Методична розробка виховного заходу до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Про матеріал

Мета: розширити знання учнів про історичні події афганської війни;виховувати повагу і пошану до воїнів-інтернаціоналістів та їх матерів, до трагічноїсторінки нашої історії; згадати воїнів – земляків, розповісти про випускників нашої школи, що служили в Афганістані, віддати данину пам’яті полеглим воїнам-афганцям; зміцнювати почуття патріотизму, гордості за славних героїв України та їх побратимів; формувати в дітей риси чесності, благородства,вірності в дружбі та любові.

Перегляд файлу

Методична розробка виховного заходу до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Тема:«Відлуння гір Афганістану».

Відомості про автора:Буряк Світлана Олександрівна, бібліотекар Новопетриківської ЗОШ I-II ступенів. Мета: розширити знання учнів про історичні події афганської війни;виховувати повагу і пошану до воїнів-інтернаціоналістів та їх матерів, до трагічноїсторінки нашої історії; згадати воїнів – земляків, розповісти провипускників нашої школи, що служили в Афганістані, віддати данинупам’яті полеглим воїнам-афганцям; зміцнювати почуття патріотизму, гордості за славних героїв Українита їх побратимів; формувати в дітей риси чесності, благородства,вірності в дружбі та любові. Форма проведення:година-реквієм. Попередня робота:збір інформації(взяття інтерв’ю у самих учасників бойових дійта їх близьких родичів,фото з сімейних альбомів). Результат роботи :написання та надрукування брошури «Відлуння гір Афганістану». Обладнання:роздруковані поезії, фотографії, ноутбук, виставка книг, фотографії та листи учасників війни, вирізки з газет,свічка. Час проведення:15 лютого 2019 року. Віковий склад учасників:учні 1-9 класів. Хід заходу:на стенді напис «Відлуння гір Афганістану», виставлені портрети воїнів-афганців,книги, запалена свічка. Виконується Гімн України . Бібліотекар:Добрий день, шановні друзі.Сьогоднішнє свято я хочу розпочати такими словами:

                          ...Афганські гори, кров’ю, ви, омиті,
                             тих юних тіл, що гинули в бою.
                             І ви,пекельні, горем оповиті,
                             а мертвим душам місце у раю.
                             Ви відчували запах смерті в битві,
                             і кожен спраглий подих до життя,
                            жага і віра, сплетені в молитві,
                            думки юнців, їх щире каяття...
Щорічно на державному рівні українська спільнота відзначає День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. 15 лютого 2019 року виповнюється 30 років з моменту закінчення завершального етапу виведення радянських військ із Афганістану. Цього дня відзначають скорботний День пам'яті воїнів-афганців. Ми повинні пам'ятати тих, хто пережив цю війну,тих, хто не дожив, не доспівав, не докохав. Молоді люди йшли туди не заорденами і медалями. Вони вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок. Що ми знаємо про афганську війну? Можна розповісти про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр. Війна тривала 9 років,1 місяць і 19 днів.Будь-яка війна у цифрах - це страшно й моторошно. Для кожного з-понад 600 тисяч тих, хто служив у Афгані, вона була і залишається «своєю». Для тих, хто не повернувся - і для живих. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України понад 160 тисяч. У цій війні загинуло понад 15 тисяч наших солдатів, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон.Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку?                                                             Відео «Афганістан», пісню виконує Назарій Яремчук                                Учень: Афганістан — це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7—8 тисяч метрів. 86 тисяч людей, що проживають в аулах у злиденному становищі. Близько трьох мільйонів людей ведуть кочовий спосіб життя.Для тих часів характерні страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність.                                                                                                           Учень:У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха і проголосив Афганістан республікою.Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості,про скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Було запроваджено початкову освіту, надано право афганським жінкам зняти паранджу.                   Бібліотекар:Брудна, підступна війна... За що, за які ідеали, за чию батьківщину, в ім'я якої мети загинули десятки тисяч юнаків?                           Хіба для смерті народили вас матері?! Вони вас плекали з крихіток, щоб ви жили, працювали, кохали, а не поверталися до рідної домівки обпаленими війною лелеками .                                                                                                     Село Новопетриківка чудове та прекрасне. Кожний, хто живе в ньому, пишається своїми трудівниками, ветеранами війни і тими, хто захищав не рідну Батьківщину, а чужу Вітчизну, хто допоміг зовсім чужим людям, жителям Афганістану, в лиху годину війни. Воїнам - афганцям з нашого села випав щасливий квиток – їм випало жити. Вони повернулись до рідного дому, впорядковують рідну українську землю. Кожен із них найкраще розуміє цінність людського життя і сутність мирного існування, кожен знає як боляче оплакувати втрати, кожен із них чесний перед власною совістю і світлою пам’яттю. Для кожного чоловіка Афган є незабутньою пам’яттю про суворі дні війни, про безкорисливу дружбу і вірність військовому обов’язку.Четверо випускників нашої школи виконували свій інтернаціональний обов'язок. Познайомимося з ними ближче.                        Учень: Белан Анатолій Іванович - народився 28 серпня 1965 року в с. Новопетриківка Великоновосілківського району, Донецької області в родині Івана Порфировича та Катерини Прокопівни . Простих,роботящих людей. Молода родина не знаходила собі місця від радості, не могла налюбуватись своїм сином.У них уже була донечка,а батько мріяв про сина. Скільки ласки й тепла побачив він від своїх мами й тата - вони йому і іграшки, і книжки, і цукерки, і все, що тільки забажає їхня дитина, адже його бажання було ніби неписаним законом.                                                                                                      В 1972 році батьки привели в Новопетриківську восьмирічну школу маленького сором’язливого хлопчика . В 1980 році,закінчивши школу, він вирішує обрати професію лікаря і стає студентом Донецького медичного училища. В березні місяці 1983 року закінчує його,а 22 квітня 1984 року призивається до строкової служби. Спочатку попадає в Ташкент, потім переводять до Афганістану. Замінити білий халат студента медучилища на військовий мундир Анатолія змусив інтернаціональний обов’язок. Він ніс його все своє життя,як солдат і як лікар. Анатолій хотів в армію, бо служити тоді було почесно й гордо.Батьки, дізнавшись куди направили їхнього сина, були у відчаї.Син заспокоював їх як міг. Ось уривок його листа матері: «…Ну чего волноваться? То,что мы попадем в Афганистан,не значит что,что-то должно произойти. Пишу откровенно, не потому, что хочу успокоить обманом.Мы попадем в госпиталя работать.Мы все-таки фельдшера…», «…Ма,ты понимаешь,что своим волнением ты мне мешаешь служить. Ты должна взять себя в руки.И пиши мне все о себе.Афганистан –не значит,что нужно падать духом...»Ось так відверто і водночас заспокійливо писав матері.                                                                                                                    Учень: Анатолій у своєму житті був завжди доброзичливий до людей, не робив трагедій з дрібниць, завжди мав гарний настрій в незалежності від обставин, жив з надією на краще. Був позитивною людиною , не втрачав почуття гумору і на війні . Ось уривок його листа :                                                                                                 «…Сижу на топчане ,в клизменной и пишу письмецо.Я сегодня дежурный по графику в отделении. Жизнь – малина. Гражданский человек,только в военной форме…», «…Был у ротного(командира) на даче.На меня он говорит «приближенное лицо императора».Смешно,но факт ...».Після демобілізації вступає до Донецького медичного інституту, закінчив його в 1991році.Працював в Макіївській міській лікарні лікарем. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною.У 2001 році повернувся в рідне село,де став працювати головним лікарем сільської амбулаторії . Згодом народилася донечка,маленька Катеринка, батькова помічниця.                        Бібліотекар:Наступні наші випускники - це два Василя, та ще й сусіди.

…Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого – Василя,

А парубчак потрапив до Афганістану.

Там уже не служба. Там – війна!..

Учень:Тичка Василь Володимирович-народився 25 лютого 1964 року в с. Новопетриківка Великоновосілківського району, Донецької області в родині колгоспників .

1 вересня 1971 року гордий першокласниквисоко піднявши голову, у гарно вигладженому шкільному костюмі, білій сорочці, з ранцем на плечах, переступив поріг своєї рідної Новопетриківської восьмирічної школи.

У 1979 році закінчив школу і стає студентом Слов’янського сільськогосподарського технікуму.Там здобув освіту за фахом водій-механік.

Учень:29 жовтня 1983 року був призваний до лав Армії.Військову службу проходив вскладі обмеженого контингенту радянських військ вАфганістані.Коли після курсів юнаки вперше потрапили в чужий пустельний гірський край і поселились в армійських наметах, вперше захотілось додому.

Рядовий Тичка сів за кермо автомобіля марки«ЗИЛ». Перевозив вантажі по всій країні. Доводилось перевозити як боєприпаси, так і тіла мертвих товаришів. Бував у найнебезпечніших місцях. Автомобіль все ж був надійним захисником.На колінах у кожного водія постійно лежав автомат, а на дверцях висів бронежелет. Небезпека чатувала на кожному кроці. Були такі рейси, коли виходив з кабіни мокрий від поту, не вірячи, що живий.

Учень:Демобілізувався 6 січня 1986 року.В цьому ж році йде працювати водієм до Великоновосілківського комбікормового заводу.

