Матеріал до уроку на тему: "Роман Тодося Осьмачки "Старший боярин"

Додаток до уроку на тему: «Роман Тодося Осьмачки «Старший боярин» як твір про Україну»

а) відтворення образу України в постаттях та подіях;

б) міфологічний колорит давнини у створенні міфу українського світу;

в) пейзаж як національний хронотоп. Єдність людини і природи;

г) «Містично-символічна карта» (Ніла Зборовська) руїни буття світу України;

д) герої як уособлення України (Варка-нової України; Гордій Лундик – нове покоління українства; Горпина Корецька – уособлення патріархальної України; Діяковський, Пронь, козацьке братство – сили, задіяної в революції, Маркура Пупань і Пронь – уособлення демонських сил)

б,в,г) У «Старшому боярині» природа проступає в міфологізмі та фольклоризмі. Дослідники вказували на різні джерела багатоскладового міфологічного коду письменника: міфотворчість, фольклор, творчість М. Гоголя (Ю. Шерех), народна демонологія (Н. Зборовська), «межові» обставини життя (Н. Колесниченко-Братунь). Вбачаючи рацію у наведених судженнях, варто наголосити на специфіці Осьмаччиної рецепції цих джерел. Гоголь і Осьмачка близькі за світовідчуттям, у кожного з них неповторно індивідуальна трансформація фольклорно-міфологічного матеріалу. Активно послуговуючись міфологічною символікою, Осьмачка не йде за традиційними міфологічними сюжетами, мотивами, образами у створенні міфу українського світу. Він вибудовує цей міф на основі притаманного українцям способу світовідчування з пріоритетом чуттєво-інтуїтивного, ірраціонального, що відповідало експресіоністичному світовідчуттю.                                                                                                                               Міфологічна свідомість Осьмачки виражається в розімкненні часопростору, баченні України в космічних вимірах, у єдності людини й природи, у зв'язку реального й ірреального світів на рівні підсвідомого. Експресіоністичну наснаженість повісті несе міфологічна символіка (місяць, зорі, сонце, хрест, річка, кінь, відповідний ландшафт, рослинний світ), демонологія та фольклор. Демонологічна символіка - чорний кінь, чоловіки-демони, домовики, незапечатані душі, відьомство, зв'язок мертвих і живих, трансформовані в структуру твору народнопоетичні жанри із залишками анімістичних міфів (замовляння, повір'я, перекази, ворожіння), елементи казкового дійства, народна обрядовість - усе це передає духовний світ людей, які екзистують у світі реальному й ірреальному, підсилює виражальний ефект твору.              Естетизація міфологічних, народнопоетичних структур служить у повісті для створення власне авторського міфу українського світу, міфологічним ідейно-змістовим центром якого є українське село - символ «святої землі», простору, де «людина віднаходила себе», мала там свої корені. Осьмачка сакралізує й ідеалізує патріархальне село, ідентифікуючи його з усією Україною, ставить його в центр космосу. Визначальними символами «святого місця» в повісті є антропоморфізована природа, представлена як синестезійний образ, священикова садиба, селянське обійстя, злагоджене подружжя, що асоціюється зі схемою сім'я-держава, жінка-мати. Міфопоетика Осьмачки включає в себе й архетипні бінарні опозиції добро-зло, світло-темрява як символи відвічної боротьби.

