Матеріали до уроків з курсу за вибором "Харківщинознавство" блок історія

Значний вплив на заселення Харківщини мали її природні умови. Річки Харківщини належать до Донського водозбору. В даний момент  жодна з них не судоходна, але раніше  Сіверський Донець, Оскол були судоходні, про що свідчать якорі, які були знайдені на їхньому дні. З XVIII ст.  річки починають щороку міліти, головною причиною чого була інтенсивна вирубка лісу. Також річки замулювалися мулом з ярів, балок та гребель, які були заложені  для мли-нів. Річки були шляхами для розселення. Поселенці  починали селитися там, де було більше води. Це була одна зпричин того, що західні частини краю засели-лися густіше й раніше, ніж східні, оскільки на сході було менше річок.

Велику роль в заселенні даної території відігравали ліси, які давали будівельні матеріали для будівництва. Багато лісу  використовувалось для будівництва вітряків, млинів. Але найбільше використовувалось лісу в гуральнях. В лісах було багато диких плодових дерев. Характер лісового фонду а також його використання змінювалось в  процесі розвитку регіону. Якщо на етапі заселення ліс переважно використовувався, як будівний матеріал, то в подальшому частка дров’яного лісу значно збільшувалась.  На початку заселення в регіоні було достатньо лісових ресурсів, але в процесі господарського освоєння їх запаси стрімко зменшу-вались. Не достаток лісових ресурсів почав відчувається вже у XVIII ст.

На території Слобожанщини також було багато диких звірів та птахів, особливо у лісах. У річках було багато риби. Через це значно розвинулося мисливство, та рибальство. Мінералів було обмаль. На торських (по річці Тору), нині слов'янських, і маяцьких озерах здобували сіль. Ізюмська околиця Слобожанщини заселена була переважно тими переселенцями, яких приваблювала ця сіль, яку потім розвозили чумаки. Добували  камінь, крейду, гончарську глину. Ґрунти були переважно  чорноземними а земля цілина.

ХVІ-ХVІІ ст. в історії нашого краю мають особливе значення. Цей період умовно можна назвати часом другого заселення терито­рії. Саме тоді виникла більшість селищ сучасної Харківщини. Але на відміну від першого, друге заселення має певні особливості.

По-перше, ці землі стали прикордонними між козацькою Україною та Московією. Приблиз­но з XVII ст. визначальними для історичної долі краю стали взаємовідносини між українською та російською культурами. Утворена ними духовна і матеріальна культура увібрала в себе найрізноманітніші прояви обох культурно-національних традицій.

По-друге, головним заняттям місцевого населення вважала­ся військова служба, захист земель від татарських нападів. Ось чому в більшості населених пунктів, що виникали того часу, були укріплені фортеці.

Таким чином, Слобожанщина – один з кількох регіонів України, що утворився протягом ХVІ-ХVІІІ ст. і був зоною інтенсивних контактів і взаємо­впливів різних цивілізацій і культур.

Перше значне переселення народу з земель, що входили до складу Поль-щі відбулося  1651 р., після поразки Б. Хмельницького у Берестейській битві. Переселення українців у райони, прилеглі з півдня до Бєлгород­ської межі, набуло ще більшого розмаху після воз'єднання України з Ро­сією у 1654р. оскільки воно проходило вже в межах однієї держави. Українці, які оселялися на незахищених землях за Бєлгород­ською межею, отримували від царського уряду різні пільги: пра­во безмитної торгівлі, звільнення від податків.

Під час першого масового заселення Слобожанщини, яке тривало до 70 років XVII ст. було засновано багато поселень на основі яких виникло багато міст та селищ Харківської області. Переважна більшість цих поселень на початку свого розвитку мали військовий характер – фортеці, укріплення, або були заселенні переважно служилими людьми з російських земель та козаками з українських. До найбільших поселень можна віднести: Чугуїв 1627 р.,  Бабаї 1643 р., Ізюм, 1637 р., Валки 1646 р., Васищеве 1647 р., Краснокутськ 1651 р., Куп'янськ 1655 р., Вільшани 1655 р., Богодухів в 1517 р.

