритуалом коровайниць було миття рук. Крім того, жінки вмивалися водою з тістом, вмивали нею старосту і цілувалися навхрест. Ці дії були символом любові та щасливого майбутнього молодих. Воду, якою мили руки, виносили надвір, виливали під вишню, яка також була символом родючості, продовження роду молодих, а миску кидали через хату і при тому співали:

 

Ой ти мисю, мисю,

То налий води в мисю,

То ми ручки помиїм,

Та під вишеньку виллім,

Щоб вишенька ягодки родила,

Щоб Ганнуся Петруся любила

 

 

Виймали коровай двома лопатами і клали на віко з пікної діжі .За зовнiшнiм виглядом спеченого короваю намагалися вгадати майбутнє подружнє життя наречених. Коли коровай вдавався, це означало згоду в сім’ї, щасливе сімейне життя. Коли ж ні – тріскався, западав – то це віщувало неприємності, біду, несподівані зміни.

Коли спечений коровай вже стояв на столі, коровайниць обдаровували шишками, які вироблялися і випікалися разом з ним.

 

Прикрашання короваю було кульмінаційним моментом обряду і відбувалося близько опівночі в присутності роду. Квітчали коровай барвінком, калиною і квітами Іноді в центр короваю вставляли верхівку ялинки чи зелену гілку, що мала назву “їлко”, “їльце”, “гілце”, “хвойка”, “вітка”, “ялина” та ін. Прикрашання короваю зеленню не було розповсюджене на всій території України.

Коровай виносили в комору, ставили на заслану рушниками діжу і накривали.Там він знаходився аж до розподілу гостям.

Дружко просив благословення у батьків внести коровай. Коровай краяли на столі перед молодими ножем, колодку якого обмотували хусточкою нерозкраяним залишали лише денце. Дружко клав шматки розкраяного короваю на тарілку і разом з чаркою горілки підносив спочатку батькам, а потім частував хрещених батьків і всіх інших родичів. Цей порядок був незмінним. До короваю дружко припрошував словами: “Де це тут є молодої (молодого) батько (хтось інший), це дар Божи’ принят. За цей дар родичі обдаровували молодих, залежно від матеріальних можливостей – земельним наділом, худобою, бджолами, полотном тощо. Обмін дарами, на перший погляд, був неадекватним, адже за свій дар гості отримували лише шматок короваю. Проте цей обмін був глибоко символічним: адже хліб – найбільша святиня нашого народу. Вручаючи молодим подарунок, гості обов’язково висловлювали свої побажання молодій сім’ї, здебільшого у жартівливій формі:

_ Даруємо граблі й вила, щоб молода добрий барщ варила!

– Я їм дарую бджоли на зеленім дубі, щоб молодий і молода цілувались у губи!

_Дарую вам кістку, щоб свекруха любила невістку!

– А я дарую їм на вербі сороку, щоб молоді кликали на хрестини до року!

 

– Даруємо молодим коробку глини, щоб до року були хрестини!

_Дарую мішок пуху, щоб невістка не кривдила свекруху!

– Даруємо дуба з ралом, щоб син був генералом!

 

Крихти, що залишались після частування віддавали молодим.Вони повинні були з’їсти їх за три дні.

Наостанку денце з короваю, у якому були запечені гроші і овес, віддавали музикам.

Обдаровування короваєм могло тривати цілу ніч.

 

Сьогодні коровайний обряд також займає одне з чільних місць у весільній обрядовості. Однак, порівнюючи з кінцем XIX – першою половиною XX ст., коровай усе частіше замовляють у пекарнях і, відповідно, ніяких обрядових дій, пов’язаних з його виготовленням, не відбувається. Обдаровування ж проходить так само, як і колись. Повніше зберігся коровайний обряд у селах, більш віддалених від міста. Там і досі приділяється велика увага вибору коровайниць та іншим обрядовим діям, що спрямовані на забезпечення щасливого сімейного життя подружжя.

 

Перед весіллям дівчина запрошувала своїх подруг на дівич-вечір такими словами:

Ой, дружечки мої,

Ой,мої подружечки

Сватів рушниками пов’язала

Коханому хустку дарувала.

