Матеріали до уроків. Свідчення очевидців

Матеріали до уроків

ЖІНКА НА ВІЙНІ. СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ

ВСТУП

За нами безприкладне ХХ століття, що залило кров”ю майже половину землі.  У ньому залишились найбільші трагедії народів, нечувані страждання і великі перемоги, що змінили світ. Минає ХХ століття і разом з ним у небуття відходять ті, хто в ньому жив, творив, боровся, залишаючи  кожен свій слід на землі. У них була неповторна юність з піснями про громадянську війну, з фільмом «Чапаєв» , стрілецькими і парашутними гуртками , знаменитими польотами  Чкалова, штурмом Північного полюсу, челюскінською епопеєю, героїзмом хасанських боїв, будівництвом Комсомольська – на - Амурі. Кожен день із сторінок газет на них дивилися нові обличчя. Скільки героїв, скільки талантів відкрила Батьківщина . Саме їм випала на долю найстрашніша війна, якої до того часу не знала земля. Вони змели фашизм. Їм, підіймаючись з колін, аплодувала Європа.

         Війна з розрухою потребувала від них надлюдських зусиль, все життя вони провели на бойовому марші – так було визначено долею. Того, що випало їм, вистачило б на десятки поколінь. Віра в те, що вони залишать дітям і внукам  сильну і велику державу , зігрівала серця.

         Мета нашого пошукового загону – зберегти пам”ять про жінок – односельчанок, які прожили життя, сповнене неабияких випробувань на міць, силу волі і стійкість, про їх нелегку долю і з честю прожиті роки, про тих, кому довелось пройти нелегкі випробування у Великій Вітчизняній, про тих, кого примусово вивозили за кордон – в Німеччину і називали остарбайтерами, про тих, хто пережив нелегкі післявоєнні роки, освоював цілину, про наших односельчанок, які і досі поряд з нами,  і про тих , кого вже немає поруч.

 

 

 

Свідчення очевидця про роки Великої Вітчизняної війни та голод

1946-1947 рр.

Соляник Зінаїда Миколаївна

Рік народження: 1938

Освіта: сім  класів Михайликівської школи

Проживає зараз: с. Лутовинівка, Козельщанського р-ну Полтавської обл.

За межами Козельщинського району не проживала

Розповідь записана зі слів, без змін.

 

Питання. Розкажіть, будь ласка про себе.

Відповідь. Я родилася на Даньківці, під Михайликами був хутір. Батьки мої Огир Микола Василович і Огир Надежда Степановна. Батько родився на Даньківці і  Огирівка – це хутора, а мама з Павлівки. Були в мене брат і дві сестрі старші. Я родилася в тридціть восьмому годі. До сорокового году жили ми на хуторі, а  у сороковому годі перестроїлись у Михайлики. Коли в Михайлики ми перестроїлись я ж була невеличка.

 

Скільки Вам було років?

- Ну з тридцять восьмого году. Стіки мені було? Ото стіки  й було. Шо я у Михайликах начала вже понімати, помню, як уступили німці, як уступали в село наше німці. На нашу вулицю заїхали машини криті, а я сиділа на пічі, а тоді й гукаю : «Мамо! Подивися!». А мама топила в пічі. «Ось подивися, мамо, які машини їдут.» Мама вийшла надвір , входе в хату й каже: «Давайте, діти, ховацця, давайте я вас поховаю, бо це німці вступают». Вона забрала старших. За сараєм у нас був погріб. Мама туди поховала сестер і брата, а сама вернулася в хату. Узяла мене на руки з печі і стояла біля вікна. Коли в двір машина в’їхала, ускакуют німці. Оце я як бачу перед собою, хоть вірте мені хоть не вірте, ускакує німець у хату  і заносят німця. Роздівают його, а він поранений у ноги, і заставляют маму, показуют – бери відро, чавун, шоб у піч засунула воду.

