Методичні настанови "Народні засоби фізичного виховання молоді"

Про матеріал

У методичних настановах висвітлені теоретичні питання класифікації засобів народної фізичної культури, особливості використання українських народних ігор у фізичному вихованні молоді.

Розміщенні ігри та забави в обрядах та звичаях українського народу, які сприяють фізичному та духовному розвитку молоді.

Методичні настанови можна використовувати студентами під час підготовки та проведення виховних заходів, фізкультурно-масової роботи.

Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Народні засоби фізичного виховання молоді

 

 

 

Методичні настанови

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Красноград

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Укладач:  Івахненко Вячеслав Олександрович, викладач фізичного  виховання,    спеціаліст вищої категорії.

 

 

 

 

У методичних настановах висвітлені теоретичні питання класифікації засобів народної фізичної культури, особливості використання українських народних ігор у фізичному вихованні молоді.

Розміщенні ігри та забави в обрядах та звичаях українського народу, які сприяють фізичному та духовному розвитку молоді.

Методичні настанови можна використовувати  студентами під час підготовки та проведення виховних заходів, фізкультурно-масової роботи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

Зміст……………………………………………………………

3

1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ КЛАСИФІКАЦІЇ ЗАСОБІВ НАРОДНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ……………………………………………………

 

 

4

2. УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ІГРИ В ФІЗИЧНОМУ ВИХОВАННІ ДІТЕЙ …………………………………………

 

21

2.1. Зимовий цикл святкувань …………………………….

22

2.2. Весняний цикл святкувань …………………………...

24

2.3. Літній цикл свят ………………………………………..

25

2.4. Осінній цикл …………………………………………….

28

3. ІГРИ Й ЗАБАВИ В ОБРЯДАХ ТА ЗВИЧАЯХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ …………………………………

 

30

3.1. Ігри та забави взимку ………………………………….

31

3.2. Ігри та забави навесні ………………………………….

37

     3.2.1. Хрещик …………………………………………………….

38

     3.2.2. Віночок …………………………………………………….

39

     3.2.3. Заплітати Шума ………………………………………..

40

     3.2.4. Коструб …………………………………………………...

42

3.2.5. Набитки …………………………………………………..

44

3.2.6. Котка ……………………………………………………...

44

3.2.7. Кидок ………………………………………………………

45

3.2.8. Відгадка ……………………………………………………

45

3.2.9. Горюдуб …………………………………………………...

45

3.2.10. Леля (Ляля) ……………………………………………..

46

3.2.11. Мости ……………………………………………………

47

3.3. Ігри та забави влітку …………………………………..

50

3.3.1. Свято Івана Купала ……………………………………

50

3.4. Ігри та забави восени ………………………………….

53

3.4.1. Просо ………………………………………………………

54

3.4.2. Чорнушко-душко ………………………………………

56

3.4.3. Щітка ………………………………………………………

57

Література ……………………………………………………

59

 

 

1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ КЛАСИФІКАЦІЇ ЗАСОБІВ НАРОДНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

 

Кожна культура є своєрідним організмом, який має унікальну духовну основу, характеризується неповторністю й безперервним процесом розвитку. Вона настільки багатогранна і всеохоплююча, що дослідження її розвитку та змісту потребують ознайомлення з досить великою кількістю різних і часто далеких одна від одної наукових дисциплін.

Як стверджує чимало дослідників, важливим компонентом цілісної народної культури, від найдавніших часів і до сьогодення, є народна фізична культура, яка охоплює всю сукупність досяг­нень у створенні та раціональному використанні спеціальних засо­бів, методів і природних умов з метою цілеспрямованого фізич­ного вдосконалення людини.

Особливості народної фізичної культури визначаються через поліфункціональні діалектичні взаємозв'язки численних чинників — таких, як психологічний склад тієї чи іншої спільно­ти людей, їхні головні антропометричні характеристики, геогра­фічні й кліматичні умови, стан виробничих відносин, економіч­ний і політичний розвиток суспільства, рівень його матеріальної й духовної культури.

Незважаючи на те, що наприкінці XX ст. посилилися процеси інтеграції численних культур народів світу, відтінки їхніх віковіч­них національно-культурних надбань не втратили свого значення і до сьогодні. Вони (відтінки) продовжують зберігатися у народній пам'яті навіть після того, як зникли умови, що сприяли їх утво­ренню.

Народна фізична культура, як і вся культура суспільства, є продуктом творчої діяльності нації. На кожному історичному етапі вона змінюється залежно від особливостей суспільного розвитку  кожного народу. Водночас фізична культура успадковує характерні національні цінності завдяки збереженню народних традицій і звичаїв, а також збагачується адаптованими чужинецькими запо­зиченнями. Паралельно з головним своїм завданням — вдоско­наленням тіла людини, народна фізична культура суттєво впливає на духовний світ — світ емоцій, естетичних смаків, етичних і світоуявних аспектів особистості.

Кожний народ, залежно від соціально-економічних умов свого розвитку, психологічного складу, світогляду, а також геог­рафічного місцезнаходження, протягом тривалого історичного часу творив самобутні види фізичних вправ, рухливих ігор, забав, розваг, удосконалював способи їх використання, які потім й увій­шли до складу своєрідних систем народної фізичної культури.

До речі, ціла низка праць присвячена дослідженням націо­нальних систем фізичного виховання народів Середньої Азії (М. Таникєєв, Н. Турсупов, М. Дибиров), Закавказзя         (В. Злашвілі, Ф. Агапов).

На жаль, проблематиці дослідження історичних, теоретико-методичних, педагогічних, філософських і культурологічних аспектів української народної фізичної культури, особливо в радянський період, приділялося вельми мало уваги. Такий стан вітчизняної науки суттєво збіднює ефективність її розвитку, не сприяє формуванню національної системи фізич­ного виховання в Україні.

Останнім часом з'явилися наукові праці, в яких висвітлюються традиції й особливості української народної фізич­ної культури (Є. Приступа, В. Пилат, А, Цьось), а також активно провадяться дослідження давніх національних засобів фізичного виховання. Для того щоб практично використати зібраний етно­графічний матеріал у навчально-виховному процесі освітніх закла­дів, необхідно його систематизувати, розробити класифікацію засобів української народної фізичної культури.

Аналіз дослідницьких праць ряду авторів, де з'ясовуються проблеми широкого застосування народних засобів фізичної культури, свідчать про те, що в основу їх впорядкування та системного згрупування покладено різноманітні критерії й ознаки. Системи одних класифікацій розглядають засоби народної культу­ри з погляду їхнього місця та ролі в житті народу (Т. Бекбатчеев, Ж. Тулегенов, А. Гаєєв), інші — з погляду їх використання у навчально-виховному процесі (Б. Мотукєєв, С. А. Аслаханов). Серед українських вчених спробу класифікації та систематизації засобів народної фізичної культури зробив професор С. Килим­ник. У своїй п'ятитомній монографії "Український рік в народних звичаях в історичному освітленні" він зібрав й описав багатющий етнографічний матеріал. Усі "засоби фізкультурного розвитку тіла людини", виходячи з того, що у літописах вони подаються як "грища", етнограф об'єднав поняттям "гри". Ці засоби він поді­лив на чотири великі групи "грищ": весняні, літні, осінні й зимо­ві, а кожну із груп — на підгрупи: хлоп'ячі, дівочі й дитячі.

Старі історичні джерела подають такі основні ігри наших пращурів: біг, скакання вверх, через огні, через воду тощо; метання списів (копій), стрільба з лука, кулачні бої, гра в боротьбу родів, гра у війну — прикладні бої та багато інших — це у хлопців, У дівчат проводилися численні гри, пов'язані з культом, з гаданням-ворожінням, з чаруванням, з мріями про майбутнє одруження, про щасливе подружнє життя та інші. Головна гра — це хороводи великодні та зеленосвятські, пов'язані з ритуалами плетіння та пускання вінків на воду, гра в "Фортуну", "Лялю", в "Тополю", "Морену", "Коструба" та ін. Хлоп'ячі гри були досить бурхливі, дівочі — спокійні.

З наведеної цитати наукової праці професора С. Килимника можна дійти висновку, що на відмінності між іграми, фізичними вправами і різновидами боротьби увага дослідника не акцентуєть­ся, а отже, така класифікація не може охарактеризувати засоби народної фізичної культури з погляду теорії фізичної культури. Незважаючи, на наш погляд, на цей недолік, проведене С. Килим­ником дослідження засобів народного тіловиховання є надзвичайно цінним. Воно (дослідження) висвітлює місце та роль фізичної культури в житті українського народу. Ґрунтовніших наукових праць з питань засобів української народної фізичної культури нам знайти не вдалося. І хоча в різних етнографічних розвідках описано засоби народного тіловиховання, проте до уваги не взято всю палітру їхньої різноманітності, а самі вони розглядаються за якоюсь однією ознакою, що не завжди характеризує ці засоби з погляду теорії фізичної культури.

Тим часом В. Пропп зазначає: для того, щоб класифікація була більш докладною, вона повинна бути багаторівневою, кожен рівень якої визначався б за тією чи іншою ознакою.

Розглядаючи українську народну фізичну культуру як багато­функціональну галузь суспільної діяльності, за основу класифіка­ції засобів народної фізичної культури слід взяти саме багаторівневість, а як головний критерій такої класифікації — специфічну рухову активність, спрямовану на вирішення завдань фізичного виховання. Окрім того: необхідно запровадити визначення нау­кових понять, які б докладніше пояснили специфіку рухової активності.

Щоб показати місце і роль засобів тіловиховання в житті народу, необхідно врахувати всю поліфункціональну структуру народної фізичної культури. Аналіз літературних джерел і власного дослідницького матеріалу засвідчує, що головними сферами функціонування народної фізичної культури є побут, свята, трудо­ва діяльність тощо. З метою висвітлення згаданої поліфункціональної структури проаналізуємо суспільне життя українців у свята та в будні.

Усі свята українського народу можна умовно поділити на релі­гійно-культові та побутові. До релігійно-культових належать свята, пов'язані з уявленням людини про оточуючий світ, про взаємозв'язки між його складовими, про місце людини в цьому світі. В дохрис­тиянський період в наших предків була політеїстична модель знання про Всесвіт, політеїстична віра та відповідні їй ритуальні обряди. Іншу модель знання про Всесвіт і віру — монотеїс­тичну — упровадило християнство. Давні святкування змінили лише свою світоглядну сутність, але обрядових змін майже не зазнали. В результаті поєднання монотеїстичної віри і політеїстич­ного прадавнього ритуалу виникла сучасна обрядовість таких свят, як Різдво, Водохреща, Благовіщення, Великдень, Трійця та ін.

До побутових свят належать ті з них, що пов'язані тією чи іншою мірою із земним життям людини, а саме: сімейні (народний, хрестини, постриги, весілля, похорон та ін.), господарські (ново­сілля, храмовий день, свято Свічки та інші), професійні (День пастухів, День початку дігтярського сезону та інші). Отже, релі­гійно-культові свята пов'язані з "неземним", з духовними ціннос­тями, а побутові — із "земним", здебільшого з матеріальними цінностями.

У будні дні, відповідно до пори року та погодних умов, люди займалися трудовою діяльністю, а саме: посівна, косовиця, жнива, ремесла, заготівля лісу, а після її завершення, звичайно, відпо­чивали, проводячи вільний час на "вечорницях", "засиджинах", "вулицях" тощо.

Свята й будні включали в себе різноманітні засоби, методи й форми української народної фізичної культури. Щоб якось систематизувати давні засоби народної фізичної культури, їх доцільно розглядати за приналежністю до певного виду діяльності, який має свої особливості.

Як стверджують фахівці (Є. Приступа, А. Цьось), серед українців найпоширенішими були гри та забави (тут і далі йдеться про рухливі гри та забави, тобто ті, що спрямовані на вирішення завдань фізичного виховання). Однак у сучасній науковій літера­турі чіткого визначення понять, яке б висвітлило їх суть і особ­ливості, знайти не вдалося. У "Словнику української мови" поняття "гра" пояснюється як дія за значенням "гратися", яка, у свою чергу, означає — проводити час, забавляючись, розва­жаючись. Отже, з пояснень словника випливає, що такі поняття, як "гра", "забава", "розвага", можна вважати синонімами. Звернувшись до матеріалів цілої низки словників ("Словник староукраїнської мови XIVXV ст.", "Словарь древнерусского языка (XIXIV вв.)", "Материалы для словаря древнерусского языка" І. Срезневського та ін.), можна переконатися, що суттєвої відмінності між визначенням даних понять не існує. Оскільки визначення понять в цих словниках формулювалися на основі їх розуміння в тогочасних літературних джерелах, можна припусти­ти, що вони у всезагальному розумінні людьми тих часів дещо перекривали одне одного.

