МАТЕРІАЛИ З ВІДЗНАЧЕННЯ 200-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Т.Г.ШЕВЧЕНКА. "ЄДНАЙМО ДУШІ СЛОВОМ КОБЗАРЯ".

  Щовесни на початку березня в нашій державі вшановують пам'ять Великого Кобзаря - Тараса Григоровича Шевченка.

  2014 рік  в Україні оголошено роком Тараса Шевченка. З метою популяризації його творчої спадщини, вивчення життєвого шляху, активізації патріотичного виховання, пов'язаного з іменем видатного митця, в школі пройшли різноманітні заходи. У рамках підготовки та святкування знаменної дати презентуємо матеріали з відзначення 200-річчя від дня народження великого художника слова.

 

Замало цих слів: Пророк.

Титан. Прометей. Сумління

Ти наше, вибір і крок,

Боління, вічне боріння.

                      Роман  Лубківський

 

План-заходів

до відзначення    200-річчя від дня народження

Т.Г.Шевченка в Доброжанівській  ЗОШ І-ІІІ ступенів

 

№	Назва заходу	Форма роботи	Термін виконання	виконавці
1	“Великий син українського народу”	Книжкова  виставка	Січень	Бібліотекар Візняк І.В.
2	“2014 рік - Рік Тараса Шевченка”	Інформаційна година	Січень	Кл. керівники, класоводи 1-11 кл.
3	“Природа у творах Шевченка”	Конкурс дитячого малюнка	Січень	Стецик Л.А. уч. образ.мистец. класоводи.
4	“Шевченкіана в кіно”.	Відеоперегляд	Протягом року	Сусол О.М. уч. худ. культури
5	“Натхненні генієм твоїм, Кобзарю!”	Конкурс читців	Лютий	Уч. укр. мови та літер., бібліотекарі
6	“ Подаруй свій талант Кобзареві”	Конкурс на кращу творчу роботу	Лютий	Уч. предметів естетичного циклу
8	Відкриття тижня Шевченківських днів. Урочиста лінійка "Тобі, Тарасе, шану складаємо"	Загальношкільна лінійка	3.03 2014	Педагог-організатор Сусол О.М.
9	"“Шевченко і Миколаївщина”	Краєзнавча подорож	Березень	Шайтан Т.В. кер. народозн. музею
10	Участь у районному конкурсі юних екскурсоводів «Музична скарбниця Миколаївщини» ( тематична екскурсія «Свою Україну любіть»)	Районний конкурс	Березень	Шайтан Т.В. кер. народозн. музею
11	Участь у районному етапі Всеукраїнського конкурсу-читців присвяченого 200-річчю від дня народження Т.Шевченка	Конкурс	Березень	Уч. укр. мови та літер., бібліотекарі
12	“З Кобзарем у серці”	Літературно-музична подорож у просторі Шевченкової поезії	14 березня	Уч. укр. мови та літер., бібліотекарі
13	Презентація учнівських проектів, присвячених 200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка		Березень	ШМО вчителів предметів гуманітарного циклу
14	“Тарас Шевченко – поет, художник, мислитель	Інформаційно-пізнавальна година	Березень	Кл. керівники
15	Участь у районному етапі обласного фестивалю учнівської творчості «Таланти твої, Миколаївщино»	Фестиваль	Квітень	Заст. директора з вих. роб. Шинкаренко Н.К.
16	“ На струнах Кобзаревої душі”.	Година поезії	Травень	Кл. керівники
17	“ Тарасове слово – душа України”.	Мовно-літературний конкурс	Вересень	1-4 кл.
18	“ З високим іменем Кобзаря”(вшанування пам”яті Т. Г. Шевченка).	Година спілкування	Листопад	Кл. керівники
19	Участь у ІІ етапі Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Т.Шевченка	Конкурс	Листопад	Уч. укр. мови та літер.
20	Участь у ІІ етапі ХІV  Всеукраїнського конкурсу  учнівської творчості «Об’єднаймося ж,брати мої!», присвячений Шевченківським дням	Конкурс	Січень	Уч. укр. мови та літер.

 

 

      

      

СЦЕНАРІЙ

ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНОГО СВЯТА,

ПРИСВЯЧЕНОГО 200-РІЧЧЮ

ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Літературно-музична подорож у просторі Шевченкової поезії                      « З Кобзарем у серці»

МЕТА:

• ознайомити  учнів  зі  значенням  творчості  Т.Г.Шевченка  – поборника щастя й свободи українського народу;
• показати значимість постаті Кобзаря для всього людства;
• вшанування пам’яті видатного художника слова, патріота України - Т.Г.Шевченка;
• викликати бажання читати «Кобзаря»;
• виховувати почуття любові до світлого образу поета-мислителя Т.Г.Шевченка;
• формування культури мовлення через красу й багатство рідної мови;
• виховання любові до рідної мови, до скарбів поетичного слова,  до України;
• розвивати творчі здібності учнів, поглибити знання з краєзнавства.

ОБЛАДНАННЯ :

Епіграфи

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій

Не забудьте пом”янути

Незлим, тихим словом…

                     Т. Г. Шевченко

                                                     «Нехай рідна земля пошле нам силу для життя.

Подивімося на голубе небо і думкою,

як у тій чудовій пісні, полинемо аж до сонця і зірок,

і поглянемо на трепетну Землю,

і тоді відкриється нам на

зелено-голубому лоні планети край,

що нагадує собою серце, –

і це Україна, співуча рідна моя земля»

 

• портрет Т.Шевченка, прикрашений рушником,  калиною;  віночок з різнокольоровими стрічками;
• музичне оформлення: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт»; «Слава Україні»;
• звукозапис (звуки) кобзи; фонова музика «Шлях до Тараса»;
• на столику ікона, чорнило, перо, свічки, хліб-сіль, «Кобзар»;
• виставка творчих робіт.

ХІД

 

 І ведучий   на фоні "Елегії" М.Лисенка читає

Олеся Омельченко
                 Т.Г. Шевченку
Спасибі, земле, що ти родиш хліб.
 Спасибі, земле, що на Україні,
 колись давно, з убогої хатини,
 Тарас великий вирушив у світ
 І в слово гнівне й ніжне перелив
 Снагу свою, і віру, і надію.
 Пройшов крізь пекло, та не відступив,
 А став борцем своєї батьківщини.                                               
 Мій батьку, мій учителю, моя
 Одвічна гордосте, О, як пашить обличчя,
 Коли читаю знову „Кобзаря",
 Коли до мене правда промовля
 Й до пильності, як і раніше, кличе.
 Хай буде важко - легко не бува.
 Та не померти вічним твоїм думам,
 Бо - непохитні, як народ наш мудрий,
 Як невмирущі мамині слова.

IІ ведучий

200-а весна ступила на землю від часу народження Тараса Григоровича Шевченка.

Ми звертаємося до поета, який став для України заповітною думою, її безсмертною піснею. Тож нехай вогонь його душі (запалює свічку на столі. запалить у ваших серцях іскру віри, надії, любові до рідної землі, свого народу.

Під звуки кобзи виходять на сцену.   

Біля імпровізованої хати сидить батько, мати, дитина.

      Дитина (звертається до батьків)

                                                   Любий тату, милий тату!

                                                   Ти скажи, навіщо хату

                                                           Рушниками ми прибрали,

                                                    Ніби в свято великоднє?

                                                    День який у нас сьогодні,

                                                    Що квіток отак багато?

 Батько

      Так, у нас сьогодні свято!

Дитина (до матері)

        Мамо, що ж за свято нині?

Мати

                                             Та Тарасове, дитино!

            Знай, колись, моє серденько,

         Був у нас Тарас Шевченко.

Дитина

                     Хто ж він був нам, люба ненько?

 

 Мати

Наймиліша всім людина

І найкращая перлина,

Яку має Україна,

Наша рідна країна.

 

Ти,Тарасе, сьогодні

                                                   Нас зібрав докупи.

  І зійшлися у цій залі

                                                   Шевченка онуки.

 

Пісня «Ой, роде наш красний»

Учень 1 

                        Хліб   і сіль тобі, Тарасе,                      

         Сьогодні підносимо…

                                         (Виносять хліб-сіль, кладуть біля портрета)

Учень 2                               

  Вшанувати цю гостинність

                  Оплесками просимо.

 

І ведучий

Відродженню природи і відродженню національної свідомості присвячується літературно-музична подорож у просторі Шевченкової поезії « З Кобзарем у серці»

 Пісня « Реве та стогне Дніпр широкий»

 

ІІ ведучий

Ми раді вітати на нашому святі …………………………..

Присутнім надається слово для виступу.

Нагородження переможців та учасників конкурсу, учнів, які досягли високих успіхів у олімпіаді з української мови та літератури, у конкурсах учнівської творчості.

  Пісня « Шлях до Тараса»

 

І ведучий

Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю 9 березня за новим стилем, темної ночі, перед світом, в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака, пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село вогник, народилась нова панові кріпацька душа, а Україні – її великий співець – Тарас Шевченко…

Учень 1     

Не на шовкових пелюшках,  

Не у величому палаці-

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці!

Нещасна мати сповила

Його малого…й зажурилась…

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

 

 Тарас. Наша бідна, старенька біла хата з потемнілою солом’яною покрівлею і чорним димарем, а біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри.

Вірш "Садок вишневий коло хати"

Пісня « Зацвіла в долині»

Учень 2                               

Не знала й мати, що Тарас

Вогнистим віршем, мов стрілою,

Зразить панів у грізний час,

Покличе скривджених до бою.

 

І виріс він, і кобзу взяв,

І струн її торкнувсь рукою -

І пісня дивно полилась,

Повита вічною журбою.

 

Пісня «Думи мої»

ІI ведучий

Шевченко мав сильних попередників в українській літературі, але, незважаючи на це, він став її справжнім основоположником. Завдяки йому українською мовою були написані твори, які мають світове значення. Ставши класикомУкраїни, Шевченко став класиком для всіх народів. Його твори перекладалися більш як 150 мовами, і стали шедеврами світової літературної спадщини. 

 Вірш «Заповіт» (Спокійна мелодія)

• Вірш англійською
• Вірш чеською
• Вірш українською
• Вірш російською

I ведучий

Мабуть не знайдеться жодного українця, який би не любив співати. Співав і наш Великий Тарас протягом усього свого життя. У народній пісні Шевченко знаходив розраду і відчував втіху і задоволення. Його улюбленою піснею була «Ой, зійди, зійди, зіронько та вечірняя».

