"Мій рідний край очима сучасників"

Пошуково - дослідницька робота

на тему:

“Мій рідний край очима сучасників”

за напрямком:

етнографічне краєзнавство

 

 

Виконали учні 9-А класу:

Сікач Наталія, Зеленко Валентина,Кирильчук Юрій,Ясінчак Мар᾽ян

Кобилецько - Полянська загальноосвітня школа I -III ступенів,

Рахівський район, Закарпатська область

 

Керівник: Міллер Світлана Степанівна - учитель української мови та літератури,0987920792

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

       

                                              Вступ

 

1.  «Хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього…»

  

 

    Приблизно 150 років  тому Олександр Духнович написав: «Люби свій народ  не тому, що він – великий, а тому, що він – твій!».

    Якщо ми хочемо зберегтися у світі, як нація з високою культурою, давньою історією, великими природними багатствами, як нація, чия держава є найбільшою в Європі, як нація, що входить до двадцятки  найбільших народів світу, то всі ми повинні бути вірними своїй Батьківщині. Батьківщина – не те, що добре чи погано, а те, без чого не можна.  Сьогодення висуває перед нами відому істину: любов до Батьківщини починається з любові до своєї родини, до землі, до батьківського дому, до своїх предків.

    По - особливому звучить нині заклик педагога О.Захаренка: «Пишіть історію, діти! Правдиву,єдину,неповторну», щоб знали, «якого Ви роду, якого племені, щоб пишалися своїм минулим, вірили в майбутнє!». Правдивим є твердження мудрих людей про те, що хто не знає свого минулого, не матиме майбутнього. Виникає  питання: чи сучасне впливає на розуміння минулого? Чи минуле  впливає на перебіг сучасності? Тому, нам, молодому поколінню, тепер, як ніколи, потрібно вивчати історію рідного краю.

      Неможливо бути гідним сином своєї держави,  не вивчивши  її,  яка славиться  традиціями, звичаями і обрядами, повір’ями і забобонами, людьми - представниками різних національних меншин. Це угорці (мадяри), румуни, українці,  русини (гуцули), роми (цигани), росіяни .

  Тому нам,творцям майбутнього і поціновувачам минулого,потрібно  дуже добре і досконало  знати багатий народознавчий і фольклорний матеріал, щоб потім передати його майбутнім поколінням.

        Отож, приступаємо до розповіді про його історію…

 

 

 

 

 

 

                                          Основна частина

 

                        2)      Історія Кобилецької Поляни

   А почнеться вона про наше рідне селище - Кобилецька Поляна.   Розкинулось воно в гірській Рахівщині, на заході Закарпатської області, у підніжжі якої є велика галявина, на якій і розмістилося селище; з усіх сторін його оточують високі гори Карпати. Їх вік - понад  1 мільярд  років. Гірські масиви  розчленовані чисельними  поздовжніми  і поперечними  улоговинами та долинами річок, творячи  разом з ними казкову красу і самобутність природи краю.

  Чи на закарпатській стороні, чи в Карпатах, чи на Прикарпатті, ви обов’язково почуєте від тутешніх мешканців багато народних легенд і переказів. Одна з них: « Чому гора зветься Кобила і що за скарб схований в печері біля Кобилецької Поляни»( Див –« Українські легенди - Легенди Закарпаття, Прикарпаття та Карпат»).

  У нашому селищі існує й інша легенда про його засновників. Розповідають, що село назвали в честь кобили, яка під час перебування опришків у цій місцевості пішла на вершину гори з чотирма  мішками золота. Повз неї проходили угорці( «мадяри»), які на той час воювали з опришками. Опришки загинули, а кобила зайшла в печеру з мішками золота й більше не поверталася. Відтоді  село називається Кобилецькою Поляною, а  гора називається Кобилою.

    За переказами старожилів, назва селища саме й походить від назви гори. А за іншою версією, назвали її так тому, що нібито колись один із перших мешканців випасав на горі коней і одна кобила пропала. Скільки чоловік не шукав її, так і не знайшов. На другий рік він знайшов її вже з лошам. Гору назвали Кобила, а село Кобилецькою Поляною. Кажуть, що заселили землі села землероби і скотарі. Більшість жителів складали кріпосні селяни, які відбували феодальні обов’язки. Це село в той час називалося Шопурська Поляна. Проте, пізніше, в другій половині вісімнадцятого століття  і до 1919 року, село називалося « Дьєртянлігет». З другої половини ХVIII століття в Закарпатській Гуцульщині починає розвиватися металургія і металообробна промисловість  на місці залізної руди, видобутій в околицях сіл Кобилецька і Косівська Поляни та Костилівка.

    В цей час на території нашого селища була створена  доменна  піч, де виготовляли знаряддя праці для Солотвинських соляних рудників. Потім виникають ще два нові цехи - механічний і ливарний. Це привертало великий інтерес до села. Так, у 1900 році, в Кобилецькій Поляні, проживало 1778 чоловік. У 1889 році було відкрито  школу, в якій навчалося  до 50 учнів. Зараз у школі вчиться до 500 учнів.

  Готична будівля( гуртожиток по вулиці Шевченка) має архітектурний вид – центральний фасад закінчується шпіньом( кутом - гострим), на якому в свій час був годинник ( це - класична німецька будівля пізньої готики).

 

 

      Старожили (одна з них - корінна жителька села, 1930 року народження, Міллер Елізавета Вікторівна, яка проживає по вулиці Шевченка,70)  розповідають,  що перші жителі  цього селища прийшли сюди з Великого Бичкова, зокрема, пастухи, які часто бували тут з худобою, випасали її  і їм сподобалися ці місця. В пам’яті жителів живуть спогади, які зв’язані з турецьким пануванням на Закарпатті.

    Основні вулиці: Шевченка (Гандал), Бокшая (Долу звором, Колгоспна),Павлюка (Леніна), Богдана Хмельницького (Береги),Лесі Українки(Подорей,Завої),Вишнева (Лазок,Радянська,),Перемоги(Заводська),Історична(Перекуп),Туристична(Буркут), Добровольців(Царський  звур), Спортивна(Царина), Сухий(Штрика), Гагаріна(Гуцький), Горького(Штампи), Кулявчука(Купельня).(Назви вулиць подаємо в такій формі, яку продиктував нам житель селища, колишній ветеран Другої світової війни Куриляк Микола  ( 18.08.1924 народження)) - сьогодні вже покійний.

Лісові масиви  та урочища: Бринзин, Глазкул, Перениз, Джамер, Попітник, Станішора, Прим, Росолово, Репосул, Криничний, Шантин, Скала, Довгий, Сухий, Широкий Луг, Вапнярка, Прочерть, Юрочково, Цигларня, Сигла, Кобилина, Грунь, Грабники, Боркут, Свинарки, Стайки, Божений, Федорів Звур, Перинський, Лазок, Толока, Млачин, Бані, Сочет, Козьмин.