Автор «Старшого боярина» був апологетом старосвітської, сільської України; вочевидь він її ототожнював із се­лом. Узагалі «сільськішого» поета за Т. Осьмачку, стверджує М. Слабошпицький, Україна в ХХ ст. не знала, - «для нього село - не тільки спосіб думання чи життя, не тільки етика й естетика, а національна цивілізація». Ще на зорі літературної діяльності, що збіглася в часі з революційними подіями, він став у гостру опозицію до тих, що ставили со­бі за мету переробляти дійсність «на якісь іде­альні тези за приписами комуністичної дик­татури», і власне мистецьке обдаровання спрямував на захист, як уважав, «своєї націо­нальної правди, зрозумілої і освяченої всіма народами».                                                                                                                                                           Отже, якщо в ровесників, напр., М. Хви­льового, А. Любченка патріархальне українсь­ке село як синонім відсталості, «просвітян­ства», провінціалізму стало об’єктом обструк­ції, то Осьмачка, навпаки, уник спокуси зруйнувати старий міф України сільської, ху­тірської з тим, щоб нібито на його руїнах тво­рити новий міф - модерної, урбаністичної України. Для нього перемога більшовизму в Україні - подія апокаліптична. Звідси цілком природною видається стихія письменника ще 20-х рр. - «трагедійні сюжети, здиблений селянський побут, холодні зорі над степовими могилами, байдуже до людини небо, зболені очі матерів і дітей». Із цим багажем письменник увійшов і свій другий етап творчості в 1940-х роках. І в «Старшому боярині» прагнув повер­нутися в «райдужний сон дитинства, нерозри­вну гармонію стосунків зі світом», в зовсім іншу епоху, ніж та, в якій «йому судилося жи­ти, невимовно страждати, втікати від смерті і з ностальгійним болем поринати пам’яттю туди».                                                                                                                                                           Незважаючи на те, що Осьмачка вказав точно час і місце його «історії», читачеві бай­дуже чи був реальний прототип такої України, якою вона показана в повісті. Істотним є реальний факт міфу, що існував століття в духовній, культур­ній сфері. Ю. Шерех зазначав, що не існувало ніколи такої України, вочевидь вона просто примарилася Осьмачці року в трагічні роки Другої Світової війни, коли він працював над твором. Голов­не, те, що читач її (Україну) відразу «пізнає», і вона саме така, якою читач очікує і хоче її ба­чити: садиба Корецької - з біленими стінами хата над яром, оточена з трьох боків садком, ворота, тополі, мисник, стіл тощо.                                          Отже, твір становить цілісну картину національного буття україн­ців. Взявши до уваги, що це саме міф, можемо стверджувати, що мета автора повісті приватною історією (подією) пояснити щось інше, більш важливе. Тим іншим є подія, яка сталася пізніше - національна катастрофа України, недоля самого автора. Осьмаччина Україна в повісті - більш літературна, ніж реа­льна - читачеві вже давно знайома своїми інтонаціями. Імпонують йому розкішні пейзажі, дзвінкі дні й фантас­тичні ночі Тернівки, охайні садиби персона­жів. Високопоетичним стилем говорить автор про впорядкований двір Діяковського: він був «в охайності і чистоті великій». Ком­фортно почуває себе автор у духовному прос­торі вітчизняної культури, старанно маркує його. Діяковських плекає духовний світ своєї спільноти: в школі читає селянам «Страшну помсту», «На вовчому хуторі», «Ріпник», «Немає матусі» тощо. Додому дає «під розпис­ку тому газету «Раду», тому байки Глібова; а іншим - «На розпутті», «Під тихими вербами», «Сонячний промінь». А ще іншим «Пропащу силу», «Енеїду», «Люборацьких» і «Чорну ра­ду». Захоплений Т. Осьмачка і можли­востями матеріального добробуту. Дуже-таки гоголівський поетичний реквієм дому Діяковського: «Ніхто не знає, як я любив тишу колишніх священичих садиб»; «Ох, як я вас любив, зниклі з лиця землі священичі садиби!».

Отже, істотною є показана в творі «знайома» сакральна (міфологічна) Україна «вічного літа», Україна дня і ночі з питомим ландшафтом (хата, двір, садок, клуня, погріб, річка, яр, степ, могила тощо), інтер’єром (вимазаний діл, лава, стіл, мисник, жердка тощо). Метою письменника було показати в різних перс­пективах ту ж таки Україну. Саме така - сакра­льна - Україна становить об’єкт  інтересу. Естетичним ідеалом життя у «Старшому боярині» є старосвітське українське село, яким воно було до глобальних катастроф ХХ століття. Пристосований для життя природ­ний ландшафт, населений позбавленою соціа­льних антагонізмів спільнотою, об’єднаною атмосферою рідних звичаїв. Генетично він закорінений у традиції української літератур­ної класики, передовсім - поезії й прозі Т. Ше­вченка. Творчою трансформацією цього досві­ду є й тісний взаємозв’язок профанного й сак­рального комонентів твору, що простежуємо в трактуванні громади селян, конфліктів, об­разів повісті.