 

На дівич вечір приходили подруги молодої. Вони співали сумних пісень, оспівували тяжку працю та життя жінки, ворожили, грали в різні ігри, згадували безтурботне життя. Одним з атрибутів вечора було плетіння вінка для молодих. Вранці молодь ( в окремих областях лише дівчата чи хлопці) збирались та йшли до лісу збирати барвінок. Повернувшись, барвінок висипали на стіл і просили благословення у батьків віночок плести. Плетіння вінка символізувало плетіння долі, вічність життя, зв’язок поколінь. Починала плести вінок мати або жінка зі щасливою долею - плетениця. Барвінок складали у пучечки по три і зв’язували ниткою, до нього прив’язували слідуючий пучечок.Потім віночок передавався старшій дружці чи сестрі. Так само вінок плели і в нареченого. Сплетений вінок прикрашали колосками, калиною, квітами. Він був символом Матері- землі. Віночок клали на тарілку і просили у батьків благословення, потім урочисто клали на голову дівчині, бажаючи їй бути квітучою, родючою і багатою як свята Мати-Земля. Барвінком та квітами, що залишались прикрашали оселю, робили букетики для молодих, дружок, бояр.

Продовжувався обряд прикрашанням гільця. Гільце - це символ розквітлого молодого життя, символ дерева життя, воно святе, як і коровай, має магічну силу приносити щастя, відвертати зло, всяку зловорожу силу.

Ялинка-гільце повинно мати непарну кількість гіллячок. Його шукали і вирубували хлопці-буяри, а дівчата супроводжували їх піснями.

В дорогу, буяри, в дорогу,

Та рубайте ялину здорову,

Та рубайте ялину-деревце

Молодій Марусі на гільце.

Коли гільце було вже в хаті, то старша дружка просила дозволу у старости вити гільце. Староста благословляв, тоді дружка клала його на стіл, а брат (рідний чи двоюрідний, хрещений батько) стави на підставку чи в хлібину, коровай або спеціально спечений для цього калач. Співали:

Благослови Боже

І отець, І мати, Своєму дитяті

Гілечко ізвити

 

Вечеряючи, гості співали. Пісні були в основному невеселими, бо дівчина прощалася з дівоцтвом.

 

Дівчата, дівчата,

І я нині з вами,

Останню вечерю

Вечеряю з вами.

Останню вечерю

Останній разочок,

Бо більше не вийду

В вишневий садочок.

Бо більше не вийду

У сад зелененький, Бо

за мною вийде

Мій муж молоденький

Так закінчувався діви-вечір.

 

У суботу ранком дружки йшли до молодої з хлібом, їх садили за стіл, давали сніданок. Мати одягала доні віночок: «Щаслива будь, дочко, у весільному віночку», тримала ікону, а батько - хліб. Молода кланялась батькам, цілувала їх у руку, а також ікону і хліб.

Благослови, Боже,

І отець, і мати,

Своєму дитяті

На село вирушати.

Виряджаючи, мати кропила молоду свяченою водою й обсипала житом, жінки при цьому співали:

Мати дочку рядила,

Місяцем обгородила,

Зорею вперезала,

На село виряджала.

Дружки несли з собою повні хустки калачів і роздавали тим, кого запрошували на весілля. Запрошуючи на весілля, обов'язково заходили до хати, щоб не казали люди: «Просили на дорозі, щоб не були на порозі». Молода в хаті вклонялась, цілувала всіх і говорила: «Просили мама, просили тато і я вас прошу на хліб, сіль і на весілля». Якщо були в сім'ї дівчата, то запрошувались за дружок, а хлопці - за буярів. Дружок біля молодої ставало все більше. Йдучи селом, вони співали:

Ой що це за село,

Що в ньому весело?

ругом нього деревина,

Всередині цвіт-калина.

А в городі зілля -

Просимо на весілля.

По селі ми ходили

На весілля просили

Старого й малого,

Ще й Бога святого.