Однак на початку XX ст. Т. Франко у своїй праці "Історія й теорія руханки" зробив спробу роз'єднати поняття "гра" і "заба­ва". На його думку: "Різниця між забавами і грами є та, що останні трудніші і ходить при них про виграну, між тим, як у забаві не виграє ніхто". Отже, гру від забави відрізняє змагальний чинник гри. Таку ж відмінність можна спостерігати між грами і забавами у праці О. Суховерської "Рухливі забави й гри".

Щоб краще відрізняти поняття "гра", "забава", "розвага", доцільно звернутися до "Етимологічного словника української мови".

Так, слово "грати" споріднене із старослов'янськими "играти", давньоіндійським "еjаtі" — рухається, індоєвропейським "аіg" — різко рухатися.

Водночас слово "бавити", від якого походить "забава", споріднене із старослов'янським "обавити" — замовляти, закли­нати, праслов'янським "bavitі" — говорити, розповідати, індоєв­ропейським "bhа" — говорити і пояснюється як "розважати", "затримувати". В "Словнику української мови" П. Білецького-Носенка слово "забава" пояснюється як "медление, помеха, препятствие", а також "увеселение, удовольствие". Таке ж розу­міння цього поняття подається і в "Словнику української мови XIVXV ст.".

У свою чергу, поняття "розвага" в "Словнику української мови" П. Білецького-Носенка пояснюється як "утешать, забав­лять", а в "Материалах для словаря древнерусского языка" І. Срезневського "розважатися" — як "убежать, уйти в разные стороны, разбежаться", водночас поняття "играти" і "забавляться" ототожнюються.

Аналіз тлумачень у словниках і досвіду фахівців у сфері фізичного виховання початку XX ст. наводить на думку, що поняття "гра", "забава", "розвага" слід чітко розрізняти, а тому необхідно дати визначення кожному з цих понять. На думку Є. Н. Приступи, В. І. Левківа:

гра — це специфічна рухова діяльність за встановленими правилами, спрямована на досягнення перемоги;

забава — це специфічна рухова діяльність за встановленим порядком дій, спрямована на задоволення природної потреби людини в руховій активності;

розвага — це специфічна рухова діяльність, яка не обме­жується встановленими правилами чи порядком дій і спрямована на задоволення потреби людини потішитися, розвеселитися.

Приклади ігор, забав і розваг, які побутували в житті україн­ського народу, можна знайти у збірниках, які видавалися в різні роки протягом XX ст., особливо в останній час (С. Титаренко, О. Суховерська, П. Яланський, Г. Довженок, Г. Воробей, В. Пепа, А. Цьось та ін.), а також у працях етнографів і фольклористів (М. Маркевич, П. Чубинський, С. Ісаєвич, О. Воропай, С. Килим­ник, В. Скуратівський, М. Крищук та ін.).

Українські народні ігри, забави й розваги настільки різнома­нітні, Що важко в одній класифікації показати всі особливості кожної з них. Тому й не дивно, що різні дослідники класифікують і систематизують їх за різними ознаками. Так, Г. Довженок систе­матизує ігри, забави та розваги за використанням в них певного оснащення (з предметами і без них) і за періодом їх проведення (весняні, літні, осінні), Г. Воробей — за віковим поділом (молод­ші школярі, підлітки, старші школярі), А. Цьось — за спрямо­ваністю їх впливу на розвиток фізичних якостей. Однак такий підхід до систематизації даних засобів народної фізичної культури є однобічним і не може повністю охарактеризувати кожного з них. Є. Приступа та О. Бік зробили спробу звернути увагу в одній класифікації на різні сторони гри чи забави і на цій основі створити багаторівневу їх класифікацію.

Систематизуючи ігри, забави й розваги за приналежністю до різних сфер діяльності (релігійно-культові свята, побутові свята, дозвілля буднів, господарська діяльність), як і решту засобів української народної фізичної культури, про що йтиметься далі, слід враховувати такі моменти.

1. В етнографічних працях українських дослідників засоби народної фізичної культури не були предметом досліджень. У дея­ких випадках, коли описувався певний звичай, етнографи лише зазначали, що проводилися ігри, забави, розваги, танці тощо, не конкретизуючи і не описуючи їх. Це дає змогу лише констатувати, що той чи інший  засіб народної фізичної культури  був невід'ємною частиною звичаю, але не дає змоги оцінити його роль в конкретному випадку. Відповідь на це питання можуть дати лише подальші дослідження.

2. Етнографічні розвідки, матеріали яких дійшли до наших днів, проводилися в XIXXX століттях. У цей час спосіб життя українського народу значно відрізнявся від того, що вели наші предки. Значних змін зазнав релігійний календар і форми прове­дення релігійних свят, а також господарська діяльність народу, особливо ремісництво. Народний календар, пов'язаний з госпо­дарською діяльністю того часу, злився з релігійним календарем. Тому етнографи, досліджуючи життя народу протягом календар­ного року, описували його, відштовхуючись від релігійного кален­даря.    І часто в описі релігійного свята траплялося дійство, яке не має нічого спільного з релігійним віруванням. Тому засоби української народної фізичної культури необхідно систематизува­ти, враховуючи їх спрямованість, внутрішній зміст в кожному окремому випадку.

3. Часто одна й та сама гра, забава, розвага, фізична вправа, танець тощо проводилася як під час свят, так і в будні. Такі засоби національного тіловиховання можна зарахувати до різних груп класифікації.

Аналіз праць етнографів та фольклористів дозволяє стверджу­вати, що українська народна фізична культура, крім ігор, забав та розваг, включає в себе різноманітні фізичні вправи, різновиди боротьби, танці, способи загартовування, вимоги гігієни, які проводилися як під час свят, так і в будні.

Фахівці у сфері теорії та методики фізичного виховання (Б. Ашмарін, Л. Матвєєв) термін "фізична вправа" розглядають двояко: по-перше, як рухову дію, спрямовану на фізичне удос­коналення людини, і по-друге, як процес неодноразового повто­рення дії. Говорячи про фізичну вправу як про засіб народної фізичної культури, мають на увазі початкове розуміння даного терміна. Таким чином, народна фізична вправа — це специ­фічна рухова дія, спрямована на вирішення завдань фізичного виховання.

Розглядаючи народні фізичні вправи, насамперед до уваги слід брати життєво важливі локомоції, які використовуються в побутових умовах, трудовій діяльності тощо (ходьба, біг, стрибки, кидання, лазіння, плавання та ін.). Для прикладу можна навести наступні народні фізичні вправи.

На Різдво, Благовіщення, Купала молодь стрибала через вогни­ще з метою очиститися вогнем, який у народі вважався священ­ним.

Після закінчення Андріївських вечорниць, які пов'язані з воро­жінням на долю і вибором судженого, дівчата виходили на двір з барвінковими вінками, вибирали високе дерево і по черзі метали на нього вінки. За повір'ям, якщо одна з них закине вінок найви­ще, то першою вийде заміж.

Щоб горобці не "випивали" пшеницю, господарі виконували спеціальні магічні дії. Коли сіяли, після посіву скидали сорочку і тричі оббігали засів, приговорюючи: "А ну горобець, і я моло­дець". Потім через себе,                                                                                                                                                                                                                           через плече кидали три маленькі жменьки землі і знову оббігали тричі навколо засіяного поля та зупинялися біля сорочки.

За повір'ям, якщо весною побачиш першого бузька, то треба лягти на спину і сім разів перевернутися через голову чи з боку на бік, промовляючи: "Бузьку, бузьку, в тебе шия колом, в мене крижі не гаком, а лозином". Після того не будуть боліти крижі.

Ще одним засобом народної фізичної культури є боротьба. В етнографічних матеріалах часто поряд із словом "боротися" вживаються такі слова, як "борікатися", "борюкатися", "боруш-катися", "борухатися". Всі вони мають спільний корінь "бор" і, як зазначає "Етимологічний словник української мови", спорід­нені з індоєвропейським "bher" (bhor — ударяти, колоти, різати, терти) і старослов'янським "брань", що означає війна, битва. Відмінність суфіксів може вказувати на особливості вимови в різних місцевостях України. Водночас слово "бороти", на відміну від своїх однокореневих слів, пояснюється як долати, перемага­ти.

Враховуючи сказане, не викликає сумніву, що слово "бороть­ба" вказує на поєдинок, який пов'язаний із силовою протидією і спрямований на досягнення перемоги. Аналіз етнографічних матеріалів наводить на думку, що слова "борюкатися" та інші означають поняття, яке також пов'язане із силовою протидією, але ця протидія має дещо іншу спрямованість. Таким чином:

'боротьба " — це специфічна рухова діяльність за встановле­ними правилами, яка пов'язана із силовою протидією і спрямо­вана на досягнення перемоги;

'борюкатися" та ін. — це боротьба жартома.

Боротьбу, крім того, можна розглядати і як вид бойового мистецтва, як військово-прикладну діяльність.

Отже, боротьбу як засіб фізичної культури українського наро­ду можна поділити на три підгрупи. Критерієм такого поділу виступає спрямованість боротьби.

Прикладом боротьби військово-прикладного характеру (перша підгрупа), безумовно, є "бойовий гопак", історія розвитку якого, техніко-тактичні дані та інші відомості яскраво висвітлені в однойменній монографії В. Пилата. До боротьби військово-прикладного характеру можна також віднести слова "спас" і "гойдок".

Другу підгрупу становлять ті види народної боротьби, які проводяться з метою виявлення сильнішого і для досягнення цієї мети докладаються усі зусилля, дозволені правилами. Прикладом цієї підгрупи є боротьба навкулачки, навхрест, боротьба на реме­нях, грудьми, навколішки, лежачи. Усі ці змагання можуть прово­дитися і як поодинокі, і як групові. В народі ці різновиди бороть­би переважно проходили на Водохреща і Великдень, де вони виступали як самостійний вид діяльності. Участь у таких змаган­нях брали виключно парубки і чоловіки.

Крім того, до цієї самої підгрупи слід відносити боротьбу, яка була частиною певного обряду. Наприклад, на Різдво від хати до хати ходять вертепи з різних куточків села. Коли на дорозі зустрічаються два вертепи, то двоє парубків з кожного з них почи­нають боротися між собою. Хто кого покладе на лопатки, той переміг. Вертеп переможця йде далі колядувати, а вертеп Пере­моженого вертає назад, а то й віддає переможцеві частку або все наколядоване.

Цікаво, що дівчата також брали участь у боротьбі. Так, на Зелені свята був звичай "водити Куста": дівчата прикрашають одну зі своїх подруг зеленими гілочками, квітами, стрічками — так, щоб ніхто не міг впізнати її; це — Кустянка, її водять по селу; коли зустрічаються дві ватаги, дівчата намагаються зірвати прикраси з чужої Кустянки, щоб впізнати, а також захищають свою; якщо Кустянку впізнали, ватага вже не вправі того дня водити Куста.

До третьої підгрупи належать борюкання (борухання). Це — боротьба, яка проходить жартома, переважно між парубками і дівчатами або між дітьми. Борюкання між молоддю проводиться, в основному, як частина обрядодій. За приклад можуть правити борюкання на Купала під час обрядодій навколо Марени, борю­кання на полі після обжинків, після походу дівчат по калину та ін. Діти ж борюкаються між собою під час щоденних забав.

Одним з найдавніших засобів народної фізичної культури можна вважати танок (танець), хоча саме слово порівняно моло­де. У давнину "танок" називався "пляс". Про це читаємо у літо­писах, це ж зазначають щойно наведені тлумачні словники. На жаль, з плином часу слово "танок" витіснило в українській мові слово "пляс" з побутового вжитку, що, напевно, дещо збіднило мову.

В "Енциклопедії українознавства" поняття танок визначаєть­ся як "композиція ритмічних кроків і руху частіше до музики,

ніж до співу". І справді, від інших засобів народної фізичної культури танок відрізняється саме своєю чіткою ритмічністю, що дає можливість розглядати його як окрему групу засобів.

Українському народному танцю властива  схильність простоти і заокруглених ліній. Окрім танців гірських районів України, для танців в усіх інших її місцевостях характерні лінії, які розвиваються горизонтально, в той час як у танцях горян лінії розвиваються й вертикально.