«Містично-символічна карта» (Ніла Зборовська) руїни буття світу України

Повість «Старший боярин» — ключ до розуміння прозового світу Т.Осьмачки. Цей твір — наскрізь містично-символічний. Український світ постає в ньому як світ позитивно селянський. У загальному — це картина українського села 1912 року, тобто напередодні революційної катастрофи, яка зрушить його в чужий страшний світ. Деструктивна сила, скерована на руїну гармонійного світоладу національного села, містифікована сільською бувальщиною про Маркуру Пупаня. Його пекельні діла виразно кодують розпад патріархальних цінностей,  передусім як цінностей сім′ї. Маркура Пупань вбиває чоловіків села (його потенційну силу), а жінок зводить дикою пристрастю (автор, очевидно,  значною мірою самоідентифікується саме  через це жіноче збожевоління). В образі Маркури Пупаня присутні садистські мотиви. Жорстокість, насильство і надзвичайна сексуальність (недаремно свої побачення із жінками він проводить біля могили) визначаюють його суть:

 «У кінець його малахая було вплетено шматок олова, кажуть, з півпуда.І хто з бідних мужиків попадався на переїзді з краденою соломою, того він убивав малахаєм і мертвого брав на коня, коли це було літом, і віз туди, за Тернівку, де ото вода страшно нутрує в скелях, і вкидав його у вир. А коли траплялося зимою, то привозив до ополонки і впихав під лід. Коли ж попадалася жінка, то він її возив з собою попід скиртами з тиждень і вже робив з нею що хотів, але додому пускав живою та ще й з пашнею. Та так пускав, що та жінка навіки губила голову і вже ніколи не думала про свого чоловіка, а тільки марила страшним дідом і вдень, і вночі. І були такі, що йшли в поле навмисне, аби з ними знов зустрівся і возився стільки часу, скільки йому заманеться. І ось тут-то помилялися бідні жіночі душі. Дід другий раз нічого їм не робив, а простісінько брав на коня чи у санки живу і віз до Тясмину і там топив».

  Отож, Маркура Пупань — це насамперед великий розпусник, який  посягає на «чужих» жінок і який постійно вимагає нових жертв. Він володіє несамовитою пристрастю, що «заражає» собою жінку. Горпина Корецька, переповідаючи перше побачення з ним, звертає увагу на несподівану погибельну хіть, що прокинулася в ній самій:              

«Стрів він мене в суботу коло кладовища та й каже: « А здорова будь, молодице, а прийди-но в неділю ввечері до Прикупової могили!» Я стерялася.Він такий велетень, та такі страшні в нього очі, та такі стидкі та тягучі, що я почула, прости Господи, хіть до нього непереборну. Настала неділя, настав і вечір, і я пішла до нього»                                                                                                 

  Коли Горпина Корецька описує свою фатальну зустріч з Маркурою Пупанем, то пригадує, як «кожною жилою» почувала пекельний вогонь, що йшов від «проклятого ірода».