Події Руїни на Правобережній Україні 1670-1680 рр. викликали нову хвилю колонізації. Зокрема, у 1674 р. було засновано м. Вовчанськ.  Вовчанський повіт Харківщини у XVII ст. був ще майже безлюдними, і велико­російські поселенці там з'явилися тільки у XVIII ст. На цій хвилі також було засновано селище Золочів у 1677 р.

У XVII ст. переселенцями було засновано ще бага­то населених пунктів на Слобожанщині. Серед цих поселень – селища Гути, Дергачі, Залиман, Зачепилівка, Зідьки, Івани (тепер Знам'янка) тощо.

Однією із ключових подій в історії Харківського регіону можна назвати виникнення міста Харкова. Точних даних про дату виникнення Харкова істори­ками не виявлено. Найдавніша письмова згадка про селище та жителів цієї те­риторії належить до 1654 р. Взагалі, виникнення міста Харкова охоплює відрізок часу з 1654 по 1656 р., протягом якого відбувалося заселення височини між річками Харків і Лопань, а також будівництво укріплень навкруги поселень.

Із самого початку свого поселення жителі Харкова облаштовували собі хутори та пасіки, де вони мешкали та займалися господарством. Тому двори поселенців тоді вже роз­ташовувались і поза фортецею по всіх напрям-               ках. З'являються слободи – Залопанська, Журавлівка, Гончарівка, Панасівка            тощо. Розташоване на перетині торговельних шляхів, що зв'я­зували Московію з Кавказом та Кримом, а також Наддніпрян­щину з Поволжям, місто приваблю-вало до себе торгівців та ремісників. Унаслідок перетворення Харкова в 1670 р. на козацьке полкове місто почало зростати його значення.

У 50-60-ті рр. XVII ст. на Слобожанщині утворилося чотири козацьких полки: Харківський, Сумський, Охтирський, Острозький. У 1685 р. з Харківського полку виділився окремий Ізюмський. Такий полковий устрій існував і в XVIII ст. Харківські козаки поділя­лися на сотні, на чолі яких стояли сотники. Так, у 1734 р. на Слобідській Україні було 98 сотень. Сотні поділялися на десят­ки, які очолювали десятники.

Основним заняттям населення Слобожанщини в XVII ст. була військова служба. Через  постійну небезпеку грабіжницьких татарських набігів гальмувався економічний розвиток краю та міста Харкова.

Оскільки в цей пері­од ми бачимо приплив українських і російських переселенців та приєднання нових територій до Російської держави, вона була зацікавлена в збільшенні кількості козаків. Козакам від­водили безлюдні землі. Переселенці ж прагнули одержати ці землі та налагодити своє господарство. Привілеї, визначені в «жалуваних грамотах», сприяли швидкому розвитку земле­робства.

В господарстві провідне місце займало землеробство. Землероби одержували досить високі врожаї зернових культур. Найбільшу площу засівали озимим та яровим житом, невибагливим до ґрунту й стійким до морозів та посух. Пшениця на той час займала невелику частину ріллі. Також землероби сіяли овес, ячмінь, просо, гречку, коноплю, льон.

Сільське господарство в XVII ст. мало здебільшого натураль­ний характер. Поступово спостерігаються деякі зміни в землеробстві. В основній частині регіону йшов перехід до трипілля. Складо­вою землеробства стало широко розвинуте городництво. Важливе місце в господарському житті населення зайняло садівництво. Велика кількістю фруктових садів знаходилася  в цей період у Валках та Золочеві. Землеробством займалися не лише селяни, а й мешканці сотен­них міст. Поблизу Ізюма розпочалося вирощування кавунів та винограду, які поставляли до царського двору в Москву.

З розвитком землеробства було нерозривно пов'язане розве­дення худоби. Переселенці приводили із собою значну кількість коней, волів, корів, овець, кіз, сви­ней. Особливо важливе місце ця галузь займала в Ізюмському полку.

Подальшого поширення набуло бджільництво. Його особливі­стю в цей період був перехід від бортництва до пасічництва. Біль­ше всього пасік було в північних районах Харківщини.