Мама засунула ту воду і держит мене за ручку. Нагрілася та вода, вони начали його мити, перев’язувати. А ще німці зайшли, посідали на лаві за столом. А тоді один німець уніс якісь такі  проводки, цвітні – цвітні, всякі – всякі, багато-багато, скручені, і до часів їх прикрутив. У нас ходіки були, і він прикріпив їх до часів, а тоді взяв на столі горщок і налив туди води і впустив шось туди із тими провідками, і воно начало булькотіти й балакати. І вони начали з кимсь балакати. А тоді перев’язали того німця, і ще один увійшов німець. А вже по селі чути стрілянина, крик. Як увісні мені січас усе припоминаєця. Чути  - стрілянина. Мама виходе у сіни і вертаєця за мною, вертаєця за мною, дивицця, а теличка в нас була, повели телицю через дорогу до сусіда. І з пістолєта прямо в лоб вистрелив німець і вона впала, вони її там зарізали. Мама тоді взяла мене, хотіла вийти з хати, хотіла вийти з хати, а німці начали шось джеркотіти-джеркотіти. Один німець одрізав такий кусок хліба, намазав чимсь таким розовим з банки і мені дав. Дав і показує мамі : «Кіндер, кін дер. В мене, мол, дома двоє кіндери». Мама мене за руку і вискочили ми з хати з нею, а  вже село начало горіти. Начали хати палити, і посадила мене мама під хатою на ослін, а сама стоїт. А один німець маму хватає і пхає у сіни, шоб закрити. А мама ж показує, шо я там. А він мене бере за руку і хутів тоже туди кинути, а другий німець вже ззаді хати вже пале хату. Тоді мама у сінях стояла, а я на ослоні плакала сиділа. А другий німець підскочив, сфатив мене з того ослону, той , шо хліб давав мені, сфатив із того ослону, кинув на землю, а мама вискочила з коридора. А на другому ослоні у нас була сова : тато пас скот і приніс двоє кібченят, а кібченята маненькі, такі білі-білі, пухнасті-піхнасті, як оце в нас січас индокурчата, отакі, ви то може вже їх і не побачите, а то такі маненькі кібчата, і совиня. І ті кібченята в нас довго жили, дуже довго, і після войни  жили. А сова втекла. Німці  витягли її з клітки, а вона вкусила німця. А він поки достав пістолєт, хотів застрелити, а вона в картоплю і сховалась десь, шукали вони і не найшли. Ну оце войну таку я помню. Помню ще як брат мене оце вже після цього як німці начали отступати, наші начали уступати. В одному краю Михайликів німці, а в другому краю Михайликів – наші. А мама туді забрала дівчат, а брат, Борис, узяв мене посадив отак на плечі собі і поніс на Демкове, на канави, на болота  в очерета отуди на лиман. Я помню, як він мене ніс, а мама з дівчатами тягла возик із барахлом і сусідка, тітка Оксана, тягла тоже возик. У неї на возику макортит із кістом. Замісене кісто в макортит. І як тіки ми переїхали Стувпуву, а там лежат такі здорові туші – воли постріляні. І лежат усі догори ногами, і отак жи ж їх понадувало-понадувало. А за нами як ув′язалося дві вівці і біжать, і біжат мекают. А Стовповою німці з Михайликів виїждяют і їдут Стовповою сюди ж в сторону Козельщини. Їдут-їдуть, а туді стала одна машина і начала стріляти по тих вівцях чи по нас – не знаю. Ну ми за возиком полягали, а вівця та то в один край вискоче, то в другий ізза возика. А вони стріляют. Потом вони одну вбили, а та одна осталася. І туді вони поїхали, ми поїхали в очерета. Там нас мама з людьми оставила і пубігли вони в сило тушити хати. То мама ото затушила хату свою, ну потолок, усе впало. Ну уже ж німці відступили, наші вступили. Прийли ми вже у сило, уже люди начали сходицця до свойих пожарищів. А воно ж уже таке літо промайнуло, незчулися й коли.

Село все було спалене?

Не хати були спалені, не всі. Оце через дорогу у нас, у діда Йосипа, не була спалена хата, бо в нього стояли німці. У нього була пасіка, він їх зустрічав медом і проводжав медом. І вони його хати й ни спалили, і ни спалили його хату ту. І ото ж у нього розстріляли скот, той шо приводили від людей. Ну вони отступили, осталась хата оце на нашій вулиці діда Йосипа і, сюди аж до Козельщини, в сторону Козельщини осталась у діда Юхима. Ото на нашу вулицю осталося дві хати. А там уже ж сило тоже погуріло, койякі хати осталися, ну не більше п′яти-шести хат на все сило. А сило було дуже здорове.

Туді, після войни вже, як німці отступили, ни після войни, а як отступили, тіки німці отступили – люди начали отстраювати свої хати. Зразу мама викопала глинище. Накопає там глини, заллє з дівчатами водою, принесе соломи, оце шоб оцю солому вкинули, замісили, бо ввечері приходе із жнив, із роботи і начинає класти потолок, стіни підмазувати.

А колгосп тоді відродився відразу чи ні ?

Ни зрау. Зразу німці відступили – наші вступили. Наші вступили, побули наші, потом уп′єть  німці вернулися – наші одступили. Потом уже як вони утступили – більше вони не вступали. Німці все далі й далі за Дніпро погнали. За Дніпро погнали, люди йшли, молоді хлопці йшли вже ув армію. Наші солдати як уступили, то оце мій брат двоюрідний, троюрідної сестри син пішов, Кирило. Так його й убили за Дніпром зразу. Ото пішли всі, осталися самі жінки, а з старих таких мужиків дід Савка остався і дід Юхим. Оце на все село. А потом, щитай, начали все жінки ж усі, де пооставалися, пусіяна зернина яка, кукургузина. Вони начали ходити, убирати його, збирати до комори. І субі брали, і в комору носили. Дід Юхим таке як вроді бригадиром був. Я припоминаю, шо він ходив загадував, шо треба іти й утуди й утуди. Ото я його й чось помню, бо він так хат через п′ять від нас жив. А брат у мене з тридцять третього году, такий же ж тож величенький був, ганявся з хлопчаками в мняча. Ударив його хлопчик по нузі, між куліном і кісточкою – получилася гангрена. Мама ж не знала, на роботі, мамі ніколи було. А він, було, побіга, а увечері плаче – болит нога. А мама, було, каже: «Не бігай!». І так воно протяглося оце ціле літо. Мама на роботі, я сидю сама, дівча місять глину, печуть із кукурудзяної крупи оті такі блинчики мули маленькі. Надерут крупи – замісят кісто на водицці, і не було ні сковорди, не було ніде нічо. Прямо плита топецця, і прямо на плиті напече Міля, сестра, напече утих коржів. Ото поїмо, мамі оставимо на вечерю. І ото так жили. А тут уже, у Михайликах, начали койхто вертацця, хто поранений, начали мужики вертацця – то без руки, хто без ноги вернувся. Іван Данько, баби Христі чоловік, вернувся без руки. А одна рука – і та калічна -  пальців немає, а сама ж кістка. То він ото було помогає жінкам – то покосе десь до осени, то сінця койкому укосе, хто теля від німців сховав. Ото він прив′яже ту руку до коси і начинає косити. А туді ж уже до осени, а восени ж уже холодно. Нап′яли корінь. У каждому дворі, де хата згоріла, понапинали корені з очерету, по дві-по три сім′ї. У нас у дворі нап′яли корінь – жили Мульки, оце шо у нас у Лутовинівці, Льоня був і Вітько. Жили мати їхня і жили ми, і жила баба Устя з дівчатами, вопшим троє дітей неї було. Оце в нас у корені було. А вже восени, як дуже похолодало, привезли соломи. Начали люди всі, михайличани, таке робити - накладают дерево (давали з колгоспу, з лісу возили під осінь, з Юрок та з Манилівки ліс, і ото давали на хати). Вернувся дід Часник( Михайло Михайлович Кулаченко його звали, племенник Гриші Кулаченка, шо оце тут живе(а по-вуличному – дід Часник). Він, було, все йде співає: «Ой, сад-виноград зєльоная роща, ой, хто виноват жена ілі тьоща» Це вже ми знаємо, шо дід іде, дітвара за ним слідом і ото він хоть канхветку, якийсь такий горошок, було, такий маленький, всім по канхветику дасть. І ото,