  Здається, що жіночий світ Т.Осьмачки вимірюється ситуацією тотального пригнічення і жертви. Горпина Корецька не розімкнула жіночо-погибельне коло, хоч випадково й залишилась не покореною «чорним чоловіком». Але  вона постійно прив′язана до нього, до того стану очікуваного страшного переслідування, про що свідчать її сни, а також її смерть. Однак жертва у Т.Осьмачки — амбівалентна. Крім своєї покореності (пасивності) вона втілює містичну активність (очевидно, спадок Маркури Пупаня) .Про це говорить інший епізод повісті — жіноча неприкаяна душа збожеволілої від пристрасті Марти Посмітюхи (прізвище символічно акцентує подвійну покривдженість жінки, в минулому вона —  ще й покритка). Її нічна, страшно сумна,   «насичена  розпачем пісня» несе з собою у світ нове зло , виступаючи провісником лиха, страшною предтечею Маркури Пупаня: як каже Горпина Корецька, коли воно  співало, «то вже напевне не без того, щоб не їхав Маркура Пупань на своїм чорнім коні з Розсохватої могили».                                                                                                                               Традиційно ідентифікують автора з позитивними героями. Маркура Пупань — виокремлений зовнішньо в індивідуальне буття, окремий образ, по суті, присутній внутрішньо:  в Гордієві Лундикові, отці Діяковському,  Варці, братчиках із козацького куреня. Він присутній як в чоловічих, так і в жіночих образах Т.Осьмачки. Присутність чоловіка-сатани проявляється в  негативному стані  душі та  в несамовитій  пристрасті.                                                                                                                                                                        Гордій Лундик - його несамовита пристрасність. При появі жінки в його душі з′являється «божевільно солодке чуття». По відношенню до неї він бачиться «напасником», «скаженим», «божевільним». Вираження сексуальності Гордія Лундика  в різних ситуаціях передає несамовитий чоловічий порив, бажання покорити, «взяти» жінку:

• «Відчув страшну силу того чуття, що зароджує світ, уже зруйнувавши мільярди незнаних світів раніше. Відчув і потяг незнайому жінку до себе. Придавив до свого шаленого молодого серця і став п′яненно-п′яно цілувати в обличчя, шукаючи поцілунками жагуче-солодких жіночих уст». (Виділено — Н.З.)
• «А Лундик, неначе ждучи на той рух, нез′ясовано дико вхопив її попід руками і придавив до своїх губів її підборіддя».
• «— Прийди! Я тобі нічого не робитиму по своїй волі. Я тільки все те зроблю, чого ти забажаєш. Схочеш, я тебе положу на ожереді. А схочеш, то зараз же, негайно, тут положу, під ожередом. І цілувати не буду тебе, а тільки придавлю свої губи до твоїх теплих губ так, щоб вони трохи розійшлися і твої зуби аби торкнулися моїх зубів. І тривожні ніздрі твойого носа, напружені і схвильовані тим, що має статися, аби дихнули гаряче мені в щоку».

 За сюжетом повісті Гордій Лундик заміряється подолати Маркуру Пупаня. Адже Харлампій Пронь  за всіма своїми символічними атрибутами — містичний наступник  «чоловіка-сатани». І от  на його наречену посмів посягти не хто інший, як Гордій Лундик. Правда,  Маркура Пупань дівчат не зачіпав. Однак та рішучість, яку проявляє  Лундик по відношенню до чужої нареченої нагадує самовпевненість «чорного чоловіка» по відношенню до чужої жінки. Як відомо,  Маркура Пупань також  вбивав чоловіків. Гордій повторить це символічне вбивство у ситуації з  Харлампієм  Пронем. Його ненависний погляд в сторону свого ворога неприховано виражає бажання відповідного насильства:

 «І, ніби мандрівник, зв′язаний харцизами на глухім шляху, дивиться на ніж, яким уже зарізали батька і матір і який лаштують всадити і в його горлянку, з таким почуттям дивився Гордій на Проневу скивицю, яка, коли він говорив, була найчервонішим місцем на всім обличчі»

 Подібно до Маркури Пупаня Гордій Лундик після першого ж побачення запалює хіттю чужу наречену. Про що свідчить активно-сексуальна поведінка Варки по відношенню до наймички. З погляду пассивно споглядальної позиції Дуньки Варка поступає подібно до Лундика — «скаженою»:

 «…панна Варка убігли до мене серед ночі і стали розпитуватися, а який у вас небіж, чи гарний, чи високий, і чи дуже швидко бігає, і чи може подужати діда Гарбуза. Та як зареготять, та як ухоплять мене в обійми та й давай мене цілувати як навіжені».