Востанню чергу йшли запрошувати на весілля до молодого.Дівчата співали під двором, виходила свекруха,запрошувала до хати, молода клала калач на стіл і запрошувала .Свекруха садовила гостей до столу та пригощала.

З тими ж піснями молода і дружки поверталися додому та чекали на нареченого. Молоді чіпляли квітку на верхівку гільця та сідали до столу.

Весілля зазвичай відбувалося в неділю. Зранку наречену готували до шлюбу: розплітали їй косу (найчастіше це робив брат), а потім дружки вплітали у волосся стрічки та монети, вкладали часник (як оберіг від напасті), одягали вінок та найкращий одяг, щоби показати, який скарб мусять віддавати в іншу родину.В давнину весільне вбрання складалося з вишитої сорочки, корсетки, спідниці та крайки. Деякі дівчата зав’язували на поясі рушника. На сорочці у молодої переважала вишивка із зображенням калини та квітів. Вінки або плели з квітів або бумажняні квіти оздоблювали воском. Однією з найголовніших прикрас , згадує Галина Олександрівна, було намисто.Саме його кількість і вирізняла наречену поміж дружок.Чим більше разків намиста, тим щасливіше і бвгатше мало бути життя майбутньої дружини. Намисто було склянне, різнокольорове.

Весілля починалося в хаті кожного з молодят. Коли молодий вирушав за молодою, дорогою його зупиняли (і не один раз!), вимагаючи викуп за наречену: доводилося відкуповуватися символічною сумою або частуванням. Торги проводились і у дворі молодої – відкуп вимагала ще й сім'я нареченої. На даний момент, з цієї традиції роблять цілу виставу, яка не тільки розважає гостей, а й перевіряє, на скільки наречений знає свою наречену, як оцінює свою долю.

   Коли приходив молодий, наречені ставали на рушник, щоби життя було довгим і гладеньким, їх благословляли батьки. Батьки тричі хрестили пару іконами та приговорювали: "Бог благословляє, і я благословляю на щастя, на здоров'я, на довгі роки". Отримавши батьківське благословення, наречені в голові шлюбної процесії йшли до церкви вінчатися.

Після церкви батьки зустрічали молодих хлібом- сіллю і гуляння продовжувалось у молодої.

По завершенню гуляння, ділили коровай. Після цього свахи приступали до "покривання" молодої: з неї знімали вінок і пов'язували жіночу хустку (колись одягали очіпок й намітку). Це символічне приєднання молодої до жіночого гурту знаменувало її остаточне прощання з дівуванням. Співали жалісних пісень. Після "покривання" неодружена молодь покидала весілля, а молоду виряджали до нової родини. Це - найбільш драматичний момент весілля, коли молода прощається зі своєю ріднею, матір'ю, хатою. На воза виносили посаг молодої, скриню, подушки... Весільний поїзд рушав до господи молодого, у дорозі придивлялися як вів себе кінь, хто переходив дорогу. У домі молодого їх зустрічала свекруха з іконами й хлібом. У нову хату молоду переводили через вогонь або ступала вона на долівку нового дому по білому полотну, простеленому від порога до столу. Як правило, невістка приїжджала до свекрушиного обійстя з чорною куркою у руках, яку вона кидала під піч, щоб стати рівноправною господинею у новій хаті. Після привітання й частування молоді  йшли відпочивати, а весілля вирувало аж до пізньої ночі.

На другий день гуляли лише жонаті чоловіки та заміжні жінки.

ВИСНОВОК

Національні традиції – це душа народу, поки вони передаються від батька до сина – живе та квітне Україна.

Весілля – це ціла низка родинно- побутових обрядів, які зберігають українські традиції, передають із покоління до покоління.

 Неймовірна краса весільних пісень, любов та шана хліба, батьків, власного краю – це те, що характеризує традиційні українські звичаї, та й об’єднує нашу велику, неймовірно багату неньку Україну. Тож обов’язок кожного українця вивчати свої традиції, дотримуватись їх, шанувати і берегти, передавати з покоління до покоління, щоб не вмерла душа народу!