 було сидимо ж усі, той дід прийшов, всі сидимо. А мама тоді і каже: «Знаєто Шо, діти? Шо ж ми в цьому корені зімувацця не будемо, давайте на хатину( в нас була)накриємо соломою, положемо дрючки які-небудь, накриємо цей уголочок і будемо там жити зімою ( там лежанка стуїть). Ну і перебралися ми у ту хатину, стали жити, а топити – ходили очерета возити саночками із болота. Підут усі із дому, а я сидю в хаті (а стіки ж мені там було – я ж невеличка), а воно начинає темніти і міні кажецця, шо по вуглах у тій хатинці шось стоят дядьки якісь. І то я ховаюся-ховаюся то під рядно, то ковдру, то під ліжник. Ховаюся-ховаюся, поки вони поприходять  із снопами очерету. А тоді дожили до Нового году, а після Нового году вернувся тато. Вернувся, знаю, у воєнній хвормі, обмотки…А він такий високий був, високий і здоровий чоловік. Вертається тато, такий мішечок через пуріг поставив і сам зайшов.

Туді ж уже ж, як я підросла, уже мені було десь півгоду, щитай воєнного, шо я захватила пів году воєнного времені. Тоді ж уже післявоєнне время пішло, начали востанавлювати колгосп, начали люди вертацця. А в брата така гангрена пішла, шо тут у Козельщині був Рачевський врач. Пуніс тато його туди, а він сказав, шо треба на Кременчук везти  у больницю на ренген. А чим повезеш? Нема чим повезти, тато й мама на возик накладають пудушок, кладуть туди братіка ( це йому було десь годіка дванадцять) і везуть возиком його у Кременчук у совєтську больницю. І ото повезли його туди, там йому одрізали ножку. Це було у сорок сьмому годі. Того шо я дуже-дуже помню, шо хліба давали потрошечку-поторошечку. Його з больниці привезли, відрізали йому раз ножку по куліно, а туді гангрена далі суницця, йому відрізали ще раз, сантіметрів десять осталось стегна. І ото у сорок сьомому годі (я ж уже понімаю все) і началось наше життя. Тато й мама роблять. Тато робив на лобогрійці з мужиками.

А що таке «лобогрійка»?

А лобогрійка  - це жатка така. Обично кіньми жали і її треба, шоб вона швидко їздила. Коні ж їдут і вона крутицця і жне. А скидати треба у ручну, там такий пристрій був, і треба, шоб добрі мужики були, шоб встигали скидати снопи і шоб не дуже ж і великі, бо можна кинути такі снопи, шо і не зв’яже ж їх  в′язальниця, і ни складе у копи. Тато робив на лобогрійці, а мама на жнивах рядовою із жінками. І дуже робили, а сило згуріло. Була школа гарна, двохповерхова школа.

А де вона була?

Оце де стара школа в Михайликах, ни оця, шо в селі, а отам скраю. Од дороги Стовпової, де пам′ятник погиблим солдатам. Там була школа двохетажна. Дуже гарна. Німці звезли туди пшеницю.

Вона й до війни була?

До війни її тіки построїли. Тіки її построїли, год познімалися, і война началась. І туди німці звизли пшеницю і взяли й підпалили,чи підорвали її, чи підпалили. Вопшим там підвал був, шо там дуже-дуже довго цю пшеницю гурівшу люди брали, збирали ходили, змітали. А туді ж після войни ту школу розібрали, поставили ото одноетажну. Уже ми в ту школу ходили, семирічка була.

А колгосп уже ж начався, уже ми великі стали, уже покончали сім класів і пішли на ферму робити. Кончили сім класів – іди на ферму. І вся молодьож (стіки молодьожі було! Ченакалівка, Нежинівка і Михайлики).

Це були хутори такі?

Да. У ту сторону. Там Вязовка. На цю сторону – Юрочки, Костівка. Всі гуляли тут. Було стіки молодьожі посходиця у Михайлики! У самій Ченакалівці… я оце колись ноччю лежала та й перещитала. У самій Ченакалівці було тридцять шість хлопців і дівчат, у самій Нижинівці було восімнаццять дівчат і хлопців. У Нежинівці тіки Гриша Соломка був, Сирьожка Соломка. Вопшим, небагато було й дівчат. І уже ж на фермах робили ми , а у колгоспі ще ж не було таких ні машин ні тракторів, а м’ясокомбінат у Крименчуці. І на м’ясокомбінат вибраковували скот, відгудовували спеціально скот по плану і ганяли гоном на цей м’ясокомбінат у Креминчук. У Кахновці була каждого колгоспу, каждого району земля. Там була загорожа. І ото у Кахновку догонимо, там перенучує скот, а вже утром раненько встаємо, запрягают коні і женимо на м’ясокомбінат. І в оди прекрасний раз погнали ми скот і була в нас на фермі у тітки Насті корова – Мушка. А в Галі Олійнички була Світлиця. І шо ти думаєш? Утекли. Перестрибнули ту загорожу і втекли. Кинулись ми випускати, считаю – мема двух коров. По всіх загонах походили – немає лишніх. Ну шо ж, ми ті погнали, а Тимошка Шапаренко вернувся на коні шукати ті корови. Приїхав аж у сило, приїхав на ферму, дали ще людей і пішли шукати. Шукали їх три дні і не найшли, а потом на третій день в убід, сидимо ми доїмо – коли з очерету (там такі очерета в болотах були, була там Шепелвка(тепер нема того сила)) дивимося – корови ревут, і ці корови, шо пов′язані як будоражились, як начали всі ревти! Коли дивимося – із очерету вилазе Мушка і Світлиця за нею. І прийшли й стали на свєму місці, дійки полопалися, молоко так і ллєцця. Мушка давала по тридцять літрів, но її тітка Настя здала тіки через те, шо вона як розтелицця – така тверда, та й вопще тверда, шо всім корпусом ми доїли її. Доярка було не видоє її.