 Варці здається, що Гордій — «справжній душогуб».  Дуньці подібне здається: свою панночку вона вважає відьмою. Варка дійсно поступає по-відьмацькому, коли здійснює нічний ритуал для спасіння душі своєї матері. Крім того вона  також, як і Гордій Лундик,  перебуває   в активній позиції по відношенню до Маркури Пупаня, адже її ритуал — символізує  боротьбу із «чорним чоловіком». У монастир вона вирушає закономірно що з  переповненою чорнотою душею, своє відречення від світу  аргументуючи батькові такими словами: «І я вже не відчувала, але знала, що я не людстке серце, не людська душа, а чорна пляма… Тільки глупої ночі надворі тьма в повній гармонії з чорнотою мого духа. І ось із такою свідомістю, як бачите, уже не шукати стежок до людського життя…». Чорний колір — колір душевної важкоти. Любовний ненасит, хіть і пристрасть органічно поєднані з Осьмаччиною чорнотою.              Попри всю наявну ззовні міфологему жіночої жертви, жінка у «Старшому боярині» Т.Осьмачки — сексуально активна, вона кидає сім′ю ради пристрасті, чуттєвий порив героїні повісті подібний до рішучості та  пориву чоловіка. Тому Варка покидає монастир, бо він для неї  домовина із живими людьми. Її любовне бажання омовлене активною дією:

 « А я аж тремчу його вхопити устами, руками, і ногами стиснути хлоп′ячі коліна, і втягти його в своє лоно, під саме серце. Ох, ні, не маю я сили тут бути. Я побіжу. Я дожену його. Я скажу йому: на, візьми мене, і обніми, і тисни, доки не зломиться моя спина, неначе молоденька вишенька. І коли я після цього ще живою лишуся, то буду твоєю полюбовницею і дружиною» (Вид. — Н.З.).

 Невідповідний і своїй мирній ролі пастиря душ людських — отець Діяковський.

 Його «добра потемніла совість» несе в собі символічні мотиви образу Маркури Пупаня. По відношенню до жінки Дмитро Діяковський  повторює роль кривдника,  правда досить замаскованого,  про що  красномовно свідчить така фраза: «він одружився з Мартою Посмітюхою, яка вже була від нього покриткою і мала дівчинку Варку». До речі, Варка також скривджена ним, бо проносить через все дитинство тавро незаконнонародженої дитини. Войовнича, а не пасивно-релігійна позиція до світу,  проявляється в отця Діяковського через його незвичайну поведінку: він п′є горілку, вночі кудись зникає, про нього говорять, що він «знається з чортами». Гордій Лундик несподівано для себе зустріне його серед братчиків-месників козацького куреня.                                                                                                                                                          Прозаїк,  ідеологічно захищаючи селянський світ України, своєю душею репрезентує зовсім інший світ: руйнівний, козацький, гайдамацький. Тому помста — дійсно  органічна у цьому світі. А з образами  козаків-месників закономірно що ідентифікують себе Гордій Лундик, отець Діяковський. Захоплений погляд Лундика в сторону  цих нових козаків, «вільних українців» красномовно це підтверджує: «… вони всі такі дикі та мальовничі, неначе хижі гірські птахи, і йому здалося, що й він такий». «Дике, могутнє натхнення»,  з яким козаки Осьмачки співають пісню про власну неволю, є втіленням тієї містичної ірраціональності.                                                         Осьмачці  була органічно близькою «вогняна, вулканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка» (Є.Маланюк). Пристрасть  Осьмаччиних героїв - Маркури Пупаня і Гордія Лундика, отця Діяковського і Варки, кривавих месників-«вільних українців» має різні називання, але вона втілює і  свою єдинну сутність, спільну для всіх образів письменника. Тодося Осьмачку пожирав якийсь внутрішній вогонь і саме він примушув його писати.

 Отже, змодельований Осьмачкою у «Старшому боярині» міфосвіт є властивою для модерної літератури формою зашифрованого вираження реальної дійсності, зокрема проблеми національного буття. Тому дослідники припускалися думки, що повість «не переслідує жодної ідеї» (Ю. Шерех), «здається далекою від усяких проблем» (О. Ізарський), що вона не несе ніякої «соціології» (М. Слабошпицький).