Досить популярними залишались традиційні промисли: мисливство, ри­бальство та бортництво.

Щодо промислів то можна сказати, що найпоширенішими були ґураль-ництво та селітроваріння. Горілчаний промисел був найважливішим після землеробства. Ця пільга затверджувалась «жалува­ними грамотами» і надава-лась лише українському населенню, росіяни такої переваги не мали. Викурю-вання горілки та утримання шинків становило головний промисел Харкова. Значні прибутки приносили й інші промисли: броварні (ви­готовлення пива), добування смоли та дьогтю. З 1660 р. став швидко розвиватися млиновий промисел.

Господарство Слобідської Украї­ни в основному було натуральним. Однак уже в XVII ст. в еконо­міку регіону помітно проникає товарне виробництво. Цей процес був тісно пов'язаний з утворенням всеросійського ринку, зростан­ням обсягу зовнішньої торгівлі. Українці вивозили шкіру, вовну, велику та дрібну рогату худо­бу, горілку, віск, мед, сало, а також промислові вироби                  – поташ, селітру, скло, сукна. Із Росії в Україну привозили донську рибу, текстильні вироби, цвяхи, голки, ножі, коси тощо. Із предметів розкоші російські купці постачали цінне хутро, дорогі тканини.

Розвиваються ремесла: гончарство, кушнірство, римарство, чоботарство, ковальське ремесло, виготовлення одягу, ювелірних прикрас.

У XVII ст. на Харківщині добре була розвинута торгівля. Жи­телям надавалося право безмитної торгівлі. Найбільшого роз­витку вона набула в Харкові.

З 50-х рр. XVII ст. район русько-татарських зіткнень поступово перемі­щався далі на південь. Напади татар підштовхували російський уряд до проведення значних військово-оборонних заходів на півдні, а саме – до спо­рудження Ізюмської оборонної межі. Ізюмська межа – це укріплена лінія Мос-ковської держави, по­будована у  в 1679-1680рр. для подальшого просування володінь Російської держави на південь і захисту від татарських набігів. Вона простяглась приблизно на 530 км, проходила від річки Коломак через міс­то Валки, по річці Мож, через міста Зміїв, Лиман, Балаклія, Ізюм, Цареборисів, угору по річці Оскіл, через Куп'янське містечко, місто Валуйки, по річці Валуй до річки Тиха Сосна. Тут Ізюмська межа з'єднувалась із Бєлгородською межею.

Остання велика колонізаційна хвиля припала на першу половину                   XVIII ст. Головними причинами стали: Ліквідація «Паліївщини» у 1711–1714 рр.; відновлення  польсько-шляхетського панування на Правобережжі 1720–1730 рр.; з поразкою гайдамацького руху 1734 р.; а також з посиленням старшинського визиску з селян та козаків на Гетьманщині.

З кінця 20-х років XVIII століття Російська імперія почала активно готуватись до війни з Османською імперією за повернення Азова і Північного Приазов'я. Для посилення обороноздатності південних кордонів, а також наближення військових баз до Кримського півострова було вирішено спорудити Українську лінію, під прикриттям якої передбачалось поселити 20 полків. Але Українська лінія не змогла врятувати Україну (особливо Слобідську) від тривалих татарських нападів.

Українська лінія мала також військове-політичне значення, оскільки зберігаючи «Вольності Війська Запорозького Низового», відокремлювала Запоріжжя від Гетьманщини й перешкоджала втечам на Січ та вільному переходу запорожців на Слобожанщину.

Українська лінія (що вже була розформована 1764 року) втратила своє оборонне значення у 1770-их роках, коли на півдні від неї (на віддалі                   175–180 км) було збудовано нову — Дніпровську лінію.

На поча­ток XVIII ст. на містах зберігався козацько старшинний адміністративно-політичний устрій. Але згодом царський уряд почав проводити централізовану адміністративну політику, спрямовану на введення в Україні загальноросійських порядків, скасування козацького самоврядування.

На початку XVIII ст. Петро І скасував у місті Харкові воєводське управління. У 1700 р. слобідську Україну було включено до складу Азовської губернії, а в 1718 р. місто Харків відійшло до Київської губернії.

