Матеріали до уроків. "Екзегетична тональність переспівів П.Куліша"

Постійний пошук нових ефективних заходів вивчення зразків української писемності,опанування знаннями,  недостатньо дослідженими скрижалями культури нерідко потребує від науковця переосмислення методичних розробок вітчизняної освіти. Запропонований матеріал, враховуючи реалії сучасного занепаду морально-етичних норм, можна використати на уроках позакласного читання, мета яких висвітлити стильовий синкретизм світової літератури в аспекті релігієзнавства, а також на заняттях із суспільствознавства, етики (вірніше Закону Божого), методично розроблених предметів із урахуванням дитячої психології та та наданням фундаментальних знань, що є власне складовими релігієзнавчих студій. Зважаючи на потребу інтелектуалізації уроку як такого, що передбачає вивчення конфесійного різноманіття, а також наявність контексту наукового коментаря, зосередженого в соціологічних передумовах суспільства або філософському обґрунтуванні вічних істин, звужено представлених на заняттях з етики, предмета, який ситуативно може порушити баланс світоглядних засад громадянського суспільства з теоріями про вжиток  життя, запропонований матеріал можна використати для проведення „одноосібної лекції”. Щоб вона не перетворилася на монотонну доповідь, доречніше  провести занняття-конференцію на тему, що звучить почасти тавтологічно, однак порушує проблему заохочення до співпраці: „Духовність: трансформації в літературі, правознавстві, геополітиці, ідеології, культурі і, врешті, релігії, - складових ідеї”.

Переклана література була завжди містком єднання національних літератур у вирішенні фундаментальних проблем людства, яке спиралося на морально-етичні основи християнства, акумулюючи цим релікти язичницької культури. На думку Д.Наливайка, „структурна динаміка, змістово-формальні елементи поезії впливають на прогресивний характер розвитку літературних течій”.(1)

Увібравши найкращі зразки, форми, тенденції світової культури, П.Куліш припадає до джерела народної поетики, переосмислює фольклор народів Європи та Азії крізь призму творчості Ф.Петрарки, П’єра де Ронсара, Л.Аріосто, почасти неусвідомлено,ремінісцентно відтворюючи пошуки чарівного слова І.Галятовського, який зберігаючи закони перекладу, унікальність його призначення, намагався віднайти в пісенному фольклорі іншого народу ідентичне українській нації. І.Бетко підкреслює, що роль „творця” у становленні національно-культурної свідомості вирізняє гіперконтекстуальність Кулішевої поезії:„ ...осмислюючи проблеми своєї нації, поет послуговувався „словниками” різноманітних культурно-художніх традицій. Багате тло символіко-семантичної гіперконтекстуальності складають такі чинники: народнопісенний, шевченківський, біблійний, античний, західноєвропейський, російський та деякі інші. Серед них найвагомішим є біблійний. Об’єктивно він надавав широкі можливості художнього аналізу буття бездержавної нації, специфіки її менталітету. Суб’єктивно ж саме з використанням біблійних сюжетів, мотивів, образів і символів пов’язані найвагоміші творчі здобутки Куліша-поета”.(2)  Такий дослідник, як Д. Чижевський, вважав, що есхатологічні ноти творчості поета є „надзвичайно своєрідні і одинокі в часи панування позитивізму і „просвіченості”.(3) Є.Нахлік убачає в цьому підтвердження теорії про синтез у світогляді пізнього Куліша просвітительських, романтичних і позитивістських уявлень, які повною мірою відбилися на естетичних поглядах, а також у творчості - романтичного та реалістичного способів художнього узагальнення. „Перекладені ж Кулішем рядки Вічної Біблії ставали незнищенною молитвою до Бога за весь український знедолений народ”. (4)