Класифікувати народні танці з погляду народної фізичної культури, очевидно, доцільно за їхньою ритмічною структурою. Музикознавці поділяють українські народні танці на три групи: хороводи, танці парні та сольні. Цікавим є те, що, як зазначається в "Енциклопедії українознавства", сольні танці мають характер змагання в різнородності кроків і жестів. Зміст парних танців — залицяння й пантомімічне визначення кохання, а отже, наявність ігрового моменту. Хороводи визначаються як найстаріша форма народних ігор. Враховуючи вищесказане про ігри, забави й розва­ги, хоровод можна розглядати і як забаву.

Такий стан речей наводить на думку, що хороводи — це найдавніші засоби народної фізичної культури, які беруть свій початок ще з тих часів, коли вірування, рух і музичні ритми були взаємопоєднані, а таке дійство носило синкретичний характер. З розвитком суспільства, з поділом сфер впливу діяльності хороводи за своїми музичними ознаками можна зарахувати до танців, а за руховими ознаками — до забав.

Таким чином, танок — це специфічна рухова діяльність з чітко вираженою ритмічною структурою та музичним супроводом за встановленим порядком дій, яка спрямована на задоволення природ­ної потреби людини в руховій активності.

До народних танців, які виконувалися під час релігійних свят, слід віднести хороводи, танець "Кругляк", який танцюють на Різдво і який символізує рух сонця; танці "Метелиця", "Роман", в яких змальовується природа і які в стародавні часи мали, напев­но, магічний характер. Народні танці, які проводилися під час побутових свят включають в себе і весільні танці "Подушковий", "Кочерга", "Стільчик" та ін.

Господарська діяльність відображена в танцях "Косар", "Шевчик" та інших. Очевидно, в них відобразилися давні ритуа­ли, які передували початку праці. І, звичайно, без танців не відбу­валося дозвілля буднів. Основним елементом більшості "вечор­ниць", "вулиць" були саме танці.

До засобів народної фізичної культури слід зарахувати й різноманітні способи загартування.

Загартування — це використання сил природи та штучно створених умов з метою підвищення резистентності організму.

З літературних даних відомо, якого значення надавали загар­туванню у Стародавньому Єгипті, Стародавній Греції, інших стародавніх цивілізаціях. Однак про загартування людей, які засе­ляли українські землі, є дуже мало відомостей. Натомість, лазні древлян, про які читаємо у літописі Нестора, чомусь відносять до "русской бани". Праці Володимира Мономаха, Єпіфанія Славінецького, Феофана Прокоповича також зараховували до росій­ської школи загартування, хоча всі вони жили та діяли на спокон­вічних, етнічних українських землях і черпали знання з багато­вікової культурної спадщини українського народу, з його традицій і звичаїв.

У житті українського народу загартування займало чільне місце. Дія сонця, води й повітря на організм людини надзвичайно цінувалася, а магічні обрядодії з цими силами природи виступали як своєрідні процедури загартування.

Найбільше ритуалів-загартувань пов'язано з водою. В давнину на Водохреща після богослужіння, яке відбувалося на річці чи іншому водоймищі, всі пили воду, а сміливці до того ж стрибали в ополонку, незважаючи на мороз і довготривале богослужіння. Водохреща вважається святом зимового очищення водою.

Окрім зимового очищення водою, є ще весняне — на другий день Великодніх свят, літнє — на Купала та осіннє — на Спаса. У ці дні або купаються в річці або обливаються водою.

В Україні побутує повір'я, що у Страсний четвер до світанку ворон носить своїх дітей купатися в річці. Той, хто скупається раніше за пташенят ворона, буде здоровим протягом цілого року. Отже, хворі люди вже вдосвіта, щоб устигнути наперед ворона, намагалися купатися і тим самим очиститися від хвороби. Матері в Страсний четвер купали дітей вдосвіта, щоб "прогнати смерть і хвороби", щоб діти були здорові. На Покутті у Страсний четвер дівчата заворожують собі красу. Вони збираються перед світанком на берегах річок і озер і там очікують схід сонця. Як тільки сонце вийде з-за обрію, дівчата роздягаються, розпускають коси і стрибають у воду, промовляючи: "Вода не, на тобі русу косу, дай мені красу дівочу!"

В день святого Юрія, всією родиною, всім селом хресним ходом ішли на ниви для збирання роси, а також виводили на росу худобу. Після завершення богослужіння всі ходили босоніж по росі, вмивалися нею, бажаючи один одному "З роси Вам!", а господарі обливали священика, а також і один одного водою.

До ранкової роси діти звикали з дитинства, оскільки на них були покладені обов'язки пастухів, а худобу виганяли пасти ще задовго до того, як сонце "збере" росу.

Процедури загартування включали в себе також сонячні й повітряні ванни. Оскільки в теплий період року господарська діяльність, дозвілля буднів і святкування відбувалися лише на дворі, то люди не могли не відчути благодатного впливу сонця й повітря в усій його повноті. До того ж гойдання на орелях на Благовіщення, Великдень, Зелені свята і до свята Петра і Павла проводилися з метою очиститися повітрям, їх також можна розглядати як-своєрідні повітряні ванни.

Окрім використання сил природи, серед українського народу було поширене гартування у штучно створених умовах. Глибші дослідження цієї сторони загартування проводитимуться в майбутньому.

Своє місце серед засобів народної фізичної культури посі­дають і гігієнічні чинники, насамперед такі, як режим дня, режим праці та відпочинку, режим та норми харчування, особиста гігієна та ін. І хоча їх не можна розглядати як своєрідний вид рухової активності, але не враховувати їх вплив на формування особис­тості, зміцнення здоров'я було б неправильно.

Як робочий, так і святковий день селянина починався ще вдосвіта: необхідно було поратися біля худоби та домашньої птиці. А в такі свята, як Перша борозна, свято Юрія, Ходіння "на жита", зажинки та інші, схід сонця за звичаєм необхідно було зустрічати на своїх нивах. Недарма в народі побутує приказка: хто рано встає, тому Бог дає.

Важка праця людей завжди чергувалася з відпочинком. У теплий період року молодь проводила свої вечори на "вулицях", а в холодний — на "вечорницях", "досвітках". Старші люди також збиралися на "засиджини".

Режим харчування селянина значною мірою залежав від режи­му робочого дня. Восени, взимку і навесні було заведене триразове харчування: сніданок, обід або полудень і вечеря. Влітку, коли світловий день був найдовшим, а робоче навантаження найбільшим, між обідом і вечерею з'їдали ще підвечірок, або полуденок. Розвантажувальну функцію у харчуванні відігравали пости. На їх час припадало 27—28 тижнів, що становило близько половини календарного року.

Велика увага в сім'ї приділялася особистій гігієні кожного її члена. Жодний день людини не розпочинався без ранкового вмивання. Чарування на красу й здоров'я проходило під час вмивання обличчя на такі великі свята, як Різдво, Водохреща, Страсний четвер, Купала та ін. Господиня ж до кожного великого свята була зобов'язана випрати все до найменшої ганчірки.

Таким чином, дано визначення й характеристику тих засобів тіловиховання, які можна зарахувати до української народної фізичної культури. Схема класифікації засобів української народ­ної фізичної культури подана на малюнку. Метою класифікації було показати місце та роль народних засобів тіловиховання у житті українського народу й охарактеризувати їх.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Класифікація засобів народної фізичної культури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ІГРИ В ФІЗИЧНОМУ ВИХОВАННІ ДІТЕЙ

 

Особливе занепокоєння нині викликає відсутність у більшості юнацтва усвідомлення себе як частини народу, співвідношення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створен­ня такої системи освіти, яка виховувала б національне свідомих громадян України.

Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна перебувати під постійним виховним впливом матеріальної і духовної культури свого народу. Це потрібно насамперед для найповнішого розкриття природних здібностей дитини, розвитку її талантів, виявлення етнопедагогічних особливостей. Тому система освіти загалом і процес фізичного виховання зокре­ма мусять бути саме національними.

З огляду на це підвищення ефективності фізичного виховання тісно переплітається з проблемами впровадження в практику елементів народної фізичної культури, які мають виховну, розвиваю­чу, культурну цінність.

Народна фізична культура включає ті види рухової активності та методи їх використання, які історично склалися як наслідок непрофесійної діяльності з метою фізичного, психічного та фізіо­логічного впливу на розвиток людини, адекватного пристосування до умов навколишнього середовища, підготовки до трудової діяль­ності та військової справи. В цьому плані слід вказати на педа­гогічну значущість народних ігор, основні компоненти яких (зміст, форма, методичні особливості) роблять їх одним із ефек­тивних засобів, що можуть застосовуватися у всіх ланках системи фізичного виховання.

Не стали винятком в цьому аспекті й українські народні ігри, які, виникнувши тисячоліття тому, зберігають і органічно збага­чують українську культуру.

Тисячоліття культуротворчого процесу в Україні виробили розвинену систему вірувань, яка ґрунтувалася на астральному культі, подібному до культів прадавніх цивілізацій. Багатогран­ності язичницького світосприймання відповідало багатство форм культових і ритуальних дій. Моління про врожай, різні закли­нальні дії, звернення до сил природи, до духів добра та зла супро­воджувалися різноманітними ритуальними діями з іграми, заба­вами, хороводами: "Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісівські пісні.... Ігрища втолочені, і людей велика сила, що почи­нають пхати один одного".

Річний язичницький цикл святкувань складався із сезонних аграрних обрядів. Стикаючись із силами природи, кліматичними умовами, від яких залежав урожай, а від того й добробут кожного, люди за довгі століття виробили цілу систему свят, обрядів, звичаїв, пов'язаних із кожною порою року. Після прийняття християнства в Україні-Русі, тисячолітнє язичництво, будучи досконалою системою вірувань та знань про світ, дуже повільно відступало під натиском православного духовенства. Церква вперто боролася з "поганством", однак так і не змогла викоріняти вікові традиції. "Еще же мнози от неразумия простая чадь... во гредех й селех творят еллинские беснование, различньїе игрьі й плясания в навечерии праздник Рождсства Христова й против праздника Иоанна Предтечи в нощи й в праздник весь день".

Християнство змушене було пристосовуватися, асимілювати язичницькі культи та обряди, вбираючи в себе їх елементи. Усі найбільші народні свята, які споконвіку відзначалися в Україні, увійшли до церковного календаря, що органічно поєднав християнські та язичницькі звичаї наших предків.

 

2.1. Зимовий цикл святкувань

 

Починався від свята Введення у храм Пресвятої Богородиці (21 листопада). За церковним календарем це свято припадає на Пилигавський піст, який тягнеться аж до Різдвяних свят. Під час посту церква забороняє розваги. Однак в дохристиянські часи цей період був багатим на різні свята, відгомін яких дійшов і до наших днів. Давні обрядодії найповніше збереглися у святкуваннях Катерини та Андрія.

День великомучениці Катерини в давнину був дівочим святом, пов'язаним з кликанням долі. Доля в народних віруваннях уявлялася як "небесна нитка", що падає на землю з народженням дитини. Паралель цього вірування можна провести до сучасної дитячої гри "Голочка-ниточка". В цей день на вечорницях прово­дили гри-гадання, деякі з яких відбилися в дитячих іграх "птиці" та "чіт чи лишка".

День св. Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. В переддень Андрія ввечері молодь збиралася "на калиту". Дівчата випікали великий корж, прив'язували його до сволока, а хлопці мали "проїхати на коцюбі" та, підстрибнувши вгору, відкусити шмат калити. Присутні намагалися розсмішити "коцюбника". Якщо він розсміявся чи не зумів посмакувати калитою, то невдаху обмазували сажею. Гра проходить під сміх та жарти хлопців і дівчат.

З оригінальними дійствами пов'язані також грудневі свята Сави, Миколи, Ганни, Спиридона.

Кульмінаційні моменти зимового циклу народних свят в Україні становлять дні, на які припадають Різдво, Новий рік, Водохреща. У язичницькі часи цей період був дванадцятиденним святковим комплексом, під час якого проводилися заклинання на всі дванадцять місяців майбутнього року: "Одной из характернейших черт  является ряжение, одевание тулупов шерстью вверх, ношение звериных масок и шумные карнавальные пляски в домах й на улицах. Рядятся в медведя, коня, быка, козу, гуся, журавля, во время сборищ поют самые разнообразные песни из всего годового репертуара". В зимових ігрищах зустрічаються елементи майже всіх обрядів, які повинні виконуватися в році. В деяких випадках археологічні матеріали дають підставу говорити про окремі стійкі обряди, які з часом перетворилися на веселі ігри сільської молоді, — ходіння з колядою (вертепом) у Різдво, водіння "кози", "коня", "ведмедя" у новорічну ніч на Василя тощо.