У 1764 р. Катериною II було ліквідовано гетьманство в Укра­їні, а у            1768 р. і козацьку службу взагалі, слобідські козацькі полки перетворено на гусарські загальновійськового типу. Сло­бідських козаків перетворено на вій-ськових обивателів, обкладе­них податком. Реформа Катерини II зни­щила міс-цеву автономію краю та здійснила різку зміну в його соціально-економічній організації.

У 1765 р. Слобідську Україну було перетворено на Слобідсько-Українську губернію, яка охоплювала територію колишніх слобід­ських полків (Сумського, Охтирського, Ізюмського, Острозького та Харківського). Адміністративним центром губернії було ви­значено місто Харків. З 1780 р. Слобідсько-Українську губернію було перетворено в намісництво, централь-ним містом якого став Харків. До його складу входили землі Валківського, Вовчанського, Зміївського, Лебединського, Богодухівського, Куп'янського повітів. У 1796-1797 рр. Харківське намісництво знову перетво­рено на Слобідсько-Українську губернію в колишніх межах, а з 1835 р. вона почала називатися Харківською губернією.

До середини XIX ст. в Російській імперії почався період за­гальної кризи феодально-кріпосницької системи та загрози ре­волюційного вибуху. Ситуація, що склалася, викликала необхідність проведення загальнодержавних реформ. Із 60-х рр. XIX ст. в Російській дер­жаві відбувся злам старих та створення нових адміністративних установ: 19 лютого 1861 р. було проголошено відміну кріпос­ного права, у 1861-1866 рр. проведено реформу суду, створено органи самоврядування – земства, у 1874 р. здійснено військо­ву реформу.

З XVIII ст. на Харківщині спостерігалося поступове зростан­ня чисельності населення. Воно відбувалося як шляхом при­родного приросту, так і за рахунок переселенців.

Наплив жителів до міста Харкова відбувався з двох причин: через відкриття в 1805 р. вищого навчального закладу – Харків­ського університету, а також  через розвиток торгівлі та промисловості. Після реформи 1861 р. селяни покидали села та прямувало до міста на заробітки, поповнюючи ряди  пролета­ріату. Поява промислових підприємств мала істотний вплив на збільшення кількості населення й зростання міста Харкова.

У XVIII ст.. головним заняттям населення Харківщини залишалося землеробство. Основною системою обробки землі стало трипілля, з'явилися вдосконалені системи землеробства. Прикладом такої системи є багатопілля з посівами трав і раціональними сівозмінами різ­них культур. У цей період набагато ширше, ніж раніше, практикувалося удобрювання земель, які вико-ристовували під пшеницю та технічні культури. Деякі великі поміщики з метою підвищення прибутковості своїх господарств почали запрошу­вати з-за кордону фахівців, виписувати сільськогоспо­дарські машини, добрива, нові сорти насіння, худобу.

У цілому землеробство мало переважно зерновий характер. Усе більші посівні площі починає займати пшениця. Збільшувалися також посіви техніч­них культур, особливо коноплі, тютюну, хмелю. Саме в цей період з'являються нові, ще зовсім незнайомі для Харківщини культури: картопля, соняшник, цукровий буряк. У самому місті харків'яни мали сади та городи. Одним із найважливіших занять, як і раніше, було скотарство. У зв'язку з розвитком землеробства велике значення в еконо­мічному житті мав млинарний  промисел.

У XVIII ст. на Харківщині набули широкого роз­витку ремесла. Ремісники в місті Харкові селилися на певних вулицях, про що свідчать їх назви, що збе-реглися до наших днів – Римарська, Ковальська, Чоботарська, Коцарська.

Іноземне заселення Слобідської України було незначним – сюди переселялись волохи, калмики, серби, цигани і євреї. Волохи прийшли в Слобожанщину у 1711 р. при Петрі І з князем Кантемиром. Переселенці – серби були переважно військовими і їх була незначна кількість. У Чугуєві поселилися калмики ще у XVII ст. В кінці XVIII ст. їх було там більш 1000 чоловік. Проживаючи у Чугуєві, прийнявши православну віру і беручи шлюб з місцевими, вони поступово асимілювались. Проживали також поляки та  греки.