Процес становлення перекладацьких традицій генетично спорідненій з поняттям векторності культурно-історичної орієнтації країни. Для П.Куліша багатовимірність цього явища актуалізовано біблійним світом античної культури в світлі україністики. Пісні зажури, його переспіви чужомовних письменників відбивають українські реалії з метою утвердження сили українського слова. Перекладні твори П.Куліша виникли під впливом  Л.Боровиковського, Є.Гребінки, О.Шпигоцького. Захоплюючись творами Яна Кохановського та Вацлава Потоцького, поет намагався видозмінити елементи народно-пісенної поетики, опрацювання елементів якої потребувало або абсолютної ідентифікації, або нівелювання в штучних конструкціях. Плекаючи макферсонівську традицію, П.Куліш був схильний до творення міфологем, на кшталт творів В.Ганки та Й.Лінди. Тому його медитативно-елегійні переспіви чужомовних письменників містять розлогі описи природи як резонатору духу нації, що постає цілком умотивованим у контексті поетики билин, оскільки форма і техніка української пісенної рецитації бути вироблені вже у дружинно-лицарській поезії, а з часом відродилися в середовищі українського козацтва. Генетичний зв'язок ліро-епічних жанрів у творчому доробку поетів-романтиків простежується на рівні (опрацювання тематичного комплексу суб'єктивованих мотивів) естетичних домінантів культурно-історичної епохи, представленої системою жанрів. Характерною рисою творчої манери П.Куліша є синкретизм жанрових модифікацій. Тому деякі переспіви поета мають риси думи, медитації та елегії.

Поетичні збірки представлені заспівом-інвективою, жанром, що відбиває мислення поета в модифікованих класицистичних канонах оди та байки. У творах П.Куліша епічне начало переважає ліричне навіть в таких творах, як „Квітки з слізьми”, „Серце моє тихе”, „Люлі-Люлі”. У цих зразках рольової поезії, народно-пісенна поетика та образно-символічний ряд лише поглиблюють епічне начало твору, зумовлене скутістю поетичної настанови, що штучно редукує мислення реципієнта в колі традиційної проблематики. Тематика байок глибоко споріднена з медитаціями циклу переспівів чужомовного письменства. Алегоричний план сповіді викриває силу самопізнання в творах „Щиглик” і „Свиня та цуцик”, написаних у дусі етнографічно-побутового колориту поезії П.Білецького-Носенка та Є.Гребінки, порушуючи змістові межі природи цього жанру в контексті власної біографії, П.Куліш іронізує над людськими вадами, імітуючи персонажів байок Л.Боровиковського та Л.Глібова. Парабола біографізму в цих творах моделює позачасовість елементів внутрішньої природи жанру. Глибиною проникнення в дійсність, художньою силою поеми П.Куліша не поступаються найкращим романам XIX сторіччя. Схильність поета до детальних описів певних державотворчих ідей, що зросли в його уяві до рівня міфологеми, позначилися на співвідношенні епічного та драматичного начала поеми, різновиди якої, представлені творчістю П.Куліша як

зразки найповнішого висвітлення біографії за аналогією життєвих пошуків митця в світовій літературі (роман у віршах „Дон Жуан”, „Євгеній Онєгін” та переспів поеми Дж.Байрона „Чайльд Ґарольдова мандрівка”). У цих творах поет, використовуючи зображальні засоби великої епічної форми - роману та повісті (композиція, сюжет, розкриття конфліктів, змалювання людських характерів тощо) досягає глибокого висвітлення життєвого матеріалу за рахунок широкого узагальнення, цілісного відтворення найважливіших сторін дійсності. За арсеналом зображальних засобів переважна більшість поем П.Куліша ближча до лірики, ніж до роману чи драми. Однак генеза ліричного начала поеми простежується на рівні епосу, що впливає на композиційні рамки, певну сюжетну стрункість типологію образно-символічної системи творів П.Куліша, зумовивши специфіку різновидів (поема-епопея, поема-казка, роман у віршах тощо).

Долаючи канони класицистичної поеми в світлі героїки („Луїзіани” Л.Камоенса, „Генріада” Вольтера, „Россіада” М.Хераскова, „Петро Перший” М.Ломоносова), яка своїми художніми якостями і рівнем відображення дійсного життя були далекими від своїх античних зразків і залишилися в історії літератури тільки етапом у розвитку жанру, поет продовжує літературні традиції порубіжжя та українського фольклору, творчо переосмисленого в мистецькому доробку М.Костомарова, Т.Шевченка, І.Котляревського, П.Білецького-Носенка, К.Думитрашка, П.Кореницького, С.Александрова, зокрема у драматичній поемі „Переяславська ніч”, а також у творах „Гайдамаки”, „Гамалія”, „Енеїда”, „Жабомишодраківка”,  „Вечорниці”, „Вовкулака” та інші.

Серед переспівів псалмів, які П.Куліш почав перекладати наприкінці 50х рр. подибуються різні жанрові модифікації. Ця палітра відбиває тенденцію романтичної культури з усим спектром тяжіння до синкретичного відтворення світобудови, тому серед скарг, сповідей, благань, повчань, хвалебних пісень на честь Бога, історичних пісень чільне місце посідає лірико-філософські медитації, різновиди феноменологічного метажанру. Формуванню такої манери  сприяли, зокрема засади Кирило-Мефодіївського братства.