 Також мотив самотності присутній у творі. Самотність людини в нетрях всесвіту, тривога й відчай спричинює трагічне розуміння миттєвості людського існування. Екзистенційне усвідомлення смерті породжує страх, відчай і навіть протест проти несправедливого завершення земного буття-у-світі, і, водночас, надає кожній хвилині земного існування людини особливого сенсу, даючи змогу відчути всю повноту такого прекрасного, але такого недовгого порівняно з космічними вимірами життя. «Дивовижно, – підкреслює М. Слабошпицький, – як поєдналися в «Старшому боярині» мотиви космічного холоду, що дивиться в людську душу й нагадує їй про її нездоланну самотність, і сонячна повінь погідного літнього дня, що проливається на старосвітське українське село з усіма його дивовижними казковими істотами, на українські простори, посмуговані ряднами полів, перерізані вибалками й заряснені тремтливими деревами, обвіяні теплими вітрами».                                                                                                   У романі Т. Осьмачки смерть постає у двох вимірах: загибель патріархальної України й втрата людської душі, спричинена «розбожненням» епохи. Екзистенційний конфлікт між життям і смертю не має вирішення, особливо в епоху «втрати Бога». Смерть завжди є трагедією, антигуманістичним завершенням людського буття-у-світі і, водночас, смерть як початок нового, як перехід до оновленого світу й оновленої людини набуває гуманістичного пафосу, кардинально змінюючи свою семантику від опозиції до синонімійності зі словом майбутнє. Тому й фінал роману трагічно-оптимістичний у дусі філософії «трагічного оптимізму»: на руїнах старої створюється нова українська родина, що вирушає з новими надіями в таке далеке й неокреслене майбутнє.                                                                                                                                                                                       У міфопоетичному просторі роману антиципаційну функцію попередження початку катастрофи «розбожненої» епохи виконують філософські образи-символи, метафори, художні символи-знаки. Старий церковний хрест, що, тріснувши, падає на землю, символізує настання епохи «світової ночі». Автор створює блискучу мистецьку апокаліптичну візію передчуття «кінцесвітнього» (Ю. Стефанович): «І посеред ночі від наглого місяця стало світліше і моторніше, і він, ніби це відчувши, став важко і повільно осідати над церквою. І знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, тріснув і з місяцем упав в ограду… І цей тріск продзвенів як смертельний постріл по всіх розлогах ночі, і на землі стала глупа ніч. І пісня, і луна зникли і заглухли, неначе камінь, кинутий у криницю, який осів на скаламучене дно глибокої води». Падіння хреста – це не лише втрата сакральності України, але й руйнування її автентичної духовної суті, що була споконвічною основою українського «Роду й Дому» (Є. Маланюк).                                                                                                                                                           Письменник насичує текст художніми метафорами й символами, які передають постійне відчуття тривоги й неспокою, що дедалі зростає:

• Це і містичний тривожний спів з «невимовною тугою», який завжди лунає в селі напередодні нового лиха;
• сич, що як «провісник неспокою» нав’язливо крутиться біля головного героя й голосить з «містичним смутком» над селом;
• «безборонна пустиня людської садиби» – метафора, що передбачає руйнування соціального устрою та духовної першооснови українського села й України загалом.

 І над усім тим демонічний образ убивці Маркури Пупаня, що втілює саме поняття зла і смерті з його містичним віщуванням і пророцтвом. Особливої символічності набуває зруйнована, порожня, покинута всіма церква з мертвим дзвоном без мотузки, уламками розсипаного скла й розбитими вікнами, крізь які чути завивання вітру. Адже храм завжди є оплотом віри й символом очищення людської душі через каяття й духовний катарсис. «Розбожнена» епоха призводить до втрати людиною морально-етичного стрижня, духовності, моральних принципів і переконань, основою яких були колись християнські цінності.                                                                                    Особливу вагу в осмисленні проблем нової епохи має ліричний монолог автора про «зниклі з лиця землі священичі садиби», які є для нього символом України: «Ох, як я любив вас, священичі садиби в Україні. Ви вже позникали, але моя уява уперто тримає вас цілими, аби завдати більше горя кругом осиротілому серцю».

