Матеріали до уроків. "Інвективи Пантелеймона Куліша"

Розгляд твору як певної структури видається вже аксіом­а­тичним. Лише деякі побіжні зауваги можуть окреслити складність цієї про­блеми як провідної для літературної критики.

Тлумаченню текстової природи твору присвячені роботи низки ав­торів. У працях М.Яценка, В.Смілянської, Г.Клочека¹ поди­буємо відлуння теоретичних положень О.Потебні.

І.Фізер та Л.Білецький намагалися сконструювати цілісну систе­му його поглядів. Так можна виділити: аналогію між виникненням слова і виникненням поетичного образу (твору), а також еволюцію від міфу до метафори як поступове усвідомлення відмінностей між образом і значенням. Слід зазначити, що кожен із дослідників, враховуючи попередній досвід літературної критики, вибудовував свою, цілком відмінну від інших, систему бачення художнього тво­ру, а також оригінальний підхід інтерпретації комплексу питань, що входять в обсяг відображеного у творі змісту, на якому базує­ться художній текст. Так, Л.Білецький вважав, що найважливішим завданням критика є віднайдення внутрішньої форми. На думку до­слідника, у внутрішній формі виявляється міра оригінальності ок­ремого твору письменника чи його таланту взагалі, а сюжет твору «формується через підпорядкування другорядних мотивів основ­ному який і стає внутрішньою формою твору, і в якому здійсню­ється зв­'язок зовнішньої форми (ритм, метр) зі змістом».²

Дослідник інтерпретував художній твір за допомогою певної гра­дації рівнів, яку можна означити, як попередні студії про твір; моменти біографії автора і його світогляд; літературні смаки крі­зь призму психології творчого процесу. Враховуючи цей принцип, Л.Білецький дотримувався також принципу циклізації під час підг­отовки поетичних творів Т.Шевченка. Оскільки поетичний світ ми­тця – це незбагненна палітра барв і тонів, то М.Коцюбинська так­ож оперувала різними методами, з'ясовуючи тонкі нюанси творчої психології Кобзаря, на відміну від С.Балея, який зупинився лише на висвітленні основних моментів творчості.³

Праці, присвячені аналізу авторської психології П.Куліша, позбавлені спектральності. Нерідко проекції суб'єктивні, позначені перебігом часу або ж, просто, нагадують слабкі потуги спотворен­ня світовиду в антагоністичних тонах темряви і світла. Можливо, помилка дослідницької роботи криється в упертому шуканні філософського каменю, оскільки знаходження суті, сенсу творчості, її першопочатку передбачає елемент ярлика. Лише подібний підхід у пошуках універсальності, зумовив тези І.Ткаченка, який стверджу­вав, ніби поет відмовився від активної боротьби, закли­каючи лише «забиться в темну норку», бо мовляв, той момент «еще далеко», коли маси «не захотят терпеть настоящего порядка ве­щей».⁴ Звичайно, можна погодитися з дослідником, тобто жбурнути камінц­ем, приєднатися до когорти, що протиставляє Т.Шевченку П.Куліша, вважаючи останнього прихильником доктри­ни лібе­раль­ного державот­ворення. І додати: зрікся шляхів українського мучеництва, занурився в плекання культури. І вважати епігоном, другим Ю.Словацьким, антиподом А.Міцкевича.

