Презентація брошури «ВІДЛУННЯ ГІР АФГАНІСТАНУ»

 

            Новопетриківська    загальноосвітня

                         школа І-ІІ ступенів

 

 

 

  «ВІДЛУННЯ ГІР

                       АФГАНІСТАНУ»

 

 

 

 

...Афганські гори, кров’ю, ви, омиті,
тих  юних  тіл, що гинули в бою.
І ви, пекельні, горем оповиті,
а мертвим душам місце у раю.
Ви відчували запах смерті в битві,
і кожен спраглий подих до життя,
жага і віра, сплетені в молитві,
думки юнців, їх щире каяття...
 

                                    2019 р.

 

15 лютого відзначають скорботний День пам'яті воїнів-афганців. Ми повинні пам'ятати тих, хто пережив цю війну, тих, хто не дожив, не доспівав, не докохав. Що ми знаємо про афганську війну? Можна розповісти про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр.

 Будь-яка війна у цифрах — це страшно й моторошно.

15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Аму-Дар'ю,  генерал Громов  символізував цим переходом закінчення для радянських  війсь- кових афганської війни. Для кожного з-понад 600 тисяч тих, хто служив у Афгані, вона була і зали -шається «своєю». Для тих, хто не повернувся: 9511 убитих у боях, 2386  померлих від ран, 817 — від хвороб, 1739 тих, чиї життя забрали аварії  і ката -строфи. І для живих. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських  лю -дей, бо через Афганістан пройшло їх з України понад 160 тисяч. У цій війні загинуло понад 15 ти -сяч наших солдатів, 35 тисяч було поранено, тися- чі потрапили в полон.Що ж то за країна, що завда- ла нам стільки болю, горя, смутку? 

 Афганістан — це  70% гірської місцевості з  бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7—8 тисяч метрів. 86 тисяч людей, що проживають в аулах у злиденному становищі. Близько трьох мільйонів людей  ведуть  кочовий спосіб життя. Для тих часів характерні страшенна  бідність,   відсутність   елементарної  медичної  до- помоги, масова неписьменність серед  населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність.

У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха і прого- лосив Афганістан республікою. Нова влада взяла

 

курс на соціалізм. Було видано закони про ліквіда- цію лихварської заборгованості,про скасування ка- лиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Було запро- ваджено початкову освіту, надано право афгансь -ким жінкам зняти паранджу.

  Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони «маджахетів»  («борців за віру»). У країні спалахнула громадян- ська війна.Щоб зрозуміти трагізм афганської вій -ни, потрібно хоч трохи  знати про  її передумови. Поставити  усе на свої місця  можна лише  зараз, коли  доступнішою стає засекречена  інформація.

  27 грудня 1979 року було введено десантні части- ни радянських військ у Баграм,Кабул та інші вели- кі міста, а згодом втягнуто у бойові дії по всій те -риторії країни. Присутність чужоземних військ ви- кликала  стихійний  опір народу.  Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.

Про те, що готують введення обмеженого контин- генту в Афганістан, солдати точно не знали.  Але було передчуття чогось незвичайного.

  Наших  солдат запевняли,  що вони  виконують інтернаціональний  обов'язок,  тобто  захищають братній народ.І вони, сліпо обдурені, «наводили лад» у тій країні «вогнем і мечем».Вони вірили,що продовжують подвиги батьків і дідів, які викону- вали такі ж обов'язки в Іспанії,  Угорщині,  Чехії...

 

    І Афган плював їм кулями в обличчя.

 Брудна, підступна війна... За що, за які ідеали, за чию батьківщину, в ім'я якої мети загинули десят- ки тисяч юнаків?.. Ті, що демобілізували хлопців, виконуючи секретні вказівки, потім казали: «Ми вас туди не направляли». Тоді хто?

    А для тих, переважно селянських і робітничих дітей, які справді вважали, що виконують священ- ний інтернаціональний обов'язок, для них, що рос- ли у країні черг, Афганістан — це черга за вінками з хвої. Хто останній за смертю?