Християнство кирило-мефодіївців виявлено в усіх писаннях того часу. Розмови на релігійні теми, здається, найбільш звичайні в їхніх колах: П.Куліш з М.Костомаровим дискутували про вплив християнства на освіту народів, листи В.Білозерського повні християнських виразів та ідей. Однак християнство братчиків було своєрідним. Т.Шевченко так само, як П.Куліш, цікавиться релігійними проблемами, читає Біблію, залюбки цитує її, і поруч з цим „богохульствує”. У щоденнику Т.Шевченка зустрінемо не раз гострі вирази, то на адресу староруського церковного малярства, то з приводу церковних обрядів. Однак, перечитавши уважно „богохульні”, „блюзнірські” місця творів і щоденників Т.Шевченка, побачимо, що поет відкидає в християнстві те, що заважає розвиткові вільної особистості. П.Куліш у своїх поетичних творах виповідає своє негативне ставлення до „премудрої ницості”, до релігійного фарисейства, яке дозволяло на словах проповідувати „суд і правду”, а на ділі - поневолювати багатомільйонний український народ, хоча він глибоко релігійна людина, що захоплюється теософічною літературою, обізнаний з працями Спенсера, а також з Ренановим „Життям Ісуса”, а в 1882 році почав перекладати монографію американського філософа-позитивіста Дж.В.Дрепера „Боротьба науки з релігією” (1874). Йому притаманна вузька конфесійність, хоча він послідовно висловлює симпатії протестантизму, пізніше - католицизму, ісламу... Це глибоко романтична риса -  примирення і злиття всіх релігій. Саме звідси бере свій початок його прагнення знайти шлях позацерковної, позадогматичної істини, однак поза контекстом Святого Письма поет не мислив становлення особистості.

У складній духовній атмосфері були здійснені Мартіном Лютером німецький переклад Біблії і Джоном Мільтоном англійський переклад Псалтиря. Багато зусиль доклали Михайло Лободовський, Іван Пулюй, Пантелеймон Куліш, Федір Морачевський, щоб видана за межами Російської імперії Біблія мала право легальний друк, оскільки до 1907 року  українці не мали змоги читати Святе Письмо рідною мовою. Видання Біблії українською мовою у Відні 1903 року відкрило цілу серію повторних видань, здійснених Британським біблійним товариством – 1906, 1908, 1910, 1912 і Берлінське видання 1920 року. Усвідомлення потреби мати Святе Письмо рідною мовою було рушійною силою в роботі поета над перекладом Біблії.

 П.Кулішева інтерпретація історії України крізь призму гуманістичних цінностей людства стала поштовхом до створення концепції, ніби поет намагався створити Святе Письмо від Куліша. Переспіви псалмів П.Куліша дійсно наснажені біографічною тональністю, яка ще більше окреслила глибину християнського вчення в різних жанрових модифікаціях, представлених доробком наслідувань (медитація, хвалебна пісня, елегія, повчання, скарга, сповідь, прокляття). Враховуючи специфіку нумерації (дві традиції відліку) П.Куліш намагався дотримувався еквіритмічності синтаксичними засобами зв'язку. Переклад І Псалма, написаного у формі повчання, яке вкладається з двох частин, П.Куліш у контексті традицій полемічної літератури, представленої творами Г.Сковороди, І.Величковського та К.Саковича, намагається спроектувати власне бачення моральної чистоти, сродної праці крізь призму парадигми світового дерева людства. В іншому переспіві, а саме в псальмі СХХVIIІ, який має нескладну структуру і засадничо заглиблений в Старий Завіт, вибудовує світобудову крізь призму гріха та праведності. Основні положення повчань знайшли своє продовження в проклятті, представленому двома частинами, перша з яких написана неримованим дистихом, спонукаючи порухи в душі реципієнта до очищення, самоаналізу, самокритики. Суперечлива позиція автора відбита не лише в прокляттях, де поет моделює уявлення давнього світу за всіма параметрами метаморфози людської душі.