  Отже, роман - гімн старій Україні, могутня симфонія, присвячена красі української землі. Це ностальгія за тією Україною, якої не стало і яка не воскресне, бо невідхильна у своїй жорстокості рука зіштовхнула її у вогненний кратер пекла.

а,д) Система образів-символів повісті вибудувана Осьмачкою за зразком символіки «Поета»: Варка - втілення нової України, Гордій Лундик - нове покоління українства, Горпина Корецька - уособлення патріархальної України, Діяковський, Пронь, козацьке братство - сили, задіяні в революції, Маркура Пупань і Пронь - уособлення демонських сил. Через ці образи Осьмачка осмислює причини невдач українських державотворців та поразки визвольних змагань. Це своєрідний діалог із                        В. Винниченком про проблеми національної свідомості українства, визначальних сил у революції, національної інтелігенції і народу, національної ментальності та чесності з собою. Художня реалізація цих проблем відбувається крізь призму двох світів - колишньої ідеалізованої митцем старосвітської та нової України. Міфологічна свідомість Осьмачки окреслює сили зла, спрямовані на бездержавність України (зваблення, ґвалтування жінок Маркурою, помста Проня Горпині Корецькій, зросійщення українців).                                                                                                                                             Дітьми понівеченої, зросійщеної України є Варка та Гордій Лундик, які відчувають власну ущербність. Через образ Гордія - представника нового покоління - митець осмислює важливі проблеми: українська інтелігенція й держава, інтелігенція й народ, національна свідомість, історична пам'ять. Позбавлений батьківської опіки, що співвідноситься з державністю, сирота Гордій Лундик морально, політично не підготовлений до боротьби за Україну. Його діяльність зумовлена швидше захопленням новими ідеями, пропагованими В. Винниченком (два томики привіз із собою), романтичністю, стихійністю натури (у полеміці з Пронем дає йому ляпаса), випадковим збігом обставин (потрапляє у загін вільних українців). Автор показує, що в такої інтелігенції відсутня національна свідомість, готовність до боротьби й самопожертви, її ніщо не зв'язує з народом, вона не бачить перспективи в державності. Осьмачка, як і В. Винниченко («На той бік»), показав непростий шлях української людини до національної ідеї.                                                                                                                                            Проблему народ і революція письменник найяскравіше розкриває через образ національної «дрібновласницької стихії», зокрема через поведінку наймитів священика у залишеній ним садибі. Їхню нестримну енергію руйнування він порівнює з навалою монголо-татар. Не менш показовою є й картина розорення обійстя Горпини Корецької після її смерті. Цей закон «ворожості чужого до чужого», притаманний психології мас, Осьмачка, як і В. Винниченко («На той бік»), відтворив досить переконливо.                                                                                                                                                                        Священик Діяковський представляє ліберальну частину суспільства з невизначеними політичними поглядами. Він помстився своєму кривдникові Проневі і, дотримуючись правила «чесності з собою», покидає побратимів без будь-яких пояснень. Це характеризує Діяковського як месника за власні кривди, а не за державницьку ідею. Курінь вільних українців, очолюваний ним, - це схоплений у загальних рисах образ українських урядів. Представники різних суспільних станів наділені в цій організації різними повноваженнями, що призводить до умисної фальсифікації ними ідеї національної боротьби, чвар, братовбивства. Через образ товариства побратимів письменник, як і в «Поеті», порушує питання впливу історичного чинника на формування національної свідомості українства, проводить співвідносну з ніцшеанською ідеєю думку про необхідність для нації сильної особистості («дипломата мудрого», «великого поета», художника, «вченого.., який би розумівся і на науці, і на політиці, і на мистецтві»).                                                                                                   Осьмачка створює образ людини прийдешньої епохи – новітнього «селянського поміщика» та вбивці Харлампія Проня – манкурта, готового заради клаптя землі продати і матір, і душу, знищивши на своєму шляху всіх: «А цей револьвер вам на те показує, щоб ви бачили, що є ще поміщики, хоч і з місцевих громадян, але інтереси яких однакові з поміщиками всієї Росії. І що у вашу Україну, коли вона простягне руки по мою землю, я стрілятиму, як у дику свиню!». Письменник чіткий і страшний у деталях, описуючи жахливу сцену, коли Харлампій Пронь вішає вже мертву Гордієву тітку, щоб звинуватити того у вбивстві. Цей епізод має і символічний характер: смерть тітки означає і загибель патріархальної України з її традиціями, християнськими переконаннями й народними містичними віруваннями. Адже вбитий господарем у сволок оселі гак, який споконвіку був у кожній українській хаті й служив як родинний стрижень, як оберіг дому й нащадків, щоб дух оселі «міг держати своєю опікою все народжене до певного зросту…», стає страшним знаряддям вбивства, а селянське господарство з розчиненими навстіж ворітьми («аби входила і непрохана пустиня») перетворюється у «велетенську домовину»; із опустілого священикового маєтку, захлинаючись, виє пес і зловісно кукувалкає сич. Відбувається також поступова атеїзація свідомості героїв роману, для яких християнство втрачає свою автентичну сутність, стаючи звичайною обрядовістю, чи, швидше, звичкою, що змушує їх час від часу дотримуватися певних християнських традицій. 

