Матеріали до уроку розвитку мовлення.11 клас

До українців

Усе на землі починається з любові… Сонце прокидається з любов’ю і ніжно огортає своїм промінням землю, ласкаво цілує кожну травинку, кожен листочок, розтулює очі сонним волошками, з любові до життя заливається співом пташина, з любові до роду мостить гніздо лелека; любовно співає колискову для своєї донечки-зірочки чи синочка-місяця мати; з любов’ю пестить своїх онуків бабуся… З любові народження слово…

  Тебе у спадок віддали мені

  Мої батьки і предки невідомі,

  Що гинули за тебе на вогні…

Такі слова схиляють до сповіді перед славними предками – слов’янами, до очищення власної душі.

Скільки їх, гідних синів і дочок рідної землі, позбулося найдорожного – життя, щоб зберегти неповторний тембр та інтонацію своєї співучої мови, її музику і мелодику, фарби буття й голос народу.

Десять років у тюрмах і на засланні мучився великий Кобзар; в австрійсько-польських тенетах карбував свою філософію незламний Каменяр; сконав у далекому сибірському карцері в розквіті сил Василь Стус; «зарані» в холодну могилу відійшла зоря Олени Теліги; закатували у фашистському гестапо Олега Ольжича; не повернулися до материнських гнізд з далекої чужини Євген Маланюк та Іван Багряний…

В ім’я майбутньої України і вільного розвитку її мови терпіли знущання і стратили життя на «соловках, магаданах, у сибірах» Михайло Семенко, Микола Зеров, Євген Плужник, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік… Ці люди були патріотами своєї землі, народу, захисниками української мови. Для них вона була «Як сонця блиски, що крають ночі каламуть,» - сказав Володимир Сосюра. Своїм ідеям, релігії, яку обрали, вони служили до кінця. Я вірю, що лине пора духовного скам’яніння. Настане час, коли ми нарешті зрозуміємо, що живемо на величній землі – Україні, і на ній має зацвісти рідна мова – українська. Попри всі випробування і труднощі ми вистоїмо, бо ми – український народ. За нами майбутнє :

 Благословен той день і час,

 Коли прослалась килимами

 Земля, яку сходив Тарас

 Малими босими ногами.

Ми надто завинили перед мовою, нам треба, “як парость виноградної лози”, її шанувати. Думаю, ще не пізно попросити пробачення у рідної мови. Вона, як мати, просить своїх “заблуканих” дітей.

Дуже прикро стає, коли доводиться бачити зневажливе ставлення до рідного слова. Серед молоді панує збіднений жаргон російської мови, часто чується лайка, а це є одним із свідчень духовної кризи суспільства. В усіх цивілізованих країнах рідну мову шанують, поважають і всіляко сприяють її розвитку. Ніхто там не стане науковцем, службовцем, продавцем чи навіть швейцаром, якщо не вміє ясно, грамотно і точно висловлювати думку. Іспит чи тест із мови є водночас випробуванням розумових здібностей, причому дуже суворим і серйозним.

А що ж можемо ми, українці, зробити для того, щоб наша мова стала такою ж шанованою, як і інші державні мови в більшості країн світу ?

Сьогодні Україна творить свою державу, і на її розвиток та зміцнення має бути спрямована й нова мовна політика. У світі вже давно зрозуміли необхідність запровадження спеціальних законодавств, які мають захищати мовні права народів. Визнання української мови як державної засвідчує історичну витривалість і духовну нездоланність нашого народу, здатність оберігати скарби своєї культури, бачити історичну перспективу.

Наша мова повинна бути не тільки офіційною мовою держави України. Вона повинна входити у свідомість кожного з молоком матері, адже усвідомлення себе як людини здійснюється саме через мову. Позбавити людину рідної мови – це те саме, що підрізати коріння її духовності.

Сьогодні багато хто з пересічних громадян (та й серед високих посадовців) на догоду чиновникам різного рангу, заради власного благополуччя поспішили зрадити Україну, рідну слово, свою людську гідність, слухняно вважаючи себе “малоросами”, “хохлами”.

У В. Баранова є чудовий вірш “До українців”, а в ньому рядки :

 Українці мої! То вкраїнці ми з вами чи як ?

 Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,

 Що розцвів нам у душах смиренністю “меншого брата” ?

 Українці мої ! Як гірчать мені ваші слова…

 Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці

 Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

 Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

І доти, доки ми зневажатимемо себе (бо зневага до своєї мови – це зневага до себе), доки в нас житиме психологія не господаря, а наймита і принцип “моя хата скраю – нічого не знаю”, годі сподіватися, що відбудуться зміни на краще.

Хочеться звернутися до нашої мови словами К. Мотрич : “Повернися до нашої хати, звідки тебе було вигняно, вернися до краю, де “чорніше чорної землі блукають люди”. То чорнобильські лики чорнобильської України, покарані Всевишнім за безпам’ятство. Прости! Воскресни! Повернися! Возродися!”

Вірю в майбутнє мови нашої, у світлу долю народу, бо мова – найвищий дар людини і народу. Повернеться мова – відродиться народ.

 Так! Мій народ і був, і є,

 Щоб не писали квачомази,

 Просто встає він не одразу,

 Але встає з колін, встає!