У скаргах висловлені найпотаємніші думки письменника, душа якого вболіває за долю людства, українського народу зокрема. Сповідальною тональністю позначені неримовані елегії та хвалебні пісні на честь Бога. У цих творах поет сповідується, являючи свою закоханість в твориво Господнє. Змістова природа цього жанру знайшла відбиток у формі неспареного римування або неримованого дистиху, що підкреслює загальну тональність осяяння віровченням, найбільший вияв якого подибується в жанрі медитації та інвективи, в якій помітні рудиментні риси доби Просвітництва, означені раннім, реалістичним етапом розвитку суспільства, котре пропагувало віру в абсолютну змінність культури, не обмежуючи можливості людського розуму, еволюціонувало до „релігії серця”. З огляду на те, що кожен митець вбирає та модифікує елементи естетичних засад культурно-історичного періоду, суголосні власному баченню проблеми світобудови, жанро-стильова парадигма доби романтизму постане крізь призму видозмінених автором формотворчих чинників, опосередкованих філософською тональністю. Особливо ці риси помітні в переспівах псалмів, перекладах з російської лірики, поезії Й.-В.Ґете, Ф.Шиллера, Г.Гейне, що вирізняє специфіку оригінальної лірики, що не мала яскравих обрисів баладного світовідчуття, а також її рецептивний характер. Перосмислення в творчості П.Куліша пісні до танцю з Прованса, модифікованої згодом відповідно до історичних покликів часу, постане як усвідомлення чужорідної форми. Вишуканий знавець європейської культури, що неперевершено володів версифікаційним хистом, „здатний до комбінаторики незвичних форм”.(5) З притаманним лише йому естетичним чуттям прагне відродити найкращі традиції автохтонного народу, що втратив на терені історичних перепетій обриси державності. Плекаючи ідею відродження духовної пам'яті, сугестія якої відтворена в елементах народно-пісенної творчості, П.Куліш сакралізує морально-етичну парадигму української нації, виражену піснею, словом, що синкретизує традицію української літератури в межах „низького”, „середнього” та „високого” з чітким виокремленням традиції народної творчості в контексті переосмислення понаджанрової універсальної проблематики. Означене твердження можна було б розглядати в аспекті творчої манери письменника безвідносно до основних тенденцій стилістичного напряму, представники якого в оссіанській манері намагалися вирішити проблему фольклору та літератури, плекаючи риси іманентного відродження найкращих традицій химерної культури в межах усталених античних канонів, що здатні поєднати елементи епіки, лірики, драми крізь призму домінант, тональності похідних стилістичних напрямів епохи. Багатовимірність синкретизму доби романтизму полягає в поєднанні писемної та усної традиції, в межах якого взаємодія та взаємовпливи, наслідування та відверте епігонство набуло ознак відтворення вічної теми буття, модифікованої цією традицією в перекладних та оригінальних канонах на релігійні та суспільно-політичні теми полемічної тональності доби, яку найкраще втілено у монолозі-плачі „Лекарство розкошникам того света правдивоє”. Поезія пронизана пафосом соціальної критики феодального суспільства, виражена медитацією про марність людського життя й могутність смерті, оскільки тяжіння до нормативного канону діалектично поєднувалася в мистецтві того часу з певним творчим пошуком, відкритою художньою системою. Внутрішня суперечливість естетики зумовила поглиблення взаємодії, відмінність художніх систем - книжної словесності та фольклору. Емоційна наснаженість лірики доби романтизму вплинула на ієрархію канонів цього періоду за рахунок взаємодії „закритих” та „відкритих” жанрових структур, а також трансформації формозмістової єдності до рівня конструктивного компонента, наприклад ідилічної ситуації.

З огляду на це, слід окремо дослідити специфіку великої та малої форми лірики, а також основні риси жанрової системи, враховуючи генетику не лише думи, що простежується в збереженні умовно-історичних, абстрактних, фантастичних конструктивних компонентів балади, а також видозмінені функції „закритих” жанрів (ідилії, балади), „відкритих” (малі ліричні форми, поема), що супроводжуються оберненим розвитком, тобто естетична природа жанру поеми генетично заглиблена в формозмістову структуру елегії, її різновидів, пісні, послання в контексті взаємовпливу здатна спроектувати появу цих жанрів у творчому доробку письменника як трансформацію епічного начала в контексті ліризації авторських концептів. Святе Письмо, перекладене П.Кулішем чіткіше означило історичні перипетії окремого народу і людства в цілому. Поетові пошуки релігії істини, за визначенням поета, „релігії науки” спробував охарактеризувати А.Войтюк у статті, що мали назву „Символ віри П.Куліша”, а також, О.Дзера, який так само, як І.Бетко, присвятив своє дослідження висвітленню біблійних мотивів крізь призму мікросвіту, оскільки лише з позиції аналізу психології творчості можна означити загальнолюдську історію розвитку особистості.