Враховуючи ці позиції, маємо тепер або погодитися, або запере­чити певні відпрацьовані традиції відтворення світогляду україн­ця, що визнає ієрархію, системність, працьовитість, незламність, схиль­ність до варіювання позиції, тобто інтегральність в контексті єдиної ідеї. Отож, заперечуючи дані елементи, зрікаємося спостереженого в оригінальній творчості П.Куліша, адже тенденційність етнічних рис помітна настільки, що заклики до спотворен­ня поетового образу видаються надуманими, як акцентування лише на дош­кульній манері виголошувати думки в різкій тональності, а також на пошуках («хитаннях») національної ідеї, тобто на латентній про­бле­матиці крізь латентні призми. Лише деякі дослідники спромоглися відкинути нашарування, і розгледіти істинний сенс штукарства письменника, який в Емських та Валуєвських лабетах нама­гався зберегти той дух боротьби, оспіваний М.Костомаровим та Т.Шевченком. На відміну від останніх, П.Куліш не зміг змиритися з вічним сном народного духу в спільній могилі-домовині, тому вважав за найбільше зло – внутрішні етнічні вади в поєднанні з зовнішнім світом, спонукаючи цим антагонізмом до витворення співмірності згаданих явищ. Звідси його емоційна, дражлива мова бруду, прискіплива увага до Шевченкових чарочок, уперте псуван­ня відносин з друзями; негація всього, що не відповідало тим нормам поведінки, які він собі постановив за зразок, зіпсувала стосунки не лише з М.Максимовичем та Й.Бодянським. Тож, слід заперечити тезу О.Грушевської. Чвари зумовив лібералізм вищезгаданих⁵, що цілком заперечувало державотворчій концепції П.Куліша. Навіть Д.Дорошенко наголошував на неабиякому максималізмові поета, який подибується не лише в «Дунайській Думі».⁶

Творчість П.Куліша пронизана концептуальними державотвор­чими ідеями єдиної системи. Складність полягає в тому, що нерідко читач намагається інтерпретувати текст з огляду суголосних почут­тів, таким чином зникають грані імперсональності так само, як і авторське начало. Отож, хоча призма рецептивної естетики перед­ба­чає міру спотвореності, не слід вважати, непізнанність – знако­вою, найвищою оцінкою творчості письменника. Тим більше, що езопова мова в умовах царської цензури явище цілком умотивоване і прозоре для розуміння, адже різноликі інтерпретації завжди призведуть до єдиного знаменника, істини. Наразі згадаємо епісто­лярні зауваги П.Куліша 1882 року: «... тому ще треба трубити про націю, що москалі з одного боку, а ляхи з другого не хочуть признати за джерело своєї потуги і слави. Німець догадається, та й сам зачне се слебізувати, А без підпалу дрова не горять».⁷ Чи варто коментувати рядки, що реліктово засвідчують позиції Кирило-Мефодіївського братства щодо n-навали схематичної культури іновірців. Власне, будь-яке запозичення подібне до схеми. Тому П. Куліш сповідував питомо національні цінності крізь призму об'єк­тивної критики. Свої тези письменник завуальовував вихвалянням культу єдиного правителя, проте не конкретної особи; піднесеним стилем описував федерацію слов'янських держав, проте не російської імперії; оспівував генія англійської, російської, турецької літератури, проте понад усе цінував чарівні тони українського слова. Кулішеве поклоніння словесності лише увиразнювало цінність історичних джерел, заперечуючи цим спроби фальсифікації етнічного цілого, про які писав М.Комаров у часопису «Правда» на початку 90х рр. ХХ ст. щодо М.Костомарова, який нібито висловлював думки про «домове» призначення укра­їнської літератури заради заспокоєння уряду. М.Драгоманов запе­речив це, твердячи, що письменник перебував на позиції пансла­візму, єднаючись у цьому з І.Аксаковим. На думку ж І.Шрага, М.Костомаров вимушений був використовувати езопівську мову для висловлення заборонених ідей: «Хіба ж у всім цім не виявив Костомарів, що він бажав широкого розвитку українського пись­менства, а не одної елементарної словесності для народу», як пише д.Драгоманів, признавав окрімність українського народу і укра­їнсь­кої мови, таку окрімність, яку «общерусс не признає, і, кажучи про це що було тоді найпотрібніше, знаходив, що на все єсть свій час, ук­азував, що треба зараз робити, а з чим і постривати не шкода, що можна відкласти до іншого часу».⁸