Спів для Тараса був органічною потребою. П. Куліш згадував, що коли Шевченко співав, усі довкруж замовкали і зачаровано слухали, дехто плакав, а він співав людям на втіху та собі самому ще й на більшу. Шевченко мав голос приємного сріблястого тембру – тенор. Він співав серцем і був визнаний справжнім народним співцем України. Тарас сам грав на кобзі, торбані та бандурі і дуже любив задушевний м’який тембр віолончелі.

 

Пісня « Ой чий то кінь стоїть»

ІІ ведучий

Слова Шевченка поширювали серед мас безіменні самодіяльні митці і композитори-професіонали. Наприклад, більше як 80 пісень на слова Шевченка належить М.В. Лисенкові. Його традицію продовжили К. Стеценко, Я. Степовий, С. Людкевич та інші.

 

Пісня « Зоре моя вечірняя»
Вірш « Ми вкупочці колись росли…»

ІІ ведучий

 Важка сирітська доля Шевченка була ніби уособленням долі його безталанної України. І 27-річний юнак, викуплений із кріпацтва, глибоко усвідомив потоптану правду свого народу. У 1840  році він створює свою геніальну книгу "Кобзар".

Вісім творів було об’єднано у збірці . Невеличка збірочка стала епохальним явищем в історії духовного життя українського народу.

 

І ведучий 

У своїй творчості поет звертається до героїчної історії українського народу,  закликає сучасників згадати минулу славу та братися до боротьби за свободу.

 

Вірш « Мені однаково» ( на фоні мелодії)

 

ІІ ведучий

 Уже в ранній період творчості виявляється головна риса його поезій – глибока народність. Усе життя поет був відданий своєму народові.

 

І ведучий

  «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу», - писав Т.Шевченко.

Тому так просто й безпосередньо відтворював поет думки і почуття простих українців.

                 Виходить  Лілея у довгій білій сорочці, з розпущеним волоссям.

Вірш «Лілея»

Музично-хореографічна композиція «Тополя»

 

ІІ ведучий

Шевченко для України – не просто народний поет, геніальний митець, якого доля обдарувала багатьма талантами. Значення його слова для нас особливе. Всіх українців він гуртував, збирав докупи і єднав у один великий український народ.

Вірш  «Минають дні, минають ночі…»

Виходить Шевченко у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт селян. 
Дід :Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе! 
Селянин: Пани-кати... 
Латану свитину з каліки знімають, 
З шкурою знімають, бо нічим обуть 
Княжат недорослих! 
Дівчина: ... А он розпинають 
Вдову за подушне... А сина кують, 
Єдиного сина, єдину дитину, 
Єдину надію! В військо оддають! 
Жінка: А онде під тином 
Опухла дитина — голоднеє мре, 
А Мати пшеницю на панщині жне... 
Дід:  Чи Бог бачить із-за хмари 
Наші сльози, горе? 
Дівчина: Чи довго ще на сім світі 
Катам панувать? 

 Шевченко:{задумливо). Пани,пани! 
Схаменіться! 
Будьте люде! 
Бо лихо вам буде! 
Розкуються незабаром 
Заковані люде, 
Настане суд, заговорять 
І Дніпро і гори! 
І потече сторіками 
Кров у синє море 
Дітей ваших... 
З'являються жандарми і заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно хитають головами і поступово розходяться. З’являється слідчий, жандарми приводять Шевченка.

Слідчий: У вірші під назвою "Сон" зухвало описуються його імператорська величність і государиня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там... не можу пригадати... Смеркалося... Огонь... Огнем... 
Шевченко: Я нагадаю! 
Смеркалося... Огонь огнем 
Кругом запалало, — 
Аж злякався я... "Ура! Ура! 
Ура!" — закричали. 
Слідчий: Припинити! (Чути барабанний дріб. Читає вирок). 
Государ імператор височайше велів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під наисуворішии нагляд із забороною писати й малювати.

 Виводять Шевченка. 

 Учень: Злякавсь, що пісня голосна,

Московський цар поганий,

Тараса в чужину погнав,

Закув його в кайдани.

 

Учень: Та ще й писати заказав

Московський цар  лукавий,

А все ж таки Тарас писав,

Ховав вірші в халяві.

 

 Учень: І так в пустелі, в чужині,

У самоті томився.

Писав про рідний край вірші

І Богу все молився.

Вірш «Сестрі»

Ведучий І

 2014 року виповнилося б 200 років із дня народження славного сина України, та зайдіть у будь-яку хату і ви побачите прикрашений вишитим рушником портрет Кобзаря. Він – як член сім’ї, як найдорожча людина. 

 

Ведучий ІІ

І досі Тарас Шевченко закликає своїм словом любити рідний край, брататися сильному зі слабшим, бути справедливим, чесним. Нас просто не існує без Шевченка. У ньому – вся наша історія, все наше буття .

 

Учень 1

Це хто сказав, що вже помер Тарас,

Мовляв, сто літ минуло, навіть більше,

Неправда, ні! Він завше серед нас,

По всіх світах його лунають вірші.

Це хто сказав, що одлунав акорд

Його пісень – і вже не воскресити?

Неправда, ні! Шевченко – це народ,

І, як народ, він буде вічно жити!

 

Учень 2

Він зорею сіяє в прийдешнім віку,

Сходить хлібом духовним на яр – рушнику,

У розкриллі зелених і заобрійних трас

Височіє над світом Великий Тарас.

Ми народились не в одній порі,

До тебе йдемо, як до свого дому,

Витьохкують і мертвому, й живому

Ті солов’ї на Канівській горі.

 

 Пісня»Розкажу про Україну»

 

I ведучий

“Незлим тихим словом” згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

 

Учень 1

Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка як нації крила.

 

Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду до роду,

Як вищу красу і життєву основу,

Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.

 

ІІ ведучий

 Доля нам посилає Великого Тараса, щоб український народ заговорив своєю рідною, наймилозвучнішою мовою у світі. А без мови немає народу. Шевченко став Духовним батьком, творцем і рятівником української мови й всієї нації. Його могутній голос розбудив в українців почуття національної гідності і вказав шляхи подальшого історичного розвитку – до створення власної, незалежної, соборної держави.          

Дівчина в національному костюмі зі свічкою в руках читає

“Молитву до мови”

Дівчина

      Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена.

      Мово! Мудра берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

      Мово! Велична молитво у своїй нероздільній трійці, що ти єси і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія. Мово, що стояла біля вівтаря нашого національного храму і не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби, і множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень, і наповнювала душі Божим сяйвом золотонебесним, бо то кольори духовності і Божого знамення.

     Мово наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. Тож зцілювала ти втомлених духом, давала силу і здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване тобою слово. Бо “споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”.

    Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй вічним і віщим словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю, Русь-Україну возвелич, порятуй народ її навіки.

Пісня « Звучи, рідна мово»

 

І ведучий

Шевченко  поет наш, він поет народний , він національний поет. У ці дні, святкуючи день народження Великого Кобзаря , ми ще раз звертаємося до його творчості, до його прекрасних віршів і поем, до його прекрасного образу.

Хотілося б жити так, як Шевченко. Хотілося б творити так, як Шевченко. Хотілося б любити талановиту, співучу, мальовничу Україну так, як Шевченко.

                           На сцену виходять всі учасники, беруться за руки                                                                                              ІІ ведучий

 Давайте всі візьмемося за руки, піднесемо з’єднані руки вгору і скажемо: «Гуртом ми сильні і безпечні!» 
Ми, захисники заповіту Шевченка, завжди будемо пам’ятати його заклик: «Борітеся!» А тому разом відповідаємо (всі): «Поборемо, нам Бог помагає!» 

Пісня « Слава Україні!»

І ведучий

 Дякуєм Вам, друзі, за щирі слова, за чудову поезію. Дякуємо  нашим гостям за те, що розділили з нами радість свята, за ваші добрі слова і теплі обличчя. Зичимо вам здоров’я, щастя, добра, любові і нових творчих звершень.  Нехай у Вашій душі ніколи не перестає палати вогонь любові до рідної мови, до свого народу, до України.

 

 

                   

 

 

  Мета: розкрити велич і безсмертя українського поета, світового генія, неперевершеного майстра слова Т.Г.Шевченка.

  Наочне оформлення: портрет Т.Г.Шевченка, виставка книжок, репродукцій художніх творів, збірники творів.

 Музичне оформлення: запис пісні „Реве та стогне Дніпро широкий”.

Обладнання: мультимедійна презентація, музичний центр, книжковий стелаж, свічки.

Хід

                        Епіграф

Який потрібно мати

В душі безсмертний цвіт,

Щоб хвилювати людство

І через сотні літ.

Яким зарядом треба

Наснажити слова,

Щоб пісня і сьогодні

Звучала, як нова …

                       О. Підсуха

На слайді демонструється акровірш

Ти мусиш нам співця назвати,

Адже умів лиш він один

Рабів німих так захищати.

А хто так оспівав, як він,

Садок вишневий коло хати?

                                 Дмитро Білоус

Учитель. Живе під сонцем любові Шевченкова весна…, саме так поетично звучить  тема Першого уроку. 

Тарас прийшов на світ, коли ще скутий кригою сивів у берегах Дніпро. Березень благословив першу сльозу немовляти, що, мов із серця, упала Славутичу на груди й розтопила кригу. Саме в ці прекрасні березневі дні все людство вшановує великого Кобзаря. Протягом недовгих літ життя Т.Шевченко зорав свою ниву і засіяв її словом добра, любові, правди та волі. Тож давайте і ми сьогодні кинемо чисті зерна великої вдячності на Шевченкову ниву.

До портрета Шевченка підходить учень і учениця. У руках – запалені свічки

Учень:

        Свічку поставлю, свічку поставлю,

       Мов перед образом, перед тобою.

      І хоч у мріях народ свій заставлю

       Стати навколішки поряд зі мною.

   Благословенна хай буде година

                                                 І тая хата, і село,

                                                 Що Україні принесло

                                                 З великих найбільшого сина.

Учениця:

                                                   Стою перед тобою, поете,

              Маленька, як макове зерня,

               Твій погляд пронизує душу,

                                                   Немовби колючеє  терня.

                                                   Схилюся низько, Тарасе,

                                                   І клятву тобі я приношу,

                                                   За всіх і за вся нерозумних

                                                   У тебе прощення я прошу.

 

Учитель. Погляньмо уважно на портрет благородного і мужнього Шевченка, захисника прав знедоленого народу. Подивляюся уважно. Погляд спрямований твердо вперед, хоч десь там, у глибині очей, і причаївся ледь помітний смуток. У погляді – віра у справедливість, якій віддав усе життя, віра у звільнення трудящих. У смуткові – уболівання за долю народу, Усе його життя – великий подвиг. Важким і тернистим був життєвий шлях
народного співця.

