МЕТОД ОПОРНИХ УМІНЬ У СИСТЕМІ КОМПЕТЕНТНІСНОЇ МОВНОЇ ОСВІТИ

МЕТОД ОПОРНИХ УМІНЬ У СИСТЕМІ КОМПЕТЕНТНІСНОЇ МОВНОЇ ОСВІТИ

Святецька Леся Іванівна,

викладач гуманітарних дисциплін,

викладач- методист

Технолого –економічний коледж

Білоцерківського національного

аграрного університету

 

Проблема компетентнісного підходу до навчання, виховання , розвитку особистості набуває особливої актуальності, що зумовлюється типовою для сучасної  вищої  школи ситуацією: студенти здатні опановувати теоретичні знання, але мають труднощі з використанням цих знань під час розв’язання конкретних життєвих задач.

З’ясовуючи  сутність компетентнісного навчання на заняттях з української мови за професійним спрямуванням, важливо розкрити відмінність між компетенцією і компетентністю, яка існує з освітньої точки зору.

Освітні компетенції ( за визначення російських дидактів В. Краєвського і А. Хуторського) – це соціально вимога до освітньої підготовки, яка виражається сукупністю взаємопов’язаних компонентів – ціннісно – смислових орієнтацій, знань, умінь, навичок, інструментарію  пізнання, досвіду діяльності стосовно визначеного кола об’єктів реальної дійсності, потрібних для здійснення особистісно і соціально значущої продуктивної праці.

Компетентність  – це оволодіння відповідною компетенцією. Це вже сформовано сукупність якостей особистості – ціннісно – смислових орієнтацій, знань, умінь, навичок, здібностей, способів діяльності в певній соціально і особистісно значущій сфері. Компетентність виражає здатність особистості нагромаджувати, інтегрувати знання, уміння, здобутий досвід для розв’язування поставлених цілей.

Український дидакт О. Савченко характеризує компетентнісний підхід як результативно – діяльнісну освіту, яка ставить своєю метою сформувати всебічно розвинену, висококультурну, активну, добротворчу особистість, здатну до ефективної продуктивної діяльності в певній сфері.

Для досягнення означених освітніх цілей перспективним є тип навчання, у якому інтегруються компетентнісний і особистісно зорієнтований підходи, в результаті чого особистісно зорієнтоване навчання стає ефективним засобом реалізації компетентнісної результативно – діяльнісної  мовної освіти. Визначальними принципами такої організації пізнання на заняттях з української мови за професійним спрямуванням є природо відповідність розвивальної допомоги, єдність мовної освіти й мовленнєвого розвитку на всіх етапах навчально – виховного процесу.

Пропонований тип навчання програмує опанування мовних знань способом розв’язання мовленнєвих завдань. Зміст дослідного вчення  реалізується двома підсистемами: 1) комплексними вправами за мірою допомоги, рівнем творчості, способом інтегрування видів діяльності, зорієнтованими на досягнення єдності емоційно – образного і логіко – поняттєвого аспектів пізнання та оптимальне співвідношення когнітивної й афективної ( емоційно – вольної ) сфер особистості як взаємопов’язаних форм психічного відображення об’єктивного світу; 2) проектною діяльністю як засобом мотиваційного введення студентів у пізнання і словесну творчість, здобуття ними суб’єктивного досвіду. Визначальними способами розвивальної допомоги слугують інтерактивні методи і форми навчання.

Функції методу проектів як підсистеми змісту компетентнісної мовної освіти значно розширюються: зростає їхня розвивальна спрямованість та креативна сутність. Завдяки цьому створюються повноцінні умови для залучення студентів до виконання різних соціальних ролей: громадянина, виборця, представника, споживача, покупця, клієнта, виробника, еколога, історика, журналіста, літературознавця, лінгвіста, видавця, художника, композитора, письменника, члена сім’ї тощо.

Комплексні вправи є системотвірним компонентом організованого навчання на суб’єкт – суб’єктних стосунках. Їм притаманна сукупність таких ознак:

•             будуються на основі системи текстів, об’єднаних певною темою соціокультурної змістової  лінії, з чітко вираженими соціокультурними, дидактичними , розвивальними, виховними функціями ( див. схему” Текст і його функції” ), у яких виучувані мовні знання є типовими, найбільш вагомими для вираження думки та органічно поєднуються з емоційно – образною діяльністю ( ігровою, художньою, дослідницькою );
•             своїм змістом спонукають студентів до словесної творчості й водночас націлюють на розв’язання лексичних, граматичних, правописних завдань;
•             ґрунтуються на засадах методу укрупнених дидактичних одиниць ( В. Давидов,

Б. Ельконін, П. Ерднієв).