Псальмою І поет намагається пояснити незрячим та тим „що затуляє собі уші, не чує знахарського слова”, а також тим, що „каміння рідне і прах сіонський во-злюбили” (старовину, дух пращурів, гріх розп'яття), - „ой, дай, щоб силу твою люди і славу всі царі узріли! Як і збудуєш знов Сіон і ласку нам свою покажеш, приникнеш до плачу людського, невільні руки нам розв'яжеш”.(6)  Ці провіщення, висловлені з урахуванням ораторської специфіки допомагають читачеві краще зрозуміти світ символів Біблії, а також специфіку помилкової орієнтації української культури на вектор греко-римської античності, адже зречення власного надбання завжди передбачає заперечення, оскільки людство тяжіє до химерних конструкцій на зразок Вавилонської башти, слід додати епітет - безликої (жадоби-прагнення втратити себе заради величі), спробуємо розглянути вплив екзегези на П.Кулішеві переклади та переспіви, що не лише відтворюють лінгвістичні, культурологічні особливості в контексті перекладу єдиних тез, морально-етичних норм різних конфесій.

Сучасники П.Куліша захоплювалися перекладами пісень з „Краледворського рукопису”, що виникли в епоху плекання ідей ієнських романтиків, перекладів лірики О.Пушкіна, А.Міцкевича, вирізнивши українську перекладну традицію в контексті дуалізму літератури (двох форм вираження - усної та писемної). П.Куліш, перекладаючи твори поетів-романтиків, створював конструкції української дійсності, яка зазнавши наруги, спромоглася трансформувати чужорідні нашарування, торуючи власний шлях історії, не претендуючи на Богообраність, і тим самим зумовлюючи проекцію буття народу, що зазнає випробувань, бо „може, се тільки на науку мирові і пустив Господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, інакше,  як тілько горем та бідою, довести людей до розуму”.(7)

Кулішеві переспіви творів І.Нікітіна, А.Фєта, С.Кольцова, Й.-В.Ґете, Дж.Байрона, Г.Гейне, що складають збірку „Дзвін” – „Переспіви з великоруських співів”, збірка „Позичена кобза” (1827) у контексті релігійного світосприйняття зазнають модифікації за ознаками хвалебної пісні та медитації. Природа, оспівана митцем, лише віддзеркалює занепад людства в лоні раю, тобто, за П.Кулішем, засліплення ідентичне зрадливості, зреченню самобутньої культури, понищеної греко-римською навалою. Переспіви П.Куліша захоплюють своєю первісною чистотою, своїм незрадливим плеканням природи крізь призму язичницької релігії оживлення в її поклонінні Творцеві („Сторчак і Сторчачиха”, „Григорій Сковорода”, „До радості”, „Молитва природи”, „Пісня”). Остання з зазначених поезій синтезує грецьку міфологію, засади християнської релігії в контексті реалій української культури як першопочатку цих величин. Тому П.Куліш у поетичних видіннях посилається на Святе Письмо, подібно до Г.Сковороди та Т.Шевченка, які до багатьох своїх творів подавали епіграфи з різних Біблійних книг: з Книги  пророків Ісаї та Єремії, з П'ятикнижжя Мойсеєвого, Приповістей Соломонових, Псалтиря, а також Євангелій від Святих Івана, Луки, Марка. Біблійні епіграми, які відкривають твори, де П. Куліш порушує теми національної самосвідомості народу та народно-визвольних змагань України. П.Куліш згадує імена багатьох біблійних героїв: патріарха Мафусаїла, Йова, царя Соломона, гору Синай, де Мойсей одержав дошки Заповіту, Голгофу. Оживають біблійні імена, назви та інші реалії в переспівах письменника. Проблематика перекладознавчих студій постає в нерозривному зв'язку з творчим мисленням поета, заглибленого в світ Біблії. Переспіви „Позиченої кобзи” дублюють біблійні мотиви („Слово про староруських народовників на появ „Позиченої кобзи”, „Слово до німців на появ „Позиченої кобзи”, „Співець”). У переспіві поезії Г.Гейне „Старий гай мій, пахущий гай!..” подибуємо алюзію на життя Ісуса Христа, на його роздуми в пущі, що символізує матеріалізацію душевного стану людини як свідоме осмислення безвиходді, яка передбачає перепочинок і повернення по чітких контурів усвідомлення реаліїв. Щодо переспіву „Прощаннє з рідною країною”, цей твір, як і більшість Кулішевих перекладів поезії Дж.Байрона, а саме його „Паломництво Чайльд Ґарольда” відбиває світові пошуки істинного шляху.

