Методичний посібник "Афганістан: печаль і пам'ять"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        Афганістан:

  печаль і пам'ять…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гергель.В.Е. – методист міського відділу освіти

 

 

 

 

          Після Другої світової війни вихідці з України брали участь у війнах і військових конфліктах у 26 країнах світу, де гідно і мужньо виконували інтернаціональний обов’язок.

           Найбільш тривалою і тяжкою стала військово-політична спецоперація в Афганістані: 160 тисяч українців пройшли вогненними дорогами цієї країни, 3360 не повернулися додому, більш як 8 тисяч зазнали поранення, понад 100 тисяч перенесли складні захворювання. Залишились без синів 2729 матерів, 1982 батька, стали вдовами 505 молодих жінок, сиротами – 711 дітей. Після війни померло від ран і захворювань вп’ятеро більше «афганців», ніж загинуло, кількість інвалідів збільшилася в кілька разів. Це тяжкі втрати для батьків, рідних, близьких, друзів і в цілому для суспільства.

Методичний посібник рекомендовано для заступників директорів з виховної роботи, класних керівників, вчителів загальноосвітніх навчальних закладів для для проведення виховних заходів із відзначення Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав, вшанування пам’яті воїнів, які загинули в Афганістані і на території інших держав.

 

 

 

 

 

 

                                                      ЗМІСТ

1. Короткі відомості про країну……………………………………………………………2

2. Афганська війна………………………………………………………………………….2

3. Історичні передумови війни…………………………………………………………….3

4. Розробка виховного заходу «Афганістан: печаль і пам'ять»…………………………..6

5. Список використаної літератури………………………………………………………..16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Короткі відомості про країну

Афганістан завжди був країною проблем. Країною, на території якій, як на шаховій дошці інші країни мірялися між собою силою, залучаючи до бойових дій ті чи інші сторони місцевого населення.

Спочатку Російська імперія змагалася з Великобританією, пізніше Радянський Союз із Сполученими Штатами Америки, сьогодні світове співтовариство на чолі з США із терористами.

Короткі відомості про країну: офіційна назва - Ісламська Держава Афганістан (The Islamic State of Afghanistan). Географічне положення - розташована на Середньому Сході у північно-західній частині Центральної Азії. Межує з Пакистаном на півдні і сході, Іраном - на заході, Туркменістаном, Узбекистаном і Таджикистаном - на півночі, Китаєм та Індією - на крайньому північному сході.

Площа території - 652,2 тис. кв. км.  Столиця - Кабул (Kabul) - близько 750 тис. жителів (2000 р.).  Інші великі міста - Кандагар (339,2 тис.), Мазарі-Шаріф (239,8 тис.), Чарікар (196,7 тис.), Герат (166,6 тис.).  Адміністративний поділ - 29 провінцій (province).  Релігія: населення сповідує в основному іслам сунітського спрямування (суніти - 74%, шиїти - 15%, індуїсти, іудеї.)

Афганська війна

Вона тривала дев'ять років, один місяць і дев'ятнадцять днів. Через Афганістан пройшло більше півмільйона воїнів ОКСВ. Загальні втрати в цій війні склали 13 833 чоловік. Пропали беззвісті і були захоплені в полон 330 чоловік.
У середині 50-х в Афганістан прийшли перші групи фахівців зі СРСР. Будували підприємства, прокладали дороги, лінії електропередач, перекидали через річки й ущелини мости: мирні турботи мирних людей. Чи могли тоді припустити батьки, що через чверть століття по їхніх стопах прийдеться піти синам, але з іншою метою. І ті, і інші вивчали і дізнавалися про географію країни, її традиції, звичаї, уклад життя людей по кінострічкам та підручникам, а на ділі, бо полягало воно в будівництві об'єктів або у запеклих боях.

Їм було, у середньому по двадцять... Як це багато у вимірі, історичних змін останнього часу! І як мізерно мало, якщо стільки життя відведено тобі долею. Вони загинуле саме у цьому віці. Одні – молодші, інші – доросліші. Жоден не думав, що загине, зробивши вчинок, про який скажуть потім - подвиг. У лексиконі хлопців було відсутнє це слово, замінялося на куди більш прозаїчні: порятунок, виручка, допомога, захист. І проте, неусвідомлено кожен вклав у свій вчинок не тільки всю свою енергію, силу і волю в останній момент, але і пристрасть майбутнього життя – недожитого, неспіваного, недолюбленого. І смерть стає останнім, яскравішим спалахом, що висвітлює і власне життя, і життя покоління, ровесником якого він був.