 

2.2. Весняний цикл святкувань

 

Початком другого значного циклу святкувань були веснянки, які пов'язані із зустріччю весни та з першим етапом весняно-польових робіт. Весняний цикл святкувань виділявся найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв, їла віддзеркалювали культ сонця та сил природи. З прийняттям на Русі християнства язич­ницькі обряди поклоніння весні поступово переходять у традиції Великодніх свят. Вагому частку в обрядово-звичаєвому ритуалі Великодня займають "веснянки" або "гаївки" — широкий цикл ритуальних пісень-хороводів, переважно дівочих. Володимир Гнатюк, який видав найповніше зібрання гаївок, писав: "Термін "веснянки" обіймає широкий цикл пісень, "гаївка" —- вузький. Веснянку співають в російській Україні цілу весну, гаївку в Гали­чині — лише на Великдень". Співаючи веснянок, дівчата беруться за руки і творять коло, півколо або ключ і рухаються під ритм пісні. Переважна більшість веснянок і гаївок — це драматизована гра з розподілом ролей та формою діалогу (два хори).

Великодні свята —- це час найцікавіших і найрізноманітніших ігор і забав дорослих, молоді та дітей. Репертуар традиційних великодніх ігор поділявся на дитячі, парубочі, дівочі, змішані та загальні. Парубочі ігри здебільшого носили характер змагання у спритності, прудкості та силі. Це такі ігри, як "Довга лоза", "Війна", "У короля", "У дзвона", "У журавля", "Коромисло", "Дзвіниця", "Стовп", "Чий батько дужчий", "Бити дупака", "Піп", "Чорт", "Харлай", "Шила бити", "Кашу варити", "Кулачні бої", "Боротьба грудьми" та ін. Натомість у дівочих іграх випро­бовувалися художні здібності учасниць — вміння танцювати, співати, перевтілюватися в певний образ. Це такі ігри та веснян­ки, як "Мак", "Жельман", "Кострубонька", "Кривий танець", "Вербова дощечка", "Подоляночка", "А ми просо сіяли", "Вже весна воскресла", "Весно наша", "Воротар", "Заїнько", "Ой, ленку, мій, ленку", "Голубка", "Царівна", "Царенко" та ін. Недарма Великодні ігрища вважалися в Народі справжніми ярмар­ками наречених. Веснянки співали до Зелених свят.

З веснянками та Великоднями пов'язаний і культ яйця, як джерела життя. Малюнки на яйцях-писанках Давньої Русі, знайдених археологами, відображали прадавні язичницькі міфи, які виникли за кілька тисячоліть до прийняття християнства на Русі. Можливо, саме з цим пов'язані великодні дитячі ігри з крашанками та писанками. Ними грали в такі ігри, як "Товкання-цокання", "Котка", "Кидка", "Схованки", "Загадкові міньки". Крім того, хлопчики грали у такі ігри, як "У короля", "У дзвона", "Довгої лози", "Просо", "Поїзд", "Свинка", "Чародій", "У відьми", "Гойдалки на гілках". Малі дівчата здебільшого копію­вали веснянки-гаївки від старших, але мали й свої ігри — такі, як "Ластівка", "Мак", "Мовчанка", "Вишня", "Мачуха", "Журавель", "Котик і мишка", "Грушка", "Перепілочка", "Третій зайвий" та ін.

Ще одним весняним святом, яке завершує весняний цикл, є свято Святого Юрія (24 квітня). Це свято йде поряд з іншим — Красної Гірки або Красної Делі, яке колись святкувалося на честь богині весни та кохання — Лади (Делі, Лялі). Обрядодії, ігри та забави, які супроводжували ці свята, показують, що в цей час весна переходить у літо. З цього дня дівчата і дівчатка починають грати в ігри, що імітують цей період (перехід). До них належать "Горю дуба", "Горю — горю пень", "Ляля".

 

2.3. Літній цикл свят

 

Літній цикл свят так само був дуже широкий і пов'язувався з силами природи й сонця. Першою великою урочистістю літа були Зелені свята, які виникли ще в добу родового побуту, тися­чоліття тому. Взагалі літній період у Давній Русі був кульмінацією народних святкувань. Всі види мистецтва проявлялися в них повною мірою: музика, співи, танці, ігри, театралізовані дійства. "Ето празднество сопровождалось гарами, плясками, лакомством... особенно кулачным боєм".

Для Зелених свят одним з найхарактерніших обрядів був "водити тополю". Цей обряд С. Килимник описав так:

"По обіді збиралися дівчата десь у садку чи за селом на полі, а коли ліс близенько — у лісі. Спочатку співали, водили хоро­води, гадали. Під час гри та хороводів вирізняли ту дівчину, що найкраще відзначилась в іграх. Б обступали дівчата й піднімали вгору з вигуком: "Тополя! Тополя!" У цей час збігались хлопці, які близько чатували цього моменту, підхоплювали на руки обрану дівчину і деякий час носили, а дівчата намагалися відняти й поставити її на ноги. Врешті дівчата "перемагають" хлопців і ставлять "тополю" на ноги. Далі увінчують "тополю" стрічками, намистом, уквітчують лісовими квітами, зав'язують очі і з гучни­ми піснями ведуть в село. Якщо на дорозі зійшлися дві "тополі", то між ними відбувається "бійка" — одна з одної намагається зірвати зелені прикраси. Гурт, у якого "роздягли тополю", припи­няє "водити тополю".

Літній період святкувань завершувався днем Купали, який в християнському календарі відомий під назвою Різдво Івана Хрестителя. Це свято відбувалося в час літнього сонцестояння, коли сонце приходило до зеніту — найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла й світла, виявляло свою чудо­дійну силу для рослинного й тваринного світу та для людини. Найбільш ранній опис Івана Купала в Україні дає Густинський літопис: "...с вечера собираются простая чадь обоего пола й соплетают венцы из ядомого зелья, или корения, й препоясавшиеся былием возгнетают огонь, инде же поставляют зеленую ветвь, емшеся на руць около обращаются окрест огня, поюще своя пъсни, преплетающе Купалом, потом через оный огонь прескакут, оному бъсу жертву себя приносяще".

Із втратою аграрно-магічного значення купальських ігрищ їх обрядова функція поступово замінюється естетичною та розва­жальною. Святковий обряд, приурочений до дня літнього сонце­стояння з часом перетворився на масові розваги молоді. З давніх-давен в Україні молодь виходить із села з радісними співами, розкладає вогнище на горі або десь у лісі поблизу річки, танцює навколо того вогнища й стрибає через нього. Стрибки через вогонь окремі автори тлумачать як акт очищення. С. Килимник гак описує цю обрядодію: "Спочатку стрибають через вогонь хлопці по старшині один за одним. Що вище скочить хлопець, то кращий буде на його полі врожай; що спритніше скочить — здоровіший буде..., упаде під час стрибка — щось трапиться йому нещасливого впродовж року; розгорне вогонь під час стрибка — розгорнеться якийсь нелад і т. д. Коли перестрибали всі хлопці, тоді починають стрибати попарно хлопець з дівчиною. Перес­трибнувши вдало, вогонь не зачепили, не спіткнулися — побе­руться і щасливо житимуть". Стрибки через вогонь символі­зували очищення вогнем від усякої нечистої сили. В деяких місце­востях вогонь розпалювали біля води так, щоб після стрибка через нього потрапляли у воду. Це символізувало подвійне очищення — очищення вогнем і водою.

Діти у ці дні також бавляться в "Купайла". Виглядало це так: "... Проти Івана Купала рвуть жмут високої трави, міцно її зв'язують, обвивають пучком .трави з квітами, а зверху застром­ляють кропиву, колючки, будяк — це і є "купайло". Діти нагрі­бають навколо нього купу землі, так щоб він стояв, а потім перес­трибують через цього "купайла". Хто побоїться перестрибнути, того "вартовий" жалить кропивою по ногах".

Останніми святами літнього циклу є свято Іллі. Деякі дослід­ники вважають, що Ілля увібрав усю аграрну магію поганського Бога грому і блискавок — Перуна. Це свято припадає на час жнив і не відзначається особливими святкуваннями.

2.4. Осінній цикл

 

Осінній цикл пов'язаний з возовицею, пасовицею, збиранням врожаю садовини та городини, посівом озимини. У цей час багато роботи в господарстві і мало часу, відводилося на дозвілля та забави. До того ж осіння сонячна фаза (рівнодення) відносно слабко відображена в язичницькому фольклорі. Це зумовлює незначну насиченість осінніх релігійно-обрядових свят іграми й забавами.

Таким чином, у давнину народні ігри тісно пов'язувалися з віковічними обрядами та річним циклом народних святкувань. У подальшому їх становленні суттєву роль відігравали різноманітні природні умови та історичні особливості розвитку того чи іншого регіону України. У степовій частиш України переважно були поширені рухливі ігри з "широким полем ігрової діяльності", а саме: метання палиці та м'яча, біг навздогін тощо. В гірських районах Галичини більше поширення отримали ігри на рівновагу, з перетягуванням, стрибками, метанням предметів в ціль ("заби­вання сокирки", "перетяжка" та ін.).

Самобутність української культури й побуту проявляється в тому, що до нашого часу збереглися традиційна образність та музикальність народних ігор. У давні часи слово і мелодія завжди звучали в контексті якоїсь обрядової дії і мали певну практичну спрямованість. Через те усна творчість була складовою народного світогляду, невід'ємною від вірувань, звичаїв, обрядів. Прихід християнства не перешкодив її розвитку •-— з'являються нові мотиви, образи, сюжети, побутові елементи. І нині побутують ігри, що супроводжуються піснями, приповідками, лічилками та іншими елементами усної народної творчості ("Золоті, ворота", "Подоляночка'', "Дзвіночок"). Переважна більшість "абеткових істин дитинства", як образно називають цю форму дозвілля, народжувалась серед простого народу, а отже, виконувала функції людського співжиття: виховання в юному віці елементів праце­любності, засвоєння родовідних духовних цінностей, пізнання побуту та культури, фізичного гарту.

Спадок українського ігрового фольклору надзвичайно багатий і різноманітний — усього відомо понад 600 українських народних ігор, які записані в Україні в різні часи. Незважаючи на це, в часи тоталітаризму замовчувались усі ці культурні надбання. Більше того, усе це вважалося пережитком, а натомість в систему освіти було включено те, що робило дитину відірваною від свого народу, своєї історії та культури.

За час відродження погляди державних установ на систему освіти змінилися. Відбулися зміни і в сфері фізичного виховання. У методичних розробках, випущених останнім часом, певне місце відводиться українським народним іграм. До того ж з друку вийшли численні збірки народних ігор, які можна застосовувати у фізичному вихованні дітей (Г. В. Воробей, 1992; А. В. Цьось, 1994; та ін.).

Неадекватне використання українських народних ігор у фізичному вихованні зумовлюється негативною тенденцією попе­редніх десятиліть, суть якої полягала в розриві в розвитку наукової теорії дошкільного, родинно-шкільного виховання й етнопедагогіки. Українські народні ігри практично не вивчалися, за винят­ком праць педагогів і етнографів кінця XIX — першої половини XX ст. (М. Маркевич, 1860; П. Чубинський, 1877; С. Ісаєвич 1887; П. Іванов, 1890; Е. Покровський, 1894), зусиллями яких описано досить багато народних ігор, поширених в різних регіо­нах України. Щоправда, психолого-педагогічний, а тим більше дидактичний аналіз ігор у працях названих авторів, як правило, відсутній. Автори здебільшого обмежуються описом констатуючо­го характеру, відображаючи особливості народних ігор у різноваріантних назвах і сюжетних описах.

Проблему впровадження українських народних ігор у практи­ку фізичного виховання необхідно вирішувати на рівні психолого-педагогічної систематизації ігор, вивчення їх впливу на орга­нізм дітей, наукового обґрунтування методик їх використання в навчально-виховному процесі.

3. ІГРИ Й ЗАБАВИ В ОБРЯДАХ ТА ЗВИЧАЯХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

 

У народі кажуть: "Де гра, там і радість". Діти і дорослі іноді можуть настільки захопитися грою, що, буває, їх навіть заспокоїти важко. Те, що відбувається в звичайній неігровій ситуації, нудне, навіть неприємне, проте у грі, завдяки емоційній привабливості, труднощі долаються успішно й легко. Уявити дитинство без гри неможливо. Діти граються скрізь, де трапляється нагода: в хаті, на вулиці, в полі, в лісі, на річці, спортивному майданчику.