Це вже було у шістдесятих роках?

Це було у піісят сьомому годі.

А сорок шостий рік, голод?

Сорок шостий рік…У сорок сьомому був, з сорок шостого на сорок сьомий ниврожай був. У нас у когостві, як в усіх, був неврожай. У нас був головою колгоспу присланий, як на них казали – десятитисячник. Як жи ж його…по-моїму Дзюба – хвамилія його. Ну я вже й забула як його звати. Дарма шо він отак ззада нашої хати строявся. Прислали його головою колгоспу, но він -  шо робити, шоб вижили, считай спасти людей?…А с Полтаи в нас пристав до однії жінки, до тітка Антонини, приймак. Він робив хвотографом по районі. І ото так ходив-ходив, нучував-нучував – і остався в неї жити. А вона була зав сепараторним, віяли молоко. У неї у хаті була оця сипараторна, возили три чи чотирі колгоспи возили віяти молоко, возили кіньми на молокозавод сюди, у Лутовинівку, здавати. І вони туді думали-думали…І согласився цей дядько Іван, Втидюк його фамілія була, Іван Андрійович. Согласився зробити пікарню і пекти хліб. І зробили пікарню, була хата, патранат на неї казала, там були дітки, а потом та хата стояла, розкуркулили діда Терешка. Дід жив у маненькій хатцій, а ця хата перейшла була до колгоспу. І ото в тій хаті, в одній половині була школа (туди до чотирьох класів ходили), а  оце він ноччю хліб пече, натопе ту піч. Приходят дітки, залазимо на ту піч і там ото знімаємося, вчимо вроки. А занімав Іван Іванович Терещенко лутовинівський. Ходив ото туди, і там він і спав на тій пічі, пошти жив. І ото він тоже залазе до нас на піч і ми там вимо вроки. А той дядько Іван возиком одвезут хліб, той шо він напече, і ото давали людім по пів хлібини. А в кого сім′я ветика – то й давали по хлібині. А потом начали молоко… здают, віють, а робили казеїн, сир сушили, робили сир із кисляка. Кисляк скисає, туді його оттопляют, туді такі пороблені, як розкладушки, обтягнуті мішковиною. Висипают ці баки іх сиром туди на ту  мішковину, скручуют, надавлюют – воно стікає, туді сушат його. Сушат його на сонці, він висихає. І здавали його на маслозавод. А сироватка та оставалася. То розрішили давати людім ту сироватку. То люди брали. Воно ж уже літо підійшло, начало поспівати то цибулина, то жито, то картоплина…то се, то те…

Ну страшного голоду і смертей не було?

Не було. А смерті були. Люди пухли. І в сорок шостому і в сорок сьомому. Навесні оце у нас у Павла Шапаренка було тринадціть дітей, то хоч вони й спасалися …Павло Павлович піде, наб′є горобців, принесе пів мішка. Ото тітка Маруська попатрає їх і туше у чавунах надворі, чи як там тушат. Було, одваре, прокиплять і ото так вони спасалися. Та й ми пробували гороб′ят. Воно таке, як голуби, тіки маненьке, а м’ясо таке як у голубів…То гав наб′є…принесе гав. Ну гав не дуже часто він бив, хоч вони й більші. А горобці…ото вони тіки й вижили…ну а пухлі були.

І багато таких сімей було?

У Вітрів, Вітер Трохим був і тітка Мелашка. Там тоже дев′ятеро дітей було. Не мерли…ну а пухлі були. А в тата був брат, у Ольгівці ось, за Козельщиною, дядько Данило, старший за тата. То він прийшов до нас, пухлий увесь, та каже (це ж уже було у сорок сьомому годі): «Спасай мене, братіку, бо в мене жінка вмерла, а двоє дітей, Галя і Володя, пухлі…не знаю чи й виживуть поки я вернусь. Може, ти чим поділисся, спасай». То, знаю, тато пішов нарвав цибулі йому і було в нас пшоно, просо було в нас. І тато дав йому пшона, дав йому проса трохи, провів його за село…і він пішов…кукурузяної крупи, знаю, тато молов ще йому…і він пішов. То він вижив, і дітвара вижили, а жінка його вмерла од голоду.

А чого тоді був такий голод?Чи люди мало працювали?

 

Туді люди хо і працювали, і робили люди. Так яка ж була політика? Голова колгоспу не мав права дати людім на трудодень, шоб люди вижили. Налоги…зразу ж після войни, тіки німці відступили і зразу після войни налоги. Курку держиш? –Здай. Порося держиш? – Ти не маєш права зарізати його, а як зарізати – йди в сільраду, бери справку, шкуру здай. Картоплю? – Тож налог, здай. Ото стіки вроде її там чи не вроде, а налоги дуже великі накладали і облігації. Грошей не получали зовсім. Це як дадуть по купійці на трудодень – і то в кінці году. Можуть давати по пів купійки, щитай, год, а за пів году ще добавлят у кінці году. І ото виходе за год по купійці за день.