Підприємство – символ колишньої дружби – стало кістою в горлі контрреволюції. Воно не просто давало могутній імпульс економічному розвиткові округу, але й укріплювало ряди місцевої організації НДПА. Душмани влаштовували диверсії на комбінаті, полювали за його партійними активістами. Не гребували нічим. Напали на місцеву школу: на очах дітей убили двох учителів, а одній дівчинці, дочці члена комітету НДПА Мазари-Шарифа, хлюпнули в обличчя кислотою...

Безвусим хлопчиськам, вочевидь, було страшно, хоча жоден не подавав виду. Страшно було залишитися на одинці із собою. Страшно, навіть, їдучі в автомобільній колоні, коли попереду та позаду тебе до болю в суглобах стискають "баранки" твої однолітки: дорога, як кров'яна артерія, зв'язувала наш Таджикистан з північними провінціями Афганістану, а ті з Кабулом, півднем країни. По ній нескінченним потоком текли вантажі. Переважно мирні – продовольство, будівельні матеріали, товари першої необхідності. Боєприпаси й озброєння переправлялися повітрям. Однак і за чисті рейси наші юнаки розплачувалися життям. 

"Душмани дуже люблять познущатися над нами солдатами. Недавно до нас у полк привезли двох знівечених солдатів. У них виколоті очі, відрубані руки і ноги, обрізані вуха і ніс, тіла усі поколоті багнетами..." Кілька епізодів з нескінченної низки, найчастіше замовчуваних навіть в обмеженому контингенті, не кажучи про країну. Туди ж йшли трафаретні повідомлення військкоматів.

Отже, у 1980-й, перший рік неоголошеної війни, як і слід було очікувати, закінчився з важкими наслідками і для тієї, і для іншої сторони.Похоронки, за рідкісним винятком, одержували всі регіони величезної країни. Утрати несли не "підрозділи, що патрулюють", як передбачалося на початку, а військові частини в бойових операціях. Інформаційний вакуум не давав можливості узагальнити, усвідомити розмах і жорстокість подій, що відбувались. Навпроти, людей зворушливо заколисували легендами про героїзм патріотів-афганців, молодих бійців республіки, що піднялися на захист "революційних завоювань". Факт безперечний: вони дійсно билися самовіддано.Ще повно повідомлень про радянську допомогу Афганістану – кредитами, технікою, продовольством, про будівництво підприємств, доріг, іригаційних систем. Про бойові дії з нашою участю – по колишньому ні слова. А вже гинули солдати-інтернаціоналісти, гинули відряджені в республіку будівельники. Лише зрідка повз погляд військового цензора прослизали натяки на правду. Тотальна заборона на істину діяла бездоганно.Словом, рік 1980-й для наших солдатів і офіцерів став початковим класом суворої школи.

 

Історичні передумови війни

Історично з Афганістаном у нас складалися добрі відносини. Південний сусід першим у світі визнав Радянський Союз, а наше керівництво в травні 1919 року заявило про готовність обмінятися посольствами з Афганістаном. У наступному, особливо в 50-і роки, на прохання афганських керівників на території дружньої нам держави силами радянських фахівців споруджувалися електростанції, будівельні комплекси, хлібозаводи, домобудівний комбінат і інші об'єкти. Спільними зусиллями була прокладена автомагістраль через перевал Саланг, що зв'язав північні провінції країни з Кабулом.Однак по соціальних, культурних, правових проблемах населення Афганістану залишалося "на задворках" цивілізації, і велика частина населення залишалася бідною, забитою, неписьменною. У такій обстановці 1 січня 1965 року відбувся перший з'їзд Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА). Ця партія й очолила прогресивно настроєні сили.

Восени 1965 року НДПА взяла участь у парламентських виборах і провела в палату чотирьох депутатів, у тому числі майбутнього лідера країни Бабрака Кармаля. У 1966 році партія почала видавати газету "Хальк" – у перекладі "Народ", - але після виходу шостого номера влада її закрила. Тим часом невдоволення режимом росло.Надалі в роки підйому демократичного руху усередині НДПА виникли розбіжності. У повсякденному житті партії все виразніше стали виявлятися кланові, племінні, релігійні, національні забобони. Утворилися дві фракції. Одну з них, фракцію халькистів, очолив Н.М. Тараки, а іншу – парчамистів – за назвою газети "Парчам" (у перекладі – "Прапор") – Бабрак Кармаль. Лише в березні 1977 року між ворогуючими фракціями було досягнуто згоди, і в липні відбулася об'єднавча конференція.