   Звенигородщина – співучий куток України, в ньому. І саме тут 9 березня 1814 року

В похилій хаті, край села,

         Над ставом чистим і прозорим

                                              Життя хлопчику дала

       Кріпачка – мати, вбита горем

 –  Радість і смуток, біль і нові оселі сповнювали груди. Син!… Яка радість!… Хай росте великий!… А виросте … і в голові смуток погасив радість: панові ще один кріпак, ще один підневільний страждалець.

 – Діти, яке значення слова „кріпак”? (Це людина, закріплена за паном, яка працює на нього. Пан міг кріпака продати, купити, виміняти, як річ).

За народним повір’ям коли народжується дитина Господь благословляє її в білий світ своєю рукою. Покладе на голову – мудра буде, на руки – майстром на всі руки, на серце – доброю. І такою дитиною, якій поклав Господь руку на серце, голову та руки, був Т. Шевченко.

    Йшли роки. Ріс хлопчик. Його босоноге дитинство проходило в селі Кирилівка. Хлопчик зростав допитливим. Не тримався хати, а все блукав десь за вигоном (за що його прозвали малим приблудою), все що було довкола нього, цікавили Тараса. Він завжди ходив замисленим – щось роздумував.

Прийшов час, і ось Тарасик уже школяр. Та недовго тривало Тарасова мука – наука. Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика.

 

   Учні читають вірш Грицька Бойка.

 

1. учень:

 

У старій хатині

 Кріпака колись,

            В тихий день весінній

         Хлопчик народивсь.

2 учень: 

                                                                             У тяжкій неволі

  Ріс малий Тарас.

             Він не вчився в школі,

                                                                             Він ягнята пас.

3 учень:

    Умерти мама й тато ...

   Сирота – в дяка.

         Тут була в хлоп’яти

 Грамота гірка.

4 учень: 

 

          В пана – бусурмана

         В Петербурзі – дім.

    Кріпаком у пана

    Був Тарас у нім.

5 учень: 

 

  Хоче малювати

          Прагне він до знань,

Та за це багато

  Зазнає знущань.

   За ясну свободу,

      Світло майбуття –

       Він віддав народу,

  Все своє життя!

 

Учитель. Тарас виріс обдарованою дитиною. Доля його нагородила талантами.

    Кобзар ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями. Ще змалку полинув Тарас у вир пісні, яка стала пізніше життєдайною силою для власних творів. Так народжувався перший талант – талант поета. 

    В тому кутку України, де село Кирилівка, завжди було багато між людьми малярів. Мабуть через те, що край тихий хоч малюй: в садах та зорях...

Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева. Малював, наймитуючи в дяка, терпів знущання бо жага до малярства була сильнішою за всі кривди. Там, у рідній стороні, народжувався другий талант – талант художника.

   Був Шевченко Кобзарем-співцем дум народних. У них – краса українських степів і рев Дніпра могутній, туга за рідним краєм і розмова з одинокою зорею що світить у душу. Із народного напившись джерела, зберігши у серці своєму найрідніші образи, помандрував Тарас у широкі світи. А поруч нього йшли дві посестри - Муза і Доля.

   …Слава не забарилась. Український народ пишається своїм пророком і генієм, співцем волі і провісником нового життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу й усе розквітаючу радість.

   Травень квіти зібрав зі всієї Вкраїни і сльозою скропив, і вірою повив та встелив путь з Петербурга до його вічного й тихого дому – на Чернечу гору, що стала Тарасовою горою. Тут часто можна почути українських народних співців і музикантів, які співають і грають на кобзі (бандурі). Це кобзарі.

 

Учитель. Діти, чому Шевченка називають Кобзарем?

 

Учні. Колись у сиву давнину, ходили по Україні старі люди (часто вони були сліпі), співали про тяжке життя, про героїчні подвиги козаків. Співаючи, вони грали на старовинному інструменті – кобзі. Назва інструменту і дала назву – кобзарі.

 

Учитель. Шевченко не грав на кобзі, не співав пісень по дорогах України, але коли читаєш його твори, то ніби чуєш ніжну, сумну пісню про тяжке життя народу.

Свою першу збірку творів (1840 р.) поет назвав „Кобзар”. Входило до неї тоді 8 поезій.

Учні зачитують вірші із збірки „Кобзар” Т.Г.Шевченка

 

Учитель: Зверніть увагу на збірки „Кобзар”, видані в різні роки. Не один вірш із цієї збірки знайшов дорогу до вашого серця. Його поетичне слово любить і ненавидить, плаче і сміється, радіє і сумує.

Читання учнями творів Т.Г.Шевченка „Зоре моя вечірняя”, „Зацвіла в долині червона калина”, „Тече вода з-під явора”.

 

Учитель. Багато віршів Тараса Шевченка покладено на музику. Які ви знаєте пісні на вірші Т.Г.Шевченка?

Слухання запису пісні „Реве та стогне Дніпро широкий”.

 

Учитель. Тарас Григорович Шевченко був не тільки поетом, він був ще й і талановитим художником. Його роботи різноманітні за жанрами: автопортрети, портрети, пейзажі.

Розгляд та коментар репродукції  Шевченка „Автопортрет”(1840).

 

Учитель. Запитання вчителя до учнів.

Хто впізнав людину, яка дивиться на нас із глибини часу? (Т.Г. Шевченко)

Що означає слово „автопортрет”? (Автопортре́т – портрет художника, виконаний ним самим)

Яким ви бачите поета? (Молодим, добрим, розумним)

Що виражають очі? (Печаль, біль)

Високе чоло свідчить про глибокий розум.

Про що думає поет?

 

Декламування  вірша «Думи мої, думи мої …»

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядками ...

„Я так її люблю, я так її люблю

Мою Україну убогу ...” .

 

Учитель. Україні він віддав своє життя і мріяв бачити її і народ український вільними.Пам’ять про поета вічна.

До своїх нащадків, до нас з вами поет звертався словами:

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій

Незабудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

   Пам’ятає народ свого Кобзаря, вшановує його пам’ять: іменем Шевченка названо вулиці, театри. Національний університет носить його ім'я. На майданах міст і сіл споруджено пам’ятники поету.

   Отже, живе під сонцем любові Шевченкова весна … вона прийшла на землю, яку сходив Тарас малими, босими ногами й засівав словом.

Діти зачитують присягу:

Уклін тобі, Тарасе,

Великий наш пророче,

Для тебе вірно б’ється,

Те серденько дитяче.

За тебе вічно б’ється

За твої заповіти,

Чого батьки не зможуть,

Те зробим ми, їх діти.

Звучить лірична мелодія

Конкурс читців

«Натхненні генієм твоїм, Кобзарю!»

 

Мета:

- виховання любові до рідної мови, скарбів поетичного слова, України;

- вшанування пам’яті видатного художника слова;

  патріота України - Т.Г.Шевченка;

- формування культури мовлення через красу й багатство рідної мови;

- пропагування творчості обдарування рідного краю.
   1111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111                                                                                                              

Сцена прикрашена вишиванками, рушниками, портретом ,висловами із творів, а за допомогою мультимедійних засобів й слайд-шоу демонструються картини, фото та мистецькі  твори з життя Т.Г.Шевченка.

                                                                                                                                                          

Епіграф:

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос –

більш нічого.

А серце б’ється – ожива

Як їх почує!...

                                Т.Г.Шевченко

 

Звучить мелодія пісні  «Думи, мої думи...», поступово затихаючи.

 

Читець (за кулісами на фоні мелодії).

 Слайд №1

...Жива

Жива душа поета святая,

Жива в святих його річах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

 

В-1: Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшануємо пам'ять Шевченка.

 

В-2: Благословен той день той час,

 коли прослалась килимами,

 земля,  яку сходив Тарас

 малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

дрібними росами-сльозами.

Слайд №2-3

 

В-1: Ми відчуваємо Тебе, Тарасе, своїм сучасником. Ти - наш пророк, духовний батько, творець і рятівник нації, який зробив незриме в  історії зримим у слові, дав народному духові точку опори і повернув самоповагу українцям.

 

В-2: Тарас Шевченко - Вільний дух! Його душа ніколи не вмирає. Він дарував вічність українському слову, передбачив наше майбутнє відродження.

 

В-1: Отож, розпочинаємо конкурс читців, присвячений пам'яті

Тараса Григоровича Шевченка.

 

В-2: Оцінювати конкурс буде журі у складі ….

Слайд №4

 

 В-1: Поезія для Тараса дуже дорога: це квіти його душі, це рідні діти його серця. Як дбайливий садівник, він плекає, доглядає їх. Але твори сумні. Причина їх суму - народне лихо.

 

В-2: Не джерельна вода поливає його вірші квіти, а сльози трударів і його особистості. Він пише для народу України.

 

Вірш «Думи мої…»

Слайд №5

 

В-1: До з’яви Шевченка український народ мав уже багатовікову культурну традицію, усну й писемну, мав скарби літописів, багатющий фольклор з величним епосом козацьких дум та незрівнянною красою ліричної пісні, мав, нарешті, найбільше надбання своєї національної культури – мову, таку образну, співучу, яскраво поетичну, мову, що була ніби створена для поетів.

Слайд №6

 

В-2: Хіба могли не схвилювати юну уяву поета чуті з дитинства від дідуся перекази про чумаків та гайдамаків, хіба могло минути безслідно для його вразливої душі знайомство з літописом Величка чи з псалмами Сковороди? Все це невичерпно живило Шевченкову творчість все це входило у світ його поезій.

 Уривок вірша «Тарасова ніч»

Слайд №7

 

В-1: Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

 

В-2: Шевченко був і пастухом, і погоничем, і ким він тільки не був, і чого тільки не робив! Але ж йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив, хотілося змалювати. Та минали літа, і було йому вже 15 років. Ось так і відплив, якось непомітно, Тарас від берега дитинства.

 

Вірш «Минають дні, минають ночі»

Слайд №8

 

В-1: Україна і Бог надихали кожне слово Тараса. Зміст його поезії визначається глибоким національно-християнським світоглядом - вірою в Україну і в Бога, як творця, що саме є Правдою і Любов'ю.

 

В-2: Поет часто звертається до Всевишнього з молитвою-подякою, молитвою-проханням, молитвою-мрією, роздумом, скаргою, жалем. У них він благає Господа за цілу націю і, майже, ніколи - за себе:

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь.

 

Поезія «Думка»

 

В-2: Віра Тараса пророча, бо говорив він від імені мільйонів, як обранець самого Бога, наділений такою любов'ю до свого народу, що заради нього готовий був жертвувати власним життям. Тому мав моральне право сказати українцям:

 

Свою Україну любіть,

Любіть її... во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

 

Вірш «Мені однаково,чи буду…»

Слайд №10

 

В-1: Кобзар бачив, як гине українська культура і нація під натиском ззовні. Він бачив, як українці відрікаються від Батьківщини, від своєї землі, і народжувалися у нього такі гіркі рядки:

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слів велику силу

Та й більш нічого.

 

Вірш «Гомоніла Україна»

Слайд №11

 

В-2: Тарас Шевченко був заклятим ворогом всякого насильства, тому і вибрав темою своїх пісень долю жінки, як одну з найбільших плям  на загальному похмурому тлі суспільного ладу. Найбільше людське горе він бачив у горі жіночім, і саме тому така непоборна й сильна його жіноча лірика. Милосердям і любов'ю сповнені твори поета: від поеми «Катерина» до поеми «Марія».

 

Уривок із поеми «Причинна »

Слайд №12

 

Уривок із поеми «Сон»

Слайд №13

 

Уривок із поеми «Тополя»

Слайд №14

 

В-1: З Шевченком пов'язаний великий образ матері – страдниці: і тієї, що змушена втопити своє байстря, і тієї що у коротенькому хвилину відпочинку пестує свого сина і тільки вісні бачить його вільну долю і нарешті, величної матері Христа. Мати – то найсвятіше на світі: «А хто матір зневажає, того бог карає»

 

Уривок із поеми «Катерина»

Слайд №15

 

В-2: Тема материнства є одвічною темою в літературі. Немає такого поета чи письменника, який би не присвячував вірші матері. Згадаймо Лесю Українку, Максима Рильського, Ліну Костенко і Василя Симоненка. У їх творах образ матері - це символ чистоти, дівочої непорочності та доброти, страдниці, яка весь тягар життя несла на своїх дужих плечах.

 

В-1: Хто б  краще сказав про святість і високе покликання материнства, ніж Тарас Шевченко?

У нашім краї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З малим дитяточком своїм.

 

Уривок із поеми «Наймичка»

Слайд №16

 

В-2 : Символ і духовності, краси і правди пов'язаний з тими морально-соціальним проблемами, до яких звернувся поет. Це насамперед гірка доля жінки – кріпачки, якої топчуть ногами пани, обезчещують дівчат і пускають у світ на муку сотні покриток.

 

Вірш «Лілея»

Слайд №17

 

В-1: На жаль., особливо болючою для сьогодення є проблема відірваності більшості українців від свого коріння, їх незнання свого походження, роду, історії, краю, Вітчизни.  Та чи тільки незнання є причиною нашого всенародного лиха! Звичайно, болючим є сам факт небажання знати свою рідну мову, зберігати і примножувати звичаї і традиції свого народу.

 

В-2:  Прикро, що деякі українці краще знають чужу мову і чужі традиції, аніж свої власні. Т. Шевченко засуджував тих псевдопатріотів, які цуралися вітчизняного і схилялися перед іноземним.

 

Уривок із поеми «Сон» («У всякого своя доля...»)

Слайд №18

 

В-1: Дуже непросте ставлення Шевченка до Бога. Складний і суперечливий образ його створено у поезіях. Так у Кавказі, написано за місяць до «Давидових псалмів» (18 листопада 1845 року), автор звертається до поборників волі «не забутих Богом»:

Борітеся - поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за Вас слава

І воля святая!

 

Уривок з твору «Кавказ»

Слайд №19

 

В-2: І де б  не був, куди б не кидало Шевченка життя, він прохав долю, щоб             Або хоч крихітку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли,

Та й більш нічого… 

 

В-1: Якихось 47 літ судилося Шевченкові топтати ряст... До болю мало…

10 березня цього року виповнилося 153 роки, як не стало Тараса Григоровича Шевченка.

Слайд №20

Вірш «Заповіт»   

Слайд №21

 

В-2: Емоційна наснага Шевченкових образів, широта і вільність його асоціативного мислення, проникливо – творче використання фольклорних мотивів, образів народної символіки, предметно-реалістична міць поезій – всі ці риси, ці поетичні гени виявилися плідними і для новітньої поезії ХХІ сторіччя.

 

 Вірш Ліни Костенко «Посвята Шевченку»

 

Кобзарю, знаєш, нелегка епоха

Оцей ХХ невгамовний вік.

Завихрень – безліч,  тиші – анітрохи,

А струсам різним утрачаєш лік.

 

Звичайні норми починають старіти,

Тривожний пошук зводиться в закон,

Коли стоїть історія на старті

Перед ривком в космічний стадіон.

 

Вона на фініші розірве Чумацький шлях

Мов стрічку золоту і невагома у блакитній прірві

Відчує враз вагому самоту,

І позивні прокотяться луною

Крізь далі неосяжно голубі...

 

А як же ми, співці кори земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?

 

Тарас гранітний дивиться сурово:

А ви гартуйте ваші голоси

Не пустослів’ям пишним та барвистим,

Не скаргами,

Не белькотом надії,

Не криками,

Не переспівом на місці,

А заспівом в дорозі не легкій.

 

Бо пам’ятайте, що на цій планеті,

Відколи сотворив її Пан Бог,

Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох.

 

Звучить пісня у виконанні хору «Реве та стогне Дніпр широкий»

Слайд №22

 

В-1: Творчість Шевченка - це книга буття українців, своєрідна візитна картка українського народу. Недаремно Шевченків «Кобзар», як найбільшу святиню й чи не єдине посвідчення про особу брали з собою до невідомої Канади наприкінці XIX століття перші українські переселенці.  

 В-2: «Учітеся, читайте і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь» - ці слова великого українського поета ніскільки не втратили своєї актуальності й сьогодні.

 В-1: Ось і сьогодні в нашій сім’ї, в нашій родині прозвучало живе слово Тараса Шевченка. 

 В-2: І ще раз ми переконуємося у поетичній величі та неперевершеності сили таланту Кобзаря.

 В-1: Геніальний поет, правдолюб, борець, охоронець української культури та мови – це Шевченко. 

 В-2: Мученик, знавець історії, патріот, народний месник, творець – це Шевченко.

 В-1:  Поет прекрасно знав і розумів душу українського народу , а тому закликав:

 

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

 

В-2: І ми, як вдячні діти маємо за честь пом’янути цю величну людину України – Тараса Григоровича Шевченка.

 

Хвилина мовчання

 

В-1: Слово, для оголошення результатів конкурсу читців, надається членам журі. 

Нагородження переможців з врученням дипломів та сувенірів

 

 

          

 

 

 

Шевченко і Миколаївщина

   Згідно академічних видань, поет-художник не бував на Миколаївщині. Але відомо, що Т.Шевченко цікавився півднем України, землями, які відіграли значну роль в історії українського народу. Тут, на півдні, постійно чи тимчасово мешкали його знайомі й друзі. Зокрема, з Миколаївщиною пов'язані імена М.Щепкіна, В.Даля, Я.Кухаренка, Я. де Бальмена, О.Бутакова, У.Петрова, К.Новицького, Г.Муравського, С.Незабитовського, Ф.Чельцова. Проїздом через Миколаїв тут побували В.Рєпніна, А.Лизогуб, О.Рудиковський, М.Башилов, А.Марцінковський (Новосельський) та багато інших, що мандрували до Одеси і в Крим. Більше того, О.Афанасьєв-Чужбинський у своїх "Споминах про Т.Г.Шевченка" писав про зустріч у 1845 році з поетом-художником: "Потім ми мріяли про подорож по Дніпру дубом на Запоріжжя, потім до Лиману пошукати залишків старовини, що зникають вже для дослідників, а що в обох нас не вистачало коштів, то ми й відкладали це до кращого часу". Зазначу, що О.Афанасьєв-Чужбинський 1858 року здійснив таки (але самостійно) задуману з Т.Шевченком подорож по Дніпру: перебуваючи на  Кінбурнській косі, відвідав Покровське і руїни Кінбурнської фортеці, а добираючись із Херсона до Одеси, відвідав Кашперівку, Миколаїв, Очаків. За результатами подорожі підготував цікаву етнографічну працю у двох томах "Поездка в южную Россию" (1861). У творі відобразив цікаві моменти тодішнього побуту насе­лення південних земель України, в тому числі й Миколаївщини. Повертаючись із  заслання, Т.Шев­ченко у листі писав, як раніше мріяв разом з О.Афанасьєвим-Чужбинським відвідати південь України.

   Незвважаючи на офіційну думку шевченкознавців, є припущення, що малий Тарас міг побувати на півдні України разом із батьком-чумаком. Сьогодні ім'я Т.Шевченка пов'язують з Миколаївщиною, а точніше, з селом Голосковим Кривоозерського району, частіше за мемуарами Михайла Яшовського, які не мають інших документальних підтверджень. Науковці ще не мають вичерпних і точних даних про перебування Т.Шевченка в Україні. Це дозволило досліднику Мечиславу Гаску у книжці "Пошуки і знахідки" висловити припущення, що поет-художник міг бути в Одесі протягом грудня 1840 - січня 1841 років. А отже, виходячи із доріг того часу, Т.Шевченко в такому разі мав би проїздити через Миколаїв. Це надихає на подальші пошуки і детальне дослідження біографії Т.Шевченка.

   Та як би там не було, у творах Т. Шевченка згадуються топоніми Миколаївщини. Якщо брати в історичному хронологічному порядку, то найдавнішою, мабуть, буде Скіфія у поемі "Неофіти". Відмітимо, що поема "Неофіти" присвячена українському й російському актору Михайлу Щепкіну, колишньому кріпакові й другу Т. Шевченка. М. Щепкін бував у Миколаєві, Вознесенську, виступав на сценах театрів цих міст. Але згадаємо рядки, де йдеться про Скіфію та скіфів:

А [ти], прескорбная, не знаєш, ,  

Де він конає, пропадає!

Ідеш шукать його в Сибір

Чи теє, в Скіфію..."

А трохи нижче читаємо й про скіфів:

"...А скіфи сіроокі,

Погоничі, рабов раби,

Подумали - сестра Морока

Із пекла вийшла провожать

У пекло римлян. Поскидали

У воду трупи та й назад

З возами скіфи повертали.