Ігри тісно пов'язані з національними традиціями, обрядами, звичаями. Під час гри дитина виконує певні дії, відтворюючи вчинки конкретної людини певного часу, імітує поведінку тварин, птахів, рослин, одержуючи необхідний обсяг знань, норм пове­дінки й моралі. Тому духовний світ дитини — це безмежний світ найрізноманітніших відчуттів і почуттів, емоцій і настроїв, понять 1 образів, фантазій і ідеалів.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свій духовний світ — це своя культура, свої традиції та звичаї, що виробилися протягом багатьох століть й освячені віками.

Щоб прищепити дітям любов до свого краю та її історії, звичаїв і обрядів народу, необхідно знати:

1. Ми — народ український. Це означає, що земля, на якій ми проживаємо, люди, які нас оточують на цій землі, є загально­визнаною історією.

2. Походження і життя народу. Це історія країни, історія міста, села, родини.

3.Творцем і носієм національної культури є народ. Це мова — першооснова етносвідомості й етнокультури, це ігри, вишиванки, картини, церкви тощо.

4. Національна самобутність — це те, що проявляється насам­перед у мові, міфології, моралі, символах, звичаях.

5. Побут українців. Це все те, що оточує нас в повсякденному житті, — будинок, речі домашнього вжитку: посуд, меблі, одяг, взуття тощо.

6. Народні звичаї та обряди. Це та духовна культура, яка пере­давалася   століттями   в  народі,   це   золота  скарбниця  для сьогоднішнього і майбутнього поколінь.

Національна культура — це історичний досвід етносу, який акумулює його взаємини, прагнення, життєві цінності, практику освоєння навколишнього середовища й передачі соціального досвіду підростаючому поколінню. Втілена в усній і писемній народній творчості, в мистецтві, віруваннях, ремеслах, національ­на культура в собі акумулює багатовікову історію життя етносу.

 

3.1. Ігри та забави взимку

 

Випав перший сніг. Це неповторна радість для дітей і батьків, У цей день неможливо втримати дітей вдома; діти і дорослі вітають один одного з першим снігом. А коли ще сніг ліпкий, то їхнім радощам немає меж.

Ігри й забави починаються з ліплення снігової баби — істукана, ідола, язичницького божка дитячої гри. Потім катають вели­кі снігові кулі і пускають їх з гірок: чия далі закотиться і не розламається. Але, щоб закотити снігову кулю на якесь підви­щення, потрібно було докласти чимало зусиль, щоб вона опини­лася на самому високому місці. Велику радість і сміх викликає в дітей, коли хтось падає і снігова куля перекочується через нього, набираючи швидкість з гори і збільшуючи відстань. Підвівшись, невдаха біжить з гірки за кулею, яку вже важко наздогнати, а наздогнавши, намагається її зупинити, але йому це не вдається, знов падає і, врешті-решт, снігова куля розламується на ньому, або розбивається внизу під горою.

Як діти, так і дорослі вітають один одного з першим снігом. Зробивши засідку, гурт хлопців і дівчат підстерігають того, хто ще не був на вулиці. Хтось з гурту йде до хати і викликає на ігри або погуляти. Проходячи біля засідки, жертва опиняється в руках гурту, який раптово з'являється, збиває її з ніг, обсипає снігом і натирає обличчя. Це триває до того часу, поки потерпілий або потерпіла не вирветься з їх рук і після цього починається гра в сніжки. Здебільшого ця гра проходить між парубками та дівчатами.

Коли настали морози, річки й озера вкрилися кригою, діти йдуть ковзатися на лід. Особливо полюбляють ковзатися з гірок. Останні заливали водою, перед цим розрівнюючи від снігу вели­кими лопатами. З такої гірки санчата не їдуть, а летять. У кого не було санчат, вирубували на водоймищі крижину і робили з неї форму прямокутника. На крижину стелили солому або кожу­шину, і ця крижина з'їжджала з гірки ще швидше, ніж санчата. З гірки спускалися парами і навіть усі ті, хто був там присутній. Тримаючись один за одного, стоячи або присівши, їхали з гори. Той, хто не зміг втриматися на ногах, падав і примушував усіх це робити. Падіння було невимушеним, і тому це викликало весе­лий гамір і сміх.

На озері або річці вибирали чисте місце, коли такого не було, то розчищали лід від снігу. Коли вже зроблено ополонку, вставля­ли жердину, встромлюючи її в землю, і залишали доти, доки вона не замерзне. Коли жердина добре замерзла, на неї клали колесо від воза і до колеса прикріплювали другу жердину, в кінці якої прив'язували санчата. В колесо встромлювали кілки і біля колеса посипали піском. Два-три парубки, беручись за кілки, крутять колесо, а інші сідають в санчата. Якщо лід рівний, то санчата мчать з великою швидкістю. Чим довша жердина, до якої прив'язані санчата, тим більша швидкість.

Ігри та забави часто були пов'язані з релігійними та обрядовими святами. В народі кажуть: "Введіння прийде, свят наведе". І справді, 4 грудня починається зимовий цикл календарних свят, дуже популярних у народі: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік і Водохреща.

Грудень закінчує традиційний річний цикл, сповнений свята­ми містичного характеру: ворожінням, магією, чаклуванням, гаданням. Наближається час панування злих сил у природі, який триватиме до 25 грудня — зимового повороту сонця, яке виходить на літню дорогу.

Вечорниці були в минулому своєрідним клубом для молоді. Тут молодь розважалася, зближалася, молоді люди пізнавали одне одного. На ці вечорниці збиралися тільки дівчата й хлопці. В обов'язки дівчат входило приготування їжі, в обов'язки хлопців — музика та солодощі.

День Катерини —це свято дівочої долі. Це звичай, який називається в народі "заклинання долі" або "судженого". Дівчата варять кашу із пшона і маку, обгортають горщик новим рушником і опівночі йдуть до воріт. Кожна з них вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горщик із вечерею, тричі сукає: "Доле, доле, йди до нас вечеряти", Замість долі дівчата закликають "судженого". Хто не втримається на воротах, падає, того доля обходить стороною цілий рік.

Особливо важливим зимовим святом для молоді був день св. Андрія Первозванного, який припадає на 13 грудня.

З вечора дівчата сходяться до хати ворожити і першим ділом печуть балабушки — невеличкі круглі тістечка з білого борошна. Для того, щоб спекти балабушки, дівчата повинні набрати ротом криничної води і нести так, щоб хлопці не побачили. А як хлопці побачать, що дівчата несуть воду, починають їх смішити: то стрибають, то перевертаються, то зображують різних тварин, або дотепно жартують, щоб розсмішити дівчат. Дівчата мусять бігти до інших криниць, а там стоять другі хлопці — вартові, які не пускають дівчат набрати води. Вони змушені вертатися назад до більш жартівливих і дотепних хлопців. Юнаки досягають свого, щоб прийти разом на свято до дівчат.

Андріївський вечір починається з того, що до просторої хати, де можна було б розігнатися і вкусити калиту, сходяться хлопці і дівчата. Калиту печуть всі дівчата, які знаходяться в хаті, почи­наючи від найстаршої до найменшої. Калита — це великий корж з утвором посередині. Коли калита була готова і охолоджува­лась, дівчата ворожили та гадали. Одна дівчина кличе інших штахети рахувати, біжить з хати надвір, до тину, і починають рахувати — вдівець-молодець. При цьому вони сперечаються, сміються. Або ставали біля порога і переставляли чоботи. Чий чобіт перший стане на поріг, та й заміж піде перша.

А ще перекидали чобота через плечі. Якщо він стане носком до дверей, то дівчина вийде заміж протягом року, а коли в інший бік, то свати прийдуть з того боку, куди вказує чобіт. Дівчата кидають по черзі.

Господиня свята говорить: "Та годі вже гадати, бо пора вже калиту покуштувати ".

Коли випікали калиту, то примовляли:

А ми копиту місили,

З усіх криниць воду носили,

Як балабушки місили

З ополонки воду носили,

Випікали калиту так, щоб вона була сухою і ЇЇ важко було вкусити. А коли саджали в піч, примовляли:

Андрій пін вимітає,

Катерина в піч заглядає.

Господиня з дівчатами віщають калиту. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати зубами калиту тільки тоді, як добре підстрибне. Один кінець стрічки довший і спушений донизу так, щоб можна було за нього смикнути і калита підлітала вгору. Всі починають вибирати пана Калитшського і пана Коцюбинського.

Коли вішали калиту, дівчата примовляли:

У небо наша калита, у небо.

А ти, сонечко, підіймись

Та на нас подивись:

А ми калиту чіпляємо,

Свою долю-радість закликаємо...

Чутно стук у двері і в'їжджає хлопець ніби верхи на коні, тримаючи коцюбу між ногами, — пан Коцюбинський. Підходить до калити, вітається і просить у пана Калитинського (вартовий калити веселий, жартівливий хлопець, в руках якого є квач, вмочений в сажу з медом) дозволу покуштувати калити. Між паном Коцюбинським і паном Калитинським зав'язується діалог:

Добрий вечір, пане Калитинський!

Добрий вечір, пане Коцюбинський! Куди йдете?

Іду калиту кусати/

А я буду остерігати і по писку писати!

А я вкушу!

я впишу!

Калитинський і присутні намагаються розсмішити Коцюбин­ського. Якщо він не розрегочеться, тоді має право підстрибнути, щоб відкусити калиту. Коли ж не втримався і засміявся, його Калитинський обмазує квачем. Гра триває доти, поки всі хлопці не прощуться на коцюбі і не спробують покуштувати калити. Під час стрибка Калитинський смикає за стрічку, тому не всім хлопцям вдається вкусити калити. Потім калиту знімають і ділять між усіма присутніми. Дівчата беруть калиту безплатно, хлопці — за викуп, приказуючи:

Калита, калита, солодка була,

Ми її тепер зіяй, за милим полетіли.

Господарі хати запрошують всіх до вечері.

У ніч на Андрія дозволялись молодіжні бешкети — єдина ніч в році, коли люди прощають парубкам зроблені ними пустощі. Після цієї ночі хтось з господарів знаходив свого воза на даху клуні, хтось просинався без плота біля хати, або чиїсь ворота на річці плавають. А бувало, що за ніч клуню так розберуть, що й сліду не лишать...

Вечір напередодні Різдва — "свят вечір", "Лілія", "кутя" був магічним часом творення вимріяного буття.

На святковому столі повинно бути 12 страв і усі пісні. Як тільки сходила перша зірка, усі сідали вечеряти, починаючи з куті. Після вечері починались забави. Малі діти бігають по долівці і тішаться ялинкою — якщо є така в хаті, залазять під стіл і там "квокчуть " "щоб квочки сідали ". Мати їм кидає за це в солому солодощі, горішки та дрібні гроші. Натішившись, діти лягають спати, а батько й мати починають тихесенько співати.

Напередодні Нового року розпочинаються символічні дійства з водою — народження богині води Дани. В цей день дівчата і хлопці грали у весільні пари, що є глибоко символічним і пов'язане з космологічними міфами й уявленнями. Вранці на Новий рік виносять сміття з хати, висипають за ворота і запа­люють. Коли вогонь розгорівся, стрибають через нього всі, від найстаршого в сім'ї до найменшого, а після дітей і тварини, які є в обійсті, "щоб всяка нечисть на вогні залишалась і в Новий рік увійти чистими ". Діти грали в "Морозенка": старий лисий дід із великими червоними губами і бурульками під носом. Один з них "Морозенко" з палицею говорить: "По морозі ходжу, дітям ручки (щічки, очі, ніс,, ноги...) відморожу". Діти ховають ручки, а хто не встиг заховати, того "Морозенко" торкається палицею, і він стає замороженим. Гра триває доти, поки хтось з гравців залишиться незамороженим. Незаморожений стає "Морозенком" і гра продовжується.

На Новий рік збираються парубки і, переодягнувшись в Меланку, ведмедя, козу, журавля, цигана, чорта, ходять від хати до хати посівати з веселощами і жартами.