У 1987 році вирішує стати студентом Ворошиловградського сільськогосподарського інституту.У1992 році закінчив інститут і в цьому ж році його приймають на роботу в колгосп завідуючим мех.майстернями. Знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Іриною, одружується. Народжуються дві донечки,дві його ластівочки.Чим пишається понад усе. У кожної людини є місце, де вона народилася, виросла, місце, яким пишається.Таким місцем для кожного із нас є рідне село. Учень:Домарєв Василь Леонідович - народився 6 квітня 1969 року в селі Новопетриківка, Донецької області. У 1976 році батьки привели маленького Василя до Новопетриківської восьмирічної школи. Ставши у своєму класі, побачивши всю його красу, Василь відчув безмежну радість і втіху від того, що наступні роки його життя він проведе серед своїх однолітків, які нічим не відрізнялися, але водночас були дуже різні.Він втішався тим, що пройде декілька хвилин і можна буде сісти за давно омріяну парту і уважно слухати вчителів. Закінчив Новопетриківську восьмирічну школу у 1984 році. Учень: Призвався в армію в 1987 році.Спочатку потрапив в підготовчу школу прикордонних військ в місто Анау. В листопаді місяці 1987 року перевели в місто Термез (Афганістан.) Чужа країна шокувала з перших хвилин. Сільський хлопчина ніби потрапив у минулі століття. По снігу в калошах на босу ногу йшли злиденно одягнені люди — місцеві жителі.Спокійного життя не було з самого початку. Жили молоді солдати спочатку в наметах,пізніше — в казармах.Мати , дізнавшись про Афганістан, ледве витримала тугу і дочекалась повернення сина. На щастя,у 1990 році, він повернувся цілим і неушкодженим. Учень:Василь мав тяжкі рани у душі і гіркі спогади, що навікивикарбувались у його пам'яті. Бо це була інша війна, на чужій землі. Вона лише випробувала його характер, надовго унесла в життя нервовість, важкісни. Але в такі періоди була поруч.Людмила, кохана дівчина, яка стала дружиною, другом і порадником. Живуть вони в Новопетриківці, виховують дві донечки, мають маленького онука. Учень:Чеботок Іван Васильович-18 квітня 1969 року в сім'ї Марії Тимофіївни і Василя Івановича Чеботків сталась велика подія - народився син Іван. А роки спливають, і той маленький Іванко, чий ніс ледь виглядав з-за парти, став високим міцним хлопцем, який тримав в руках лист з викликом до Армії. І от 1987 року стрункий гарний хлопець з високо піднятою головою вступив до лав рідної армії. Після цього Івана перевели до Афганістану – тодішнього пекла, що мов магнітом притягувало юнаків, які мали честь служити добробуту та хорошому розвитку світу.Роки служби давались йому не легко : гучні вибухи, тяжкі крики поранених здавлювали серце Івана, яке рвалось хоч з кимось розділити свою тугу за матір'ю, що мов на голках сиділа і чекала листи від сина, які приходили хоч і часто, але в них син не міг розповісти про свою тугу від служби, аби мати не хвилювалася за нього. Учень: Був поранений, лікувався в госпіталі.Але говорять, що добро завжди перемагає зло. Оті в житті Івана почався спокій. Після війни повернувся в рідне село, працював в колгоспі. Зараз проживає вм.Донецьку, має прекрасну дружину . Бібліотекар:На згадку про подвиг наших воїнів –афганців ми надрукували книгу «Відлуння гір Афганістану» та подарували її близьким людям наших воїнів.В цій книзі наші випускники поділились своїми спогадами про цю моторошну війну.Афганці залишились відданими і мертвим товаришам по службі. За них третій тост на кожному святі і всюди, де збираються афганці. Для них побратими звели обеліски .Здебільшого вони ж їх і доглядають. В пам’ять про свою молодість і вічно молодих товаришів у Старомлинівці колишні воїни відкрили афганський музей. Там зберігають речі, листи та історії усіх,які не повернулися з тієї війни.На згадку про наших випускників,ми передали в музей нашу надруковану книгу «Відлуння гір Афганістану».15 лютого, як і кожного року, в музеї зберуться батьки загиблих і живі брати-афганці. Запалять свічки. Мовчки вип’ють за своїх. Скупі сльози у матерів.У синів — самовладання. Вони й через стільки років не втратили уміння виживати.Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Схилимо ж голови перед світлою пам'яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши у безсмертя.Прошу встати і вшанувати пам'ять загиблих хвилиною мовчання. Звучить метроном-хвилина мовчання. Учень:Хвилина мовчання, хвилина мовчання Пекуча й терпка, як сльоза. Хвилина мовчання – у ній наша любов і гроза. Як подвиг полеглих,Священна хвилина мовчання. Учень:Ми обіцяємо ніколи не забути, якою ціною завойоване мирне життя. Будемо гарно вчитися, щоб бути гідними тих, хто віддав своє життя за наше сьогодення. Слава вам, воїни-афганці! Низький уклін від земляків. Бібліотекар:Нашим гостям і всім присутнім у зал ібажаємо здоров'я, щастя, миру, душевного спокою, злагоди,добробуту у великому домі, який зветься – Україна.Шановні друзі!На цьому наша зустріч закінчується.