У ХІХ столітті спостерігалось поступове збільшення населення Харківської губернії. Особливо жваво даний процес почав розвиватися після ліквідації кріпацтва у 1861 році. Процес збільшення населення відбувався переважно за рахунок сільського населення. Також у другій половині ХІХ століття простежується значне збільшення населених пунктів з 3 227 (1867 р.) до 6 991 (1896 р.), що говорить про інтенсифікацію освоєння регіону.

Етнографічний склад населення Харківської губернії у 60-х роках XIX ст. був такий: на 87,78 % українців в губернії приходилося 11,45%  росіян.                

Д. Багалій зазначав, що – «Великоросійські оселі у Слобожанщині тільки вкраплені серед українських чи то гніздами, чи то стоять поодиноко». В кінці століття загальна картина дещо змінилась. Зокрема збільшилась часта ро-сійського населення та частка інших національностей, що ми і можемо побачити н. Це в першу чергу пов’язано з розвитком торгівлі та промисловості.

На початку XIX ст. широкого розвитку набуло дрібне виробництво ремісничо-кустарного типу: шкіряне, шевське, ковальське, столярне, слюсарне, пошиття ко­жухів, жупанів.

У той же час у Харкові виникали невеликі заводи і фабрики. На початку століття вже існувало 40 таких заводів і одна фабри­ка. Це були миловарні, броварні, свічкові, цегляні заводи, кахельний і шкіряний заводи, байкова фабрика. Кількість робітників на підприємствах становила в середньому  до 80 осіб. Найбільшими були хутрові виробництва, де працювало близько                      400 осіб.

Реформи, наявність дешевої робочої сили сприяли піднесен­ню та швидкому розвитку фабрично-заводської промисловості. Після скасування кріпосного права розвиток капіталізму при­скорився. Харків став великим промисловим центром маши­нобудування й металообробки. Цьому в значній мірі сприяло зручне географічне розташування міста, близькість Донбасу та Придніпров’я – потужних вугільних і металургійних баз.

В Харкові поселялись численні іноземні підприємці, які утворили акціо­нерні товариства, компанії. Відкривалися представництва ману­фактур, банки, кредитно-фінансові установи. Дедалі більшого значення у виробництві набуває вільнонаймана праця й машин­на техніка.

Наприкінці XIX ст. Харків перетворився в один з найбіль­ших та найважливіших залізничних вузлів Росії. Відкриття залізничного сполучення мало великий вплив на економічний розвиток Харкова. Воно активізувало зростання товарообігу та промислового виробництва в місті – відкрило шлях до загально­державного й зовнішнього ринку. Завдяки залізниці посилилися зв'язки з найважливішими культурними центрами держави.

ДОДАТКИ

 Рис. 1. Етнолінгвістичний склад населення Харківської губернії

за переписом 1897 року

Рис. 2. Слобідська Україна у  XVIІ- XVIІІ ст. (до 1765 року)

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Багалій Д. І. Історія Слобідської України / Д. І. Багалій. – Харків: Основа, 1991. – 256 с.

2. Грінченко О. І. Харківщинознавство: Навчальний посібник /                 О. І. Грінченко, С. Л. Губіна, , Т. В. Дрожжина. – Вид. 3-тє. – Харків: Гімназія, 2010. – 448с.

4. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: підручник для студентів географічних спеціальностей вищих навчальних закладів / О. Г. Топчієв. – Одеса: Астропринт, 2009. – 560 с.

5. Шаблій О. І. Основи загальної суспільної географії. Підручник /               О. І. Шаблій. – Львів: Видавничий цент ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – 444с.

6. Кушнарьов Є. 100 кроків харківською землею / Є. Кушнарьов.                     – Харків: Фоліо, 2004. – 351с.

7. Нємець Л. М. Суспільна Географія в Харківському регіоні: історія, напрямки, та перспективи розвитку / Л. М. Нємець, Ю. І. Кандиба,                            К. А. Немець. – Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2009. – 260с.