    Ой сини, сини, наші соколи, хіба  для смерті на- родили вас матері?!  Вони вас плекали  з крихіток, щоб ви жили, працювали, кохали, а не поверталися до рідної домівки обпаленими війною лелеками чи лише  осінніми зорепадами  нагадували  про  своє існування...

     Чи є у війнах переможці ? Ні. У війнах не може бути переможців, бо всі в них переможені тим, що війна - це смерть, яка забирає найдорожче у люди -ни - її життя; бо війна - це справжнє пекло.  Можна побудувати  завод, дороги,  прокласти магістралі, зорати і посіяти землю, підняти господарство. Але примусити  битися серце у мертвої людини – не -можливо; залікувати ранену душу, не залишивши величезного  рубцю, -  неможливо;  не бачити страхітливих снів, коли йдеш у бій і втрачаєш дру- га, що став тобі побратимом, - неможливо.

 

   

 Село Новопетриківка чудове та прекрасне. Кожний, хто живе в ньому, пишається своїми трудівниками, ветеранами війни і тими, хто захищав не рідну Батьківщину, а чужу Вітчизну, хто допоміг зовсім чужим людям, жителям Афганістану, в лиху годину війни. Солдатам -  афганцям з нашого села випав щасливий квиток – їм випало  жити. Вони повернулись до рідного дому, впорядковують рідну українську землю. Кожен із них найкраще розуміє цінність людського життя і сутність мирного існування, кожен знає як боляче оплакувати втрати, кожен із них чесний перед власною совістю і світлою пам’яттю. Для кожного Афган  є  незабутньою пам’яттю про суворі дні війни, про безкорисливу дружбу і  вірність військовому обов’язку.

 

 Четверо випускників нашої школи виконували свій інтернаціональний обов'язок. Познайомимося з ними ближче.

 

            

 

 

 

 

       

 

     

            Белан Анатолій Іванович

 

 

 

            

 Народився 28 серпня 1965 року в с. Новопетри -ківка  Великоновосілківського району, Донецької області  в родині Івана Порфировича та  Катерини Прокопівни . Простих,роботящих людей.  Молода родина не знаходила собі міста від радості, не мог- ла налюбуватись своїм сином.У них уже була до- нечка,а батько мріяв про сина Скільки ласки й теп- ла побачив він від своїх мами й тата - вони йому і іграшки, і книжки, і цукерки, і все, що тільки заба- жає їхня дитина, адже його бажання було ніби не -писаним законом.

                   

 

 

В 1972 році батьки привели  в  Новопетриківську восьмирічну школу   маленького  сором’язливого  хлопчика .  В 1980 році,закінчивши школу, він ви- рішує обрати професію лікаря  і стає студентом Донецького медичного училища.

 

.В березні місяці 1983 року закінчує його,а  22 квіт- ня 1984 року призивається до строкової служби. Спочатку попадає в Ташкент, потім переводять до 

 

Афганістану. Замінити білий халат студента мед –училища  на військовий  мундир Анатолія змусив інтернаціональний обов’язок. Він ніс його все своє життя як солдат і як лікар.

 Анатолій хотів в армію, бо служити тоді було почесно й гордо.

Батьки, дізнавшись куди направили їхнього сина, були у відчаї.

Син заспокоював  їх  як  міг. Ось уривок  його листа матері.

     «…Ну чего волноваться? То,что мы попадем в Афганистан, не значит что,что-то должно произой- ти. Пишу откровенно, не потому, что хочу успо -коить обманом. Мы попадем в госпиталя работать. Мы все таки фельдшера .», «Ма,ты понимаешь,что своим волнением ты мне мешаешь служить. Ты должна взять себя в руки.И пиши мне все о себе.

Афганистан –не значит,что нужно падать духом...»

  Ось так відверто  і водночас заспокійливо писав матері.

Як і всі, радів листам, рідким святам, які старались відзначати разом. Серед товаришів були випадки боягузтва, але поодинокі. Один такий пробив собі руку, та осколком поранило ще й око. А ось в по -лон, на щастя, не потрапив ніхто.