Однак обстановка в деяких провінціях країни відразу ж загострилася. Уже 6 травня міністр національної оборони ДРА полковник Абдул Кадир у бесіді з головним військовим консультантом генерал-лейтенантом Л.Н. Гореловим прямо сказав, що "вороги революції піднімають голову і починають діяти". Далі він повідомив: "Число арештованих осіб досягло десяти тисяч, усі в'язниці переповнені".

Так почалася громадянська війна, що продовжується і донині. Тільки з квітня 1992 року вона йде вже між опозиційними партіями в боротьбі за владу в Кабулі.У ту пору радянське керівництво трактувало події в Афганістану як перемогу національно-демократичної революції, а спаленілі воєнні дії вважало неоголошеною війною, що велася моджахедами за допомогою ряду країн, і в першу чергу Пакистану, не без участі США.

На жаль, НДПА, що прийшла до влади, хоча й обіцяла дехканам землю і воду, задоволення соціальних нестатків, не змогла вирішити ці проблеми. Феодали діяли більш напористо, вони не збиралися віддавати владу.

У рядах самої партії не вдалося досягти єдності. Розбіжності вилилися в акції переслідування – спочатку з боку халькистів, а після введення 40-й Армії – парчамистів. І все-таки присутність наших військ стримувала їхні пориви. Таким чином, звади усередині партії на початку придбали форму репресій проти парчамистів, а заодно і перекірливих халькистів. За обвинуваченням у змові був арештований міністр оборони А. Кадир і укладений у в'язницю Пули-Чархи, де вже сиділи майбутні прем’єр-мінІстр С.А. Кештманд і міністр оборони М. Рафі. Багато парчамистів з керівництва НДПА після призначення на дипломатичну роботу оголосили себе "неповертанцями". Серед них і Бабрак Кармаль.

У березні 1979 року в провінції Герат почався відкритий антиурядовий виступ. Заколот вдалося придушити. Відразу ж, як тільки в Москві стало відомо про гератські події, члени Політбюро ЦК КПРС обговорили положення, що створилося в Афганістані, і доручили А.Н. Косигіну переговорити з Н.М. Тараки, керуючись обміном думками, що відбулися на Політбюро. У ході цієї розмови з вуст Тарака пролунало пряме прохання про втручання Радянського Союзу: "Я пропоную, щоб ви на своїх танках і літаках поставили афганські знаки, і ніхто нічого не довідається. Ваші війська могли б йти з боку Кушки і з боку Кабулу". Однак Косигін заперечив: "Ви спрощуєте питання. Це складне політичне, міжнародне питання. Але незалежно від цього, ми ще раз порадимося і дамо відповідь". 20 березня Тараки прилетів у Москву, намагаючись саме тут відшукати вихід із критичного положення. Його прохання про введення радянських військ в Афганістан були відкинуті.Тим часом збройні зіткнення урядових військ із загонами опозиції продовжувалися. У подальшому афганські лідери багаторазово зверталися по військову допомогу до радянського керівництва: протягом літа 1979 року – дев'ять, у жовтні-грудні – шість разів.

Події в 1979 р. в Афганістану розвивалися так:

•                   8 грудня. Вище радянське керівництво на чолі з Л.І. Брежнєвим радилось й оцінювало сформовану в Афганістану ситуацію.
•                   10 грудня. У Генштабі стали відомі розбіжності між Д.Ф. Устиновим і Н.В. Огарковим. Начальник Генштабу заперечував проти введення в Афганістан і пропонував шукати політичне рішення. Однак Устинов усно розпорядився формувати 40-ю Армію.
•                   12 грудня. Політбюро ЦК КПРС приймає рішення про введення 40-ї Армії в Афганістан. Про це знало обмежене коло осіб з вищого військового керівництва.
•                   13 грудня. Оперативна група під керівництвом генерала армії С.Ф. Ахромеєва спрямована в Ташкент і Термез для організації розгортання військ. Пізніше цю групу очолив маршал Радянського Союзу С.Л. Соколов. Командуючим 40-ї Армії призначили генерал-лейтенанта Ю.В. Тухаринова.
•                   25 грудня. З 15.00 почалося введення з'єднань і частин 40-ї Армії в ДРА по трьох напрямках: через Кушку, Термез і Хорог. 103-я повітрянодесантна дивізія перекидалася Військово-транспортною авіацією на аеродроми Кабул, Баграм і частково Кандагар.
•                   27 грудня. Спецпідрозділ "Зеніт" штурмував палац "Топайі-Таджбек", глава держави Х. Амін убитий. По радіо передали звертання Бабрака Кармаля, у якому новий глава держави сказав, що влада належить усьому народові...