   Згадана в поемі Скіфія - це стародавня рабовласницка дежава у Північному Причорномор'ї, заселена народами, очоленими скіфськими племенами. Сьогоднішня територія Миколаївщини входить в означену Скіфію. У Т.Шевченка Скіфія - дальня околиця Римської держави і, згідно історичних даних, місце заслання політичних злочинців. У приведених рядках поеми Т. Шевченко свідомо, ніби помиляючись, езопівською мовою назвав замість Скіфії Сибір - місце заслання політичних інакодумців у Російській імперії, чим підкреслив, що мова йде про часи царя Миколи І. Щодо імені Морок - це міфологічний володар підземного царства і в греків, і в скіфів.

   Т.Шевченко згадує скіфів також пишучи 25-26 вересня 1855 року з Новопетровського укріплення листа до Бр. Зелеського, а також у листі до             М. Осипова від 20 травня 1856 р. Згадку про скіфів знаходимо у записі "Щоденника" від 13 серпня 1857 р.

   У поемі "Єретик" згадано Аттілу - вождя військового союзу гунів, які кочували в наших степах, а в V ст. спустошували Європу.

Поряд із топонімом Скіфія Т.Шевченко, як визначення території, згадує Чорноморію і Степ. Чорноморія - територія, основу населення якої складали недавні запорозькі козаки, які в 1788 році об'єдналися у військо, незване Чорноморським.

   Більшість нинішньої території Миколаївщини входила до Запорозьких земель, західним кордоном яких була річка Південний Буг. У поемі "Гайдамаки"  Тарас Шевченко згадує річку Інгул:

"Інгул щозиму замерзає —

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом".

Згадана битва, правда, відбулася біля Вінниці на Південному Бузі. Інгул же є лівою притокою Південного Бугу.     Обидві річки протікають Миколаївщиною.

   Т.Шевченко у поемі "Гайдамаки" згадує Чорний шлях ("Йде Залізняк Чорним шляхом, За ним гайдамаки", "...йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати...", "Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси, Чорним шляхом запалало І кров полилася Аж у Волинь"), який проходив північною територією Миколаївської області.

   Чорний шлях - старовинний шлях (назву отримав від Чорного лісу - одного із найстаріших лісових масивів в Україні, що розташований на межі степу та лісостепу). У ХVІ-ХVІІ ст. Чорним шляхом кримські татари і ногайці здійснювали набіги на українські села Правобережної України, Поділля, Буковини, Галичини і Польщі для захоплення здобичі і ясиру. Починався він від Перекопського перешийка, перетинав пониззя Дніпра, потім йшов на північ до верхів'я Інгульця, Інгулу, Тясмину, Росі. Після цього повертав на захід і розходився трьома розгалуженнями. Одне з них — Кучманський шлях (Татарський шлях) проходив на північний захід між лівими притоками Південного Бугу - Чорним Ташликом і Мертвоводом, йшов Поділлям до м. Бару і поблизу Тернополя з'єднувався з Чорним шляхом. Друге - південне - відгалуження проходило поблизу Шполи, Тального, Умані, Дашева, Кальника. Під Литовцем північне і південне відгалуження з'єднувалися. Далі Чорний шлях простягався на захід у напрямку Хмільника, Тернополя, Львова, Жовкви і доходив до Варшави.

   Степами Миколаївщини пролягали й чумацькі шляхи. Чумакування виникло в другій половині XVI ст. в Придніпров'ї, а згодом поширилося й в інші місцевості як торговий промисел сіллю, яку привозили з Чорноморського побережжя, з Криму, Галичини, Волощини. З XVIII ст. чумакування стало одним з найважливіших позаземельних занять сільського населення. Головними вантажами були хліб та інші сільськогосподарські продукти, які вивозили за кордон через чорноморсько-азовські порти, а на зворотньому шляху привозили сіль, рибу та інші товари. Для перевезення використовували запряжені волами сірої української породи важкі вози спеціальної конструкції - мажі (пароволові вантажністю 60 пудів, чотириволові - 90 пудів і шестиволові -120 пудів). Сезон чумацького промислу тривав близько шести місяців, інколи довше. Найбільше перевезень здійснювали в липні-вересні.

Т.Шевченко добре знав чумацьке життя. Чумакував батько поета-художника (возив панську пшеницю до Одеси, Києва та інших міст), беручи із собою синів Микиту і Тараса. Про чумацькі подорожі Т.Шевченко згадав у повісті "Наймичка", назвавши ті міста і села, що залишили слід в його пам'яті. В повісті "Княгиня" згаданий епізод з дитинства, коли заблукалого допитливого малого Тараса з його мандрівок за село привезли додому чумаки. Після однієї з осінніх чумацьких поїздок в Київ захворів і невдовзі помер батько Т. Шевченка. В квітні 1846 року в Седневі Т.Шевченко виконав малюнок "Чумаки серед могил" (папір, олівець, акварель). Про завезену з Одеси чуму та смерть чумака в дорозі, а насправді поширення, з цього та інших портових міст, епідемії холери в 1847-1849 рр., що охопила більшу частину території Російської імперії, зображено Т. Шевченком у поезії "Ой не п'ються пива-меди..." В своїх творах Т. Шевченко використовував українські народні чумацькі пісні.

   Починаючи з "Причинної"", у поезії Т. Шевченка на сторінках "Кобзаря" понад 30 разів згадується "синє море". Цей вираз не можна віднести до усталених географічних назв (топонімів), скоріше це народна назва Чорного моря. Водночас, перечитуючи поезію Т. Шевченка, упевнюєшся, що поет-художник пише саме про Чорне море, яке було то лагідним, то вирувало чорними хвилями-горами, то було синім, то червоним від крові козацької і ворожої.

   В одній із перших поезій Т. Шевченка, а саме, у поемі "Тарасова ніч" згадано Лиман.

"Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля;

Зажурилась Україна —

Така її доля!"

   Із населених пунктів Миколаївщини Т. Шевченко в своїх творах згадує Миколаїв, Вознесенськ, Очаків.

   Місто Миколаїв, сьогоднішній обласний центр, в той час - центр військового суднобудування на півдні Російської імперії із штабом головного командира Чорноморського флоту. Перебуваючи у місті з М.Щепкіним, В.Бєлінський писав своїй дружині 17-23 липня 1846 року: "Город этот флотский и набит матросами и их офицерами". Т.Шевченко згадав місто Миколаїв чотири рази. Тричі місто згадано у російськомовній повісті "Художник" у контексті із другорядним героєм і, як виходить із змісту повісті, не зовсім порядним мічманом Балтійського флоту. Ось ці уривки: "До самого его выезда в Николаев (он переведен в Черноморский флот) я его каждый вечер, возвращаясь из класса, встречал или в коридоре, или на лестнице, или у ворот". "Молодец мичман! Накуралесил, да и уехал себе в Николаев, как ни в чем не бывало". "В один из этих дней встретился мне Михайлов. После рассказа о том, как он провожал вчера мичмана в Николаев и как они кутнули на Средней рогатке..." Що то був за мічман, який служив на Балтійському флоті і був переведений на Чорноморський флот? Т. Шевченко його тільки згадав, а більше про нього встановив дослідник Володимир Яцюк. В праці "Загадковий мічман. Роздуми над Шевченковими "Художником" та "Катериною" автор, на основі документальних даних, показав життєвий шлях знайомого поета-художника, прототипа художнього твору Петра Оболонського.

   У "Коментарях до "Кобзаря'' Шевченка" Ю. Івакін зазначає, що у поемі "Кавказ" згадано саме Миколаївську обсерваторію.

У нас! чого то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм,

Французів лаєм.

   За життя молодого Т. Шевченка Пулковська обсерваторія в Петербурзі ще тільки будувалася, а її відкриття й освяченння відбулося в 1839 році. В Миколаєві ж уже в 1818 році на адміральському домі, за розпорядженням адмірала О. Грейга, був споруджений астрономічний купол (за проектом Ф. Вунша) для освіти морських офіцерів і штурманів. У 1821 році О. Грейг добився в уряду дозволу на будівництво в Миколаєві Морської астрономічної обсерваторії. 20 серпня 1827 року на Спаському кургані обсерваторія була відкрита, й астроном К. Кнорре розпочав свої спостереження. Плани по створенню карти зоряного неба та пропозицію по співпраці з кенігсберзьким астрономом Ф. Бесселем директор миколаївської обсерваторії К. Кнорре зустрів із захопленням. Складений К.Кнорре 5-й аркуш карти зоряного неба для Берлінської Академії наук дозволив дослідникам інших країн відкрити малу планету Астрая (в 1845 р.) та малу планету №8 - Флору (в 1947 р.), що принесло її автору визнання і славу.

   Поетові слова "зорі лічим" шевченкознавці пов'язують із заміткою у «Северной  пчеле»  під назвою "Николаевская обсерватория":

   "Одним из главных трудов, совершенньгх на Николаевской обсерватории, должно считать пятый лист небесного атласа, издаваемого Берлинской академией наук...". "...Нынче же первый (п'ятий, за Ю. Івакіним. - І.М) лист из того атласа составляется в Николаеве". Ставлення до наукових досліджень працівників обсерваторії у нового морського начальства, після від'їзду в 1833 році О. Грейга для будівництва Пулковської обсерваторії, було прохолодним і воно вимагало тільки роботи, необхідної флоту в даний момент. Певна скептичнісь думок щодо практичності деяких досліджень К. Кнорре, можливо навіть від знайомих Т. Шевченку моряків, вилилася в процитовані нами іронічні рядки. Колишня Морська астрономічна обсерваторія перетворилася сьогодні в Науково-дослідний інститут "Миколаївська астрономічна обсерваторія", який входить до складу Академії наук України.

   В епістолярній спадщині поета-художника знаходимо ще одну згадку про місто Миколаїв. У листі до В. Рєпніної із Оренбурга від 14 листопада 1849 року Т. Шевченко писав: "Проживая в Одессе, быть может, встретитесь с Алексеем Ивановичем Бутаковым, - это флотский офицер и иногда бывает в Одессе, у него в Николаеве родственики и родные. Сойдитесь с ним. Благодарите его за его доброе братское со мною обращение, он, ежели встретитесь с ним, сообщит все подробности о мне".

   Вознесенськ. У XV ст. на південній околиці сучасного Вознесенська стояла татарська фортеця, зруйнована литовським князем Вітовтом. На початок XVIII ст. на цьому місці давно стояв козацький зимівник Соколи (Бугогардівської паланки). З 1774 року в селах над Бугом розташувалися полки Бузького козацького війська, зміцнено особливо після зруйнування Запорозької Січі. Управління було в Соколах. Бузькі козаки брали участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. (під Кінбурном та Очаковом). 1795 року царським наказом на місці Соколів почати будувати місто Вознесенськ, але незабаром воно включене як заштатне місто до Ольвіопольського повіту Новоросійської губернії. З 1817 року місто стає центром військових поселень Півдня України. У цьому ж році Бузьке козацьке військо ліквідували, а козаків перетворили на поселенців, що викликало заворушення та повстання.