            

  Анатолій у своєму житті був  завжди доброзич -ливий до людей, не робив трагедій з дрібниць, мав настрій  завжди  гарний в незалежності від обста -вин,  завжди  жив з надією на краще. Був  позитив- ною  людиною , не втрачав почуття  гумору і на війні .  Ось уривок листа :

 «…Сижу на топчане ,в клизменной и пишу пись- мецо. Я сегодня дежурный по графику в отделе -нии. Жизнь – малина. Гражданский человек,только в военной форме.  …Был у ротного (командира) на даче. На меня он говорит «приближенное лицо им- ператора». Смешно,но факт . ..»

 

Позитивна енергія, що виходить від такої людини завжди притягує до нього безліч  друзів. В Афга- ністані  все було справжнє: і ворог, і його  набої. Хоч і ходили під кулями, і накривали собою това- ришів. Ті, хто вижив, і тепер залишилися такими ж мужніми  сміливцями.  Чоловіки,  яких  гартував Афганістан, не з полохливого десятка. Від всякого екстриму  у них включаються до автоматизму від –працьовані  холоднокровна  розсудливість і само -відданість.

           

 

 

Після  демобілізації  вступає до Донецького ме –дичного  інституту, закінчив  його в 1991році.

Працював в Макіївській міській лікарні лікарем. Там познайомився зі своєю майбутньою дружи -ною.

  У 2001 році повернувся в рідне село,де став пра- цювати головним лікарем сільської амбулаторії . Згодом народилася донечка,маленька Катеринка, батькова помічниця.

 

  На жаль,у 2018 році серце нашого воїна перестало битися…..

 

 

        Тичка Василь Володимирович

 

 

   

 

 

 

Народився  25 лютого 1964 року в  с. Новопетри -ківка  Великоновосілківського району, Донецької області в родині колгоспників .

 1 вересня 1971 року гордий першокласник у гарно виглаженому шкільному костюмі, білій сорочці, з ранцем на плечах, високо піднявши голову, пере -ступив поріг своєї рідної Новопетриківської  вось- мирічної школи.

  У 1979  році  закінчив школу  і стає студентом Слов’янського сільськогосподарського технікуму.

Там здобув освіту за фахом водій-механік.

 У 1983році повертається в рідне село. В колгоспі отримує роботу мастера-наладчика в мехмайстер- ні.

29 жовтня 1983 року був призваний до лав Армії.

Військову службу проходив в складі обмеженого контингенту радянських  військ  в Афганістані.

Коли після курсів юнаки вперше потрапили в чужий пустельний гірський край і поселились в армійських наметах, вперше захотілось додому. Потім додому хотілось постійно. Але дні проходи- ли в атмосфері дисципліни  та пристосування до нових умов. Юнача душа чутлива: зачаровували макові простори в час цвітіння і гори після дощу.

 

               

 

Рядовий  Тичка  сів  за  кермо  автомобіля  марки

«ЗИЛ». Перевозив вантажі по всій країні. Дово -дилось перевозити як боєприпаси, так і тіла мерт -вих товаришів. Доводилось бувати у найнебезпеч- ніших місцях. Поодинці ходити хлопцям не дозво- лялось — скрізь  чатувала  небезпека. Автомобіль все ж був надійним захисником. На колінах у кож- ного  водія постійно лежав  автомат, а на  дверцях висів бронежелет. Небезпека чатувала на кожному кроці. Були такі рейси, коли виходив з кабіни мок -рий від поту, не вірячи, що живий.Постійно лякали гори. Рідко яку ніч не обстрілювали їхню коменда- туру. А жили ж солдати постійно в наметах чи де -рев'яних модулях. Вдень дошкуляла спека, вночі

 

— холод. Але хлопці звикли. Не лякали навіть гепатит, тиф. Все лікувалось на місці: примітивна дієта, солоденька водичка.

 Спогади в сім'ї Василя скупі, бо, він мало розпо- відав про афганські місяці служби.

                

Демобілізувався 6 січня 1986 року.В цьому ж році йде працювати водієм до Великоновосілківського комбікормового заводу.

У 1987 році вирішує стати студентом Ворошилов- градського сільськогосподарського інституту,пара-

Лельно  зараховується  на 0,5 ставки на посаду  ко- менданта гуртожитку №7.

У1992 році закінчив інститут і в цьому ж році його  приймають на роботу в колгосп «Ленинский путь» Красноармійського району Донецької області за -відуючим мех.майстернями.

Знайомиться  зі  своєю  майбутньою  дружиною Іриною, одружується.

У кожної людини є місце, де вона народилася, ви -росла, місце, яким гордиться.Таким місцем для ко- жного із нас є рідне село,куди й повертається наш Василь.Йде на роботу в колективне сільськогоспо- дарське підприємство  ім..«Чкалова»  інженером-механіком.

    На підприємстві зарекомендував себе, як органі- зований,  дисциплінований,  вимогливий  до себе і своїх підлеглих керівник, з повагою та розумінням ставиться до колег.У 1996 році призначений на за- саду головного інженера підприємства.

Народжуються дві донечки,дві його ластівочки.

Чим пишається понад усе.

 

Людина, що пройшла гартування у зоні підвищеної небезпеки, адаптується у будь-яких умовах. Дбає  про себе і думає про інших. З кожним роком таких меншає.

У 2007 році Василь зі своєю дружиною вирішують відкрити своє приватне підприємство.Багатьом своїм землякам дають роботу в підприємстві.

 

 

 

 

 

 

 

            

 

 

На  жаль  у  2018  році  передвчасно  помер. Похований в селі Новопетриківка.

 

           

 

    

    Домарєв Василь Леонідович                                                                                                                                                                                                                                                     

 

                                                                                                                                                                                         

                    

      

 

 Народився 6 квітня 1969 року в селі Новопетри -ківка, Донецької області.

У 1976 році батьки привели маленького Василя до Новопетриківської восьмирічної школи.Ставши у своєму класі, побачивши всю його красу, Василь  відчув  безмежну радість  і втіху від того, що нас-

тупні роки його життя він проведе серед своїх од- нолітків,  які нічим не відрізнялися, але  водночас були дуже різні. Він втішався тим, що пройде де -кілька хвилин і можна буде сісти за давно омріяну парту і уважно слухати вчителів.

 Закінчив Новопетриківську восьмирічну школу у 1984 році.

У 1986 році прийняли на роботу в м.Донецьк на завод «Топаз». Призвався в армію в 1987

році.Спочатку потрапив в підготовчу школу прикордонних військ в місто Анау.

 

В листопаді місяці 1987 року  перевели в  місто Термез (Афганістан)  

 

             

Чужа країна шокувала з перших хвилин. Сільський хлопчина ніби потрапив у минулі століття. По сні- гу в калошах на босу ногу йшли злиденно одягнені люди — місцеві жителі. Спокійного життя не було з самого початку. Жили молоді солдати спочатку в наметах,пізніше — в казармах. Відпочивати  між боями  доводилось від  доби до кількох  тижнів.

Продуктів вистачало,  але тиф і гепатит декого діставали. Постійно хотілось додому Гори не при -ваблювали, а лише навіювали сум. Подобались,

 

правда, зелені оазиси серед пустелі. Чужі простори не гнітили, але  одноманітність  засмучувала, хо- тілось додому. Неподалік об'єктів службових пос -тів місцеве населення випасало отари овець. Але з ними спілкуватись не дозволяли з причини пере -стороги. На  інших точках були випадки  загибелі наших юнаків. Особливо незвично і страшно було спочатку. Та до всього звикаєш. Пошта приходила регулярно, харчування було нормальне. Спали при батальйоні в казармах, а під час чергувань в  блін - дажах під землею.                                                                                                     

       
 

 Мати , дізнавшись  про Афганістан, ледве  ви -тримала тугу  і дочекалась  повернення сина. На щастя,у 1990 році, він  повернувся цілим  і неуш -кодженим.

 На війну здебільшого посилали сільських хлопців. Тепер, коли в селах сутужно як ніколи, набуті  за роки служби (війни) навички стали  їм у пригоді. Набута тяжкими роками стійкість і впертість  не дозволяє колишнім афганцям у складних ситуаціях опускати  руки. Багато з них стали  фермерами, сільськими головами  та  керівниками  сільсько -господарських підприємств.Ті ж,що, як і в Афгані- стані, працюють з технікою, ходять у передовиках, особливо трактористи. Ось і Василь,повернувшись з війни, пішов працювати на СТО, а згодом в кол -госп ім. «Чкалова».

Василь мав тяжкі рани у душі і гіркі спогади, що навіки викарбувались  у його пам'яті. Бо  це була інша війна, на чужій землі. Вона  лише  випробу -вала його характер, надовго унесла в життя нерво- вість, важкі сни. Але в такі періоди  була  поруч  Людмила,  кохана  дівчина,  яка стала дружиною, другом і порадником. 

Живуть  вони в Новопетриківці, виховують  дві донечки , мають маленького онука.

 

 

 

        Чеботок Іван Васильович

                              

         

 

  18 квітня 1969  року  в сім'ї  Марії  Тимофіївни і Василя Івановича Чеботків сталась велика подія - народився син Іван. А роки спливають, і той ма-

 

ленький Іванко, чий ніс ледь виглядав з-за  парти, став  високим міцним хлопцем,  який тримав  в ру- ках  лист з викликом  до Армії.  І от 1987 року стрункий гарний хлопець з високопіднятою голо- вою вступив до лав рідної армії. Після цього Івана перевели до Афганістану - тодішнього пекла, що мов магнітом притягувало юнаків, які мали честь служити добробуту та хорошому розвитку світу.

Роки  служби  давались  йому не легко : гучні  ви- бухи,  безперестанний перестріл, тяжкі крики  по- ранених здавлювали серце Івана, яке рвалось хоч з кимось розділити свою тугу за матір'ю, що мов на голках сиділа і чекала листи від сина, які приходи- ли хоч і часто, але в них син не міг розповісти про свою тугу від служби, аби мати  не хвилювалася за нього..

Воїнам доводилось постійно змінювати місце роз- ташування. Бувало, в горах за ніч викопували око- пи, а на ранок уже переміщувалися далі. Та най –важче  було підготувати  артилерійську позицію, тому що грунт там піддавався тільки лому й кайлу. Нерідко  після  виснажливих  робіт, не  зробивши жодного пострілу, міняли дислокацію і знову зако- пувалися в землю. Нервова напруга була постій -ною супутницею. Щодня, у спеку, манила до себе річка, але там хлопці не купались. Розслаблялись інколи при відсутності командирів біля поста на містку, де добре була розчищена місцина.

 

Часто спілкувались  з мирними  місцевими жите- лями. Солдатам інколи доводилось міняти тушон- ку, згущене молоко, бензин на фрукти, овочі, яких не було у солдатському пайку,хоч годували і непо- гано. Їм було найважче.У декого з хлопців прояви- лись слабкі характери, вони не витримували, поки- дали батальйон і потрапляли в полон.Їх обмінюва- ли на полонених душманів.

                 

Був поранений, лікувався в госпіталі.Але говорять, що добро завжди перемагає зло. От і в житті Івана почався  спокій. Після війни повернувся в рідне село,став працювати в колгоспі. Зараз він прожи -ває в м.Донецьку, має прекрасну дружину .

 

 

                   

                           ВІДДАНІСТЬ

 

Ніщо так не загострює відчуття чоловічої дружби, як війна. Після неї минуло багато років. А ті, хто там був, досі називають себе братами. Винести по- раненого з бою в Афганістані було не подвигом, а обов’язком. Один  за  одного  хлопці  віддавали життя, як за рідних, хоча часом були знайомі лише кілька днів.У випадках, коли один підставляв себе під кулі, які мали б убити товариша, врятований в пам’ять про загиблого друга вже «на гражданці» називав його ім’ям першого сина і сам ставав сином осиротілим батькам.

Афганці залишились відданими і мертвим това -ришам по службі. За них третій тост на кожному святі і всюди, де збираються афганці. Для них по -братими звели обеліски . Здебільшого вони ж їх і доглядають.В пам’ять про свою молодість і вічно молодих товаришів у Старомлинівці колишні вої- ни відкрили  афганський музей. Там зберігають речі, листи та історії усіх ,які не повернулися з тієї

війни.15 лютого,  як  і кожного року,  в музеї зберуться батьки загиблих і живі брати-афганці. Запалять свічки. Мовчки вип’ють за своїх. Скупі сльози у матерів. У синів — самовладання. Вони й через стільки років не втратили уміння виживати.

Сьогодні афганці України — це могутня і дисци -плінована громадська організація. Уцілілі в Афгані хлопці — це не завжди люди з враженою  психі -кою, як дехто вважає. Насамперед, це справжні чоловіки, що й через 30 років  після  виведення з Афганістану  тоді  ще  радянських військ  зали -шаються безстрашними, відданими і витривалими.

 

 

       Пам’ять  про  мертвих  вшановують  хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки  довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вби -того. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять  ноги, а  тільки  защемлять серця за тих, кого серед нас нема, хто лежить у землі, світить нам з небес, а може, з підбитим крилом не перели- тить Афганської гори. Помовчімо хоча б хвилину. За всіх, адже страшна смерть  будь-якої людини.

     

   ***

Афганістан

Волає  пам’ять  -  стільки  втрат
над  німотою  гострою...
Обрубок  тіла  –  друг  чи  брат
Афгана  тінь  наповстує.
Повік  націлені  жалі
у  серце,  ніби  снайпери:
-Ми  ще  живі,  ми  ще  живі,
ми  забуттям  не  знайдені.
Немислимо  чужа  війна-
мужів  державних  вигадка.
Жах  смерті,  пізнаний  сповна

розбитим  серцем  вибухнув.
 

                              * * *

 

Не  спить  ночами,  б’є  під  дих,
не  щезне,  не  забудеться...

Довіку  пам’яттю  про  тих,
кому  не  повернутися.
Страждання  скільки,  скільки  сліз
з-під  крил  „тюльпана"  чорного.
Останній  в  вічність  перевіз
човна  до  Лети  зчовгував.
Кого  скосила  -  тих  змела
чи  горем,  а  чи  кулею.
Дістати  тільки  не  змогла
завбачливо  „відкуплених".
Афганістан  –  прокляття,  біль.
Хто  зламаний,  хто  вистояв.
У  перший  серця  солоспів
Афган  смертельно  вистрелив.
Пече  війна  –  тавро  проклять,
по  кому  смерчем  пройдено.
А  рани  крізь  роки  болять…
Нема  вцілілих  –  жодного

 

* * *

Пливе, наче вічність, здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви, немов тятива,

Пронизує пам`ять скорбота прощання.

І сумно згасає, і тяжко сплива

Хвилина мовчання.

І подвиги мужні, і дружнє плече,

І роки надії, перемог, сподівань...

І серце сльозою нараз опече

Хвилина мовчання.

Встають побратими, відважні бійці...

Знов закипає та битва остання...

Вона, як сивини, вона, як рубці,

Хвилина мовчання.

 

 

* * *

 

Як довго ця війна тривала.

Ні, не забути нам її!

І постріл в спину з-за дувала,

І в горах сутички-бої.

І на граніті сірі дати,

Над трунами слова промов.

Ми довго будем пам`ятати

І вам забути не дамо.

 

                             * * *

Скільки років щасливої тиші!

Та вривається голос в ефір,

Що благає, нагадує, кличе:

“Захистіть, збережіть, люди, мир!

Кожен день, кожен час пам`ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте,

Збережіть для нащадків життя!”