  Велику славу отримало наше село завдяки такому могутньому заводу, як «Закарпатський арматурний завод».  Багато десятиліть ім’я цього відомого підприємства червоною ниткою проходило через різні життєві ситуації: не одна династія сталеварів, ковалів, верстатників, передовиків виробництва виросла на його теренах. У брошурі «Закарпатський арматурний завод».- (Автор тексту С.В.Куриляк. Видавництво «Карпати»,Ужгород,1974 (стор.3)) вказано, що це одне з найстаріших підприємств області. Завод  побудовано в 1774 році. Будівництво металообробного підприємства було викликане зростаючою потребою в залізних знаряддях виробництва (сокири,пили) для розробки лісів, сільськогосподарських робіт. Заснуванню  заводу сприяло видобування залізної руди в районі Квасової Поляни, Менчула, Бедевлі, Берлибаша і Прислопа. Великі запаси сировини були і в Кобилецькій Поляні. Саме тому, тут і почалося будівництво металообробного підприємства. У дружній трудовій родині робітники різних національностей – українці,угорці,словаки, румуни - уже в роки першої післявоєнної п’ятирічки досягли значних успіхів у налагодженні виробництва і збільшенні випуску продукції. Завод,  що дістав назву «Інтернаціонал», було підпорядковано Міністерству місцевої промисловості України. Колектив заводу одержав від держави значну допомогу устаткуванням і коштами. На завод прийшли кваліфіковані інженери і техніки.

  Цей період став хорошою школою виховання, своєрідною перевіркою зрілості колективу заводу, його готовності до розв’язання  нових, більш складних завдань.      На фото - працівники заводу.

 1964 рік – завод «Інтернаціонал» перейменовано на Закарпатський арматурний завод. Він майже повністю змінив свій профіль роботи – перейшов на випуск кранів для газової і нафтової промисловості та трубопровідної продукції.

. 1) На фото - нагороди Арматурного заводу своїм робітникам.

    У 2010 році ліквідоване у зв’язку з банкрутством і передано у приватну власність, розграбовано, будівлі заводу перетворилися на руїни, з ливарного цеху майже нічого не залишилося, вцілілу частину будівлей перетворено на приватні пилорами. Після ліквідації і передачі  підприємства у приватну власність, громада  Кобилецької Поляни  неодноразово  намагалася повернути  завод у комунальну  власність, але  безуспішно.Павлюк Петро Васильович(1949- 1995 роки)- український підприємець, директор Закарпатського арматурного заводу з 1986 по 1995 роки. Трагічно загинув у автокатастрофі у 1995 році, неподалік села Білки Іршавського району. Похований на кладовищі в нашому селі. На його честь названо одну з головних вулиць селища( була вулиця Леніна – сьогодні – вулиця Павлюка.)

 

                                       Ми, молодь, надзвичайно мало знаємо про історію нашого заводу, яким так пишалися наші батьки і діди, працюючи тут в поті чола. На превеликий жаль, проходячи територією цього зруйнованого заводу,дивлячись на те, де могли б  працювати і ми  в свій час разом із своїми батьками, на душі стає моторошно від того, кому було великою вигодою зруйнувати так важко побудований віками і не зруйнований в часи Другої світової війни,- гордість наших батьків, – наш завод, що прославляв наше селище далеко за його межами.

     Але досить про сумне: хочеться вірити в те, що знайдеться така людина, яка підніме ці руїни з попелу і відродиться птах Фенікс, і вже наші діти будуть з гордістю здобувати спеціальності у новозбудованому сучасному підприємстві, що також носитиме назву « Закарпатський арматурний завод»,

відкриється широка перспектива  для його розвитку; знову налагодяться зв’язки з цілим світом і наступні покоління сталеварів, ливарників, а також представники інших професій  гордо  промовлятимуть, що «… ми гідно несемо вахту наших батьків і прадідів…»

 Не можемо ми оминути в своїй розповіді про наш відпочинковий комплекс - славнозвісну туртсичну базу “Трембіта”,куди приїжджали відпочивати мільйони туристів з усіх куточків нашої країни та  за її межами.

 На першому фото - “Колиба” на турбазі “Трембіта”,на другому - пам᾽ятник Олексі Довбушу,біля якого часто фотографувалися наші односельчани.

А так одягалися учні нашої школи у 80-90-ті роки.

 

  Виникає питання : «Хто ми такі ? Якого славного роду? І, зрештою,чому нас називають гуцулами?»

     Дійсно, хто ж такі гуцули? Беру до рук книгу – дослідження і гортаю її.

   У книзі Марії Лаврук «Гуцули Українських Карпат». - Етнографічне дослідження. - Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка,2005р.) дається таке визначення цьому народові: «Гуцули - це частина гірського українського населення Карпат, одна з найяскравіших складових українського етносу, котра зберегла свою самобутність до теперішнього часу». Гортаю далі.

  Універсальний словник - енциклопедія вказує на таке визначення:

«Гуцули – українські верховинці, які живуть у найвищій частині Українських Карпат; слово hocul походить від румунського слова «розбійник,опришок». Основа господарства – тваринництво: упродовж сторіч обмінювали продукти тваринництва на хліб із Покуття і Марамороської котловини.»      

А  тепер трохи про інші  відомості . Культурний центр нашого селища об’єднує людей різних поколінь своїми чисельними культурними заходами. Це місце зустрічі свят, річниць, святкування Дня селища. Тут проходять різні міроприємства,сюди часто приїжджають представники різних національностей,щоб помилуватися нашими прекрасними краєвидами,яких мало вже залишилося на інших мапах світу,подихати  гірським повітрям і попити кришталево чистої  джерельної води,що має лікувальні властивості. Тут часто чути мелодії різних пісень: «Тече вода каламутна…», «Чорні очі, як терен», «Ой, Марічко,чічері», «Горіла сосна, палала»… Це не весь перелік тієї багатогранної культурної спадщини, яка існує на нашій території.

      У селищі присутні представники 7- ми  віросповідань:

1. українська православна церква Московського патріархату «Святих жон – мироносиць,
2. церква Вознесіння Господнього,
3. українська православна церква Київського патріархату,
4. римо - католицька церква святої Богородиці,
5. євангелісти християни – баптисти,
6. адвентисти сьомого дня,
7. зал царства Свідків Єгови.

 Найбільшою цінністю села була дерев’яна церква (стародавня), яка була збудована в 1512 році і дерев’яна дзвіниця коло неї.

На фото - церква Вознесіння Господнього.

   Церква Вознесіння Господнього була зруйнована(спалена) у 1992 році.

Девід Вайс Хелінні(1927) – американо – ізраїльський рабин, вчений з питань єврейських наук і професор Талмуду. Народився в Кобилецькій Поляні( в той час - Підкарпатська Русь, на території тодішньої  Чехословаччини), дитинство провів у Сиготі, потім емігрував у США.

   В селищі працюють україномовні і один угорськомовний дитячі садочки. Також тут є загальноосвітня школа I-III ступенів, у якій ми і навчаємось(побудована вона у 1980-му році і здана в експлуатацію цього ж таки року бригадою будівельників заводу,бригадир -Йосип Водолмо(з села Вишково Тячівського району)(нині покійний)).

  Найбільшою гордістю нашого селища є ім’я  видатного  українського  живописця і педагога, народного художника – Йосипа Йосиповича Бокшая, який створив Закарпатську художню школу, він - автор жанрових картин,пейзажів, портретів,натюрмортів. Наші нащадки дуже ревно бережуть пам'ять про цю видатну постать. На будинку, в якому народився Бокшай, прикріплена меморіальна дошка, біля якої ніколи не в’януть квіти і щорічно покладаються  вінки пам’яті. Старше покоління в своїх розповідях згадує про ті роки, коли малий Йосип проживав у нашому селищі. Свою любов до свого гірського краю він відобразив у численних відомих картинах, якими гордяться не лише  музеї України, але і за кордоном                    На фото - Йосип Йосипович Бокшай.

    Дуже відрадним фактом є також те, що в 1939 році тут працювала директором початкової школи  така відома  постать, як Василь Боршош -  Кумʼятський, український поет, педагог,член Спілки письменників Закарпаття. Наша Гуцульщина полонила його на все життя яскравою барвистістю народного одягу, душевною щедрістю гуцулів, величчю краєвидів.

  В селі протікає річка Шопурка, яка утворилася від злиття Крайньої і Середньої рік. Вона багата на форель, харіус – риби, занесені до Червоної книги України. В лісах водяться вовки, лисиці,ведмеді,рисі,сови,глухарі та інші птахи та тварини.

    Кобилецька Поляна (угор. Gyertyanliget) –  вперше згадується у 1672 році, як Кабола Поляна.(Див.-Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатської області.-на основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том 1).

    У 1910 році,будучи частиною  Угорського королівства, мала 1832 мешканців - русинів, угорців і німців. Після  Першої світової війни у 1919 році відійшла до Радянського Союзу у складі УРСР.

      В околицях Кобилецької Поляни є 5 мінеральних джерел, які використовують для лікування органів травлення. Крім того, ця вода виводить з організму радіонукліди та інші токсичні речовини. Є одне мінеральне джерело (єдине в Україні), в якому є вода, що рекомендується при захворюваннях органів кровотворення. Саме ковток джерельної води, певно, повертає сюди у гори тих, хто хоч раз тут побував.

   Є три діючі садочки, лікарня, аптека, ощадна каса, відділення зв’язку та промислові і продовольчі магазини.

                                   

 

Традиції і обряди рідного краю

 А чи знаєте ви, що великі свята та події у нас святкують не так , як в інших регіонах України? Наш народ  багатий на  традиції та обряди.       

         Найбільш поширеними звичаями гуцулів є традиційні свята «Проводи на полонину», «Гуцульська бринзя», гуцульське весілля та релігійні календарні свята, зокрема Різдво з новорічно-різдвяними колядками та щедрівками (в тому числі «Василя», «Водохреща») та Великдень (Пасха).

       

   Неможна уявити собі свято бринзі  або проводи на полонину без того, аби всі не вдяглися у святкове народне гуцульське вбрання. На фото - проводи на полонину.

      Здебільшого, призначенням вишивки на Гуцульщині було прикрашати одяг: чоловічі, жіночі, дитячі сорочки, головні убори, кептарі, сердаки, гаті.

 

Для вишивання використовувалися нитки різного роду: вовняні, льняні, металеві, а також муліне. Широке розповсюдження мали й нитки, завезені з Американського континенту. Дивно? А пояснення цьому просте. Рахівщина – гірський район, де Карпати досягають найбільших висот. У зв’язку зі своєрідністю клімату, тут розвинуті лише деякі види сільського господарства. Промисловість у даному районі в минулому була, та зрештою й тепер є слаборозвиненою. Саме ці фактори спонукали населення, його сильнішу половину, до пошуків кращих прибутків. Чоловіки покидали власні домівки, жінок, дітей та їхали за тридев’ять земель, аби заробити грошей та якось вибитися зі злиднів. Раніше це була Америка, сьогодні – Чехія, Словаччина, Португалія. Дехто з них повертався додому, а дехто забирав свої родини у чужі краї. Та, як правило, завжди підтримувалися зв’язки з родичами, які не покинули рідної землі. Приїздили, привозили подарунки, висилали їх навіть поштою. Отак і пояснюється те, що на Гуцульщині вишивали й нитками американського виробництва.Одяг також розшивали бісером, оздоблювали різного роду стрічками, прикрасами з металу. Український   стародавній  одяг в  селі Кобилецька  Поляна  оздоблений надзвичайно різноманітно, а також має свої особливості. Варіанти одягу складалися під впливом сусідних народностей, що формувалися від культури поляків, румунів, південних слов’ян та угорців. Традиційний  одяг в нашому селі відрізнявся наявністю деяких речей. Наприклад,надягали кептар -хутряну безрукавку, носили лейбик - безрукавку із сукна. На фото - національне вбрання українців.                                

      Традиційний  жіночий костюм складався із сорочки (вишиванки), спідниці - поневи (запаски),безрукавки (лайблика) та національного взуття. На шию надягали партки, а на голову - вінок ручної роботи (плетянки).

    Деякі елементи Полянського костюму залишилися майже незмінними ще від правослов’янських часів. Так, у спадщину ми дістали найбільш поширений  жіночий одяг - довгу сорочку, підперезану поясом.Її, зазвичай,прикрашали вишивкою, яка мала магічне значення. Вишиваний орнамент, між іншим, був основною оздобою національного костюма. Вишивали переважно чоловічі й жіночі сорочки, а також пояси і хустини. За візерунками можна було дізнатися, звідки сорочка походить,стать і приблизний вік її власника (наприклад, рукави жіночої сорочки були широкими й сходилися на зап’ясті в рясно вишитий манжет, а в чоловічій - часто були прямими). Також одяг виготовляли буденним,святковим  та весільним.

     Сорочки мали різну довжину й виконували функції як верхнього, так і спіднього одягу. Вони складалися з двох частин, причому нижню (підтічку) шили з грубішої матерії (конопляної). А також носили сорочки без коміра. Поділ сорочки або підподільницю прикрашали вишивкою, тому що її було видно з-під одягу.

                                        

       Наші предки вірили, що орнамент який прикрашав поділ сорочки, мав магічне значення, виступав оберегом від лихого ока. Повитухи приймали новонароджену дитину саме в поділ сорочки, а молодята після ритуального вмивання витиралися вишитою верхньою частиною сорочки нареченої.

                                        

 

     Поверх сорочки полянські жінки в будні надягали запаски, яку підперізували виишитим поясом з барвистих ниток із китицями на кінцях. Окрім поясів використовували вузькі лляні рушники. Такий пояс був обов’язковим для нареченої  під час весілля. Поверх сорочки надягали безрукавку (лейблик) з тонкої вовняної матерії.

                                            

      За давнім звичаєм, дівчата до п’ятнадцяти років, а часом навіть до самого весілля могли носити тільки підперезану сорочку. Поясний одяг носили заміжні жінки.

     Запаску ткали з тонкої вовни з різними орнаментами. Носили, як правило, дві запаски -- позадницю й попередницю. Позадницю надягали на тулуб ззаду, попередницею покривалися спереду.

                                   

     У селі Кобилецька Поляна жіночим,чоловічим та дитячим взуттям були постоли,виготовлені з овечої шкіри. Незважаючи на те,що постоли були прикметою бідності. Партки на шиї  доповнювали вбрання, надавали йому святковості.

                                    

 Чоловічий національний одяг складається із сорочки, штанів або шароварів, безрукавки (кожуха), пояса і калошів. Біла чоловіча сорочка з часом змінила свій вигляд: із довгої, до колін, на випуск, вона перетворилася на коротку, з вишитим коміром та манжетами на кінцях рукавів, і її почали завжди заправляти в штани. Така сорочка має розрір посередині на грудях із петельками для гудзиків, оздобленими шовковим шнурком або стрічкою. На сорочку надягали чоловічий кожух, що нагадує жилетку, і підперезувалися поясом. Щодо штанів, то з давніх-давен в нашому селі розрізняли  два типи  штанів-вузькі(брички), і широкі(шаровари).Вузькі штани зшивали до паска й застібали на гудзики, а шаровари були розрахованіна підперезування очкуром.З  вузькими штанами носили довгу сорочку на випуск, а до сорочки, яку заправляли в штани, надягали шаровари. Неодмінним атрибутом чоловічого одягу був пояс вишитий або тканий, прикрашений довгими китицями. Поясами підперезували не тільки шаровари,а й верхній одяг: сорочку, а іноді шаровари.

      Основним взуттям чоловіків і жінок були постоли.Під них одягали вовняні носки (капчури). Головним убором у чоловіків  був капелюх (крисаня), у жінок -хустки (шерінки). Дівчата заплітали одну або дві коси.

    

         На протязі багатьох років наше село славиться народними умільцями, серед яких важливе місце займає вишивка.

       Своїми роботами не лише у нашому селі, а й далеко за його межами славиться місцева жителька, майстриня сучасної вишивки Глодян Василина Юріївна.

Багато років вона вишиває хрестиком та вишивкою рішельє. 

      Свої роботи вона неодноразово виставляла на районні та обласні конкурси, в яких займала призові місця.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   

 Її роботами прикрашені народознавчі куточки школи, а також групові кімнати дошкільного навчального закладу №1, де вона працює вже багато років.

 

Гуцульське весілля

       Полянське  весілля, як казка. Навіть,і по цей день, ми, гуцули, дотримуємося своїх традицій.

 

 

                                       На фото - українське весілля.

 

 Вони  вдяглися у національний одяг, прикрашали своїх коней. В день весілля нареченого і наречену супроводжують  дружби, дружки, свати, старости. Весілля повне веселих і жалібних пісень, танців, ігор, забав, жартів, дотепів.

      Жодне весілля не обходиться без короваю чи калачів, вишиваних чи тканих рушників, букетів, які чіпляють на одяг гостей і гільця чи деревця. Точно визначеного часу для дня весіль не встановлювали, єдине, що сватання і заручини відбувались переважно навесні, літом, восени, рідше взимку, а весілля намагались справляти до Великого посту. Під час будь-якого посту справляти весілля категорично заборонялось.

       Найпершою ознакою в нашому селі, коли приходили свати, було “давати рушники”, що традиційно означало готуватися до весілля. Закріпленням шлюбу було і є “стати на рушник”. За давнім звичаєм, найкращі калачі дарують молодим на вишиванім рушнику, з побажанням, щоб їхнє життя було заможним і красивим. До церкви молодята їхали  на конях.

 

                                     

Різдво в Кобилецькій Поляні

 

      Приготування до Різдва в Кобилецькій Поляні починається заздалегідь. За давньою традицією, господині, вранці, 6 січня, запалюють “живий вогонь” в печі з дванадцяти полін і готують дванадцять ритуальних пісних страв.

       Серед страв Святої Вечері на першому місці стоїть кутя — варена пшениця з медом, маком та горіхами. Деякі дослідники народних звичаїв вважають, що кутя — це відголосок давніх братолюбних столів, які влаштовували у дні поховання мучеників за Христову віру. Пшениця, як зерно, щороку оживає, тому є символом вічності, а мед — це символ вічного щастя праведників у небі.

      На Різдво,7 січня, розпочинаються справжні різдвяні коляди. Гуцули відвідують своїх родичів та друзів. Бетлегеми  ходять з вертепами від села до села.

Традиційні страви нашого села

 

  Кобилецька Поляна  багата на стародавні і  сучасні оригінальні страви, різні кулінарні і кондитерські вироби. Вона пройшла довгий шлях свого формування і тісно пов’язана з національними кухнями багатьох народів.

На її формування мали вплив декілька важливих факторів, зокрема географічне положення краю, національний склад населення та природно – кліматичні умови.

     Вона формувалася віками під впливом історичних факторів (до 1945 року наш край перебував під владою різних європейських держав - Австро-Угорщини, Чехословакії, Угорщини). Отож закономірно, що вона носить інтернаціональний характер. Кожна з національних меншин, що проживають у нашому краї, внесла в нашу кухню власні, відмінні від інших, страви і специфіку приготування. Угорці: бограч, гуляш, перкельт, попрікаш, лечо, рокот-крумплі, лоці печенє.  Румуни - всякі види токанів, словаки - страпачки, карбонатки, бухти; чехи - кнедлики і сегединський гуляш,  євреї пропонують свої традиційні страви: човлент, фаршировану рибу, роми – гурку, смажені рубці. 
Однак, при цьому, наша кухня багата також самобутніми стравами, які дійшли до нас із давнини, і не зустрічаються в жодному меню інших народів - підбивані фасолі, лопатки і ріпа, дзьобачки та багато інших страв. Наші односельчани дуже люблять запашну і гострувату їжу і активно використовують червону паприку "папригу" і чорний перець, а також часник, цибулю, кмин, і пряну зелень - "чабрик" (чебрець, тим'ян), "зеллер" (селеру), кріп, петрушку. Також у нашій кухні  використовують соуси - найчастіше сметанний, грибний і томатний.

 

РЕЦЕПТИ

 

«САЛАТ ПОЛОНИНСЬКИЙ»

 

 

Інгредієнти на одну порцію:

 

Капуста білоголовкова  46 гр.,  помідори 30 гр.,  огірки 20гр.,  перець солодкий 20гр,. цибуля зелена 12 гр.,  оцет столовий 3 гр.,  перець чорний мелений 0,02 гр.,  цукор 1гр.,  олія 10гр.

 

Свіжі помідори і огірки нарізають кружальцями. Свіжу капусту і перець шаткують соломкою, а зелену цибулю дрібно нарізають. Капусту перетирають з сіллю, сік зливають.

Підготовлені овочі, крім помідорів, перемішують, заправляють оцтом, цукром, олією, додають нарізані помідори, посипають чорним меленим перцем і залишають на деякий час, щоб овочі промаринувалися.

Готовий салат укладають гіркою в салатник і прикрашають зеленою цибулею.

 

 

 

СУП  ПОЛОНИНСЬКИЙ  (Бограч -  гуляш)

 

 

 

Інгредієнти  на одну порцію:

 

Яловичина або баранина 75гр., цибуля 30гр., смалець 13гр., морква 31гр., петрушка (корінь) 17гр,. перець свіжий солодкий 37гр., помідори свіжі 63гр., картопля 80гр., перець червоний мелений 0,8гр., кмин 0,3гр., часник 0,8гр., сіль 5гр.,  зелень петрушки 4гр.,  вода 350гр.,  галушки 100гр.

 

Підготовлене м’ясо нарізають невеликими кубиками, з’єднують з напівобсмаженою цибулею з червоним перцем і тушкують до напівготовності. Потім додають нарізану кубиками моркву та петрушку і тушкують разом з м’ясом. Далі додають нарізані часточками свіжі помідори та солодкий перець, змішують з м’ясом, доливають трохи води і продовжують тушкування. Коли м’ясо майже готове, доливають води залежно від кількості порцій кладуть картоплю, нарізану кубиками, солять і варять.

З борошна та яєць  замішують  тісто, з якого чайною ложкою відокремлюють дрібні галушки, опускають у киплячий суп за 5- 7 хв. до готовності картоплі.

Наприкінці приготування суп заправляють розтертим кмином та часником .

Подаючи на стіл посипають дрібно нарізаною зеленню петрушки.

НАПАРНИКИ  (Гомбовці з сливами)

 

 

Тісто для гомбовців:
 

1 кг картоплі почистити, зварити, злити воду і розтовкти. Тоді додати сіль, 1 яйце, пів-літрову банку борошна. Замісити тісто, воно буде трошки липнути до руки - утримайтесь від того, щоб додавати борошно на заміс. Достатньо буде того борошна, що додасте потім на формовку кожного гомбовця.
Поставити кипіти воду з сіллю. Формувати гомбовці з тіста, накладаючи в середину по 2-3 почищені сливки і 0,5 ч.ложки цукру. Варити в киплячій  воді на помірному вогні приблизно 10 -15 хв. зварені гомбовці вибирають шумівкою, дають стекти воді і перекладають в емальований посуд.

Тим часом готують сухарний соус, для чого вершкове масло нагрівають поки не випарується вода і не утвориться світло – коричневий осад. Потім масло проціджують і додають до нього молоті підсмажені сухарі та цукор. Готовим соусом поливають гомбовці і подають на стіл гарячими.

 

 

 

 

 

 

КАРТОПЛЯ ПЕРЕКЛАДЕНА (Рокот – крумплі)

 

 

Інгредієнти:

 

На  1кг картоплі, 5-6 яєць, 200 г ковбаси копченої (домашньої), смалець, 300 г сметани,

сіль, перець чорний, паприка. твердий сир

 

    Картоплини відварюють в мундирах у підсоленій воді до готовності, охолоджують, потім обчищають, ріжуть кружальцями.

Круто зварені яйця та обчищену ковбасу теж нарізають кружальцями.

Сир натирають на тертці

На змащений жиром лист з високими бортами або у змащений сотейник кладуть шарами нарізані кружальцями картоплю, потім яйця. Далі солять і кладуть ковбасу, сир, і посипають чорним перцем і паприкою.

     У такій послідовності перекладають і наступні шари.

Верхнім шаром повинна бути картопля, яку заливають розтопленим смальцем та сметаною, притрушують сиром, кладуть у розігріту духовку і запікають до готовності, щоб картопля зверху стала рум'яною.

 

 

КВАСОЛЯ ПО – СЕЛЯНСЬКИ  (Дзьобанки)

 

 

Інгредієнти:

 

Квасоля 500 грам ; 
Яловичина 500 грам ; 
Цибуля-одна штука ; 
Томатний соус три столових ложки ; 
М’ясний бульйон 1 склянка ; 
Сіль, перець 0.5 чайні ложки; 
Петрушка три столових ложки ;
Як приготувати рецепт Квасоля по-закарпатськи?

Квасоля замочимо в холодній воді на 7-8 годин. далі відваримо в підсоленій воді до напівготовності. 
М’ясо нарізати шматочками. обсмажити на рослинній олії з цибулею і додати томатний соус. перемішати і тушкувати  3-5 хвилиндодати  варену квасолю.  Залити бульйоном так, щоб усе було вкрите рідиною і тушкувати до готовності. За смаком приправити сіллю і перцем.
Подають  гарячою.

 

 

 

КВАСОЛЯ З ЧАСНИКОМ  (Лопатки з часником)

 

 

Інгредієнти:

 

Квасоля стручкова свіжа 300гр., часник 2 зубчики, олія соняшникова 15гр., сіль 3гр.

 

Лопатки (квасолю) обчищають, промивають, нарізають шматочками завдовжки 3 – 4 см.,

Зварені лопатки посипають розтертим часником, поливають соняшниковою олією і добре перемішують. Подають гарячими.

 

 

 

М’ЯСО ПОЛОНИНСЬКЕ  (Лоці – печенє)

 

 

 

Інгредієнти:

 

 Великі  свині стейки з кісткою або ниркову частину корейки, 2-3 великі цибулини, 1 зубок часнику,2-3 чайні ложки солодкої паприки, свіжо потовчений чорний перець, 3 столові ложки олії, сіль

 

М’ясо злегка відбивають, солять, посипають чорним свіжо потовченим перцем, натирають розтертим часником і обсмажують до утворення на поверхні м’яса рум’яної кірочки.

Обчищену цибулю нарізають кружальцями і пасерують. Подаючи на стіл зверху м’яса кладуть пасеровану цибулю і прикрашають зеленню петрушки. Збоку на тарілку кладуть смажену картоплю або комбінований гарнір.

 

 

КУРЯТИНА З ПАПРИКОЮ (Чірке – попрікаш)

 

 

Інгредієнти  продуктів на одну порцію:

 

Курча  165 г, сало копчене або смалець 10 г, цибуля 24 г, сметана 50 г, борошно 5 г, перець червоний молотий солодкий 0,5 г, сіль 3 г.

 

 Молоде  вгодоване курча, розрізають на 8—10 частин, добре промивають, витирають чистою ганчіркою насухо.

В сотейнику розтоплюють нарізане кубиками копчене сало або смалець, підсмажують в цьому жирі нарізану кубиками цибулею до золотистого кольору, додають трохи червоного молотого солодкого перцю, туди кладуть підготовлені шматки курячого м'яса, солять і тушкують під кришкою. Коли сік випарується, доливають бульйону або води і, періодично помішуючи, продовжують тушкувати на малому вогні. В разі потреби доливають трохи води, щоб м'ясо не вари­лося, а тушкувалося.

Коли м'ясо стане м'яким, додають сметану, змішану з пасерова­ним борошном і дають прокипіти. Готовий поприкаш подають гарячим з пухкими галушками.

ГУЛЯШ З РУБЦЯ ( Килюшок)

 

 

Інгредієнти на одну порцію:

 Рубці 300гр., цибуля 30гр., борошно 5гр., томат – пюре 15гр., жир 12гр., перець червоний мелений 0,2гр., сіль 4гр., бульйон 50гр., сметана 20гр., кмин 1гр., часник 3гр.

 

Оброблений і добре промитий рубець заливають холодною водою, солять і варять протягом 4 – 5 год. до готовності і наприкінці варіння солять.

Відварені рубці нарізають довгастими смужками. Нарізану кубиками цибулю злегка обсмажують з борошном, додають томат – пюре, червоний мелений перець, кмин, з’єднують з нарізними рубцями, заливають бульйоном і тушкують до готовності. Наприкінці тушкування рубці заправляють сметаною та розтертим часником.

Готовий гарячий гуляш з рубців подають з відвареною картоплею або картопляним пюре.

 

ДЕРУНИ ( Кремзлики)

 

 

Інредінти:

 1 кг картоплі, 40 г борошна, 100 г цибулі, 2 яйця 4 зубчики часнику, сіль, перець чорний мелений, сметана. 

 

 

Обчищену  і промиту картоплю натирають на дрібній тертці, додають борошно, дрібно нарізану цибулю, сире яйце, розтертий з сіллю часник та чорний перець. Масу добре перемішують і формують з неї невеликі круглої форми коржі — кремзлики. Підготовлені кремзлики кладуть на сковороду з добре розігрітим жиром і обсмажують з обох боків, доки кремзлики дістануть кірку світло-коричневого кольору. Готові гарячі кремзлики укладають на тарілки, зверху поливають нехолодною сметаною.

    Кремзлики можна готувати й з різними фаршами, такими, наприклад, як смажена з салом цибуля, смажена цибуля з яйцем або з м'ясним фаршем. У такому разі на тарілку кладуть готовий гарячий кремзлик, на нього — гарячий фарш і прикривають другим кремзликом, а зверху поливають сметаною.

 

 

ОСЕЛЕДЕЦЬ В’ЯЗАНИЙ (Руслики)

 

 

Оселедець розрізають вздовж, видаливши кістки. На підготовлене філе кладуть фарш і загортають, перев’язують ниткою і кладуть у маринад на одну добу.

Для фаршу солоні огірки нарізають скибками,цибулю нарізають пів кружальцями, змішують з консервованим зеленим горошком та кислою капустою і заправляють червоним меленим перцем. Якщо капуста дуже кисла її попередньо промивають.

 

 

 

КАРТОПЛЯНИКИ З КВАШЕНОЮ КАПУСТОЮ ( Ріпляники)

 

 

Інгредієнти на одну порцію:

 

Картопля 200гр., яйця 1/4шт., маргарин 5гр., квашена капуста 50гр., маргарин 5гр., перець чорний мелений 0,01гр., борошно 5гр., олія 5гр., сіль 2гр., сметана 30гр.

 

Картоплю варять до готовності, протирають, додають сирі яйця, маргарин, сіль і добре перемішують.

Картопляну масу розробляють у вигляді кружечків. На кружечки кладуть підготовлений фарш, формують у вигляді пиріжків, панірують у борошні і смажать у сковороді у добре розігрітій олії до готовності.

Для фаршу квашену капусту потушкувати в олії 15 – 20 хв.

 

Традиції вівчарів та трембіти

   Трембіта – це традиційний для Закарпаття музичний інструмент. З давніх-давен, вівчарі використовували гучний звук трембіти для передачі на великі відстані  різноманітної інформації. Адже в горах люди нерідко живуть далеко один від одного, а звук трембіти можня добре розчути навіть на відстані десяти кілометрів..

   У давнину, грою на трембіті сповіщали про народження людини, весілля, а також про смерть. Були відповідні мелодії для зустрічі Різдва, а також при проводі вівчарів на полонину. Таким чином, звук трембіти супроводжував людину від народження до самої смерті. Сьогодні, традиція такого способу передачі інформації майже повністю втрачена, що і не дивно, адже сьогодні важко уявити, що в когось немає мобільного телефону.

     Відродженням і збереженням унікальних традицій гри на цьому чудовому інструменті займаються організатори обласного фольклорно-етнографічний фестиваль "На Синевир трембіти кличуть". Він зазвичай проводиться в кінці серпня, на озері Синевир, що в Міжгірському районі і такий відомий фестиваль, «Як гуцульська бринзя», що проводиться традиційно у вересні.         

                                            Великдень

Великдень, Пасха, день воскресіння Христового – все це назви одного великого та світлого свята, яке в кожному регіоні України святкують по-іншому.Підготовкою до Великодня є Великий піст, який триває приблизно 40 днів (точна тривалість посту залежить від правил обчислення, якими  прийнято користуватися в кожній конфесії). Під час великого посту праведним християнам забороняється вживати м'ясні та молочні продукти. Завершальний день Великого посту називається страсним. Страсний четвер в народі часто називають Чистим. В чистий четвер прийнято, щоб діти ходили до своїх родичів, хресних батьків чи близьких по куцики (це такі пампушки, які роблять у вигляді пташок). Також дітям дарують яблука, груші, різноманітну випічку, горішки, але найчастіше – солодощі.Закарпатські ґаздині в страсний четвер зазвичай починають пекти головний атрибут Великодня – паски. А ґазди прибирають свої хати, обійстя, готують майно до свят. Чистий четвер у закарпатців асоціюється ще й з прибиранням, бо наступний день – це день скорботи, жалоби – Страсна п'ятниця. В цей день не можна співати, сміятися, веселитися і, тим більше, поратися по господарству. Кажуть, хто радітиме у Страсну п'ятницю – той плакатиме весь рік. Також в цей день люди йдуть на службу в церкву, де виносять плащаницю. Багато людей цього дня нічого не їсть. Дехто відмовляється від їжі до самої неділі, до освячення кошиків.В суботу закарпатські християни всією сім'єю складають великодні кошики, щоб в неділю піти на Службу Божу до церкви та освятити їжу і отримати священникове благословення на вживання харчів. В багатьох храмах служби прийнято починати на самому початку Великодня – десь біля півночі в ніч з суботи на неділю.В кошики люди зазвичай кладуть паски, шовдарі (шинку), пікницю (така закарпатська домашня ковбаса), грудку (жовтий домашній сир), різні сири, писанки, крашанки (розмальовані і розфарбовані яйця), звичайні шинку та ковбасу, хрін, випічку і ще безліч смаколиків. Дорослі люблять класти у свій кошик пляшку домашнього вина, а дітям ставлять солодощі.

Цікаво, що в Хустському районі в деяких селах в кошики пакують смаженого, печеного або відвареного півня. Місцеві пояснюють це тим, що саме півень першим сповістив людям, що Ісус воскрес із мертвих.

Раніше на Закарпатті люди клали до корзини ще й печеного баранчика (він є символом Сина Божого). Вірили, що баранчик подарує прихильність природи і берегтиме їх від різних стихійних бід.

Також вірять, що в ніч на Великдень ніхто не повинен спати, бо можна проспати своє щастя.

Є ще й інші звичаї. Наприклад, в деяких селах після служби в церкві люди з повними добра кошиками біжать додому, хто швидше. Вважають, що той, хто прибіжить першим, буде мати файне ґаздівство (господарство).

Наступний після Великодня день – це Великодній або «поливаний» понеділок. В цей день хлопці традиційно поливають дівчат водою або парфумами (залежить від району Закарпаття).

Гадання 

Кожна людина має потаємне бажання дізнатися про майбутнє, яке нас там попереду чекає. Тому не тільки в народі є побутове гадання, а ще й вигадали сучасні наукові прогнози, свого роду також гадання. Власне,за описом відомого карпатознавця Юрія Чорі є кілька різновидів гадань:  
  -тлумачення тих чи інших характерних прикмет, властивих явищам природи флорі та фауні, домашнім речам, поведінці людини; 
- тлумачення снів;
- гадання на святій книзі; 
-  гадання на картах , кавовій гущі , воскові або ж топленому олові ; 
-  читання долі по долоні, очах, обличчю; 
- через спіритуальне спілкування із духами; 
- через звернення до святої Покрови, Варвари, Меланки, Андрія, використовуючи одяг, взуття та різні предмети побутово- господарського вжитку.

Тваринний світ нашого краю

  Загальна кількість видів тваринного світу краю становить понад 30 тис. Видів фауни. На нашій  території поширені як безхребетні, так і хребетні тварини. Серед безхребетних є представники різних типів організмів, з яких більшість — найпростіші. Багато видів хребетних тварин, ссавців птахів серед яких є  гніздуючі, плазуни, земноводні, риби. Найпоширенішими є: кріт, лисиця, вовк, заєць, білка, горностай, лісова куниця, дикий кабан, козуля, олень благородний.

            Із рідкісних видів слід відмітити лосося дунайського, стерлядь, пугача, беркута, завитушку альпійську, рись, видру. Зникаючі види — сичик-горобець, волохатий сич, кажани: великий та малий підковоноси, нічниці Бехштейна та інші. Збільшилась чисельність видів тваринного світу, занесених до Червоної книги України: глухаря, кота лісового, лелеки чорного та ведмедя бурого. Стабільним є стан популяції саламандри плямистої.
           Взято  на облік багато  видів флори. З них 237 видів флори занесені до додатків Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі, 22 види флори занесені до додатків Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES).

           Значний промисловий потенціал мають популяції копитних тварин, вони є найбільшими в  країні. Парнокопитні представлені такими видами: зустрічаються шляхетний олень, дикий кабан, косуля європейська. У структурі копитних тварин переважають козулі, становлячи 57% від загального поголів'я.  Проте, браконьєрство і несприятливі погодні умови періодично викликають значне падіння кількості великих тварин.
           З хижих у сфері зустрічаються рись, лісової дикий кіт, бурий  ведмідь, лисиця, вовк, ласка, борсук, видра, горностай, два види норок і куниць. Видра, борсук, горностай, рись і лісової кіт занесені до Червоної книги України.

          Важливу роль для порятунку зникаючого лісового кота грає його закарпатська популяція, що складається з більш як 500 особин.

         Крім названих, у краї водяться комахоїдні - кріт,їжак,бурозубки, гризуни - заєць-русак. Деякі види (заєць-біляк, сарна) у сфері були у XIX – початку ХХ століття.
Серед птахів зустрічаються сови, пугач, сич, великий, малий яструб, сойка, дятли, синиця, горобець, чиж, зяблик, жайворонок, іволга,дрізд, ластівка,качки.

         З плазунів зустрічаюься ящірки, змії – вужі, полози, мідянки і віпера полонинська. Серед земноводних :саламандра плямиста, тритони звичайний та гребінчастий, карпатський і альпійський, жаби – зелена, озерна, прудка і трав’яна.

          Для річок характерними є форель, харіус, лосось дунайський, марена звичайна, головень.

                    Музей у Кобилецькій Поляні

      Відкриття музею – визначна подія і для лісівників, і для Кобилецької Поляни

Слід відзначити, що колектив лісництва  продемонстрував не тільки добрі знання справи під час наради, але й наочно всі отримали можливість пересвідчитися у його здобутках. Адже на території лісництва – три рекреаційні пункти, два мисливські будинки та інша інфраструктура, створена дбайливими руками лісівників. Мова йде і про історико-краєзнавчий музей, до відкриття якого долучився колектив підприємства  та облаштування на  місці колишнього гуртожитку рекреаційного пункту. Адже тут не тільки можна перечекати негоду, відпочити у колі друзів. Наявність у віддалених куточках Карпат архітектурних споруд створює неповторну атмосферу для перебування відвідувачів, ще раз підкреслює важливість обраного курсу держлісмисливгоспу на розвиток рекреаційного потенціалу краю.  