   Вознесенськ у творчості Т. Шевченка згадується тричі. Двічі у повісті "Несчастный" та один раз у "Музыканте". "Войска в то время начали стягиваться к Вознесенску. На последней дневке перед Вознесенском молодая жена прапорщика разрешилась от бремени дочерью - Марией". У повісті "Музыкант" читаємо: "Елисавета Павловна бросила его (Арновського, одного із героїв повісті. - І.М.) в Києве на попечение сестрицы, а сама уехала с каким-то гусаром на маневры в Вознесенск, да и не возвратилась".

   У червні-жовтні 1837 року біля Вознесенська проводилися всеросійські військові маневри, тож у місті були збудовані два палаци для царя, театр, посаджено парк з басейном, альтанками, при в'їзді у місто споруджені тріумфальні ворота. На період маневрів сюди перебрався весь царський двір і дипломатичний корпус. Саме тоді у складі трупи Московського імператорського драматичного театру на сцені Вознесенського театру грав український і російський актор М. Щепкін (роль Городничого) та український актор К. Соленик (роль Хлестакова) у комедії М. Гоголя "Ревізор". У маневрах брали участь знайомі Т.Шевченка Яків і Сергій де Бальмени. Саме в цей час у Вознесенську у царському почті був російський поет В.Жуковський, який брав безпосередню участь у викупі з кріпацтва Т.Шевченка.

   У поетичних творах, а саме, в "Москалевій криниці" Т.Шевченко двічі згадав місто Очаків, розташоване на березі Дніпро-Бузького лиману, біля виходу його в Чорне море. На місці нинішнього Очакова у І—III ст. н,е. існувало сарматське місто Алектор, у ІХ-ХП ст. - поселення слов'ян, південний форпост Київської Русі, зруйнований монголо-татарами. В кінці XIV ст. литовський князь Вітовт, переслідуючи татар, заснував тут фортецю Дашів. У XV ст. кримські татари захопили Дашів і в 1492 році спорудили фортецю Кара-Кермен (Чорна фортеця), яка незабаром перейшла до Туреччини із назвою Узу-Кале (Дніпровська). В XVII ст. її добудовано і названо Ачі-Кале або Ача-Кьой (фортеця біля виходу у відкрите море) - важливий опорний пункт турецьких володінь Північного Причорномор'я від Дніпра і Південного Бугу до Дністра (Очаківський степ). Турецьке Ачі-Кале, в дещо видозміненому вигляді, й лягло в основу назви Очаків, під яким це укріплене місто стало відоме в пізніші часи.

   Існує два варіанти поеми "Москалева криниця". Друга її редакція датована Т. Шевченком 16-м травня 1857 року. У порівнянні з першою, створеною у 1847 році в Орській фортеці, вона фактично є новим твором опального поета-художника. Поема згадана у листі Т.Шевченка до Я.Кухаренка від 5 червня 1857 року, де він просить дати порівняльну оцінку його попередніх поезій із поемою "Москалева криниця". У листі від 16 лютого 1858 року з Нижнього Новгорода читаємо: "Думав уже, нехай бог милує, чи не занапастив ти де-небудь своєї доброї голови на тому іродовому Кавказі". "Іродовому", бо на Кавказі, ставши виконавцем колоніальної політики Російської імперії. 

   Очаків.  Мабуть, закомірно відбилася особа О.Суворова у творчості Шевченка-художника. 27 липня 1788 року турки здійснили вилазку з оточеного міста. У цей час Суворов сидів за обіднім столом, "разжаренныйкрепкими напитками" (так свідчив один із штабних офіцерів). Незважаючи на хміль, О.Суворов вишикував у чотири каре два батальйони гренадерів і повів їх у лобову атаку. Турки почали тікати, а п'яний генерал вирішив з ходу оволодіти Очаковом. Розуміючи, що Суворов не зможе подолати багатотисячний турецький гарнізон, Г.Потьомкін чотири рази посилав наказ відступити. Суворов, нехтуючи військовою дисципліною (!), тричі відмовився, а четвертого разу насмішливо відповів: "Я на камешке сижу, на Очаков я гляжу". Ці зневажливі слова дуже образили Г. Потьомкіна. Але тільки після того, як О. Суворова було поранено у шию, а гренадери втратили 150 осіб убитими і 225 пораненими, російські війська змушені були відступити. "Сшалил Суворов - бросясь без спроса, потерял четыреста человек и сам ранен. Он, конечно, был пьян", - писала Катерина І. У 1842 році в Петербурзі Т. Шевченко виконав ілюстрації до книжки "История князя Италийского графа Суворова-Рымникского, генералиссимуса российских войск. Сочинение Н.А.Полевого" (СПБ, 1843). Серед багатьох ілюстрацій до цієї книжки є одна й про згадані вище події, а саме, малюнок "Поранений Суворов у Потьомкіна".

   У грудні 1788 року у штурмі Очакова на лівому фланзі армійських підрозділів хоробро билися українські козаки (чорноморське та бузьке козацтво). Українських козаків направляли на найважчі, найнебезпечніші ділянки бойових дій, і не тільки при штурмі Очакова. Зауважимо, що й справді, як уточнює Т. Шевченко у поемі, у рік остаточного взяття Очакова була дуже морозяна зима. За мужність і хоробрість при штурмі фортеці Війську вірних козаків було присвоєно назву "Чорноморського козацького війська". Козацька флотилія, разом з козаками Кущівського куреня, очоленими  Л. Головатим, оволоділи островом-фортецею Березань, штурмом взявши (7 листопада 1788 року) цю турецьку твердиню, яка закривала прилиманний траверз і прикривала Очаків з моря. Козаки разом з російськими піхотинцями оволоділи фортецею Кілія, замками Тулча, Ісакча. В битві біля річки Римнік (11 вересні 1789 р.) відзначилися хоробрістю Стародубський і Чернігівський карабінерні полки, які складалися з українців (Суворов за цю битву отримав титул графа Римнікського). Шість полків козаків-чорноморців (три полки кінноти і три піхоти загальною чисельністю 3000 осіб) під командуванням отамана Захара Чепіги і загальним керівництвом генерала Й. де Рібаса 14 вересня 1789 року брали участь в оволодінні Хаджибейською фортецею -майбутньою Одесою. 12 козацьких човнів-чайок стали основою одеської флотилії. Згідно наукових досліджень, серед близько тисячі першопоселенців Одеси налічувалося понад 600 українських козаків. Недаремно Й. де Рібас відзначав, що "росіяни вперше утвердилися в Хаджибеї, який став невдовзі Одесою, під тупіт запорозького гопака". Значний внесок козацтва - й у взяття Ізмаїла. В Ізмаїльській кампанії українське козацьке військо разом налічувало 6267 осіб. За поданням О.Суворова, за героїчний штурм Ізмаїла всім козацьким старшинам були вручені золоті медалі "'За отличную храбрость" та "Измаил взят декабря 11-го 1790". П'ятистам з них позачергово присвої­ли офіцерські звання. Орденом Св. Георгія на­городили З.Чепігу, орде­ном Св. Володимира -А.Головатого.

   За героїзм у війні з турками Чорноморське козацьке військо одер­жало у володіння степові землі між Бугом і Дністром до Чорного моря. Але всупереч бажань і планів козацтва, цариця Катерина II перевела Чорноморське козацьке військо на Таманський півострів із землями між Кубанню, Азовським і Чорним морями. Чорноморське козацьке військо було перейменовано на Кубанське. Зруйнувавши Запорожжя, його землі цариця роздала своїм наближеним, а козаки з родинами, що мешкали на них, потрапили у кріпацтво. У Т.Шевченка з цього приводу у поемі "Невольник", яка дуже близька до "Москалевої криниці" як за подіями, так і за топонімами, і де згадані Дніпрове гирло і двічі - близьку до Кінбурна й Очакова піщану косу, або острів Тендер, є такі рядки:

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі срібло, злото     

І свічі забрали

У Покрові.

І як степи запорозькі

Тоді поділили

 І ланам на Україні

Люд закріпостили.

   Відмовилися їхати на Кубань, але залишившись в налагоджених козацьких господарствах, потрапили в кріпаки в Харьковому, колишньому козацькому зимівнику (пізніше - село Любарка, а тепер - у складі Кашперо-Миколаївки Баштанського р-ну, Миколаївської обл.), сестра і мати запорозького старшини Захарія Чепіги.

   Описані події знайшли своє відображення й в українській народній пісенній творчості ("Хвалилися запорожці Очаків дістати", "Ой стояли на Тавані проти Яниколя", "Літа сокіл понад лимано”,  "Ой у полі криниченька на чотири зводи" та ін.).

   Отже, у поемі "Москалева криниця" поет-художник у центр подій південної воєнної кампанії Російської імперії поставив взятого до війська українця, що став інвалідом при штурмі Очакова. Змушує задуматися дивна смерть героя поеми у криниці, яку він викопав і з якої п'ють люди воду. З історії знаємо, що українські козаки рили канали в болотистому гирлі Неви, осушуючи землі для підмурків розкішних палаців Петербурга, брали участь у числених війнах Росії з Туреччиною, з народами північного Кавказу, Середньої Азії, у всі часи освоювали простори Сибіру і Півночі. Росіяни спершу укладали з нами угоди, які потім самі й порушувати від часів гетьмана Б. Хмельницького, та зрештою стали видавати для нас накази. Спочатку українці воювали й гинули за інтереси Московії-Росії, помирали від ран, хвороб, а потім гнили по острогах, а пізніше, вже в новітній історії, нас косили голодоморами і репресіями. Українці, інженери і робітники, освоювали, та й тепер добувають нафту і газ північного Сибіру, а плодами їхньої праці московські політики намагаються шантажувати державу Україна, тобто сім'ї, родичів і краян тих, хто ту нафту і газ добувають.

   Наші предки помирали і ставали каліками заради чужої слави. Взяття Очакова стало початком чергової російської воєнної кампанії в Північному Надчорномор'ї. Г. Потьомкін, відзначаючи її важливість, назвав на честь цієї події (взяття Очакова у день святого Миколая) нову верф на Інгулі і поселення біля неї - місто Миколаїв. Саме тому й Т. Шевченко у поемі "Москалева криниця" згадав Очаків. Нелогічна, на перший погляд, смерть героя поеми є, за суттю, результатом, вкладеним у народну приказку: "Напився водиці зі своєї криниці". Усі старання українців - військові, просвітницькі, будівничі - потонули у великодержавній і шовіністичній політиці Російської імперії, пізніше СРСР, а як тепер бачимо, і Російської Федерації. Якщо врахувати сюжет та присвяту поеми "Москалева криниця" Якову Кухаренку - товаришеві, генерал-майору, наказному отаману Чорноморського козацького війська, що базувалося на Кубані і Північному Кавказі. - то вони є зовсім логічними і звучали як застереження на ті старання! Так Т. Шевченко високими нотами свого поетичного таланту звертає увагу як своїх сучасників, так і нас, українців XXI століття, на трагічно-повчальні історичні події минулого. Отака то в чужій славі наша історія, а поет-патріот закликає думати про свою історію  і  славу, славу України.

 

 

 

 

 

 

Робота на Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

«Об’єднаймося ж, брати мої!»

 

«Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами»                                  

 (І. Багряний)

Номінація “Література”

                                                                                Автор роботи:

                                                                                               Шинкаренко Іванна

                                                          учениця 8 класу

 

   Кажуть, що слова «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами» вибиті на надгробку Івана Багряного.

   Не знаю, хто ще так щиро говорив про Україну, як це зробив Багряний у своїй творчості. Високе почуття гідності, віри в щасливе майбутнє на нашій «і своїй землі» залишив своїм нащадкам поет, письменник, публіцист і політичний діяч.

   Пливе Україна під сонцем, і світ дивується її красі і силі. Вона була плацдармом для всіх європейських воєн, об'єктом для всіх завойовників, бо лежить на межі двох світів.

   Багато горя і нещасть пережила Україна. «Над пережитим, мов печатки, стоять хрести, лиснять могили...», які є пам'ятниками минулих битв і слави.

Пил, порох, як перламутр укривають «плацдарм бойовиськ». Не скоро тут знову забряжчать мечі, може, цього й зовсім ніколи не буде. Цей «край — дитина. І зветься край той Україна».

   Але наймирніший у всьому світі край знову стає ареною бойовиська.

   Мене хвилює доля України, її завтрашній день, тому всім серцем прислухаюсь до гомону далеких і близьких нам подій. Які барви переважатимуть на скрижалях нашої  історії? Яку, врешті, державу збудуємо? І чи має Україна майбутнє?

   Коли я думаю про нашу молоду Україну, на думку спадають слова Т.Шевченка:

                                  Мій Боже милий, як то мало

                                  Святих людей на світі стало,

                                  Один на другого кують

                                  Кайдани в серці.

   Замислююсь наразі. Це про внутрішню неприязнь і розбрат українців. Не можна про це мовчати, такі, на жаль, ми є. Тому і обпікає гіркий полин душу.    Ще і не дихнули на повні груди національної волі, ще багатьом здається, що живем «на просторах родины чудесной», а вже сіємо байдужість і розчарування. Здається, сам Господь благословив Україну на незалежність, і мали б ми цей дар найтривкіше взяти до рук. Ми ніби і взяли, але не дорожимо як слід. А тим часом перевертні помагають «з матері полатану сорочку знімати». Ще й нові підростають. Це наша трагедія.

   Здається, що дивиться на нас з високої Канівської кручі Т. Шевченко і гнівно запитує: «Для кого в світі живете?» А ми зобов'язані відповісти. Чи зможемо? Чи вистачить у нас сил піднятися з моря бездуховності?

   І все-таки вірю: є в Україні майбутнє, розквітне вона веселкою над світом білим і житиме вічно. Народ, який так багато пережив, - невмирущий!..

   Серце стискається від болю, коли оглядаюсь у минуле. Кров героїв рясно запеклась на підвалинах нашої незалежності. Згадаймо сьогодні юних захисників Крут, Січових стрільців, молодих командирів УНР, підпільників ОУН, вояків УПА, тих, хто пройшов тифозні бараки, знав дроти Колими, соловецькі табори, тих, чиї останки омиває вода українських криниць. Висока мрія про волю і самостійність вела важкими дорогами боротьби щирих синів і дочок України. Своїм життям і боротьбою вони завоювали право на безсмертя, бо засвічували зорю волі. Хіба можна забути, як горів духом Ольжич, як гідно трималася Олена Теліга, як зійшли на свою Голгофу Ю.Литвин, О.Тихий, В.Стус? Та хіба лише вони? Кожен з них був частинкою нашої великої української сім’ї, кожен з них розбудовував та творив Україну. Кожен з них був нашим другом, братом та побратимом. Багато з них були студентами та людьми, які прославляли та розбудовували нашу країну.

   Справжньою святинею, натхненником національних ідей, проповідником волі і добра, правди і справедливості, символом незалежності та соборності України  для нашого народу є Тарас Шевченко. З виходом «Кобзаря» наддніпрянський Шевченко став всеукраїнським «речником» нації, виразником інтересів усіх, хто дбав про її духовний розвиток, об’єднавши мовою своїх творів розірвану державними кордонами Україну і все світове українство в єдину націю. Силою свого художнього слова поет прославив Україну на весь світ у той час, коли вона перебувала в рабстві. Дмитро Павличко писав: «В організмі кожного народу, як і будь-якої окремішньої людини, є ті, досі не вивчені резерви, що в кризові моменти хвороби спричиняють вражаючий ефект самовиліковування. У подібному кризовому стані опинився організм нації на часи Шевченкового явлення: Україну уже відспівали і чужі, і чимало своїх. І чи не в останньому ударі поминального дзвону механізм самозбереження нації послав у світ себе в образі і подобі Шевченка: Я – є!» Тарас Шевченко зумів відродити Україну з руїни, стати ідейним наставником, лідером великого народу, національним пророком.

                                       Свою Україну любіть.
                                      Любіть її… во врем”я люте,
                                      В остатню, тяжкую минуту
                                      За неї Господа моліть.

   Треба згадати про Івана Яковича Франка, який ідеї соборності України присвятив все своє життя. Він був прогресивною людиною, патріотом своєї держави, йому так боліла доля своєї Батьківщини, що письменник свідомо хотів одружитися з дівчиною зі Сходу. Так і сталося. На весіллі всі говорили, що цей шлюб – символ єдності Заходу і Сходу. Франко першим заснував у своїх краях партію європейського зразка (радикальна партія). На той час Західна Україна входила до складу Австро-Угорщини, жителі називали себе русинами. У 1893 році Франко першим на Західній Україні почав вживати термін «українець», «український». Програма партії ставила мету – соборність України. До кінця свого життя великий Каменяр болів душею за Україну і вказував, що потрібно зробити, щоб недержавна нація досягла своєї державності.

   Їхні імена назавжди викарбуються в нашій пам’яті, адже вони відстоювали та боролись за наше з вами майбутнє, вони давали нам віру в себе та впевненість, що тобі завжди підставлять плече допомоги, вони несли єдність духу та думки українського народу і плекали в нас ще більшу любов до вільної, мужньої неньки України . Вони ішли до кінця, несучи в серцях любов до своєї країни. Вони були впевнені у її великому майбутньому, вони подали нам приклад. Вони - наша гордість та слава.

   Пригадалися мені слова В.Стуса: «Україна під окупацією? Та нічого подібного. Я є вільним, і тому Україна є вільною. Бо вона в мені...» Хіба не може бути вільною душа, коли тіло стікає кров'ю, коли руки оковані важкими путами?

   Якби і нам така віра сьогодні ... Якби ... Не розгулював би тоді хаос у нашій ще не зміцнілій країні, не осідали б мільйони в іноземних банках, не шукали б українці примарного щастя на чужині. Не дозволили б ми творити закони людям, які цураються всього рідного і вважають, що вони «сини Країни Рад», «родом із Жовтня» і безсоромно розмовляють мовою свого сусіда.

   Гадаю, надаремні заклики любити рідний край, коли серце холодне і душа глуха. Глуха до пісні, глуха до слова, глуха до матері – України. Рідко почуєш слова, що їх казав, наприклад, Т.Мельничук:

                                     Батьківщино моя ...

                                     За травинку твою,

                                     За росинку

                                     Я віддам свого серця світло,

                                     Все віддам, усього себе!

   Якби ми частіше думали, що без тої верби чи калини, яка затріпотіла листям над нашою колискою, нам не можна жити, можливо багато чого в наших долях було б інакше. А поки що мусим жити і виживати.

   І все ж попри всі негаразди наша держава йде тихенько у завтрашній день. Україна моєї мрії – сильна і демократична, вільна і самостійна, в якій понад усе цінитиметься людина.

   Нам тільки насамперед треба рятувати свою калинову душу, зняти з неї ланцюг страху, покори, невпевненості. Вільній Україні не потрібні люди з рабською психологією, а тому повинно вирости зовсім нове покоління. Я сподіваюсь на моральне оздоровлення народу.

   Увійдімо, дорогі, в храм Істини, Віри, Надії і Любові, гартуймо українця-лицаря. Це нам, молодим, підтримувати вогонь волі, це ми станемо у перші лави сурмачів майбутнього.

   Ми обов'язково дійдемо до омріяної мети. Бо в наших жилах кров героїв. Ми маємо власними руками і розумом творити Соборну Україну. До праці! Станьмо ж дочками і синами, а не пасинками своєї святої землі. Припадаймо до замулених криниць нашої бездуховності, щоб напитися народної і Божої мудрості. За життя і долю свою треба боротись…

…Історія України та народу, що живе на цій землі, губиться в сивій давнині. Назва «Україна» (край, земля) означає територію, що була основою Київської Русі у ХІ-ХІІ ст. Уперше цей термін уживається в Київському літописі в 1187 р. стосовно земель Південної Київщини та Переяславщини. З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за собою назву Русь. Вона була однією із могутніх держав Європи.

   Високий авторитет Київської Русі в тогочасному світі закріплювався тісними зв’язками київських князів з багатьма зарубіжними дворами. Велику роль у розвитку тогочасної держави відіграли князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий. За часів Володимира Великого Київська держава досягла високого рівня військової могутності, економічного розвитку й культурного піднесення. Ярослав Мудрий організував походи проти печенігів, відвоював для своєї держави галицькі терени, заснував Київську митрополію, розбудував Київ та інші міста, побудував перлину нашої архітектури – храм святої Софії, інші собори, заснував бібліотеку, було створено перший писаний звід законів Київської Русі – «Руську Правду». Через династійні шлюби своїх дітей налагодив дипломатичні зв’язки з багатьма країнами. У роки його правління Київська Русь досягла найвищого розквіту.

   Володимир Мономах, глибоко розуміючи згубність міжкнязівських чвар, доклав зусиль для об’єднання Київської держави. Він, зокрема, став одним з організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любичі, під час якої було досягнуто згоди про спільні заходи в боротьбі проти кочівників. Своє ім’я уславив також вдалими походами проти половців. З Мономаха розгорнулося велике будівництво в Києві: було споруджено міст через Дніпро, кілька храмів. Знову почала збагачуватися державна скарбниця. Мудрий володар, Мономах, хай і тимчасово, припинив усобиці та об’єднав більшу частину Київської Русі.   Після смерті Ярослава держава була поділена на 6 частин. Це призвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст., а згодом монголо-татарського іга.

   На довгі роки Україна втрачає свою державність. Вона була під владою Литви, Польщі, Австро-Угорщини, Росії. Боронитися довелося майже повсякчас. Звідусіль йшли на родючі українські землі незчисленні завойовники, щоб стати власниками щедрої землі. Але усі їхні спроби виявилися марними. Не міг допустити волелюбний народ, щоб його ненька Україна схилялася перед кимсь на коліна, ставала годувальницею нахабних поневолювачів. Тому завжди, за будь-яких обставин, українці намагалися відстояти свої права, захистити рідну землю. Згадаймо слова Василя Кравчини з кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»: «Ми б’ємося за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Вкраїну, за єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ розторсаний, роздертий». Ці слова ведуть змучених, скривавлених солдат у бій, можливо, для них останній. Так, нашій країні довелося багато чого пережити: і підступні зради, і криваві війни, і страшну розпуку, і нелегкі роки поневолення. Але ми усе витримали, не зламалися, а стали ще міцнішими, ще дужчими, щоб будувати нову Україну — самостійну державу, здатну бути однією з найкращих та найвеличніших держав світу.

   Згадаймо такі великі імена як гетьман Богдан Хмельницький, який звільнив Україну з-під ярма польської шляхти. Пилип Орлик – автор першої Конституції. Іван Мазепа намагався орієнтувати Україну на Європу і визволити від влади царської Росії. Михайло Грушевський – перший президент Української Народної Республіки, учений світового рівня. Українська історія має ще багато прикладів відданого служіння її кращих синів та дочок ідеї української державності.

   23 роки українській державі, але це лише мить, незначна частина нашого минулого. Я щиро вірю в невмирущість української нації і завжди обстоюватиму свою віру, як робили це тисячі моїх предків і як роблять це тисячі моїх сучасників, Україна вічна, бо вічний її народ. А головним підтвердженням цьому є її давня і героїчна історія, що довела: попри лагідну вдачу українці надзвичайно сильний і витривалий народ, який здатен захищати себе й боронити свою країну. Допоки буде мій народ вірити в себе, у свої сили, допоки буде шануватися, доти буде існувати й розвиватися незалежна українська держава, про неї знатиме, її поважатиме світ. Я — часточка великого народу, і цим я по-справжньому пишаюся.

   Моє покоління стало очевидцем перехідного періоду нашої держави в побудові демократичного суспільства. Український народ рухається вперед, долаючи труднощі, виправляючи допущені помилки. Але, на жаль, щоразу нові зміни нашої влади призводять до нових змін у самій країні. Дуже часто все починається спочатку, у розбудові держави ми змушені зупинятися, повертатися назад, змінювати вже звичне…Однак жодне демократичне суспільство не може похвалитися легким і швидким досягненням своєї мети.  Тому я вірю, що моя країна вийде на правильний шлях, вірю в майбутнє незалежної держави, яка посідатиме гідне місце серед інших європейських держав, буде популярною і шанованою у світі. Для цього всі ми, її свідомі громадяни, маємо докладати зусиль, працювати й творити задля її добробуту, сприяти розвитку всіх сфер її життя. Коли кожен з нас усвідомить, що майбутнє незалежної країни в наших руках? Тільки бажання гордо заявити: «Я — українець» — може об’єднати громадян нашої величезної країни в одне ціле. Тому кожен з нас мусить дбати не про те, на кого рівнятися і до якої культури долучатися, а насамперед про свою єдину країну, про порозуміння й злагоду на всіх її землях.

   Сьогодні часто можна почути, що наша країна ще дуже молода. Дещо дивно звучать такі слова, адже Україна має тисячолітню державну історію, яка сягає ще часів Київської Русі. Однак таке твердження все ж таки слушне, бо можливість по-справжньому творити власну державу українці вибороли більше двадцяти років тому, коли було проголошено незалежність України. Здавалося б, нарешті ми отримали те, заради чого сотні років відчайдушно боролися й гинули мільйони наших предків, а проте, отримавши таку бажану свободу, ми просто не знаємо, що з нею робити. У часи, коли вже жодна з країн світу не може нам диктувати свої правила, Україна розривається щонайменше між трьома полюсами: прагне приєднатися до Європейської Спільноти, подружитися з Америкою і не зіпсувати стосунків із Росією. Тоді, коли нарешті українська мова, не скута заборонами, може повноцінно розвиватися, українці прагнуть другої державної мови. У період, коли національна економіка спромоглася вийти на світовий рівень, урядовці виступають проти вступу України до Світової організації торгівлі… На жаль, таких парадоксів дуже багато, і всі вони свідчать про те, що після здобуття довгоочікуваної незалежності наша держава опинилася сам на сам зі складними проблемами, які мусить вирішувати не хто інший, як її народ.

   Незалежність України – заслуга не лише певних політичних сил та рухів, але й усього українського народу, здійснення мрій багатьох його поколінь. Варто згадати, що завжди, навіть за найменш сприятливих обставин, проголошувалась державність, зокрема тільки в ХХ столітті чотири рази. 22 січня 1918 року (ІV Універсал Центральної Ради), 30 червня 1941 року у Львові (Акт відновлення Української держави), 5 жовтня того ж року в Києві, 24 серпня 1991 року (Акт проголошення незалежності України). А ще ж проголошення в листопаді 1918 року Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), проголошення незалежності Карпатської України (березень 1939 року)

   На жаль, історія розпорядилася так, що ми знову опинилися в складі іншої держави – УРСР належала до СРСР, зазнала утисків, пригнічень, голодомору, сталінського терору, репресії, треба було пройти ще багато випробувань. Та вільний дух постійно піднімався все вище і вище. Україна стала незалежною європейською самостійною країною.

   І знову життя поставило перед нами випробування.

   Події останніх місяців примусили кожного українця відчути свою причетність до своєї країни, а також  зрозуміти, що ми господарі на власній землі. Свідомість українців постійно змінюється. Майдан та Революція Гідності потрясли не тільки Україну, а й увесь світ. Зігріта палкими серцями мільйонів національно свідомих українців з усіх регіонів, незалежна демократична держава Україна продемонструвала Європі і всьому світові, що українці – міцна духом волелюбна нація, яка навчилася поважати себе і яка зуміла відстояти свій демократичний вибір. 2014 рік став роком єднання, пробудження і консолідації українського народу. Майдан став центром революції, місцем правди і свободи, площею добра, тепла, дружби, любові, братерства й гідності. Наші серця стали частиною могутнього серця. Наші голоси – нотами потужного гімну волі.               

   На Сході точаться криваві бої. Там вирішується доля і майбутнє України. Ми знаємо, що ми - єдині, що перемога буде за нами. Єдина Україна – іншого шляху у нас немає. Саме за це зараз в АТО воюють сини-герої. На полі битви – захисники, воїни. Вони мужні, сміливі, хоробрі. Не шкодуючи власного життя, захищають неньку Україну. Нестерпний, пекучий біль стоїть по всій нашій українській землі від горя вдів та матерів. Чому ми плачемо за Небесною Сотнею, не знаючи нікого із загиблих особисто? Чому плачемо за «Сєвєром» та 24-тим? І згадався мені вірш 24-го : «не плачте за мною, мамо, я вас люблю…Але Україну я люблю теж…»

   «Она молода и красива… ей всего 22… как звать ее? Кто-то тихо сказал – Украина..» – співає Ярмак. Чому плачу, слухаючи це?...

   І уявляється мені Україна саме такою – гарною та молодою, яка вже посивіла не по роках, ховаючи своїх синів. Вона забита у кут, побита та неодноразово зґвалтована, але все ж таки у її очах – непокора, незламність! Україно, вставай! Коли залишають сили – вставай! Коли «Беркут» стріляє в спину – вставай! Коли війною відірвані ноги – вставай! За те, щоб скинути ярмо, за своє життя, за кожного загиблого та покаліченого воїна! За Небесну Сотню! За волю!..

 

 

 

   «І настане час, коли один скаже: «Слава Україні!», і мільйони відповідатимуть: «Героям  Слава!»» – слова Степана  Бандери. У мирний час ніхто й не замислився, що герої будуть справжні і багато з них загиблі…

   Цією кров’ю загиблих героїв вистеляється шлях України до волі – багатовікової її мрії. Так гартується нація українців, нащадків наших воїнів-козаків. Треба пам’ятати, що це все дається занадто високою ціною!

   А ще маємо піклуватися про тих, хто залишився без найближчих людей. Без своїх: чоловіків і жінок, дітей та батьків, сестер та братів, рідних і друзів.   Допомагати їм не раз на рік умовного 20 лютого, як у нас згадують про всіх потребуючих, а щоразу, при кожній нагоді. Не залишити їх з горем наодинці. Це найменше, що ми можемо зробити для них.
   Ми мусимо пам’ятати не лише про родини вбитих, а й про скривджених і скалічених, чиї долі зламав цей жахливий режим.
   Ми повинні докласти усіх зусиль, щоби добитися справедливого суду для тих, хто винен у смертях, каліцтвах та інших злочинах проти нашого народу.  Але гуртуватися маємо не довкола ненависті, а довкола любові, довкола вищої мети. Такою має стати побудова засадничо нової держави, тієї, котру бачили в своїх мріях загиблі герої і за котру вони віддали життя. Ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не могло повторитися і ніхто не вмирав. Щоб герої не відправлялися на небеса передчасно, а трудилися і жили на радість рідним та близьким, мирно й щасливо.
   Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі сльозами на очах віддають останню шану героям.
   Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях.

   Хочеться вірити, що здоровий глузд переможе, що настане мир. І поки Україна не виборе собі волю, боротьба триватиме. Така вже доля України.

  Ми ще будемо щасливими! Ми не бідні малороси і не просимось у сім'ю до «старшої сестри». Ми – українці, які подбають про мир і достаток у власному домі. А я хочу бути з такими Людьми назавжди.

   І знову згадую слова нашого Кобзаря: «Свою Україну любіть, Любіть її… во время люте, В остатню, тяжкую минуту За неї Господа моліть», бо «Нема на світі України, Немає другого Дніпра…»