Але подальші події лише свідчили про розгорання громадянської війни в Афганістані. До кінця 1979 року загони моджахедів діяли в більшості провінцій країни, діяли – у відкриту, проводили терористичні і диверсійні операції і наносили цим величезний економічний збиток і без того злиденної країни..

.
Хоча рішення на уведення військ в Афганістан було прийнято лише 12 грудня 1979 року, заходи щодо вивчення військово-політичної обстановки в ДРА, природно, проводилися раніш.
25 грудня, близько 18.00, наказали вирішити ті задачі, що стали перед військами. Почалося перекидання по повітрю десанту з посадкою на аеродромах Кабулу, Баграма, Кандагара.

"Протягом вечора 27 грудня був здійснений державний або військовий переворот. Уряд очолив Бабрак Кармаль. Пояснення одержали, що Х. Амін виявився зрадником, англійським шпигуном, але чи не так було насправді – важко визначити. У всякому разі для мене, командира повітрянодесантної дивізії, полковника, абсолютно непізнаване і незрозуміле, так це або не так. 28 грудня по радіо оголосили, що Амін скинуть".

У грудні 1979 року затверджували, що т.зв. "Квітнева революція" вступила в якісно нову сферу розвитку. Її мети і задачі формулювалися на основі соціально-політичної й економічної обстановки. Орієнтири – подолання наслідків помилок і злочинів колишнього режиму, задоволення життєве важливих потреб народу і країни, а це знаходило розуміння в думках простих людей. Але, приходиться констатувати, цьому не призначено було збутися.

Опозиційні партії спиралися на реальну силу. У загонах моджахедів були потерпілі від режиму НДПА, безграмотні дехкани, знедолені, політично незрілі люди, релігійні фанатики. Більшість населення в провінціях фактично визнавали створені опозицією підпільні органи влади – "ісламські комітети", а керівництво НДПА не змогло зміцнити свої органи влади в повітах і волостях. На території Пакистану були створені бази для підготовки загонів моджахедів до збройної боротьби з урядовими військами. Зростала фінансова допомога опозиції з багатьох країн. Створювалася ситуація, коли на території Афганістану палахкотало полум'я громадянської війни, і радянські війська були змушені почти бойові дії з загонами моджахедів.

Генерал армії В.І. Варенников так оцінював події:

"Генштаб виступав проти введення наших військ доти, поки ідея не прийняла форму рішення. Ми пропонували такий альтернативний варіант: радянським частинам стати гарнізонами й у бойові дії не вплутуватися. Уже потім стало ясно: було в принципі правильної. І нам варто відстоювати це до кінця, хоча це і таїло важкі наслідки для захисників такої. На жаль, ми піддалися напорові з боку Бабрака Кармаля і дозволили втягти себе в тривалу війну".

А звіт часу цієї війни для солдатів і офіцерів нашої 40-ї Армії почався з 27 грудня 1979 року..

Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.

Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.

Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виховний захід «Афганістан: печаль і пам’ять»

 

Ведучий 1.        

  Доброго дня шановні гості і присутні у цьому залі. Сьогодні ми зібралися у цьому залі на вечір пам'яті, присвячений воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в афганській війні.

 

Проводжала мати сина у солдати

І зібрався друзів повен двір.

Плакали залишені дівчата,

А одна шептала « Тільки повернись».

Відповів їй впевнено і гордо;

 Повернусь героєм мила, ти чекай!

Скільки тої служби, всього лише 2 роки,

Справимо весілля ми на все село,

Друзів ми запросимо багато,

Тільки ти кохана, почекай.

 

Учениця.

  Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого – Віктора .

А парубчак потрапив до Афгану.

А там уже не служба. Там – війна !

А там стріляють, звісно ж, із-за рогу.

А там ані фронтів, ані тилів,

А там уже покладено, їй-богу,

Багато Вікторів таких!

В країні досить виплавлено цинку —

Всім Вікторам убитим по труні.

Хто зможе дати правильну оцінку

Оцій такій неправильній війні?

Чи той, хто із найближчої трибуни,

Одягнутий в кольчугу орденів

Послав на смерть довірливих і юних

В патріотизмі зрощених синів?

Чи той, хто у районнім виконкомі

Від імені народу засіда

І відмовляє батькові в прийомі,

Коли у домі - цинкова біда.

Нам не прикрити рани орденами

І квітами — жахливої труни,

Гріхом найтяжчим нависла над нами

Свинцева тайна «хитрої» війни.

 

Ведучий 2.        

  Нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 року пішло на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися. Восени 1988 року за наказом з Москви розпочалася операція «Тайфун». Радянська авіація завдавала нищівного удару по кишлаках уздовж траси Кабул-Саланг, якою мали виводити війська. 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю.

 

 

Учень     

Повертаються до рідній матерів,

До дверей зажуреної хати,

Із Афганських гір живі солдати,

Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.

Геройство, біль, дочасна сивина.

Прокляття чаша випита до дна.

 Жорстока тиша. Вибухоподібна.

Війна. Війна. Війна...

 

(Передбачено показ відеоролику з кінохроніками афганської війни )

Учениця   

      Ти - вічний біль, Афганістан,

       Ти — наш неспокій.

       І не злічить глибоких ран

       В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей —

Не всі вернулися сини із тих ночей...

Вже багато літ, як прийшли назад додому,

Та до цих пір чує душа війни оскому.

Та до цих пір, стогнуть ночі, ниють рани

А у снах - «духи» налітають, мов шайтани.

 

Ведучий 1.

    24 роки минає по тому, як 15 лютого 1989 року було виведено війська колишнього СРСР з території Афганістану. Запам'ятаймо цей день не як історичну дату, а як перемогу здорового глузду і праведних дій.

Афганська війна тривала 10 років. Триває вона і сьогодні, але, на щастя, вже без участі наших солдатів. А тоді ж, йдучи у те пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.

Учень 

Стежка все крутіше забирає в небо,

Важчає помітно речовий мішок.

Стати б, відпочити, але знаю — треба.

І стиснувши зуби, йду за кроком крок.

Там, за перевалом, бій клекоче з ночі,

Гинуть наші хлопці...

Знаю лиш одне: якщо смерть захоче

Зазирнути в очі —

За спиною в друга не знайде мене.

Ведучий 2.        

  Здійснилось нарешті те, чого так довго чекали тоді усі, хто       

мав відношення до війни. Для тих, хто тоді зійшов з моста афгансько-радянської дружби, ступив на рідну землю, це   справді була радість зі сльозами на очах: вижили, вибрались з  рукотворного пекла. Кажуть, що час - найкращі ліки, хоча роки   минають, а пам’ять вперто вертає усіх назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити лад на чужих територіях.                        

Ведучий 1.      

    27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану. Спочатку радянські війська розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану. І все більше і більше наших солдатів   відправлялися на чужу війну.

Учениця       

   Хто в огні смертельнім не згорів.

 Повертаються з віддалених доріг,

 По стежках заквітчаного поля,

Ті, кого не обминула доля,

Й привела на батьківський поріг.

Повертаються, не буде вже війни!                                                                                                                                               

На пероні болем стисне груди.                                                       

І вдивляються в сумні обличчя люди,                                               

Може, серед них і їх сини.

Повертаються. їм жити серед нас —

Працювати й бути у пошані.

Хоч вони і звільнені в запас,

Їх серця повік а Афганістані.

 

Ведучий 1.          

Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.

Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.

Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців.

Серед учасників бойових дій в Афганістані є і мешканці нашого міста, учні нашої школи

 

Запросити до виступу колишніх учнів школи,воїнів-інтернаціоналістів. Передбачена розповідь про бойові дії. Про уроки війни.

 

Ведучий 2.  

  Так, вони виконали наказ, інтернаціональний обов'язок. Виконали з честю, гідністю радянського воїна, гідністю солдатів, що поверталися з бойових доріг у травні 1945. їм ніхто не вправі дорікати ні в чому. Тільки для них афганська війна була майже удвічі довшою, ніж для дідів Велика Вітчизняна. Удвічі довша далеко від рідної землі. І цінності теж неоднакові. Лише платили за них, як на кожній війні, одинаково – життям.

 

Учень

Знову цвітуть білим цвітом

Пишно - зелені сади.

Жаль, що краси неземної

Вже не побачать вони.

Смерть їх безжально забрала,

В землі сховала, сирій.

Голови низько схиляєм

Пам 'яті їхній святі.

 

Ведучий 2.      

    Схилімо голови перед світлою пам'яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя. Вшануємо їх хвилиною мовчання.

 

Учениця

Пливе, наче вічність, здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви, немов тятива,

Хвилина мовчання.

Пронизує пам 'ять скорбота прощання,

І сумно згасає, і тяжко сплива

Хвилина мовчання.

І подвиги мужні, і дружнє плече,

І роки надій, сподівань...

І серце сльозою нараз опече

Хвилина мовчання.

Встають побратими, відважні бійці.

Знов закипає та битва остання...

 

 Хвилина мовчання.

 

Ведучий 1      

    Чимало років минуло з часу виведення військ з Афганістану, а події в цій країні залишаються живим болем для багатьох колишніх солдатів та офіцерів, що воювали на тій війні. Вони живуть серед нас, ці ще молоді чоловіки, сповнені енергії та сил. На їхніх скринях сивина, а у серцях живе те, суті чого, на щастя, не знаємо ми. У їхніх душах все ще живе війна. І часом уночі вони прокидаються від снів, у яких гримлять вибухи, свистять біля скронь кулі, палає ' збитий в ущелині вертоліт. І друг, з яким ділили цигарку, коротко скрикнувши, падає горілиць, поспішивши полетіти додому в «чорному тюльпані».

 

Учень

В Афганістані в Афганістані

Злючий «афганець» мете.

А поміж скелями, в білім тумані,

Персик рожевий цвіте.

В Афганістані, в Афганістані

Не розслабляйсь і на мить.

Знову додому хтось в «чорнім тюльпані» -

В « цинку» холоднім летить.

В Афганістані, а Афганістані

Падають зорі ясні.

Мабуть, не буду клястись на Корані —

Виживу тут я, чи ні.

( Відео кліп «Афганістан»)

 

Учениця

Я знаю: повзе десь у горах душман,

У прорізі мушки мене він шукає

Немовби чалма - на вершині туман,

І постріл, луна не змовкає.

Нагрівся приклад — треба ж так! — від щоки,

Напруживши зір, оглядаю я скелі

Жену подалі від себе думки,

Звичайно, думки невеселі...

Прокинувсь. Відлуння тієї війни

Стихають, як сполох в кімнаті.

Сини мої дивляться радісні сни,

Не треба їм сни мої знати!

 

Учень

Вже роками сниться й сниться.

 Як палахкотить пшениця,

А тим полем - чорним горем,

Піднімаємось ми в гори.

На плечах у нас погони,

Встріч нам кулі, вслід — прокльони.

На чолі — червона зірка,

На душі  нестерпно гірко.

Аж на шиї рвуться жили,

Кричу: « Що ж ми наробили?!»

І від крику прокидаюсь,

Вкотре перед Богом каюсь.

Вже роками сниться й сниться,

Як горіла та пшениця.

 

Ведучий 2    

       У декого з них наречені або жінки-вдови посивіли молодими, діти виростали сиротами. А вони - залишилися двадцятилітніми. Вони так любили життя.

 

Учениця

Очі туманить ядуча сльоза,

Руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза —

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

Сонячно так посміхався,

Ще й двадцяти не було йому літ...

Юним навік і зостався.

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки ж вас не вернулось з війни?

Скільки гибіє ще у неволі?

... роки летітимуть, мов журавлі,

Та не полегшає втрата,

Доки ходитиме по землі мати солдата.

 

Учень

Була зима і був Афгані повзли колони через Кушку,

А за дувалом дідуган затис гвинтівку - брав на мушку.

Йому, старому, все одно, хто їх послав сюди вмирати.

А десь чекає сина мати - їй стріти сина не дано.

Він плавно натиснув курок і ... пишуть телеграму строгу:

Упав - обличчям на дорогу її кровиночка синок,

Даремно то була війна, даремні ваші жертви були:

Ті, хто послав вас, - їх нема, А інші вже давно забули.

 

Ведучий 1.

Як посилки, присилали в цинкових домовинах загиблих. Майже десять років в постійній тривозі жили батьки і матері тих юнаків, яких називали « афганцями» і кожен з батьків молився, щоб синочок залишився живим, щоб смерть обминула його.

 

Учениця

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна.

Нестерпно пахло тополиним листом,

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнотою,

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті

Обмацує труну: «Чи ж там він є?»...

Стоять, відводять очі вбік солдати,

І шепотить сержанти ледве чуть:

«Не велено... неможна відкривати...

Не велено...

Уже струмки течуть, уже весна така глибока, рання,

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання...

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ.

Кого клясти, кого назвати винним?

1 що той світ? Хіба він дасть отвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі —

В селі ховали воїна, солдата,

У мирному вкраїнському селі.

(Відео кліп «Груз - 200» )

 

Ведучий 2.

Звичайно, хтось колись скаже, скільки на тій зворотній дорозі впало наших синів, що не дійшли до зустрічі з рідною землею кількох місяців, кількох днів, кількох годин.

 

Учень

Ту дорогу, з якої вертають не всі,

Подолав я, дістався додому,

Та про те, чого смуток обсів,

Не розкажу, пробачте, нікому.

Обмину у розмові гарячу добу,

Загалом розповім, як ішов я.

Так, між іншим, згадаю про місто Кабул                           

( кожна згадка - окроплена кров 'ю).                                   

Прокидаюся з чорного сну,                                                   

Що ніяк не втікає із хати.

Видно, дорогу ту крізь війну

Вже довіку я буду долати.

 

А біль Афгану – навіки , в душі чомусь не замовкає.

Я повернувся з тих завій, але тривожать сни, як рани,    

Що ми ведемо смертний бій, і що товариш все ще з нами.         

Гірський, суворий перевал, розщелина... важке каміння...           

Товариш мій від кулі впав. І смерть нагадує про ління.                

Живу. Віктора - нема

Немає сина, брата, друга.                                                                                                         тиша скрикує німа, і не стихає в серці туга.                             

Я там, и/е й досі на війні, обличчя вгадую знайомі                                                              Із другом бачуся у сні, і кличу все його додому.                            

 

( Відео кліп « В горах Афгану»)

                                                                                                                                                 Учениця     

 Виростають хлопці, як соколи -                                                   

 Чорні брови, ясеновий стан.                                                          

  Тільки ненці туга сері^е коле.                                                         

  Бо на світі є Афганістан.                                                              

  Земле, вмийся чесними сльозами,

  Совісте, болить не перестань.

  Тисячі дівчат не вийшли заміж,                                                    

Бо на світі є Афганістан.                                                                                                                                               

   Бо на світі є Афганістан.                                                                         

                                                                                                                                                             Ведучий 1.  

     І не тільки синів у матерів забирала війна, а й забирала,  батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли,  що вони   повернуться   додому.   А  поки   не було   тата,   вони розмовляли з портретами.      

                                                                                                                                                                                                       

Учениця (маленька дівчинка з альбомом)                                                               

Літо проминуло, і пройшла зима,                                         

А тебе, наш любий, все нема й нема.                                   

  Може заблукає ти, чи поліг в бою,                                      

 Ставши враз зорею у чужім краю?                                     

 Пролетіли роки, весни відцвіли,                                            

Ми тебе, наш татку, так і не знайшли.

Лиш про тебе згадка - фронтові листи,

У яких і досі ще воюєш ти.

( Відеокліп « Розмова з портретом»)

 

Ведучий 2.     

  До тих, хто дожив до кінця подій, доля була милосерднішою. їм вона подарувала можливість жити і трудитися, любити та підняти гіркий « третій тост». Ні, у них він не за любов, і не за жінок. У колишніх афганців він за -полеглих.

 

Учень         

    Вже не дійти до рідних берегів,

Ридали друзі, впавши на коліна,

 Він помирав серед чужих пісків,

 І разом з ним вмирала Україна.

А вдалині сірів чужий кишлак,

 І БТР димів опісля бою.

Погасло сонце у його очах,

Аж гори похитнулися від болю.

В оселю рідну - цинкова труна

Страшенна кара, за яку провину?

 І божеволіла матуся молода,

А разом з нею - Україна.

 

Ведучий 1.    

   Щоб там не говорили про ті афганські роки, як би не оцінювали їх у нашій історії, вони залишаються не стільки славною сторінкою скільки болючою раною. І тим, хто з якихось причин захоче якнайшвидше забути про неї, закрити її політичними чи дипломатичними бинтами, невідпорно стане на заваді людська пам'ять. Пам'ять тисяч молодих життів, що згасли у задушливих афганських ущелинах чи на гірських перевалах, пам’ять тисяч материнських сердець, що г болітимуть вічно синами своїми, незважаючи на те, яким р високим інтернаціональним обов'язком благословлялася їхня смерть.

 

Вчитель

То неправду кажуть, що нема незамінних людей. Кожна  людина незамінна. І ніхто, ніколи й нічим не замінить народу  нашому молодих хлопців, чиї імена з цвинтарних надгробків  болем волають до всього цивілізованого світу: досить уже 

воєн, під якими б гаслами вони не проходили. Як хочеться,  щоб так воно і було. А поки що запам'ятаймо цей день і  покладемо    квіти    на    могилу    нашого    земляка   Віктора 

Маковійчука, як пам'ять про всіх загиблих.                               

 

Учениця

Упав, з очей спадали зорі,

Темніла неба пелена...

О, Боже мій, що тільки творить

Людьми придумана війна!

Війна в наш дім проникла тихо,

Згасивши тисячі життів

І залишили біль і лихо

Печалі вдів і матерів.

Хто ж відповість за юні долі

У крові викупаний стяг?

Коли і як приспати болі

В людських зневірених серцях...

А, може, скажуть кладовища

Устами жалібних троянд,

Чом дев 'ять літ там юність нищив

Для нас чужий Афганістан.

 

Ведучий 2

 Час   і   досі   не   загоїв   рану   -   цей   одвічний   біль

Афганістану.   Чимало   літ   минуло   відтоді,   як   вивели  

Афганістану війська, але рани цієї війни кровоточать й досі.

Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти - своїх чоловіків і батьків.

 

Ведучий 1 

Усі вони любили життя, любили своїх батьків, своє місто, село. Були вірними друзями, жили щасливо і мріяли про майбутнє. Та не всім судилося повернутися до рідних домівок.

 

Учень

Старенька мати йде до свого сина,

Гранітні плити плачуть під ногами,

Стукоче серце в грудях, ниє спина:

Синочку, рідний, йди в обійми мами.

Тече сльоза і падає на плечі

Із стелі очі дивляться хлоп 'ячі,

їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж навіки залишаються дитячі.

 

Учениця

Стоїть старенька й плаче.

Ні, ридає: Перед очима в неї похоронка,

І бій, що котрий вже не згасає

І у землі пекуча та воронка.

 

Мама(учениця)     Синочку, рідний, чуєш, як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе, сину, кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі.

 

Син( учень)         Я чую, мамо, чую, як співають

Мені над Україною пісні.

Ти не журись,  крила розпростаю

 І прилечу до тебе уві сні.

Вкраїнським рушником зітру сльозину

І поцілую в сивеє чоло.

 

Мама(учениця)        О, синку рідний, мій єдиний сину,

Як хороше мені б тоді було!

 

Учень                     Стоїть старенька мати на могилі

І навіть квіти плачуть мовчазні.

Від сина погляд відвести не в силі,

 А син довічно житиме у сні.

(Пісня «Рідна мати моя» )

 

Ведучий 2

 Шановні    земляки-афганці.    Над    вашими    головами свистіли кулі. Кожна хвилина вашого життя могла стати для вас останньою. Але вам випало щастя вижити і повернутись до рідної домівки.

 

Ведучий1  

Нехай же ніколи не зазнають війни ваші сини! Не| побачать на тлі чорного неба траси від кулеметних черг. Не Схилять скорботно голови біля «чорного тюльпана».

 

Ведучий 2 

Нехай живуть в мирі та злагоді.. Бо ми живемо й за тих,

хто поліг в Афганістані, в його ущелинах, хто прикутий до

інвалідного візка. Бо ми перед ними в боргу.

 

Ведучий1

 Ми не повинні забувати жертв Афганістану, як і всіх жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував р долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший.

 

Ведучий 2

 Це потрібно для того, щоб нові Афганістане не _Г; виникали на нашій землі, щоб вони не повторялися для наших людей ніколи.

 

Ведучий1

Вище піднімайте стяг Пам'яті, що ніхто на світі не зміг зробити вигляду, ніби він забув, як втрачали найдорожчих людей, забув, як чекали першого дня без війни.                        

 

Учень

Скільки років щасливої тиші,

 Та вривається голос в ефір,

Що благає, нагадує, кличе:

Захистіть, збережіть, люди, мир!

 Кожен день, кожен час пам 'ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для мира віддайте!

Збережіть для нащадків життя!

 

Вчитель    

  Афганських подій ніколи і нікому не викреслити з календаря. І скільки б ми не повертались до тих по Дій, встановлюючи нові і нові факти, змінюючи цифри, все переоцінюючи, істина залишається одна — незмінно житиме пам'ять про Афганістан.

Бажаємо всім Вам здоров'я, щастя, миру, душевного і спокою, злагоди, добробуту у великому домі, який зветься Україна.

 

Учень

Поставте скибку хліба на стакан,

І голову схиліть в скорботі вічній,

 За тих, кого убив Афганістан,

 чиї душі ранив і скалічив.

Учениця

Скільки літає душ

Над білим полем війни —

Над хребтом Гиндукуш

Над чужими горами.

Учень

Починали службу

Віря в Батьківщину

свято – їм  би жити та жити,

 Наші рідні хлоп 'ята.

Учениця

Уявляємо ми всі

їхню місію смутно.

Умирали вони

В тім краю непривітнім.

Йшли з Союзу живі

Повертались додому

Невідкриваємим грузом.

 

Учень

Незкриваємий груз

Був уперто зкриваємим

Але був домом Союз

Хоч не був він і раєм.

Учениця

Поставте скибку хліба на стакан,

І голову схиліть в скорботі вічній,

 За тих, кого убив Афганістан,

І чиї душі ранив і скалічив.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Георгій Брудерер. Афганська війна. – Possev-Verlag, V. Gorachek KG, 1985.

2. США і регіональні конфлікти. — М.: Наука, 1990.

3. Якименко С.І. Афганістан вже давно забув про мир. – К., 2003.