Переспіви П.Кулішем творів В.Шекспіра, А.Данте постають у контексті висвітлення реалізації сутності Законів Божих. Мотиви пекельних мук пронизують оригінальну лірику П.Куліша, трансформуючи нерозривну палітру людської гріховності („До Данте, прочитавши його поему „Пекло”, „До Шекспіра, заходившись коло українського перекладу його творів”, „Куліш у пеклі”). Тема потойбіччя пронизує творчість П.Куліша, що поєднує вірування праукраїнців у перемогу добра над злом. Кулішеві поетичні метаморфози  вірувань, „слова правди” мають форму послання, інвективи. Оскільки цей жанр є наріжним, потребує окремого дослідження, тим більше, що „ключі до розуміння” - це завжди місток між світом видимим та невидимим („Невидимий співець”), бо пересторога „на чужій чужині” повинна очистити земляцтво, „пекельний наплод” Божим судом, аби стали вони „подвижниками свободи”, що здатні, праведно пануючи, поновити „заворожену криницю”, - усі ці алюзії на твори збірки „Дзвін” не лише підкреслюють заглибленість у відтворення Святого Письма поетом, який сповідує найвищий дар, духовну цілісність, тому поєднання елементів основних релігій видаються йому суттєвими („Магомет і Хадиза”, „Маруся Богуславка” та зб. „Хуторні недогарки”). Кулішева позиція суголосна основним засадам проблематики „Велесової книги”, „Слова...”, цих пам'яток „сумнівного походження”, які однак гіпотетично наснажені віруваннями праукраїнців.

Поет осмислив цю тезу в контексті сув'язі епох розвитку людства здатного до звеличення завдяки душогубству, зраді, зреченню істини („Забули ми”), тому, за П.Кулішем найбільшою премудрістю слід вважати не „лукавий Вавілон” лживої, суєтної науки, а Божий Закон міри в усьому („Нагай”, „Григорій Сковорода”). Лише за цієї умови людина здатна зрозуміти високі ідеали „огня, меча і мук невимовного посланника”, що має вселитися „в храм новий, в твій храм нерукотворний, що в три дні ти создав на древній тій руїні”.(8) Як бачимо культурософська концепція П.Куліша так само, як історіософська засадничо спирається на пагінці Святого Письма. Поглиблення тематики спричинило не лише дифузію жанрових форм, а також обов'язкову, наприклад для елегії, єдність тону та стилю. Романтична художня система зосереджена не в жанрі чи стилі, тональності, а в прямому відтворенні відчуттів митця, які зберігають традиційні форми зображення дійсності відповідно до естетичних авторських рефлексій. Відкриття літературної особистості, індивідуального характеру, ще не детермінованого конкретно-історичними та соціальними обставинами позначився на художній структурі творів, сюжет яких віддзеркалює авторські риси об'єктивізації внутрішнього світу персонажів, виразників концептів, тобто ліричних проекцій його свідомості.

У площині хронологічно означеного культурно-історичного періоду, крізь призму його неоднорідності, гетерогенних способів вираження думки на межі драми, епіки та лірики, творчий доробок П.Куліша, представлений художньою структурою, що порушує межі індивідуального стилю як системи певних незмінних прийомів зображення. Порівняно з ієрархічно-нормативною системою жанрів класицизму, домінанти наступного стилю в межах діапазону основних канонів зазнають видозміни під впливом естетичних засад світогляду письменника як форманта взаємодії складових елементів епохи.

                                                       Література

1. Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили. – К.: Мистецтво, 1981. – С.87.
2. Бетко І. Філософська поезія П.Куліша// Філософська і соціологічна думка. – 1994. - № 11-12. – С.110-121.
3. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, УКСП Кобза, 1992. – С. 155-166.
4. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ-початку ХХ ст.: Монографія. – К.: Zielona Gora, 1999. – С.231.
5. Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш: До 170 річчя від дня народження. - К., 1989. - 48с. - (Сер. 6. Література і мистецтво. Темат. цикл: література. Т-во Знання УРСР; №5).- С.23.
6.  Куліш П.О. Твори: В 2-х томах. - 2-ге видання/ Редкол.: І.О.Дзеверін (голова) та ін. - К.: Наукова думка, 1998.- Т.1.- С.517.
7.  Там само. – С.167.
8.  Там само. – С.510.