Михайль Семенко – представник «розстріляного відродження». Життєвий і творчий шлях поета-футуриста. Творче обдаровання М. Семенка: музика, кінематографія. Активна видавнича діяльні

Ратушна Наталія Миколаївна - вчитель української мови та літератури Лукашівського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів» Чорнобаївської селищної ради Черкаської області

О куле  земна Куле, прекрасна ти й велична Як останній поет на тобі Я… куле земна І тобі таки справді співає Останній на тобі поете Цебто я - Лірик океанів І континентів О куле земна – Куле земна моя! М. Семенко «Меридіан»

насильно відібрали життя у людини, ім'я якої було невіддільне від нового мистецтва. Саме на цьому етапі український літературний авангардизм припинив своє існування.

То хто ж він – останній поет земної кулі, якого змусили в такий спосіб замовкнути?

Михайль Семенко – представник «розстріляного відродження». Життєвий і творчий шлях поета-футуриста. Творче обдаровання М. Семенка: музика, кінематографія. Активна видавнича діяльність митця. 2012-й – рік Семенка в Україні. Повне видання творів до 125-річчя поета (2017 р.)

Поет — це той, хто знаходить нові радощі, хай навіть болісні. Гійом Аполлінер

Мова сьогодні йтиме про Михайля Семенка — поета доби «розстріляного відродження», основоположника і теоретика українського футуризму, організатора футуристичних угрупувань та редактора багатьох видань. Саме Михайль Семенко приніс в українську літературу тематику й форму верлібра, що панують у нашому новітньому письменстві. Нові радощі, хоча і болісні, поет знайшов у своєму складному житті. Про це говорить і Гійом Аполлінер, саме його рядки стали епіграфом нашого уроку. Михайль Семенко Гійом Аполлінер

Якою постає ця постать з різних джерел?

Народився 31 грудня 1892 року у селі Кибинці на Полтавщині у родині волосного писаря. Початкову освіту здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню — в реальному училищі. На перший погляд, біографія письменника Михайля Васильовича дуже проста. Хорольська гімназія Хорольське реальне училище

Кажуть, дід Михайла колись одружився з турки-нею, тож дісталася поетові яскрава зовнішність. Батько майбутнього поета, Василь Леонтійович, на момент народження сина працював волосним писарем у Кибинцях, у подальшому став писарем земської управи в містечку Хорол. Марія Проскурівна з сином Василем  Мати Михайла – Марія Стефанівна – закінчила лише початкові класи церковноприходської школи, проте була письменницею-самоуком, автором ряду повістей, надрукованих під її дівочим прізвищем — Марія Проскурівна. Саме вона й прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві. Марія Стефанівна писала традиційну рустикальну прозу, зверталася до кримінальних сюжетів та проблем жіноцтва на селі. У родині було семеро дітей, окрім Михайла, ще брати Василь, Микола і Олександр, та сестри Олександра, Софія і Марія.

Хлопчик Михайло у чорити роки вивчився читати й писати. Пізніше вчився грати на скрипці: спершу в Хоролі, а потім брав уроки в Києві. У мріях він саме з музикою пов’язував своє майбутнє. Тож, отримавши середню освіту в Хорольському реальному училищі, хлопець приїхав до столиці імперії Петербурга і вступив  на музичні «курси Поллак», але через скруту незабаром залишив їх, знайшовши дешеву народну консерваторію. «Моя душа хотіла і тобі музики, як і твоя», — підбадьорювала мати та переказувала синові невеликі гроші, по 2-3 рублі. Сестра Софія, гімназистка, порадила йому вступати до Психоневрологічного інституту, заснованого славетним вченим Володимиром Бехтерєвим. «Адже з музикою ти давно вирішив, що робити, відсунути її на задній план, хоч як це важко; але кидати, Мишко, ні в якому разі не можна, раз музика для тебе так багато важить».

Я хочу кожний день все слів нових Нових нових пісень ідей нових Я хочу кожний час новожиття Горіть палать в екстазі почуття Нових нових пісень і тем нових Я хочу кожний день років нових!

Пройшовши підготовчі курси, Михайло влітку 1912-го став студентом Психоневрологічного інституту, керівником якого був Володимир Бехтерєв. Можливо, у такий спосіб – припускає в неопублікованих спогадах його донька Ірина – поет хотів розібратися з людською душею, адже багато хто з аванґардистів початку ХХ століття мав медичну освіту. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси у відомого педагога А.С. Черняєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету.

У 1912 році український художник Каземир Малевич у Петербурзі пише одну з перших кубофутуристичних картин «Точильник». А ще один українець Давид Бурлюк  (також у Петербурзі) спроєктував цей кубофутуризм на мову поезії.  Каземир Малевич  Давид Бурлюк

У 1913 року, за сприяння київського угруповання символістів «Українська хата» у видавництві «Відродження» виходить його перша збірка  «Prelude» («Прелюди»), що за «символістські вірші» швидко отримала схвальні відгуки, зокрема Грицька Чупринки й Миколи Вороного. Пізніше, у тому ж видавництві, у 1913—14 роках благословилися на світ оповідання Марії Проскурівни. Кажуть, що сам Михайло прилаштував мамині тексти. До збірки ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, Семенко «співав таким же соловейком, як і інші». Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій в російській літературі, нових творчих напрямків — модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, поет відкидає безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час — російські поети-футуристи.

Літературне життя в Петербурзі тоді було бурхливим: старші Блок і Брюсов, молодші Маяковський і Ахматова – усі виступали, читали свої вірші й епатували публіку. І це, звичайно, відбилося на світогляді юнака. Блок Брюсов Маяковський Ахматова

На початку 1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Тут він разом із художниками Василем Семенком (братом) та Павлом Ковжуном засновує перше футурустичне об’єднання. Усі учасники взяли собі екзотичні імена – Михайль, Базиль, Павль – і це переназивання згодом увійшло в моду серед українських футуристів (Георгій Шкурупій перетворився на Ґео, Михайло Йогансен став Майком, і навіть Микола Бажан інколи підписувався ім’ям Нік).

Перша українська трійка футуристів закладає друкарню «Кверо» (з лат. – «шукати»), яка вже в лютому випускає дві поетичні збірки Семенка-поета. Ці дві книжечки   «Дерзання» та «Кверо-футуризм». «мали намір образити всяку публіку», призвичаєну до модернізму (О.Ільницький), а найбільш зухвалими в них були вступні маніфести. Варто брати до уваги, що ці маленькі збірочки виходять у лютому, а в березні імперська влада забороняє святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Звичайно, вибухають  масові демонстрації студентів, на придушення яких кидають загони поліції.

Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканонізації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. Шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті. Він намагався скинути з постаменту образ класика. Навіть назвав свою збірку творів «Козбар». Однак його сучасники неодноразово висміювали в карикатурах такий вчинок поета.

Українські поети, зліва направо, Михайль Семенко, Василь Чумак і Валер’ян Поліщук. 1918-й або 1919 рік Цікаво, що Семенко в двобої з Шевченком був не першим: 1913 року російський футурист Василіск Гнєдов написав вірша з рядками українською мовою: «Усiм набридли Тарас Шевченко./ Та гопашник Кропiвницький». Але Гнєдов був поміщений не в той контекст, щоб цьому хтось надав вагомого значення. На такий несприятливий ґрунт потрапила книжка «Дерзання» із маніфестом-передмовою «Сам»: автор посягнув на найсокровенніше, на єдине, що жевріло надією у серцях українців – на Кобзаря. «Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва… – ідеться в маніфесті, – А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш, що захистить його твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й не має йому воскресіння… Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств… Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування. Я палю свій «Кобзар»». Саме це все і спричинило різко негативну оцінку його нової книги.

Маніфест "Сам" - передмова до збірки "Дерзання" «Ей ти, чоловіче, слухай сюди!(…) Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується…Ти підносиш мені засмальцьованого «Кобзаря» й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заялозені мистецькі ідеї, й мене канудить. … Ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила…. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний… Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого щирого українського мистецтва. Я бажаю йому смерти… Я палю свій «Кобзар».

Я сидів собі на горі біля Володимира і дививсь як ішов дим із пароплавового димаря думав про долю свою та ще де – про – що – багато – інше. Ось вона пройшла повз – Та кинь же свої думки! … і пішла ще про інші речі балачка, але їй-богу можна б уже й кинути, бо ви така гарненька я просто не можу іти по Хрещатику. Але я забалакався й читач уже чекає на кінець події Хай буде так. На цьому кінчаю («Біля Володимира», 1914) Щодо текстів «Дерзань», то тут Семенко опробовує футуризм та шукає свою інтонацію, невимушену й наближену до розмовної, засвоює нові мотиви, зокрема урбаністичні та еротичні:

Критика готова роздерти Михайля на шматки, а  книгарні відмовляються продавати його нові книги. Схоже, Семенко спалив Кобзаря разом із собою. Згодом про своє входження в літературу Сем (як його називали друзі) напише: Легше 3-м верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти ніж футуристові крізь укр. Літературу до своїх продертись («Промова», 1922) У другій книжці «Кверо-футуризм» (24 сторіки), що вийшла цього ж 1914 року, поет пише: «Мистецтво є процес шукання й переживання без здійснення», а також: «Мистецтво не може бути ні українським, ні яким иншим в сім представ-ленні. Ознаки національного в мистецтві – ознаки його примітивности», — пише поет та закликає наздоганяти сьогоднійшній день.

До середини 1914 року готувалося друге видання «Дерзань», але трьох футуристів мобілізували в царську армію: почалася війна. Брат Василь загинув, Павль Ковжун  був відправлений на карпатський фронт (згодом художник став співзасновником Асоціації незалежних українських митців (АНУМ), до якої входив Богдан-Ігор Антонич), а Михайль опинився у Владивостоці, де після російсько-японської війни стояв гарнізон на випадок відкриття японського фронту. Опальний поет став солдатом телеграфічної роти царської армії. Ходили чутки, що перший український футурист хотів емігрувати до Америки, але залишився. Ні, не поїдемо ми з Вами в Америку, Бо будете падати там в істерику, Бо серце моє, найсвятішу муз’ику, — Нерозважному крику Я присвячую зараз. Може, хочете бачити Ви в особі моїй Кубелика? Ах, не можу бути ніким і нічим я, окрім Семенка. (8. XI. 1916. Владивосток)

Потім Олексію Полторацькому Семенко розповідатиме, що у Владивостоці він навіть вступив до професійного симфонічного оркестру і мав грати в партії перших скрипок. Сестра Олександра в листах страшенно раділа, що Михайло «нарешті прилаштувався з музикою». У вільний від служби час поет навчає гри на скрипці одного хлопця, а потім готує його двоюрідну сестру Лідію Іванівну Горенко до вступу в педагогічний інститут. Ця дівчина, якій 1916 року виповнюється вісімнадцять, уже  1917-го стане дружиною поета. До речі, її родина – переселенці з України, з села Скибинці, що на Полтавщині (пам’ятаєте Семенкові Кибинці?) У Владивостоці закоханий поет цікавиться мистецтвом Японії (купує гравюри й малюнки), складає власні музичні композиції, читає коханій вірші Лесі Українки, ходить до місцевої бібліотеки по книжки, а також пише власні – «П’єро здається» і «П’єро кохає», що будуть надруковані тільки 1918 року. Вона не хоче зі мною розмовляти. Вона не відповідає на мої привітання. То добре. Я більше не буду в оркестрі грати. В Америку не поїдем і я підпалю її кохання… («П’єро загрожує», 15-Х.916)

В інтимній ліриці Семенка з’являється мотив масок: складний і мінливий образ П’єро. Тоді ж народжується образ поета, закоханого в черницю (цикл «Гімни св. Терезі», іспанській черниці XVІ століття). «Я цілую в перса святу», — заявляє Семенко. Загалом у Владивостоку він багато пише, зростає Семенкова майстерність, і тепер в його віршах, окрім міських пейзажів, зображено  імпресіоністичні картини природи.

Лідія Семенко з донькою Іриною  Згодом владивостоцькі збірки Михайля виходитимуть одна за одною, що спонукало Сергія Єфремова написати: «З упертістю графомана випускає він збірку за збіркою, перегнавши число їх давно вже за десяток, і навіть кілька теж, нівроку собі, плодющенькі таки Поліщуки не зможуть за ним угнатися». Випереджальну відповідь на цей закид Семенко дав іще у Владивостоку в листі до батька. Михайль писав: «У моїх критиків були журнали і газети, звідки вони зі мною сперечалися, а мені доводилось через відсутність грошей видавати маленькі книжечки… Після війни і коли я буду вільним, ми почнемо видавати журнал і книги – спільними силами і власним коштом…»

Трохи зупинімося, щоб подивитися на портрет Михайля Семенка. Окрім олійного портрету Семенка, виконаного Анатолем Петрицьким, збереглися словесні портрети учасників. «Низький на зріст, кучерявий, із густою гривою чорного волосся, дещо монголоподібний, із незмінною прямою люлькою в роті, з пронизливим поглядом чорних очей, Семенко належав до таких людей, повз яких не пройдеш, не звернувши на них уваги… – Пише у спогадах його друг і колега по «Новій ґенерації» Олексій Полторацький. – Короткі слова, часто проціджені крізь зуби, завжди вражали своєю оригінальністю й несподіваністю. Розмовляв він переважно дуже популярною тоді в літературних колах говіркою, що являла собою суміш української та російської мов. Час проводив, наскільки мені відомо, переважно в кафе, а жив у готелях». Портрет Михайля Семенка, написаний Анатолієм Петрицьким. 1929 рік

 Юрій Яновський, якого перетягнув на літературну ниву Семенко, у романі «Майстер корабля» пише про нього так: «Михайль – мій колишній метр. Футурист, що йому завше не хватало якоїсь дрібниці, щоб бути велетнем. Я його любив, коли когось цікавить моє ставлення до нього. Він приходив щодня на фабрику (ідеться про Одеську кінофабрику – прим. Л.Я.), викурював незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав…» Донька поета від першого шлюбу Ірина Семенко, зовсім іншої думки про вигляд, а особливо про мову батька: «…Він був байдужий до побуту, до «комфор-ту», до страв, але дуже любив свої письменницькі «знаряддя». Любив подорожі, що давали йому відчуття волі й незалежности від побуту. Вдягався просто, але зі смаком. Його «форма» –  майже завжди костюм і краватка; взимку в останні роки його життя – хутряне темно-сіре кепі й коричневе хутряне пальто з оленя… Зі мною розмовляв завжди українською вибагливою мовою, навіть тоді, коли в багатьох сім’ях моїх шкільних товаришів почали говорити більш по-російськи».

Наприкінці 1917 р. Михайль разом із дружиною Лідією ешелоном повертаються в Україну, і молода родина кілька місяців мешкає у батьків поета в Кибинцях, а у квітні 1918 року вони перебираються до Києва, коли там панують самі опоненти – і на політичному, і на літературному «фронті». Футуризму довелося проростати на нестабільному (політично та економічно) ґрунті. Післявоєнне життя було нелегким, натомість Владивосток здавався раєм. Семенко заробляв редакторською діяльністю, зокрема редагував перший радянський мистецький журнал в Україні «Мистецтво», але заробляв небагато. Ірина Семенко згадує: «У скрутному 1919-му році вони з моєю матір’ю продавали щось із своїх небагатьох власних речей, щоб заплатити робітникам типографії… У батька довго не було костюму; він ходив у тій формі, у якій демобілізувався, а перший костюм йому зшили мало не з простинів, що їх привезла мати зі своїм приданим». У ті часи Семенко окрім заняття редакторською діяльністю мусив підробляти, розвантажуючи вагони на залізниці.

У Києві, а потім у Харкові провідний футурист України випускав періодичні видання: «Український журнал», «Фламінго», «Альманах трьох», «Катафалк искусства», «Семафор у майбутнє». Михайль Семенко видрукував близько 20 збірок, одна з яких мала провокативну назву «Кобзарь» (1924 року). Семенко створював, розпускав та створював наново численні літературно-мистецькі групи, найвідоміші серед яких «Аспанфут» (асоціація панфуту-ристів), «Нова генерація» та «Ударна група поетів-футуристів».

1926 року Михайль Семенко виїжджає до Одеси. І в  Одеській кіностудії він  докладає руку до створення двосерійної німої стрічки «Тарас Шевченко», головну роль у якій виконав  Амвросій Бучма. У київському футуризмі запанувала криза – Семенко виїхав працювати на Одеській кінофабриці, присвятивши себе наймолодшому і найбільш революційному мистецтву — кінематографу, та майже на два роки зник із літературного життя. В Одесі він познайомився зі своїм новим коханням, акторкою Наталею Ужвій, яка тоді, 1925 року, виступала в одеському театрі, а з 1926 почала зніматися в кіно. Михайль подбав про працевлаштування на кінофабриці Юрія Яновського, Миколи Бажана, там же працював і Ґео Шкурупій – усі вони з Семенком писали кіносценарії.

Олег Ільницький у своїх дослідженнях пише, що Семенко працював над двома сценаріями («Чорна рада» за романом П.Куліша та переробив «Небожа Рамо» О. де Бальзака), але жоден із них не був реалізований. Ірина Семенко згадує, що в Одесі Сем брав участь у роботі над фільмом про Тараса Шевченка та приводив на знімальний майдачник доньку, зокрема, «коли знімали епізод дитячого панського празника в економії Енгельгардта». У тому ж фільмі «Тарас Шевченко» (вийшов 1926) знімалася Наталя Ужвій. Одеса 1920–1930-х рр.

У тому ж таки 1926-му народився син Семенка – Ростислав. 1928-го року подружжя Михайла й Лідії розійшлося, але заснування журналу «Нова ґенерація» начебто святкувалося ще в Києві на Левашівській (за словами Ірини Семенко). Того ж року Михайль переїхав до Харкова, який із початку 1920-го року став столицею УСРР. У столиці поет одружився з акторкою Наталею Ужвій. «Тепер бійки й скандали приймала на себе велика артистка «Березоля». Всі в «Слові» (харківський будинок, у якому мешкав письменник, – прим. Л.Я.) про це знали, але вгамувати сердитого Семенка ніхто не міг. Вдача в нього була лиха», — пише Оксана Буревій у своїх спогадах. Від другого шлюбу Семенко мав сина Михася, на рік молодшого від сина Ростислава. Михась писав вірші та помер юнаком від менінгіту.

Після завершення одеського періоду Семенко заснував організацію «Бумеранг» та в збірнику «Зустріч на перехресній станції» надрукував «Розмову трьох», у якій з Бажаном і Шкурупієм Семенко обмірковуває можливість нової спілки. Цю ідею вдалося реалізувати. Організація і журнал «Нова ґенерація» постали на піку відомої літературної дискусії, у якій брали участь і письменники, й партія, що супроводжувалося доносами та іншими неприємними подіями. Семенко-митець активно експериментував, шукав нових поетичних форм, намагався поєднати поезію і малярство, залишався прихильником урбаністичної літератури. Але усім цим мистецьким пошукам не було місця в епоху «соціального реалізму». На початку 30-х років під тиском радянської цензури Семенко зрікається футуризму. Однак це не вберігає його від переслідувань. 23 квітня 1937 року в Києві відбувається його останній творчий вечір, а вже за три дні його заарештовують. https://www.youtube.com/watch?v=HTTEpWubuOs

Михайла Васильовича Семенка  звинуватили в тому, що він бере участь в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у плануванні терористичного акту на 1 травня 1937 року. Нібито закородонний зв’язок з польськими та німецькими членами організації проводився через Львів, у тому числі через старого приятеля Семенка художника Павла Ковжуна. Із протоколу очної ставки між Семенком та Андрієм Семеновичем Михайлюком випливає, що Михайло Васильович завербував Михайлюка та дав йому завдання під час демонстрації 1 травня 1937 року вчинити терористичний акт проти секретаря ЦК КПБУ С.В.Косіора (як ви знаєте, організатора голодомору в Україні). Семенко «зізнається», що він прямував до Будинку спілки радянських письменників, щоб зустрітися з Михайлюком, але зустрів його дорогою та  в  дворі 17-го будинку по вул. Воровського вручив Михайлюку бомбу. Цю бомбу він мав кинути на урядову трибуну, коли демонстрація проходитиме повз неї.Семенюк зазначив, що ця бомба мала «форму пляшки».

 У київському галузевому архіві СБУ зберігається слідча справа №817, яка зовсім не нагадує Семенкову містифікацію «Справа про труп», а радше нагадує п’єсу злого деміурга-експериментатора. Семенкова арештували 26 квітня 1937 року в Києві в готелі Континенталь по вул. Карла Маркса, 5, кв. 72 (тепер – вул. Архітектора Городецького). При цьому була присутня Наталя Ужвій, як записано в протоколі – дружина. Вона чомусь теж була в тому номері, хоч нібито рік вони вже не були разом як родина. У арештованого вилучили різні предмети, зокрема книжки, листи, блокноти, які Семенко фанатично любив, рукопис поеми «Німеччина» та кишеньковий годинник Державного годинникового заводу ім. Кірова за №52663 з ремінцем, а також 265 рублів. Як поет Михайль Семенко потрапив до рук НКВД: анімаційний ролик від Центру досліджень визвольного руху. https://www.youtube.com/watch?v=oXblDofq-nw

24 жовтня 1937 року Михайля Семенка розстріляли в підвалах київського Жовтневого палацу. Поховали його, імовірно в Биківнянському лісі, де НКВС ховали багатьох, замучених кривавим режимом. І лише у 1957 році діти домоглися реабілітації Семенка за відсутністю складу злочину.

Пам’ятна дошка присвячена Михайлу Семенку у Хоролі Портрет на чорному мармурі прикрасив стіни так званого старого корпусу сучасного Хорольського агропромислового коледжу Полтавської державної аграрної академії. Раніше, з 1908 по 1919 роки, у цьому приміщенні існував казенний середній начальний заклад – Хорольське реальне училище.

Михайло Васильович Семенко -Майстер епатажу в українській поезії, нещадний критик заштампованих поетичних прийомів, карколомний експериментатор у художній поетичній формі, прихильник верлібру, а в цілому неординарна особистість поезії 20–х років XX століття.

1. Опрацюйте біографію М. Семенка за підручником та підготуйтеся до написання літературного диктанту. 2. Складіть «Хмару слів». неординарна особистість

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: Література: Слоньовська О.В., Марфин Н.В., Вівчарик Н.М. Українська література. Підручник для 11 кл.. закладів загальної середньої освіти (профільний рівень).-К.: Літера ЛТД - 2019.- 320 с. Інтернет-ресурси: http://rus-img2.com http://otkritka-reprodukzija.blogspot.it http://www.1.portret1.z8.ru http://fotoham.ru http://m.androidmafia.ru http://shkola.ostriv.in.ua https://www.oa.edu.ua/ua/etc/kontaktukrainiantv/2012_34 http://horol.com.ua/news/vidkrittja-memorialnoji-doshki-mihajlju-semenku https://svitppt.com.ua/ukrainska-literatura/mihayl-semenko-poetfuturist.html https://www.youtube.com/watch?v=QNCKPlAlU3Y https://www.volyn.com.ua/news/120306-pro-ikhniu-paru-hovoryly-krasunia-i-chudovysko http://ul.iolya.com.ua/page196.html