А відкриття історико-краєзнавчого музею і для лісництва, і для історії селища Кобилецька Поляна –  визначна подія. У великому залі експозиція відображає розвиток промисловості у поселенні, зокрема історію Закарпатського арматурного заводу. Там же демонструються окремі види його продукції. Далі  висвітлюється побут  і заняття жителів з давніх часів, досягнення в освіті, культурі, охороні здоров’я, сфері відпочинку тощо. Але на чільному місці – люди, які є гордістю селища і з цією метою в експозиції представлено фотографії керівників сільської громади у різні періоди, кращих трудівників та окремих жителів, які відіграли помітну роль у житті поселенців. Тут же – портрет відомого у всій Європі художника, академіка  Й.Й. Бокшая, який народився у Кобилецькій у 1891 році, де пройшли його дитячі роки. Під портретом є коротка біографічна довідка про митця і поруч – його картина.

Експозиція малого залу, в основному, присвячена лісовому господарству селища та мисливству, які в усі часи були чи не найголовнішими заняттями з часу появи перших жителів, адже землі, придатної для землеробства у цій гірській місцині замало. Тут виставлені манекени,  одягнуті у форми лісівників п’яти держав, до складу яких входила Кобилецька Поляна з часу заснування, портрети кращих лісівників, керівників лісництв та лісопункту, знаряддя праці, якими лісоруби працювали у лісі та чучела окремих диких звірів.

Крім виготовлення стендів, організатори музею провели значну пошукову роботу по селищу і за його межами, у процесі якої знайшли 153 фотографії, які потім збільшили, окремі газетні публікації різних років та деякі документи, знаряддя праці й промислові вироби.

Також використано історичну літературу, деякі архівні дані для написання короткої історії Кобилецької Поляни та основних етапів її розвитку. Це дозволить ввести в науковий обіг нові відомості при написанні повної історії селища у новій редакції.

 

 

 

 

Природа рідного краю

 

     Чим славиться мій рідний край, зокрема, наше рідне селище, – так це своєю природою. Вона - єдина і неповторна у всьому світі. Тільки у нас ростуть могутні дуби і ніжні берізки, густі ялини й широколисті клени. Яскраві квіти, духмяні трави, розкішні галявини і столітні ліси, - все це неоціненний дар матінки – землі, яка так щедро обдарувала наш край..

  Наше життя нерозривно пов’язане з природою. Для дихання потрібне чисте повітря,а для пиття – чиста вода. Повітря й вода потрібні також рослинам і тваринам. Отже, ми повинні берегти природу, дбати про братів наших менших. І якщо ми бажаємо, щоб наші нащадки бачили світ таким, яким бачимо його ми, люди повинні подбати про збереження довкілля. Тому охорона природи – обов’язок  кожного громадянина України. Природа багата, але її багатства нескінченні, і людина повинна користуватися ними розумно, дбайливо. Пам’ятаймо про це!!! Нашим завданням залишається тільки берегти цю розкіш. Той, хто жодного разу не бував у горах(на горі Кобилі,зокрема) той ніколи не зможе гідно оцінити всю величність і красу  природи. Саме вони стали тим символом, який робить всю природу королевою, могутньою силою буття.

 Перебуваючи в горах,неволею замислюєшся про свою безпорадність перед цією силою, відчуваєш,наскільки людина  нікчемна перед могутністю  гірських вершин і схилів. Природа мого краю вимагає дбайливого до себе ставлення, вона вселяє в нас сили, спонукає до чогось нового і незвіданого.  Вона велична настільки, наскільки це можливо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

  Для нас  рідна земля – це незабутні  враження дитинства, коли безтурботно бігаємо  по вулиці, допомагаємо бабусі по господарству, спостерігаємо за роботою дідуся, слухаємо його розповіді про героїчні подвиги, славних лицарів. Все це, мов крихітку золотого дитинства, ми пронесемо в своєму серці через усе життя. Чи можна забути рідний край, позбутися коріння,що зв’язує людину з минулим? Не знаю. Як тяжко переживає розлуку з рідною землею Тарас Шевченко:

                                        Нема на світі України,

                                        Немає другого Дніпра…

    Може,й не дуже весело зараз в Україні,але покинути її – те саме, що покинути рідну матір. Не вибирають люди матір, не можна й вибрати Батьківщину, як сказав у поезії Василь Симоненко. Та хочеться сподіватися, що дух наших предків допоможе нам вистояти, досягти кращого життя,бо ми на нього заслуговуємо.

                                         Свою Україну любіть.

                                         Любіть її…во время люте.

                                         В останню тяжку минуту

                                          За неї Господа моліть.

                                                                  (Тарас Шевченко)

       Ми, учні школи – молоде покоління, також робимо свій внесок у розвиток і процвітання історичних та культурних традицій свого краю, зокрема, вивчаємо його звичаї та обряди, історичні джерела про походження гуцулів, досліджуємо фольклорний матеріал гуцульських говорів та діалектів, його специфічну мову; в школі, під керівництвом вчителів української мови та літератури, історії та на різних народознавчих гуртках, проходять   класні та позакласні заходи, присвячені   датам у календарі, проводяться бесіди на різні теми: «Люби і бережи свій рідний край», «Могутня сила природи,стихійні лиха», «Вивчай історію свого рідного краю», «Хто такі гуцули і звідки вони походять?», «Охорона довкілля»(що на світлині)).

 

 

  Так хочеться іноді зазирнути в майбутнє…Яким воно буде для нас? Думаю, що все в наших руках. Потурбуємося про збереження традицій і звичаїв наших пращурів,а найстаріших представників нашого прекрасного роду оточимо увагою,подаруємо їм свою любов. Озираючись назад, вивчаючи історію свого славного роду,ми обов’язково зміцнимо нашу державу і відродимо її авторитет у світі. А наше життя, життя усіх пересічних українців,буде схоже на легкий і світлий вірш, що його рядки освячені великою любов’ю  до рідного краю.

Я бачу квітучу, щасливу країну,

Де кожна людина працює,творить,

Де можна навчатись,кохати,радіти,

Де кожна хвилина – то святості мить.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         

 

     

                                         

 

     

 

      

 

Список використаної літератури:

   

  1) Брошура «Закарпатський арматурний завод».- (Автор тексту- С.В.Куриляк. Видавництво «Карпати»,Ужгород,1974.

 2)-Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатської області.-на основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том 1).

3) Марія Лаврук «Гуцули Українських Карпат». - Етнографічне дослідження. - Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка,2005р.)          

4)Міллер Елізавета Вікторівна -08.03.1930 року народження(спогади старожительки селища).

5) «Українські легенди - Легенди Закарпаття, Прикарпаття та Карпат».

6) www.kolyba.org.ua.biblioteka.Портал про Закарпаття.”Чому гора зветься Кобила і що за скарб схований в печері?”

7)Перший.com.ua.http://zakarpatpost.net.”Чому гору на Закарпатті назвали Кобилою?”

 

 

 

 

Начало формы