Центральною подією дня 19 січня було водосвяття (Богоявління Господнє, Йордань) — звичай мішаного язичницько-християн­ського характеру. В цей день свято відбувалося на водоймищі. А де не було ні річок, ні озер, ні ставків, то збиралися біля криниці. За традицією, на Йордань вирубували з криги хрест і фарбували у червоний колір буряковим соком, прикрашаючи його сосною, ялиною чи смерекою і сухими квітками. На хрещення збирався, святково одягнений люд. Приїжджали і сходились з навколишніх сіл і хуторів селяни, в яких не було своєї церкви. Після хрещення води всі присутні набирали освячену воду з ополонки в посудину і несли додому. Дівчата вмивала лице, щоб бути гарними, а хлопці-смільчаки купалися в ополонці. По обіді сходилися на льоду хлопці з сусідніх сіл і хуторів, боролися і билися навку­лачки — хто кого переможе. Переможці забирали собі "орден" — хрест, вирубаний з льоду, і несли в своє село, хутір.

Це свято прийшло разом із християнством і зайняло одне з найповажніших місць серед традиційних свят нашого народу.

 

3.2. Ігри та забави навесні

 

Весняні свята — найдавніші у звичаях нашого минулого. У своїх легендах, казках, піснях народ створив образ Весни — дівчини з квітами в пишній косі. Це образ краси, ніжності й кохання. Це вродлива дівчина, яка володіє величезними скарбами. На весняні свята (раніше вони називалися гаївками) обирали найвродливішу дівчину, яка була символом Весни, і прикрашали її квітами. На ці свята припадало найбільше ігор і розваг, пов'язаних із стародавніми міфами та віруваннями. На весняні свята були ігри і військового характеру, бо весною військо вихо­дило в похід, а жінки й дівчата лишалися самі.

У дітей забави починалися з таненням снігу, коли вода струмками збігає у низьке місце. Вони пускають плоти, роблять дерев'яні кораблики й запруди. Під час випасу худоби робили дудки, листки. Хлопці полюбляли лазити по деревах і робити там кубла, на яких знаходили собі розваги.

Перше свято Весни — закликання. Закликають Весну діти, дівчата й жінки, це відбувається на "Сорок мучеників", або на 'Теплого Олекси", або на "Явдохи", а іноді й напередодні Благо­віщення. Час закликання Весни залежить від регіону й від кліма­тичних умов року — ранньої чи пізньої весни. Зранку до схід сонця вилазять на дах оселі, стають на воротах, вибігають на горби та закликають Весну піснями. Діти ходили по дворах і носили з собою вирізані з дерева ластівки або випечеш "жайво­ронки" і славили прихід Весни:

 

Благослови, Боже,

Весну закликати,

Зиму проводжати.

Ой, весна в човнику,

Літечко в возочку.

Деякі з магічних закликань весни збереглися і до цієї пори:

Прийди, весно, прийди,

Прийди, прийди, красна,

Принеси нам збіжжя,

Принеси нам квіточок.

Форми заклику Весни в Україні дуже багаті й різноманітні. Дівчата з різних кутків села перегукувалися між собою, потім сходилися разом, водили танець проти сонця і співали веснянки. В цей день грали у "Віночок", "Хрещика", "Заплетеного шума".

 

3.2.1. Хрещик

 

Дівчата стають попарно, одна пара за другою, а попереду — одна дівчина, яка говорить:

  • Горю, горю пень!

Остання пара питає:

Чого ти гориш?

Красної дівки хочу.

Якої?

Тебе, пані молодої

При цих словах остання пара розбігається, намагаючись з'єднатися попереду тієї, що "горить", та ловить когось з них. Якщо спіймає, то та, що залишалась без пари, починає "горіхи", не спіймає — продовжує "горіти" та сама.

На Волині грали так: дівчата бралися за руки і ходили правим боком проти сонця. Потім ходили навхрест, а хлопці ловили дівчат. Хлопці співали:

Ти молода, молода молодице,

Вийди, вийди на вулицю.

Вийди, вийди на вулицю,

Заведи нам рогулицю.

Заведи нам рогулицю, 

Рано-нерано, рогулицю.

Дівчата відповідали:

Не вийду.я на вулицю,

Не заведу вам рогулицю,

Бо в мене свекор, не тато,

В мене свекруха, не матінка.

Мене на вулицю не пускають,

Рано-нерано, не пускають.

 

3.2.2. Віночок

 

Усі учасники гри стають в шеренгу і беруться за руки. Два крайні гравці з одного кінця подимають угору руки, а два крайні із другого кінця проходять між ними, ведучи за собою всіх інших. Потім вони так само проходять під руками другої, третьої і всіх наступних пар. Таким чином, пари ніби переплітаються у вінок.

Кожен гравець кладе ліву руку на плече лівого, праву— на руку правого сусіда, крайні гравці теж переплітаються руками і почи­нається хоровод. Усі співають:

Ой, кумо-кумо,

В плетеного Шума!

Як наша мати

Буде розплітати ?

Розплетися, Шуме,

Розплетися!

Хрещатий баретку,

Розстелися!

Коли приспівка закінчиться, ведучий (крайній гравець, який проходив під руками усіх пар) починає з протилежного кінця відривати від ряду одного гравця за одним. Останнього в ряду підкидають вгору, вигукуючи:

  • Горю, горю!

Так гра закінчується.

3.2.3. Заплітати Шума

 

Дівчата беруться за руки і творять два ключі — один за одним, паралельно — і при цьому співають:

Ой, кумо, кумо,

В зеленого Шума,

В нашого Шума

Зеленая шуба.

Після цього обидва "ключі" біжать вперед, а потім назад і при цьому співають:

Ой, Шум ходить по діброві,

А Шумиха рибу ловить,

Що вловила, те пропила,

Своїй, дочці не вгодила.

Постій, дочко, до суботи,

Куплю плахту і чоботи,

Червоная плахта,

Зелена запаска

Люби мене, козаченько,

Коли твоя ласка.

На Чорноморщині дівчата, виводячи "Шума", завертають коло пробігають під аркою рук останніх двох дівчат, а ті, пропустивши всіх, самі під своїми ж руками повертаються так, що їхні руки складаються навхрест. Таким чином, останні пари дівчат пробігають під руками наступних пар і стають одна проти одної в дві лави, утворюючи при цьому з своїх рук щось на зразок плоту. Заплітаючи такий пліт, дівчата співають:

Ой, кумо, кумо,

Б зеленого Шума,

Огірки-жовтяки,

Женітеся парубки,

 Ось вам трасця не дівка,

Трасця вам, а не нам,

Трасця нашим ворогам.

Ой, у того Шума

Зеленая шуба...

На сплетені руки ставлять босоноге дитя років п'яти-шести, ; хлопця або дівчину — "аби шустре було, щоб шкереберть не полетіло". Дитина ходить по живому "плоті чи містку", а хор співає:

Шум ходить по діброві,

А Шумиха рибу ловить;

Що вловила, те й пропила,

Сукні дочці не купила.

Пожди, доню, до суботи,

Куплю сукню і чоботи.

Пожди, доню, понеділка,

Зів'ю вінок із барвінка.

Або ж мені сукню крайте, 

Або ж мене заміж дайте.

"Шум" рухається вперед по руках, залишені позаду пари дівчат перебігають наперед.і знову сплітають з своїх рук "місток". Таким чином "Шум" може йти і йти далі, так він рухається, поки не обійдуть церкву.

Благовіщення — велике, весняне свято воскреслої землі, пробудження життєвої сили природи. 3 цього дня починалися постійні молодіжні та дитячі весняні ігри й забави. На Благові­щення дівчата по обіді біля церкви виводили перший весняний хоровод "Кривий танок", який символізував пробудження життє­вої енергії рослин. Цим танком батьки привчали дітей остеріга­тися ворогів, заплутувати свої сліди, аби чужинці не потрапили до них в село.

Дівчата ходять навкруги села і співають, а за ними йдуть маленькі діти. Вийдуть на просторе місце, беруть трьох маленьких хлопчиків і садять їх трикутником, беруться за руки; одна захо­дить між дітей і виводить кривого танця; дійде до задньої, тоді

беруться задня з передньою за руки і вже ходять колом та співають пісню:

А у кривого танця

Да не виведу конця.

Буде його да виводити,

 Йому кінець да находити.

Як закінчили співати, спиняються, обертаються до дітей, поділяються на три частини (кожна частина стоїть навкруги одно­го хлопчика) і плешуть в долоні над їх головами та співають:

Ладки, ладки

 Да веребчику...

Підіймають дітей на руки і підкидають угору (кожного хлопчика) кілька разів і кричать: "Ту-та-та" — і так вітають хлопчиків.

Або дівчата беруться за руки, бігають ланцюгом між трьома посадженими на землю хлопчиками і приспівують:

У довгої лози

Пасли хлопці кози,

А дівчата-козенята,

Та й померзли ноженята.

Ой, дівоньки гожі, -'

Кидайте ті кози.

В кривім танці походжаймо,

Та ніженьки зогріваймо.

Ой, кривого танця

Не виведу кінця.

Треба його виводити, .

Кінець йому знаходити.

 

3.2.4. Коструб

 

Дівчата, взявшись за руки, ходять колом і співають:

Приїдь, приїдь, Кострубоньку!

Стану з тобою до саюбоньку,

На еротику тбіліську

В подертім сорочиську!

Дівчина, яка стоїть у колі, питає: "Христос Воскрес! Чи не бачили мого Кострубонька?'' їй відповідають: "Твій Кострубонько лежить у недузі". Дівчина, вхопившись за голову, починає плакати-співати:

Що ж я бідна учинила,

Кострубонька не любила!

Коло знову співає:

Приїдь, приїдь, Кострубоньку!...

Дівчина знову запитується про свого «Кострубонька». Коло виповідає: "У твого Кострубонька голова болить, ноги болять, руки болять, твій Кострубонько вмирає". Нарешті: "Твій Кострубонько вже вмер". Тоді дівчина співає і пританцьовує:

Слава тобі, Христе Боже!

Коструб встати вже не може/

Нехай лежить як колода,

Я молода, як ягода.

Кострубонько оживає та починає бігати й ловити дівчат, а дівчата співають:

Ожив, ожив наш Кострубонько,

Ожив, ожив наш голубонько.

На вербному тижні, у неділю, святили вербу. За старим віру­ванням, верба, яка росла у вологих місцях, біля води, має магічну силу й здатність забезпечити поля й сади вологою. Після освя­чення люди йшли додому, щоб якнайшвидше виконати магічні ритуали. Заставши того в хаті, хто проспав заутреню, його били свяченою вербою, примовляючи:

Не я б'ю верба б'є,

За тиждень Великдень,

Будь здоров, як вода,

Рости скоро, як верба,  .

Бо вже недалечко

Червоне яєчко!

Спаси і сохрани, Матір Божа,

Під своїм покровом.

Молоді хлопці та дівчата, граючись, лупцювали одне одного вербою ще й біля церкви, а потім по дорозі додому, а б'ючись, говорили:

 

Будь великий, як верба,

А здоровий як вода,

А багатий, як земля!

Великдень на Україні — це свято не тільки Воскресіння Ісуса, а ще й свято весняного воскресіння, яке відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва.

Після розговіння люди збирались на великодні ігри: гойда­лись на гойдалках, гралися крашанками в "набитки", "Котка", "Відгадалки", "Кидка" тощо.

Гойдалка під час Великодня була центром всіх розваг. Як правило, гойдалку будують парубки. Закопавши в землю два стовпи, вгорі з'єднували перекладиною, на якій були два залізних кільця. До кілець чіпляли дві голоблі, до яких внизу прикріплю­вали дошку. Рід самого ранку до пізнього вечора на перший, другий і третій день свят біля гойдалки гралися від малого до старого. В давні часи гойдалка очищала повітрям від усього злого, що накопичилось за зиму. Хто погойдався на гойдалці, той очис­тився і буде здоровим. Тут також грали в крашанки.

 

3.2.5. Набитки

 

Один тримає в руці крашанку, носком догори, а другий б'є носком свого яйця. Потім другий б'є по протилежному боці. Чия крашанка розіб'ється з обох кінців, той програє і віддає свою крашанку тому, хто виграв.

 

3.2.6. Котка

 

З похилого місця, з перепоною внизу, котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Хто частіше попадає/той виграє.

 

 

3.2.7. Кидок

 

Один із партнерів кладе дві крашанки на такій віддалі одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер стає на віддалі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві — виграв, а як не попаде в жодне — програв.

 

3.2.8. Відгадка

 

Кладуть кілька шапок, під одну з них — крашанку; хто відга­дає, під котрою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає — програв.

Ще відгадують кроками. Кладуть яйце на землю. В десяти кроках вік нього стоїть один з партнерів, хто хоче виграти яйце; йому зав'язують очі хусткою. Із зав'язаними очима він відміряє десять кроків, розв'язує очі і має дістати до яйця, не сходячи з місця. Якщо дістане — виграв, не дістане — програв.