Структурування навчального матеріалу на основі методу укрупнених одиниць справляє істотний розвивальний вплив на особистість студента. Рівень узагальненості  сформованих знань визначає рівень проникнення в сутність мовного матеріалу та операційну структуру пізнавальної і мовленнєвої діяльності особистості.

Знання, таким чином, стають для студентів інструментом перетворення не лише довкілля, а й власної особистості. У них формується здатність займати активну особистісну позицію під час здобуття нових знань, постійно аналізувати, осмислювати і перебудовувати власний досвід. Вони  усвідомлюють, чого досягли на певній сходинці пізнання, у чому сутність засвоєних нових знань; виражають своє ставлення до об’єкта навчання, будують оцінні судження, зокрема про те, наскільки збагатився їхній особистісний досвід творчої діяльності, якими перспективними способами, прийомами пізнавальної й мовленнєвої діяльності оволоділи.

У процесі такої рефлексивної діяльності особистість прогресує у своєму розвиткові, оскільки нагромадження знань і навіть теоретичне мислення є неодмінною, проте недостатньою умовою для зміни діяльності людини, тобто появи у неї психоутворень ( Л. Гриценко ).

Динаміку розвитку особистості можна подати схематично:

 

 

Послідовність комплексних вправ визначається сутністю опорних умінь, завдяки чому створюються оптимальні умови для опанування програмового матеріалу через порівняння, зіставлення, переконструювання, установлення внутрішньо поняттєвих і між поняттєвих зв’язків та формування узагальнених способів пізнавальної й мовленнєвої діяльності.

     Текст і його функції      

 

.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             

 

           

 

         

    

 

 

 

Структуруючи навчальний матеріал з української мови і мовлення, виходимо з наукових даних про дидактичні й розвивальні функції системних мовних зв’язків. Саме опора на взаємозв’язки мовних знань допомагає осмислити їхню сутність та закономірність функціонування у процесі спілкування. Без уміння встановлювати органічні зв’язки між мовними поняттями ( фонетичними, лексичними, граматичними, словотворчими ) знання будуть формальними, оскільки вони не зможуть активізувати механізми мовлення. На основі аналізу системних мовних зв’язків можна з’ясувати базисний компонент програми – найважливіші опорні знання та вміння, які є фундаментом у процесі опанування багатьох інших знань.

Виділення опорних умінь – корінне питання методики. Воно ґрунтується на психологічному законі пізнання: міцне оволодіння кількома навичками, вміннями розвиває здатність засвоювати однорідні ( К. Ушинський ).

Саме опорні вміння дають змогу сформувати у студентів: 1) узагальнені способи аналізу, систематизації мовних знань та використання їх для вираження думки;

 2) узагальнені способи сприймання, відтворення, побудови та вдосконалення тексту.

Під час конструювання системи комплексних вправ виокремлюємо чотири типи опорних умінь ( див. табл. ) з огляду на їхні дидактичні й розвивальні функції.

Опорні вміння як засіб формування

та розвитку узагальнених способів

мовленнєвої діяльності

Типи опорних умінь та їхні дидактичні цілі		Розвивальна сутність опорних знань
І Сприймати, відтворювати, будувати й редагувати текст		Розвиток випереджувального синтезу в межах тексту
ІІ Співвідносити  вимову і написання слова		Вироблення чітких орієнтирів правильного написання слова: а) пишемо так, як вимовляємо; б) застосовуємо правило, коли розходяться вимова і написання
ІІІ Розрізняти лексичне значення слів конкретного й абстрактного змісту, що є засобом		а) мовного унаочнення під час засвоєння відомостей про  частини мови, будову слова, речення, число іменників, власні й загальні назви та ін.; б) оволодіння правилами вживання великої літери  в написанні іменників; префіксів пре-, при-;  частки не; в) збагачення словника; г) розвитку вмінь вичленовувати  ознаки спостережуваного, знаходити спільні і відмінні, видо-родові, істотні / неістотні ознаки, класифікувати їх, установлювати причиново- наслідкові залежності.
ІV Установлювати зв’язки слів у реченні з метою		а) мовного унаочнення для розуміння роду іменників, числа, прикметників, займенників, дієслів, відмінків іменників, прикметників, особи дієслів, членів речення; б) правопису прийменників, займенників, сполучників, часток, прислівників; в) осмислення взаємопов’язаних синтаксичних конструкцій; г) удосконалення граматичної будови мовлення студентів (уміння висловлювати думку поширеними реченнями); д) розвитку випереджувального синтезу в межах речення, розширення обсягу оперативної пам’яті

 

Системне використання опорних умінь є визначальним засобом структуруванням навчального матеріалу з мови й мовлення. Саме завдяки цьому методичному підходу створюються повноцінні умови для реалізації одного з найперспективніших способів здобуття знань на основі узагальнених дій (В. Давидов, Б. Ельконін, П. Ерднієв).

За допомогою такого способу структурування мовних та мовленнєвих знань студенти одночасно оволодівають:

• блоками взаємопов’язаних та зовні схожих знань ( частини мови, часи дієслова, класифікація речень за інтонацією та метою висловлювання, типи текстів);
• блоками протилежних, співвідносних понять та явищ ( наприклад , звук і буква, синоніми й антоніми, речення з однорідними присудками та складносурядне речення – без уживання терміна);
• блоками часткових видових понять на онові загальних – родових (понять про частини мови є базовими для засвоєння знань про змінювання їх);
• блоками знань на основі міжрівневих мовних зв’язків (змінені форми слова, спільнокореневі слова, синоніми).

Спочатку студенти опановують певний загальний образ змісту, потім його складові частини. Таким чином мовні та мовленнєві поняття формуються як елемент цілісної сукупності, тому засвоюються краще, ніж коли їх розглядати окремо. Аналізуючи явища й факти у взаємозв’язках , студенти мають можливість знаходити в них спільне і відмінне, взаємоперетворювати  поняття, переносити знання та способи діяльності , змінені ситуації. Особлива роль у цьому належить переконструюванню.

Для реалізації означених цілей у процесі дослідного учіння пропонуються  завдання на порівняння, переконструювання здобутих знань, установлення внутрішньо поняттєвих  (як – от: дієслова доконаного і недоконаного виду; неозначена форма дієслова, часи дієслова), між поняттєвих ( наприклад, змінені форми слова, спільнокореневі, синоніми),  між предметних зв’язків; послідовно використовується  міжпредметна  інтеграція з тим, аби студенти  розуміли будову предмета, осмислювали своєрідність української мови. Завдяки такому методичному підходові студенти опановують узагальнені способи пізнання, вони здатні входити в навчально – виховний процес як активні його співтворці. Здобуті знання стають для них засобом і умовою розвитку сприймання, мислення, уяви, емоційно – вольової сфери, здібностей, оволодіння рефлексивною діяльністю,формування комунікативної компетентності як ключової і предметної.

 

 

Список використаних джерел

1. Бацевич  Ф.  Нариси лінгвістичної прагматики: Монографія / Ф. Бацевич. – Львів: ПАІС, 2010.
2. Бондаревська  Є.  Гуманістична парадигма особистісно  зорієнтованого навчання / Є. Бондаревська // Педагогіка. -  1997. - № 4.
3. Варзацька  Л.  Навчання і мовлення на основі тексту / Л. Варзацька. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012.
4. Варзацька  Л.  Українська мова і мовлення. Розвивальне навчання: навчально – методичний посібник  / Л. Варзацька. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012.
5. Варзацька  Л.  Інтерактивні технології в системі особистістю зорієнтованої освіти / Л. Варзацька,  Л. Кратасюк //  Бібліотечка «Дивослова». – 2006 - №4.
6. Варзацька  Л.   Інтерактивні методи навчання: лінгводидактичні засади // Дивослово. - 2005. - № 2.
7. Вольфовська Т.   Визначення рівня сформованості інтерактивних умінь особистості на етапах соціалізації // Педагогіка і психологія. - 2003. - № 3-4.
8. Вольфовська Т.   Становлення інтерактивних умінь як психологічна проблема інтеграції особистості в суспільне життя // Педагогіка і психологія. - 2002. - № 4
9. Гриценко Л.  Основні ідеї інтерактивного особистісного зорієнтованого навчання / Л. Гриценко // Завуч. – 2003. - № 15.