І що можна було за ці гроші взяти?

А шо? Аж нічо! Як у нас чотирі душі, свойих. Та у тридціть третім годі один таті в брат умер (осталось троє дітей) і другий брат умер (осталось троє дітей). Чужих шестеро, хоч не чужих, свуї вони, щитай, та нас четверо, та тато та мама. Ну оце тубі і живи як хоч, налоги…Ну, правда, хлопці, щитай…Кирило не вернувся з-за Дніпра, осталась Санька й Галька. Ну Галю забрали у Німеччину. Галя вернулася після войни, а Саня жила з нами. Груня і Ванько тоже жили з нами. Потом Груня вийшла заміж, Ванько пішов в армію, а Гриша Огир (найстарший був) пішов на войну. Щитай, він був ув армії і з армії пішов на войну. Кончив там воєнні заклади якісь. Робив він в інженерних войськах був. На ріцці Урал його ранило і його одвезли у Свердловськ, в госпіталь і він там оставсь. І так він всю жизнь прожив воєнним і прожив у Свердловську. І він там і вмер. Жинився він на нашій, на михайликівській, забрав її туди. Двоє дівчат у їх там. Там він так вмер, там він і похований. А туді з армії забрав меньшого брата там до себе. А Груня вийшла тут у Михайликах (у декабрі місяці був год як умерла) І отак прожили ми всю жизнь. А було мама мені й розказує : «Пряла, тато такав, дуже гарним ткарем був і до войни й після войни. У мене он простилки лежать ватяні. Ті, шо отут у вагоні вата горіла та її носили всі. Я принесла тоже, та мама попряла, виткали ( десь шіісят сьомий-восьмий год). Ткали вони все врем′я, і шили й вишивали. І не було такого, шо не вміли. І нас так мама всіх привчила. Ми не понімали такого слова, шо я не хочу.І ще стіки всяких приключеній було.

 

                                                       

 

 

 

                                                         Хіль (Бабиченко)  Валентина Григорівна

                                                                               Рік народження -4.07.1932 р. н.

                                                                                                         Освіта : 7 класів

                                                                             Проживає зараз : с. Лутовинівка

                                                      Козельщинського району Полтавської області

 

 

Народилась у Лутовинівці, батьки були залізно дорожниками (мати процювала черговою по переїзду, батько – черговий по станції).Жили у будинку, що був на території станції ( де стара будівля чергових), що був власністю залізної дороги. Пізніше батьки придбали старий будинок по теперішній вулиці Шевченка (нині там живе сім’я Аніскевичів). Сім’я складалась з 4 осіб: батько, мати, дочка, бабуся Оленка. Вихованням більше займалась бабуся, так як батьки працювали.

До війни, у 1939 році,  пішла до 1 класу Лутовинівської школи. Під час війни пам’ятає, що теж ходила до школи, але приміщення було біля заготівельного пункту.

 Коли почалась війна, було розпорядження, щоб 15 сімей залізнодороржників йшли на 215 роз’їзд, де броньовиком їх повинні відвезти у тил. Всі чекали, але ніхто так і не забрав. Тоді люди почали повертатися додому. А німці вже гналися за ними і стріляли. Коли вони прийшли додому, в їхньому погребі вже сиділи сусіди з малими дітьми. І вони туди поховалися. За садком був раніше виритий в коліно окоп. «Я бачила, як німець гнався за нашим солдатом, тому він і не заглянув до нас у погріб. Якраз у тому окопі він і заколов його штиком. Зовсім ще молодий юнак був, гарний , дуже жаль його. Пізніше мої батьки й поховали його в нашому садку. Хата була закрита, то німці повибивали вікна прикладами».

Коли німці вступили в село, то квартирували у їхній хаті. У дворі стояла німецька машина, була своя в них і птиця, і інша їжа. Жили може з півроку. Не пригадує, щоб конфліктували, їхню сім’ю не займали, не було такого, щоб комусь хату спалили чи сім’ю вибили. У військовий час люди жили мирно, допомагали один одному, сусіди товаришували. Коли німці відступали, то забирали все своє і тікали.

Після війни Валентина Григорівна закінчила навчання у школі (7 класів), а тоді пішла працювати в заготзерно спочатку різноробочою, а потім лаборантом. Пізніше працювала у їдальні колгоспу ім.. Ілліча, у маслозаводі.

Одружилася і будували власноруч глиняний будинок, в якому і зараз проживає. Після смерті чоловіка залишилась із 2-річним сином. Пізніше вдруге одружилася, був син від другого шлюбу.

Зараз Валентина Григорівна проживає сама в тому ж будинку. Один син помер. А другий проживає в Росії. Хворіє, сама не спроможна себе обслуговувати, допомагає людина із соцзабезу.

 

                                                            

                                                             

                                                               Мирошніченко Ганна Олександрівна

                                                                           Рік народження -  22.08.1919 р. н.

                                                                                                      Освіта : вища

                                                                             Проживає зараз : с. Лутовинівка

                                                      Козельщинського району Полтавської області

 

         Народилась у Красногорці Машівського району. Батьки були селянами: самі обробляли землю і тримали господарство. Сім’я була такою: батько й мати, дід, баба, троє дітей. Мати ще ходила на заробітки до пана.

До школи почала ходити з 8 чи 9-ти річного віку. Це була чотирирічна школа с. Красногорки. Після 4 класу 1934 чи 1935 р сім’я переїхала до Лутовинівки, бо були часи голодомору. В Лутовинівці в той час працював батьків брат на маслозаводі бухгалтером і так його завербував сюди. Батьки купили тут хату і стали працювати на маслозаводі: батько у конторі, а мати в цеху. Діти пішли навчатись до Лутовинівської школи. В селі вже організовувались колгоспи і мати стала працювати там робочою.

В  1939 році Ганна Олександрівна закінчила Козельщинську середню школу і вступила до Кременцуцького інституту іноземних мов. Початок війни 1941 р. перервав навчання. Поки німці вступили в село, ми працювали в колгоспі, під німцями теж працювали у полі, на току. Начальником поліції був українець Мокієнко. Він майже щодня вишиковував у шеренгу працюючих, робив перекличку і давав наряди. Завжди був з батогом,  всі його боялися і  мовчки корилися. Люди  пололи, снопи в’язали в полі і робили усю роботу.

Після війни Ганна Олександрівна вступила до Харківського інституту на заочне відділення. Стала працювати у школі  спочатку с Дзюбани, а потім у Задовзі вчителем фізкультури.

У 1945 році набирали учителів до Західної України працювати вихователями до дитбудинків. Бажання людей не враховувалось, все було приказним порядком.  Ганна Олександрівна працювала там з дітьми-сиротами до 1947 року, поки не захворіла на черевний тиф. Хоча не може сказати, що вихователі там голодували, давали хліб і пайки.  Повернулася до Лутовинівки хворою і виснаженою. Працювати в школі не могла, тому направили на роботу секретарем до будинку інвалідів. Через рік одужала і стала викладати англійську мову в Лутовинівській школі. Працювала весь час, до виходу на пенсію.

Війна наклала свій відбиток. Одружилася пізно. Через різні хвороби не мала власних дітей. Весь час присвятила  школі, своїм вихованцям. А після виходу на пенсію, у 59-ти річному віці, взяла на виховання двох неповнолітніх  племінників, які стали сиротами.

 

 

 

 

 

2. Остарбайтери

Шипко Лідія Гаврилівна,      1925 року народження,

уродженка с. Майорівка Козельщинського району.

Нині проживає в с.Лутовинівка

(на фото разом зі своїм чоловіком Шипко Володимиром Ялисеєвичем і доньками Ніною та Валентиною)

«У жовтні 1943 року мене як і всіх молодих дівчат нашого району забрали до Німеччини на роботу. Вранці погрузили нас на станції Козельщина у вагони , призначені для перевезення худоби і повезли . Привезли нас у м. Сельп і розприділили молодь по різних заводах. Мене забрали на завод „Розенталь – порцелян» . Там я працювала         штампувальницею, виробляла деталі з кераміки. На завод відбирали фізично сильних людей, працювати доводилося по 16 годин. Жили у бараках за містом за 3 км. Щодня нас ганяли колоною на роботу. Вранці і ввечері давали їсти баланду і 100 грамів хліба. А на заводі в обідню перерву – сухий пайок. На заводі працювали важко. Нікого не цікавило, чи ти захворів, чи ти голодний. Якщо людина виснажувалась і втрачала здоров’я її списували і відвозили працювати на господарів вдома.

         У травні 1944 року я отримала травму. Виснажена недоїданням і непосильною працею я не встигла вихопити деталь з – під пресу і мені відбило три пальці лівої руки. Я біля станка втратила свідомість. Отямилася уже в лікарні., де мені зробили ампутацію. Через 4 дні мене з лікарні виписали і відправили в район Гемао на збірний пункт . Звідти мене забрала фрау Савіна Бенгольц. В неї я працювала по господарству. Косила траву а сіно, заготовляла дрова в лісі, поралась біля корів. На кухні, обробляла грядку. Покаліченою рукою було боляче працювати і мені підв’язували петлю, яка допомагала працювати. Зі мною ще працювала одна полька і юнак болгарин.

         Чоловік фрау Бенгольц був на війні, а вона з двома маленькими хлопчиками вела господарство. В неї було 3 га землі, яку ми обробляли. В лісі збирали гриби, ягоди і заготовляли на зиму. Жили в будинку з господинею. Харчувалися з ними разом. Звільнили наше село американці у 1945 році.  Згодом я повернулася додому.

 

                                3. Їй підкорилась цілина.                                     

                                                                                  Радченко Ніна Іванівна

                               Народилася 13 березня 1936 року в с. Лутовинівка.

                        Закінчила Лутовинівську семирічну школу у 1951 році.

                Працювала на цілині. Була однією із перших

                                                     жінок – механізаторів в Лутовинівці.

                                                                        Померла 21 липня 2007 р.

Розповідь записана зі слів доньки Тимошенко В.О.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна Нерябовій Ніні було 5 років. Тепер би її називали дитям війни. І хоч була вона тоді маленькою. Часто згадувала. Як вечорами ховалися до погреба, як вночі завивали «бомби»,  коли літаки прилітали бомбити станцію Ганнівка, яка була за пів кілометра від хати. Пам’ятала, коли йшли ночувати до кумів Кравченків, які жили далі від станції, як німці, відступаючи, в  1943 році, палили хати під горою, виганяючи людей із будинків, як ховали вбитого червоноармійця, що лежав біля дороги, навпроти їх двору.

         Після визволення села , коли Ніні виповнилося 8 років, вона пішла до школи. Вчилася із задоволенням. Буквар був найулюбленішою книгою, хоча і один на всіх. Писала, як і всі діти, на газетах, зшитих до купи, а в кінці першого класу за гарне навчання отримала кілька справжніх зошитів, зроблених із сірого паперу. Чомусь саме тоді дуже захотілося стати вчителькою. А ще й вчителі школи Литвиненнко М.Ф., Мірошніченко Г.О., Матвієць Г.М., Лифар В.М. радили здобути цю професію в майбутньому. Коли почалася війна  батька Ніни до армії не взяли  через виразку шлунку. Він залишився в окупації, працював у колгоспі. А потім в 1943 році був мобілізований і посланий змивати кров’ю свою працю на окупантів – форсувати Дніпро під Калеберду, де й зник без вісті . Таке повідомлення не давало можливості сім’ї користуватися хоча б якоюсь матеріальною допомогою від держави. А в сім’ї було шестеро дітей. По закінченні війни родина дуже бідувала. Особливо тяжким був 1947 рік, коли почався голод. Врятували їх сусіди, з якими ділили хату на дві частини. На прізвище Зеркалії. Господар І.Зеркалій працював заготовачем худоби, мав можливість на бойні брати відходи. Ними він і ділився з сусідкою, яка цим варевом годувала всю свою родину. Святковою стравою була затірка із борошна, натертого на домашніх жорнах дітьми  з  того зерна, що мама Ніни приносила із колгоспного току в калошах, забрівши в кінці робочого дня в купу зерна. Так робили всі жінки. Бригадири дивилися на це крізь пальці. Ще їли печені буряки, сушені вишні, груші, доки не запровадили податок на фруктові дерева. Тоді дерева вирубали, бо із них сухофруктів вистачало лише на податок.

         Коли Ніна закінчила 7 – річку в Лутовинівці і рік пронавчалась у Козельщинській школі, збираючись вступати до педагогічного училища, документів у неї не прийняли, мотивуючи відмову тим, що батько працював в окупації і зник на війні. Тому дівчина подала документи до Харківського м'ясо-молочного технікуму на вечірній відділ, бо вдень потрібно було працювати, щоб утримувати саму себе, оскільки допомоги здому не було.

Заробітна плата прибиральниці в гуртожитку становила 38 карбованців за місяць. За ці гроші потрібно було купувати одяг, їжу, сплачувати за кімнату. Харчувалася маргарином, який потім не могла навіть бачити, картоплю чистила, варила, а шкірочку сушила на плиті, щоб потім з неї варити юшку, коли вже й на хліб не було коштів. Так тривало доти, поки  не втратила свідомість від голоду. У кінці кінців повернулася в село , на батьківщину, залишивши навчання і роботу. У колгоспі працювала на трудодні, а вечорами читала при каганці, бо електрики не було в ті часи. Худенька, мала, жвава, швидка. У 18 років пішла заміж за того, хто взяв у с. Майорщину. Так Ніна Нерябова стала  Радченко Ніною Іванівною. Життя одразу не заладилося, свекруха постійно дорікала, що невістка із старців. Пізніше родина почала будуватись у Лутовинівці. Народився перший син Валерій. Грошей не вистачало, а чоловік дорікав кожною копійкою, а коли випивав  ще й рукам волю став давати. Одного разу не витримала, забрала сина. Вузлик з речами і пішла до мами з братами, лишивши чоловікові будинок і господарство. А було це у 1957 році. У цей час старший брат, який уже працював на цілині в Кустанайській області , настійливо запрошував до себе – заробіток хороший, житло. Подумала, забрала сина і поїхала в Казахстан ( Кустанайська область Убаганський район селище Червонознаменське відділок 3). Влаштувалася обліковцем. Ходила вимірювала безмежні розорані і засіяні цілинні землі, нараховувала заробітну плату трактористам і комбайнерам. Жила з сином у брата, бо в гуртожитку жили тільки неодружені чоловіки, а для сімейних житло будували поступово. Довгими зимовими вечорами, коли роботи не було, збиралися по черзі у когось вдома, співали, чоловіки грали в карти, а Ніна читала вголос книги, які привезла з собою: «І один у полі воїн» Дольд-Михайлика, «Малиновий дзвін» Збанацького, або й ті, що брала у пересувній бібліотеці. Любив слухати як читає Ніна один молодий чоловік Олександр Громико, ходив часто. А потім залишився. Так познайомились Ніна і Олександр, а в майбутньому створили міцну і  дружну родину.  Житла не було, чекати потрібно було до літа, тому поселились у землянці і перші місяці життя  пройшли саме там. Влітку отримали будиночок, який зимової пори промерзав наскрізь, оскільки зими тоді були люті і багатосніжні з морозами до 40˚, сильними вітрами і буранами. Щоб доглядати дитину жінка змінила роботу, пішла працювати вагарем. Пізніше, коли в родині народилася друга донька і відкрився в селищі клуб, Ніна дала згоду працювати в ньому на посаді завклуба і бібліотекаря. Це була її робота . Першою читала книги  вдома вголос, проводила свята, готувала концерти, шила костюми для вистав. У селищі жили люди різних національностей: казахи, росіяни, білоруси, татари, євреї, мордва. Біля кожного будинку був так званий палісадник – загорожа зі штахетника під вікнами. У одних там росли дерева, у інших трималися гуси, качки, і тільки у «хахлушки»  Ніни ( так її звали у селищі)  цвіли квіти . І не аби якісь там , а ті,  насіння з котрих висилали з України рідні, – кручені паничі, нагідки, ромен, чорнобривці.. Їх присилала Нінина мама у бандеролі разом із смачним варенням, книжечками українською мовою для внучаток. Ніна навчала своїх дівчаток вишивати, навіть старший брат умів ц робити.

         Коли в селище приїхав новий завклуб Ніна перейшла працювати у магазин, що тільки-но відкрився. Вона добре знала математику, швидко рахувала. Робота подобалась, але  жінка дуже сумувала за Україною. Згодом родина переїздить із цілини на Україну , у Лутовинівку. Це сталося у 1966 році. Ніну взяли на роботу в Лутовинівське сільпо касиром. Хоча відповідної освіти вона не мала та з роботою справлялась добре. Батькові на Україні не сподобалось: друзі залишились на цілині, краща робота теж,  тому він вирішив повернутися. Поїхала за ним і мама з дітьми. Діти пішли до школи. А жінка почала працювати в ремонтній бригаді малярем – штукатуром. Бо іншої роботи на той час не було. Скоро на світ з’явилася ще одна донька – Оля. Відділення , в якому вони жили вирішили укрупняти, перевівши жителів в с. Червонознамянське. Слід було чекати нового житла. Школу було закрито. Жінка запропонувала повернутись в Україну знову. Чоловік не погодився, тому вона з дітьми повернулася додому сама. Почала працювати у місцевій «Чайній» під керівництвом Мінкіної М.Я.

         У 1971 році почав ширитись заклик «Жінки – на трактор!» . Оскільки важко було на 60 карбованців утримувати родину з чотирма дітьми вирішила іти вчитися на трактористку у Кобеляцьке СПТУ №3, філіал якого відкрили при Козельщинському  навчальному комбінаті. Чотири місяці тривало навчання. Серед чоловіків було 10 жінок із різних колгоспів ( із Лутовинівки – 4 : Ніна Іванівна, яка стала старостою групи, Никін Т.Я., Тригубенко Г.С.,  Панасенко Г.М.).  Навчатися подобалося, була відмінницею з теорії по спеціальності і з водіння. По закінченню навчання всі жінки стали працювати в колгоспі імені Ілліча. Годували худобу на відгодівельних комплексах. Робочий день починався о 4 годині ранку. А коли закінчувався приходила додому – готувала, прала, як і кожна господиня, перевіряла дитячі уроки, готувала молодшу донечку у дитячий садок.. От тільки часу не вистачало на все.  Діти  допомагали., щоб мама могла хоч трішки спочити. І так тривало довгих 15 років. На кожне новорічне свято у дітей були костюми. Відвідувала батьківські збори у кожному класі, де навчались доньки, кожен рік  всі разом прикрашали новорічну ялинку. Дякуючи Ніні Іванівні  всі діти дуже полюбляють читати і зараз. Вона була досить грамотною жінкою, і хоча їй не вдалося здійснити свою давню мрію – стати вчителькою, вона на кожному місці де б не працювала , виконувала сумлінно свої обов’язки, працювала чесно і добросовісно. Тому її фото було часто  на дошці пошани. А за працю трактористом вона нагороджена медаллю «За трудові заслуги». Без чоловіка змогла виховати 4 – х дітей. Старший Валерій – спеціаліст на всі руки : тракторист, шофер, монтер-електрик; донька Валентина стала вчителькою початкових класів, працює і зараз у Лутовинівській ЗОШ 1 – 2 ступенів на посаді вчителя початкових класів; донька Раїса працювала кранівницею, поштарем, нянею у дитячому садочку (  нажаль її уже немає); найменша Оля стала медичною сестрою вищої категорії, працює зараз у Козельщинській районній лікарні старшою медсестрою у дитячому відділенні. На світ з’явилося 6 внуків. Правнуків не дочекалася, бо останні роки тяжко хворіла і на 72 році пішла з  життя, так як жила – без зайвих почестей, тихо, спокійно. Нінині вареники на пару завбільшки з кулак  ще довго згадуватимуть сусіди на вулиці. Вона смажила смачнючі швидкі пиріжки на соді з дріжджового тіста, бо ніколи було довго з ними возитись, вміла готувати хворост і вергуни, які дуже полюбляли її діти…

 

 ВИСНОВКИ

 

«Життя прожити – не поле перерйти» – говорить народна мудрість. Є в ньому і приємні моменти, є і сумні сторінки. Кожна людина пише свою історію від народження. Що чекає попереду ніхто не знає. Залишаються і переходять з покоління в покоління  лише споконвічні цінності, такі як чесність, порядність, справедливість. Саме вони, набуті кожним, дають можливість прожитии час, тобі відведений  на цій планеті, достойно. Не пам’ятати минулого свого роду, не цікавитись історією свого народу – то є чи не найбільший   гріх . Потрібно знати і пам’ятати, пам’ятати, щоб зберегти , врятувати і себе, і своїх нащадків від болю і страждань.

Нажаль, на долю наших  героїнь – односельчанок їх випало предостатньо - і болю, і страждань. Роки війни наклали свій відбиток. Чоловіки на фронті , а жінки в тилу докладали чималих зусиль, щоб вижити, врятувати себе, родину, країну від коричневої чуми, що насунулась із заходу. Нелегко довелося тим, хто воював, працював, жив чи тільки – но народився. Свідками спаплюження рідної землі ногами окупантів стали наші односельчанки – Соляник З.М., Хіль В.Г., Мірошніченко Г.О. Довелося пройти серйозні випробування, щоб вижити , нашій землячці – Шипко Л.Г., перебуваючи за кордоном і працюючи на німецькому підприємстві, а пізніше на німецьких господарів.                       

 У післявоєнні роки нові випробування диктувало саме життя – повоєнна відбудова, виховання дітей без чоловіків, робота жінки на тракторі, цілина.  Все це лише слова, за якими доля людини, день за днем прожитий, як у пекліі, робота з раннього ранку до пізньої ночі, постійна втома проте незхибний дух і неабияка сила волі, уміння радіти кожному дню, пожитому на землі. А все в ім’я одного – за будь – яку ціну вижити, поставити на ноги сина і доньок, як це зуміла Радченко Н.І.!

Шана і низький уклін вам, дорогі односельчанки. Світла пам'ять тим, кого уже немає…