У зверненні Осьмачки до часів козацької України простежується паралель із баченням цієї епохи М. Гоголем («Страшна помста»). Уособлюючи зло в чужонаціональному поміщицтві, Осьмачка, подібно до Гоголя (чаклун у !Страшній помсті»), надає йому ознак демонічності. Бісівщина в Осьмачки, як і в Гоголя (Пацюк у «Ночі перед Різдвом», чаклун у «Страшній помсті») побудована на поєднанні демонічного й людського. В обох митців наявний мотив страху перед нечистою силою.                                                                                                                                                                                                    Твір «Старший боярин» своєрідна і своєю проблематикою, і формою. Міфопоетика дала можливість авторові відірватися від реальних подій і показати певні їх закономірності, що належать до вищих сфер буття. Експресія конфлікту здійснюється через демонічні сили. За принципом міфологічної свідомості образи-персонажі поділені на дві протилежні сили - як форми всесвітньої рівноваги, що зумовлює наявність бінарних опозицій - світу добра і зла та боротьби між ними. Динамічному розгортанню сюжету сприяють такі прийоми експресіоністичної поетики, як швидка зміна картин, візуальне збільшення образу, публіцистичність, ліризм як вияв суб'єктивного, майстерне «озвучення» й «освітлення», елементи пригодницького жанру. Композиція твору струнка, її позасюжетні елементи відтворюють життя як у конкретних деталях, так і вкосмічній перспективі.                                          Отже, головна думка твору оптимістична: високі й красиві почуття людини до людини — це єдине, що може дати щастя, тож твір «Старший боярин» — це гімн Україні, присвячений красі української землі та красі людських почуттів.

Список використаної літератури

1. Василишин І. П. Екзистенційно-філософські концепти в романі Т. Осьмачки «Старший Боярин» [Електронний ресурс]. – 2012 р. . -  Режим доступу: http://litzbirnyk.com.ua/wp-content/uploads/2013/12/8.4.10.pdf
2. Зборовська Н. «Танцююча зірка» Тодося Осьмач­ ки / Н. Зборовська. — К. : МСП «Козаки», 1996. — 64 с.
3. Лапко О.А. Оповідач як форма репрезентації авторської свідомості (на матеріалі повісті Т.Осьмачки «Старший боярин») [Електронний ресурс] // Луганський педуніверситет. – 2004 р. -  Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/1522/1/3.pdf
4. Мариненко ю. В. Селянський рай Тодося Осьмачки (Повість «Старший Боярин») [Електронний ресурс] // Філологічні науки. – 2013. – № 4. – Режим доступу: file:///C:/Users/Shlyam/Desktop/Nvmduf_2014_4.13_ 33.pdf
5. Слабошпицький М. Поет із пекла (Тодось Осьмач­ ка) / М. Слабошпицький. — К.: М. П. Кгоць; Яро­ славів Вал, 2003. — 368 с