Схильність письменства того часу до створення прихованих, утаємничених текстів пояснюється специфікою розвитку літерату­ри, тому тенденції використання езопової мови відбивають лише безперервність традиції. Однак латентна система поетової концеп­ції державотворення, пересипана епатажними дражливостя­ми громади, не змогла справити відповідного впливу на підсвідомість українст­ва. Та й сучасні дослідники аналізують пробле­ма­тику, яку так нещадно розкритикували І.Ткаченко та Д.Доро­шенко в особі П.Куліша: «...так захопився війною з козако­філь­ством, що й не помічав, що в 90-х роках козакофільство було вже в значній мірі перейдений етап у розвитку українського громадянства під час боротьби марксистів з народниками, що тоді розгорталась. Д.Дорошенко вважав, що заклик П.Куліша – «культурі спасенній служімо!» – характеризує як книжника, що зарився в архівах, і не помічає, що «він одстав од життя», бо «ідеалізація козаччини – пережитий уже етап громадських настроїв і літературних поглядів на Україну. Це – романтика, від якої протверезило наше грома­дянство багато дечого іншого, окрім писань П.Куліша. Боротьба за політичне й соціальне визволення народних мас, апостолом якого був для цілої України М.Драгоманов, опанувала помислами молодого покоління, й П.Куліш з своїми антикозацькими виступами став фігурою анахронічною...».⁹ Якщо згадати основні положення цього апостола, то на думку спаде критика музи Т.Шевченка та П.Куліша, який нібито не продовжив шляху Кобзаря. Певною мірою, поза демагога не повинна шокувати уважного читача, який пам’ятає тезу Євгена Маланюка про те, що «поезія Шевченка в цім періоді зву­чала майже в суспільній порожнечі. Вона не знаходила відгуку. Вона залишалася в друкованій постаті коломийкових куплетів, майже нарівні з фольклорними записами. Дух Шевченкової поезії блукав безпритульний», або «голос пізнього Шевченка фактично вже лунав в порожнечі. Палахкотів несамовитий Куліш, але то була розпачливо-трагічна борсанина вже полоненого духу (...) Врешті й Куліш, як скалічений і ранений звір до барлогу, – відступив на хутір, звідкіля, задивлений у візію княжої державності, ще вергав громами...».¹⁰

Спробуємо розглянути найхарактерніші риси поезії П.Куліша, враховуючи попередні оцінки творчості, тлумачення досвідчених дослідників та аматорів. На початку статті, по змозі, були пред­ставлені різні позиції, найліпші тези зацитовано. Тому подальший аналіз буде спрямовано лише на розкриття концепції, що суттєво розходиться з прибічниками «хитливості» та «еволюції» П.Куліша. Письменник писав про те, що здатне призвести до деградації. Чи не тому в посланні «До старої баби», «Руїноманам», «Українським історіографам», «Писакам-брехунам» збірки «Дзвін» (1893) висвітлив причини занепаду нації, що втратила моральну чистоту.

Найбільший гріх, за Т.Шевченком, це втрата істинності буття, штучність закону. Пошуки Бога за межами серця –  трагедія цілого народу, а не лише Катерини...

Чи відрізняються Шевченкові постулати моральної чистоти від Кулішевих? Певно, читач очікує на миттєвий аналіз не творів Кобзаря, а П.Куліша, який в поезії «Письмакам Гайдамакам» (1893) крає серце зізнанням, що апостоли, сучасники, своїм нерозумінням затьмарили тексти Т.Шевченка. Ця заувага «не тхне чарочками», на яких так вперто акцентували увагу, стверджуючи, що П.Куліш – перший блюзнір творчості Кобзаря, уже одягненого громадою в смушеву шапку та кожушок. Отже, спершу слід зазначити, що П.Куліш чи не вперше наголосив на тому, що Т.Шевченко – геніальний поет, який змістив акценти теоцентричної культури, алогізованої системи розвитку людства. Варто згадати, що шляхи їхні різнилися мірою гуманізму, адже Т.Шевченко лише констатував гріх зради, не засуджуючи, а лише попереджаючи про криваву кару Божу. На противагу цьому, П.Куліш винищує брутальним словом винних, до яких зараховує «товариство, як скло» – козацтво, земляцтво, персоналії: Б.Хмельницького, І.Мазепу та товаришів по перу, адже загальна негація видається йому очи­щенням, а роль Харона співмірна з янголом-охоронцем. Слід враховувати, парадоксальність мислення поета в творчості якого позитив-негатив сумісні, тому застереження-послання «До Данта, прочитавши його поему «Пекло» (1861) підтверджує думку, що контрастність мислення, відбита в антитезах, є специфікою поетики П.Куліша. Це послання має ритмічно довершену рівноскладову єдність. Вступна частина відсутня оскільки поет розраховує на реципієнта ерудита, наголошуючи на культорологічному коді. Це зумовлює структуру вірша, позбавленого підтексту, наближеного до конкретики, за винятком кількох символів, наприклад, квіти, які слід прочитувати, як думи, суголосне Т.Шевченковому – «квіти, мої діти», що символізує знання, працю – Танталові муки, бо ж вони «...гинуть без сліду, що, мов сон, зникають, оставивши в серці болі невимовні».¹¹ І хоча алюзії посідають чільне місце в творчості П.Куліша, вони втрачають свої чари ледве з’являється символ «серце», адже його не можна вмістити в асоціативне поле, оскільки уособлює викінчену логічну систему алогічного, тобто водночас постає макро-мікросвітом, пеклом-раєм, першопочатком, рушієм конечного.

Тавтологічні строфи надають поезії рухливості, ретардаційно окреслюючи провідний мотив – страждання великої душі, яке відбилося в стилістичних фігурах, в емоційно наснажених епітетах та порівняннях, максимально наближених до буденного мовлення, що створює ілюзію поетичного свята звичайних речей, а також синекдохи та інверсії, що риторично довершує це послання до грішників.

Наскрізна для творчості П.Куліша тема потойбіччя в посланні «Книгогризові на той світ», а також «З того світу» (1893) відтво­рюють поетові пошуки істини як випробування пекельним вогнем, засуджуючи історіографів, що вихваляли минувшину та діяльність церкви, яка визнавала війну та вбивць-воїнів за святощі. Письмен­ник переглядає трансформацію моральних цінностей раннього та пізнього християнства, що ввібрало в себе паростки язичницької культури і не помітило звиродіння, яке спричинилося засліплен­ням, бажанням істинності, облуди, мани, навіяної фарисеями. Тому в поетичних творах подибуються звертання «Сліпченкові», «спідленим хамелеонам», перевертням, які визнали себе меншовартісними меншими братами, і завдяки зрадливості власній перетворили Україну на тартар, де бездіяльно чекають на месію. Хоча образна система П.Куліша дотично, завдяки алюзїям, наближена до Святого Письма, до пророцтв Т.Шевченка, проте образ пророка має описовий характер, що перебуває завжди в очікуванні миті, коли мають пролунати слова: «Что есть мне и тебе, жено?». Певною мірою, замкнене коло: ще не час, і вже не час, оскільки очікування дива – одне з найбільших див, коли все стає звичним. Однойменна поезія, порушуючи межі хронотопу в контексті творчості є програмовою, вражає стремлінням до ідеалу, до долі мученика за істину, нову науку, що інколи постає в образі Сонця. Оспівування сили контрастує з образом слабих дітей, які символізують сліпу громаду, а також чистоту, надію, що виростає з серця матері-батьківщини. Цей ряд неможливо продовжити, оскільки сама валентність заперечує подальшу градацію, лише автор відсторонено констатує: «Уже з раю своїм духом На нас повіває: Уже знову твоє слово Мертвих воскрешає».¹¹

Послання, інвектива – найбільш поширений жанр поезії П.Куліша, хоча творчість його слід розглядати крізь загальну призму рецептивної естетики, маємо на увазі двоплановість цього поняття.

Поет, чутливий цих тонів, неодноразово застерігав, що найбіль­шим скарбом є слово, дух, а не літера, форма, вражіння, яке, можливо, сприяє катарсису читача, представника того чи іншого соціального прошарку. І все ж поет сподівається на розуміння, надсилаючи свої візії, що мають різну форму вираження.

Інвективи П.Куліша мають чітку структуру, що перегукується з плачами дохристиянської доби. Фольклорні вкраплення на рівні образної системи виражені чіткіше, проте композиційні рудименти теж спостерігаються. Змістова форма нерідко викликає суперечки як у дослідників, так і в звичайних читачів, які тлумачать його твори як пророцтва настрашеного Руїною поета. Якщо ця теза вірна, то липневий лист П.Куліша до сестер Милорадович від 1857 ро­ку доведеться вважати нонсенсом. А саме цей аркуш здатен похитнути звичне бачення образу поета. Лист так само, як і «Слов'янська ода», «Сестри Немезиди!» та інші твори свідчать про негативне ставлення до імперського мислення російського царату, а також заперечення цієї форми правління, оскільки система влади княжої доби, оспівана П.Кулішем, передбачала вибори оберега роду. Звичайно, вичитані тези не претендують на або­лютне визнання, бо кожен читач має право заперечити, стверджуючи, що будь-який витвір мистецтва передбачає реципієнта з власним баченням. І навіть річ у собі потребує інтер­пре­тації, навіть ніщо зумовлює пошуки замкненого кола всесвіту, що стає безмежним і обмеженим одночасно. Міра в усьому при­таманна лише романтикам, лише поетам. Для них світ постає в експресії крайнощів людства, що зринуло крізь терни натуралізму до зірок абстрактного мистецтва примітивної культури, тобто знову опинилося в нульовій позиції. І лише вони здатні охопити бруд усіх епох і захоплено пропагувати гуманістичні цінності. Тому їхній світ завжди оновлений, освячений, завжди різноликий, різнобарв­ний, різножанровий, всеохопний, що порушує межі реалізму, пронизує містикою, магією, спотворюючи до неможливого, до на­пря­му подібного, наприклад, магічного реалізму, наступного «ізму». Чи може реципієнт спостерігати за розвитком цієї феєрії, інтер­претуючи події вірно? На жаль, чи на щастя, істинний читач той, хто лише відчуває естетику свята поезії. Варто згадати слова П.Куліша про те, що нащадки повинні самостійно вирішити проблему актуальності тих чи інших питань, порушених митцем, і проектувати майбутнє, створюючи всі умови для того, аби, врешті-решт, усе перетворилося на анахронізм,  і страшні візії лишилися лише пересторогою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Клочек Г. У світлі вічних критеріїв: Про систему критеріїв оцінки літературного твору. –  К.: Дніпро, 1989. – 224с.

2. Білецький Л.Т. Основи української літературно-наукової критики – К: Либідь, 1998. –  С. 12 – 14.

3. Коцюбинська М. Етюди про поетику І.Шевченка: Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський пись­менник, 1980. – 272с.; Ба­лей С. З психології творчості І.Шевченка. –  Львів: Шляхи, 1916. –  91с.

4. Ткаченко І. П.О.Куліш: Критико-біографічний нарис. – X.: Книгоспілка, 1927. –  С.22.

5. Грушевська О. З діяльності Куліша в 1850-х роках// Науковий збірник ВУАН за рік 1924. –  К., 1925. –  С.167.

6. Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. Київ-Ляйпціг: Укра­їнська накладня, 1930. – С.69.

7. П.О.Куліш Матеріали і розвідки. – Львів, 1930. – ч. 2. – С.63.

8. Черніговець (І.Шраг) Українське письменство і М.Косто­марів (Відповідь М.П.Драгоманову). – Правда. – 1892. – С.565

9. Ткаченко І. П. Куліш: Критико-біографічний нарис. – X.: Книго­спілка, 1927. – С. 46; Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. – Київ-Ляйпціг. – 1934. –  С.34

10. Маланюк Є. Книга спостережень. – К.: Дніпро, 1997. – С.151; 177.

11. Куліш П.О. Твори: В 2 т. – 2-ге видання. – К.: Наук, думка, 1998. –  Т.1. Прозові твори. Переспіви та переклади / Вступна стаття, упоряд. і приміт. Є.К. Нахліка; Ред. тому М. Бернштейн. – С. 267– 268.*