Як на Благовіщення, так і на Великдень грали в "Кривий танок", "Коструб".

Наступного дня хлопці обливали дівчат водою, а ті дарували їм крашанки чи писанки. Цього самого дня ходили сім'ями в гості, обмінювались писанками, діти носили паски та писанки хрещеним, їх називали "волочобниками", а день — "волочиль­ним".

Напередодні Юрієвого дня святкується "Красна гірка" — це одне з народних свят красної весни; з. цього дня починаються хороводи, ігри на горах і долинах. У цей день грають в "Горю-дуба", "Леля", "Мати".

 

3.2.9. Горюдуб

 

Дівчата, бавлячись,, вигукують:

Ой, сухий дубе, гориш дуже,

З тебе полум'я наше дуже,

Наше полум'я через воду,

Через воду на свободу/

Або:

  •    Горю-горю пень!
  •    Чого гориш?
  •    Красної дівчини хочу!
  •    Якої?
  •    Тебе молодої!

Після цих слів "Красна дівчина" втікає, біжучи з гори на долину, а "Горю-горю пень" переймає її намагаючись зловити. Якщо спіймає, то для цієї пари гра закінчується; в гру вступає друга пара, і так триває доти, поки вся група дівчат не буде переловлена.

 

3.2.10. Леля (Ляля)

 

Ця гра проводилася на Волині. Обирали найвродливішу дівчи­ну і прикрашали руки, ноги, весь стан дрібними гіллячками липи чи дуба, а на голову клали вінок з польових або лісових квітів. Леля сідає на пеньок і поруч з нею дівчата кладуть почастунок: дзбанок молока, грудку масла, шматок сиру, червоні крашанки та свої віночки з свіжих квітів. Дівчата беруться за руки і водять хороводи навколо Лелі, співаючи веснянки, де переважно згадується про милого та про весілля. Після цього дівчата по черзі підходять до Лелі, а та кожній кладе на голову віночок і промов­ляє:

Будь щаслива і гожа, як сонце;

Весела як весна;

Робоча як бджола;

Багата як земля!

Одержавши свій вінок, дівчина відламує крихітку сиру, масла, бере в рот і запиває молоком. Причастившись, вона вклоняється Делі і відходить. Це повинна робити кожна дівчина. Вінок від Делі кожна дівчина зберігає до наступної весни, а те гілля чи листя, що ними була уквітчана Леля, дівчата несуть до річки і пускають на воду.

 

3.2.11. Мости

 

В цю гру пхають діти. Дівчатка і хлопчики розміщуються в дві шеренги, обличчям одна до одної. Взявшись за руки, утво­рюють пари і піднімають догори руки. Остання пробігає під "мостком" і стає попереду. За нею йдуть інші, поки всі не пройдуть, співаючи:

У пороги Дніпрові

На Україні далекій

Впали мости дубові.

На Дніпрі, річці широкій,

Збудуємо новий міст,

Сильний, довгий, ланцюговий

Стають пари в повний ріст

Перехід уже готовий.

Сміло (брате, сестро), тепер йди,

Якщо заплатив вже мито,

Тільки довго не барись,

Щоб на мості не побито/

Дівчатка і парубки грають в цю гру по-іншому, а саме: хлопці беруться за руки, а дівчатка стають за ними і співають хором:

Пустіте нас, пустіте,

До гір погуляти/

Хлопці відповідають:

Не пустимо, не пустимо Мости поламали!

Дівчата:

Як ми мости поломимо,

Ой, то ми за все заплатимо

Срібними гривнями,

Срібними гривнями!

Хлопці гривнів не приймають, тоді дівчата пропонують ш корову з телятком — не хочуть; кобилу з лошатком — не хочуть; гуску з гусятком — не хочуть та ін. Після кожної пропозиції хлопці співають хором:

Не хочемо вищої заплати,

Не пустимо до гір погуляти!

Нарешті дівчата співають:

Заплатимо, заплатимо,

Тим крайнім дитятком/

Хлопці погоджуються на цей викуп і пускають дівочий ключ "ворота". Перед крайньою дівчиною руки опускаються — "зами­каються ворота", і вона залишається в "полоні".

Хлопці співають:

Кого любиш, дівчино,

Кого любиш, красна?

Кого любиш поцілуєш,

Наша панна ясна?

Дівчина простягає руку до одного з хлопців, і той тричі її цілує. Після цього гра починається заново.

День Юрія — це свято на честь святого великомученика і побідоносця Юрія, за язичницьких часів — день Ярила — бога весняних робіт, плотської любові, заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. В цей день сходить весна на землю, сходить і вступає у свої права. За давнім язичницьким звичаєм закінчується цикл новорічних весняних свят. Цього дня люди до сходу сонця ходили збирати росу, дівчата нею вмивалися — "на красу", а найголовніша подія — це вигін худоби на Юр'єву росу, щоб "очистити свійських тварин від усього злого".

На Волині малі діти та старші парубки йшли качатися в жито, щоб здоровішими стати. Качалися, перекидалися довго, щоб жито лягло. Якщо ляже, добрий урожай буде, а як стоїть — поганий. Парубки та молоді чоловіки їздили верхи на конях, вірячи в те, що разом із ними їздить й святий Юрій по полях на білому коні — "об'їжджає білого коня".

Тиждень перед Трійцею називається "зеленими святами". В час Зелених свят цвіте жито й, за народним віруванням, проки­даються мерці, виходять з води русалки. Люди квітчають свої житла клечанням і встеляють пахучими травами; дівчата зави­вають вінки.

За народним уявленням, русалки — це дівчата або молоді жінки, які під час купання втопилися. В Русалчин тиждень жінки розвішували полотно по деревах, що нібито його русалки брали собі на сорочки. В Русалчин тиждень ніхто не відважувався купа­тися в річці чи озері. Дівчата ходять таємно в ліс, маючи при собі полин та любисток і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів.

Проводжали русалок на Розигри — у понеділок після Русал­чиного тижня. На Волині дівчата обирали серед гурту одну "русалку", прикрашали її зеленню і вели за село. Хлопці, тим часом, "озброївшись" граблями, кийками, голосно цвьохкали об землю батогами, проганяли дівочий гурт "русалок" за село. Зага­няли всіх у жито, перев'язували зворотний шлях на всю його ширину мотузком і щодуху тепер уже всі разом тікали від поля, від справжньої русалки. Обов'язково треба було зачепитися за мотузок так, щоб упасти і перекотитися через голову. Цей ритуал вважався оберігальним від русалок і символізував позбавлення людини шляхом її переродження від усього лихого й потойбіч­ного.

На весняні свята грали в ігри, що були пов'язані з хлібо­робськими мотивами та відображали оранку, сівбу, збирання дозрілого врожаю. Це такі ігри, як "Горошок", "Огірочки", "Мак", "Жнива, "Гарбуз" та ін.

Є багато веснянок і гаївок, де є весільні мотиви: залицяння, сватання, заклики одружуватись, протиставлення молодого нелю­бові або молодого старому. Це "Просо", "Зося-чорнуся" або "Чорнушко-душко", "Щітка".

Весна була й порою відновлення воєнної активності, почат­ком військових походів. У весняних обрядових піснях збереглися згадки про історичні події та персонажі. Це такі веснянки, як "Воротар", або "Володар", "Зельман", або "Жельман".

 

 

3.3. Ігри та забави влітку

 

Одна з найулюбленіших розваг влітку — купання в річці, ставку чи в озері. На річці стрибали з обриву, пірнали на дальність, хто довше пробуде під водою, грали в доганялки, "Водяного квача", кидали на глибину різноманітні речі та діста­вали їх. Пастухи — це були діти віком від 7 до 12 років, із задоволенням купали коней і корів, чіплялись руками за хвіст або за роги тварин, плавали разом з ними. Ловили рибу, раків.

У лісі грали в жмурки, долали різні перешкоди, лазили з дерева на дерево, гойдалися на великих гілках. Брали з дому маленькі топірці і кидали їх в дерева, щоб вони встромлювались у стовбур. Робили засідки, пастки, стріляли з лука. Ловили диких маленьких звірят: зайчиків, білочок і з ними гралися.

 

3.3.1. Свято Івана Купала

 

Перше свято літа, під час якого відбу­вається багато своєрідних обрядів піснями — це день літнього сонцевороту.

Основними атрибутами свята є Купало і Мара (Марена). Купало — язичницький бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі. Мара — богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб, смерті.

У різних регіонах України це свято святкується по-різному, але внутрішня ідейна суть його однакова.

  Купальське свято починалося своєрідним опові­щенням села про те, щоб увечері всі збиралися до купальського вогнища. Хлопці "крали" в когось із господарів віз, бо позичати цього дня не можна, і, взявши за голоблі, возили воза по селу, збираючи на купальське вогнище різний мотлох. Слідом йшли дівчата і співали купальських пісень. До відведеного хлопцями місця для підпалу кожен, хто йшов на свято, мусив принести своє поліно. Хто приходив без поліна, того кидали у воду, бо під час оповіщення по селу хлопці попереджали: "Хто прийде без поліна, назад піде без коліна".

"Купало"робили з гілки верби: для цього брали гілку верби, прикрашали її квітами і вінками. Потім ходять навколо "Купала" І співають купальські пісні. Мара — це опудало, зроблене з соло­ми і прибране в жіночу одежу. На це свято сходяться від малого до старого, але в співах беруть участь тільки дівчата. Коли дівчата натішились "Купалом", хлопці нападають на нього, обривають з нього квіти і вінки, а саму гілку кидають у воду. На початку свята участь брала молодь, а діти і батьки були спостерігачами. Після того, як кинули "Купала" у воду, підпалювали кострище. Через вогнище стрибають усі присутні, які були на святкуванні. Потім звідкись бралась переодягнена "відьма" з вимазаним сажею обличчям. "Відьмою" був переодягнений хлопець. Він розвеселяв й заохочував до ігрищ усіх учасників свята. Хлопці ловили "відьму" та кидали її подалі від берега, але вона знову випливала і йшла грітися до купальського вогню, щоб украсти з нього попе­лу. В деяких районах Волині вогнище клали на березі річки або озера так, щоб, перестрибнувши через вогонь, опинитися у воді. Це магічний ритуал, який виконується для того, щоб очистити вогнем і водою в собі все зле й нечисте.

Апогеєм усіх веселощів був танок горбатого діда з напханим соломою горбом з бабою, які також були перебранцями з числа парубків. Тоді починали веселитися всі: від малого до старого.

Купальське свято тривало до ранку і на світанку топили солом'яну ляльку — "Мару". Якщо поблизу води не було, то її спалювали. Дівчата-підлітки свої віночки закидували на високого дуба, і хто вище закине, той швидше підросте і набереться сили.

Діти і старші розходилися по домівках, а молодь лишалася біля гаснучого вогнища.

На півдні України, на Дону цей звичай проходив в інший спосіб.

Хоровод співає:

Купала на Йвана

Купався Йван.

Та в воду впав,

Купала на Йвана! Гув!..

Купала па Йвана

З води рятували,

Вогнем зогрівали,

Купала на Йвана! Гув!...

 Купала на Йвана

Квітчали квітками,

Шитими хустками,

Купала на Йвана! Гув!...

Купала на Йвана

Від меду упився,

Пивом похмелився,

Купала на Йвана! Гув!...

Із хороводу при кожному вигуку "Гув!" дівчата і парубки, взявшись за руки попарно, стрибають через вогонь, залишаючи коло хоровода.

Опудало, поставлене перед вогнищем, починає похитуватись і розривати на собі лахміття. Звідти виходить відьма. Хоровод розбігається в різні боки, а з порожньої хати вибігають домові (хатнє божество, що, за повір'ям, опікується життям усієї родини, яка живе під одним дахом і творить не лише добро, а й зло) з чорними обличчями і в чорній одежі, з хворостинами в руках і з вереском переслідують втікаючий хоровод, і з якого одні стрибають у воду, інші — ховаються. Домові, зловивши когось із парубків, несуть на руках до вогню, щоб його "спалити". При цьому відьма говорить до парубка, що спалять його за те, що він відбиває дівчат і гнівить людей. Парубок говорить, що більше не буде такого робити і проситься, щоб його відпустили. Домові кладуть його на землю, і парубок, скочивши на ноги, стрімголов тікає.

З початком збирання врожаю в ігри не грали. Молодь збира­лася на вулицях для розваг, але досить рідко.

3.4. Ігри та забави восени

 

Восени починається пора збирання врожаю. Діти й старші хлопці та дівчата ходили в ліс збирати ягоди, гриби, жолуді. В теплу погоду хлопці ловили вужів на пагорбах, які грілися перед зимовою сплячкою, приносили в село і бігали за дівчатами, лякаючи їх.

Діти-пастухи пекли опеньки, рижики, картоплю. Коли дозрі­вали гарбузи, то хлопці робили з нього опудало: зрізують вершок, вичищають середину, прорізують ножем очі, ніс, здоровенного рота. В рота настромлюють паличок і виходить, ніби опудало вишкірює зуби, а всередину ставлять запалену свічку. Коли стемніє, беруть те опудало і йдуть туди, де бавляться діти, або збираються на гуляння люди. Коли раптово це опудало вискакує, від несподіванки діти або гурт людей лякаються і з криком розбі­гаються хто куди.

Як опаде листя, діти його згрібають на. купи, підпалюють і роблять курище. Це листя не горить, бо воно ще сире, а поти­хеньку тліє, з нього виділяється багато їдкого диму. Діти, бавля­чись, перестрибують через це курище, качаються по ньому, змагаються, хто довше витримає дим, стоячи в курищі. Або назби­рають велику купу листя і починають, з'їжджаючи, перевертатися і борюкатися. А ще один або двоє ховаються в це листя і потім різко вискакують з нього, коли хтось проходить поруч, лякаючи перехожого.

Також діти люблять підпалювати старі дупляні дерева. Наки­дають у дупло сухого листя, а в.те листя — тліючу головешку, і листя запалюється, а вже від листя запалюється дупло. Це дупляне дерево буває трухляве і горить дуже спроквола. Буває, що таке дерево може горіти цілий тиждень.

У день Семена (свято Преподобного Симеона Стовпника і матері його Марфи) закінчується "Вулиця" і починаються вечор­ниці.

У народі говорять: "Як прийшла косовиця, то й жінка кородиться", "Як прийшли жнива, жінка як нежива", "А як прийшла Покрова, то й жінка здорова". Тому на Покрову справлялась переважна більшість весіль. В минулому вважалось, що осінь — Найбільш благодатна пора для весільних гулянь. Із давнини дійшло переконання, що як Покрова накриває траву листям, землю — снігом, а воду — льодом, так і дівчат повинна накрити вона шлюбним вінцем. Звідси і численні замовляння: ."Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не залишилась дівкою". Наведемо весільні обрядові ігри.

 

3.4.1. Просо

 

Два хори, які складаються з дівчат, по черзі переспівуються:

А ми просо сіяли, сіяли,

Ой, дід Ладо, сіяли, сіяли.

А ми просо витопчем, витопчем,

Ой, дід Ладо, витопчем, витопчем.

А чим же вам витоптать, витоптать,

Ой, дід Ладо, витоптать, витоптать?

А ми коні випустим, випустим,

Ой, дід Ладо, випустим, випустим.

А ми коні переймем, переймем,

Ой, дід Ладо, переймем, переймем.

Та чим же вам перейнять, перейнять,

Ой, дід Ладо, перейнять, перейнять?

А шовковим неводом, неводом,

Ой, дід Ладо, неводом, неводом,

А ми коні викупим, викупим,

Ой, дід Ладо, викупим, викупим.

А чим же вам викупить, викупить,

Ой, дід Ладо, викупить, викупить?

А ми дамо сто рублів, сто рублів,

Ой, дід Ладо, сто рублів, сто рублів.

Не треба нам тисячі, тисячі,

Ой, дід Ладо, тисячі, тисячі.

 

А ми дамо дівчину, дівчину,

Ой, дід Ладо, дівчину, дівчину.

Ми дівчину візьмемо, візьмемо,

Ой, дід Ладо, візьмемо, візьмемо.

При цьому крайня з дівчат першого хору перебігає до другого хору. Перший хор кричить: "Нашого полку убуде, убуде!", другий хор вигукує: "Нашого полку прибуде, прибуде.'" Гра починається заново.

На Волині грається "Просо" по-іншому. Зібравшись на виго­ні, вибирають двох з-поміж себе: одну називають "матір'ю", а другу — "господинею". Всі інші учасниці гри називаються "дочками". Зробивши такий вибір, стають в один довгий ряд. Перша в ряді стоїть "мати". Господиня бере в руку довгу палицю і стає збоку; потім вона підходить до "матері" і питає:

  • Де твоя дочка?
  • Нащо вона тобі?
  • Щоб ішла просо жати. Десь на тому кінці.

"Госдодиня" йде до другого кінця ряду, стає перед крайньою з дівчат і каже:

  • Казала мати, щоб ти йшла до мене просо жати!
  • Яке?

"Господиня" підіймає палицю вище голови і каже:

  • Таке!
  • Не достану.

"Господиня" опускає палицю аж до землі, говорячи:

  • Таке!
  • Не нагнуся.

Між "господинею" і "дочкою" відбувається діалог:

  • Куплю тобі сорочку.
  • У мене е!
  • Куплю тобі спідницю.
  • У мене є!
  • Куплю тобі хустку.
  • У мене є!

І та "Господиня" перелічує весь одяг, який повинна мати дівчина, що збирається виходити заміж. За кожним разом "дочка" відповідає:

  • У мене е!

"Господиня", почувши, що в дівчини все є, удає з себе серди­ту, ніби б'є дівчину палицею і гонить її до "матері", примовляючи: "А, заміж! А, заміж!" Коли "дочка" заховається за "матір", "господиня" залишає її і знову звертається до "матері" з тим самим питанням: "Де твоя дочка?". І гра проводиться заново. І так триває доти, поки "господиня" не пережене всіх "дочок" до "матері", раз у раз приказуючи: "А, заміж!".

Діти також грають у цю весільну гру, але в них цей варіант простіший.

Вибирається "хазяїн", який стає збоку. Решта дітей, узявшись за руки, стають в ряд. "Хазяїн" з палицею в руках підходить до крайньої дівчини в ряду і говорить:

  • Дівко, дівко, наймись до мене просо жати.
  • А яке воно?
  • Отаке! — показує вище голови.
  • Не дістану.
  • А отаке! — показує нижче коліна.
  • Не нагнусь.
  • А заміж?
  • Хоч зараз.

З цими словами вона кидає руку сусідки і біжить попід підня­тими руками всього ряду до кінця, а "хазяїн" переслідує її латни­ми ударами. З такими самими пропозиціями звертається "хазяїн" до кожної з ряду і кожну переганяє на інший край ряду. Після цього "хазяїном" стає інший, і гра продовжується.

 

3.4.2. Чорнушко-душко

 

Хлопці і дівчата беруться за руки й утворюють велике коло. В середину заходять дві дівчини: одна з них грає роль "матері", а друга — '"дочки". Рухаючись, хор співає:

Чорнушко-душко,

Вставай раненько,

Вмийся, чешися,

Гарно вберися,

Хочуть тя люди взяти,

Хочуть тя заміж дати.

"Дочка" робить вигляд, ніби вона розглядається навколо, і співає:

Ой, за кого, матінонько,

Ой, за кого, ластівонько,

Чи за мазяра,

Чи за ишатяра?

Не піду, матінонько.

Не піду, ластівонько!

"Мати", звертаючись до "дочки", співає:

Не за мазяра, не за шматяра,

А за Юрчика та й Петришина!

З кола виходить "Юрчик Петришин", якого назвала "мати". Він підходить до "дочки", бере її за руку, вони крутяться у танці кілька разів, співаючи:

Ой, піду, піду матінонько,

Ой, піду, піду ластівонько.

Ця пара вважається вже "переспіваною". Вона стає в коло, а з кола виходить інша дівчина, що починає грати роль "дочки". Гра починається заново.

 

3.4.3. Щітка

 

Хлопці й дівчата беруться за руки й утворюють довгий ланцюг. Крайньою завжди стає дівчина; вона стоїть нерухомо, міцно упираючись обома ногами в землю. Всі інші учасники гри ходять, навколо неї, тримаючись за руки. Таким чином, дівчина через деякий час обвивається "живим ланцюгом". Коли "ланцюг" навколо неї замкнувся, вона починає бігати в тісному колі, пома­лу розсуваючи його, і співає:

Щітка маленька,

Де твоя ненька?

На маківці сиділа,

Дрібен мачок дзюбила:

Дзюб, дзюб, дзюбанець,

Ходи, дівко 1 в танець,

А за нею молодець;

Не йди, дівко, у танець,

Лихо буде під кінець.

Коли дівчина переспіває пісню, виходить з кола парубок, і між ним та дівчиною йде така розмова:

  • Горю, горю пень!
  • Чого гориш?

Щітки, гребінки, красної дівки!

  • Якої?
  • Тебе молодої!

Після цього дівчина вибігає з кола і втікає, а парубок кидається її ловити. Якщо дожене і спіймає, то веде в коло і становить її поруч з собою. Якщо ж не дожене, то доводиться йому самому стояти в колі. На цьому гра закінчується.

Ігри в народних звичаях і обрядах, як бачимо, супроводжу­вали проведення і релігійних свят, і календарних циклів пір року. Вони дійшли до наших днів з глибокої давнини, з праісторії наших предків. Може, тому вони і сприймаються кожним новим поколінням по-своєму, удосконалюються й урізноманітнюються ним.

Завдання вихователів і вчителів — повернути сучасну молодь до забутих традицій, які зберігаються у звичаях та обрядах нашого народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1.  Богданов Г.П. Игры и развлечения в группах продленного дня: Пособие  для учителя /          Г.П. Богданов. — М.: Просвещение, 1985. – 144 с.

2. Бойченко Ю. Профілактика травматизму на уроках фізичної культури і перша долікарська допомога / Ю.П. Бойченко, К.М. Білоус // Фізичне виховання в школі. – 2009. № 04. – С. 21 – 24.

3. Бондар Т.С. Методологічні аспекти процесу формування та збереження здоров’я дітей та молоді / Т.С.Бондар // Фізичне виховання в школі.–2011. № 6.–С.5 – 9.

4. Борисенко А.Ф. Руховий режим учнів початкових класів / А.Ф. Борисенко, С.Ф. Цвек. — К.: Ра­д. школа, 1983.

5. Былеева Л.В. Подвижные игры  / Л.В. Былеева, И.М. Коротков. — М: Фис, 1982.

6. Васильков Г.А. От игры — к спорту /                 Г.А. Васильков, В.Г. Васильков. — М: Фис, 1985.

7. Васильчук А.В. Перспективи використання інноваційних інформативних технологій з метою оптимізації фізичного виховання в школі /       А.В. Васильчук // Фізичне виховання в школі. – 2007. — № 4. – С. 30 – 36.   

8. Волков Л.В. Методика виховання фізичних здібностей учнів / Л.В. Волков. – К.: Рад. шк., 1980. 104 с.

9. Геллер Е.М. Игры на переменах для школьников 1-3 классов / Е.М. Геллер. — М.: Фис, 1985.

10. Геллер Е.М. Игры на переменах для школьников 4-6 классов / Е.М. Геллер. — М.: Фис, 1985.

11. Демчишин А.П.  Рухливі і спортивні ігри в школі: Посібник для вчителя / А.П. Демчишин,          В.М. Артюх, В.А. Демчишин, Й.Г. Фалес. —      К.: Освіта, 1992. – 175 с.

12. Дубовис М.С. Физическое воспитание подростков / М.С. Дубовис. – К.: Здоров’я, 1974. –  445 с.

13. Зубалій М. Д. Програма: «Фізична культура для загальноосвітніх навчальних закладів. 1 – 4 класи / М. Д. Зубалій, В.В. Деревянко, О. М. Лакіза,     В. Ф. Шелімага. –  Х.: ТОВ Видавництво «Ранок». – 2006.

16. Коротков И.М.  Подвижные игры во дворе / И.М. Коротков / Подписная научно-популярная серия. — М.: Знание, 1987, №5.

17. Кругляк О.М. Рухливі ігри та естафети в школі. Посібник для вчителя / О.М. Кругляк. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. – 80 с.

18. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей / М.М. Линець.— Львів: Штабар, 2005.— 207 с.

19. Лянной Ю.М. Народні ігри як засіб фізичної реабілітації учнів  у загальноосвітній школі /     Ю. М. Лянной, А.О. Кравченко // Фізичне виховання в школі. – 1999. —№ 2. — С. 23 – 25.

 

 

 

 

 

1

 

doc
Додано
4 жовтня 2018
Переглядів
1473
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку