"На перехресті музи й долі"

«На перехресті музи й долі»

Стиха лине мелодія пісні. За сценою звучить голос читця, який декламує ремарку до драматичної поеми-дилогії Б.Стельмаха «Тарас».

 Читець1. Передвечірній український степ. Здалеку лине пісня чумаків, а зблизька срібні коники сюркочуть. Заплутуючись у тім зеленім сюрчанні, бреде біленьке втомлене хлопча. Його питають коники цікаві, лунають степом їхні голоси:

• Це ми тебе питаємо з трави!
• Як звешся, хлопчику?

Тарасик (маленький) - Талас… Таррас! А ви?

Голоси:

• Торкнулось сонечко твоєї голови!
• Як звешся, хлопчику?

Тарас

• Тарас, кажу! А ви?

Голоси.

• А ми коники-стрибунці,
• Нас незліченні табунці,
• Срібнодзвінні підківки,
• Ними дзвоним залюбки
• В материнці й чебреці!

Неголосна мелодія пісні «Туман яром»

Тарас. А я піду до тих стовпів,

  Що небо підпирають.

            Голоси:

• Там обрій смерком закипів!
• Він пропаде серед степів.
• Цікаві не вмирають.

Тарас:  А де ви? Я не бачу вас.

Голоси: - Ми всюди! Всюди! Всюди!

• Ми – мерехткий вечірній час…
• Ми – іскри місячних прикрас…
• Ми – тихий сон приблуди…

Тарас: А ви, може, душі козаків?

Голоси: - Він упізнав нас, браття!

• Він зазирнув у глиб віків….
• Хороший син росте в батьків
• Відвага і завзяття!

Мелодія продовжує звучати голосніше.

Голоси:  Це він іде до тих стовпів,

Що небо підпирають…

Там обрій смерком закипів…

Ще пропаде серед степів!

Цікаві не вмирають!

 

Читець2. «Цікаві не вмирають». У голосах нараз почувся нечутний жіночий голос, навпроти червоніючого сонця печальна, як тополя у снігах, Доля.

Доля. Люлі, синку, люлі, люлі,

Налетіли з неба гулі,

Налетіли білі-білі,

Як сорочка до неділі:

Лети, хлопче, перед нами

Голубоньком межи снами,

А ми тебе доженемо,

Страх від тебе відженемо –

Ти й заснеш.

Музичний фон - М.Березовський «Не отверзи мене…»

Читець 3.Запала  тиша. Перша іскра зірки з жалю за сонцем забриніла в небі.

Голоси: - Пропало сонечко… зайшло…

•                   А те хлопча? Не чую?
•                   Цікаво,  де його село?
•                   Хоча б додому шлях знайшло.

Тарас. Отут переночую.

 

Тихесенько звучить мелодія пісні «Колискові зорі» з глибини сцени повільно виходить Доля. Пісня продовжує звучати легеньким фоном до слів Долі.

 

Доля. Я тиха доля, доленька Тараса….

В вінку терновім, боса на снігу….

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала «люлі» ще у сповитку.

Я проводжала маму Катрю в вічність

Разом з Тарасом свічку їй несла.

Тихенько в буряні писала вірші

І малювала мрії крадькома.

Я з ним ходила тих стовпів шукати,

Що небо підпирають…

Та дарма…

Нема стовпів. Лише дуби на чатах,

Бо світ це тлінь..

Одна жива душа!

Доля з Тарасом відходять у глиб сцени. Доля стає на підвищення. Малий Тарас іде зі сцени.

І взяла доленька за руку

Малого хлопця одвела

Його до школи – не в науку,

Носити воду школярам.

Так козаком хотілось стати,

Панів рубати на друзки…

А довелося – у палати

До Енгельгардта в козачки.

 

Читець 4. Ще буде Літній сад і незабутній Сошенко… ще буде Академія мистецтв і перша збірка поезій – безсмертний і вічний «Кобзар»!

Музика. «Єсть на світі доля» (гурт «Сад»)

Читець 1. Ще буде воля, воля буде!

Дихнеш, дихнеш на повні груди!

Читець 2 А поки мрії… І нестримне бажання волі.

Продовжує звучати пісня.

Шевченко. Єсть на світі доля,

  А хто її знає?

  Єсть на світі воля,

  А хто її  має?

Візьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози-

Лихо виливати;

Затоплю неволю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти!

Шевченко відходить до гурту читців.

Читець 3. 22 квітня 1838 року. Зі спогадів Сошенка: «Нараз до моєї кімнати через вікно плигає Тарас,  мало мене не звалив з ніг, кидається на шию і гукає: «Воля!»

Музичний фон. Звучить «Великодній канон»М.Дилецького

 

Читець 4. Це була вимріяна, виколисана думкою вицілована мрією, крилата, як птах воля Тарасова!

Читець 1. То був його час! Здавалося, усі зорі сходили з його душі, а він малював їх, плакав від радості, писав і дивувався .

Читець 2. Покинь книжки, театри і малярство. Поглянь в обличчя Долі.

Доля ( з глибини сцени звучать як відлуння, її слова)

Ти щасливий ? Твоя душа озвалася у віршах.

 Її читають, плачуть, щоб прозріти!

Читець3. Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти? (усі разом)

Тарас. Кобзар мій перший скоро вийде! Ти ще й питаєш?...

Читець 3

Цей «Кобзар» Шевченків – арсенал

Зброї – тої, що москаль боїться,

Бо тут кожне слово – то удар

У саме вороже серце нице!

Розгортаймо книгу цю святу –

Українську Біблію пророчу,

Обираймо слово - зброю саме ту,

Яким ворога здолати хочем!

 

Пісня «По діброві вітер виє»

Читець 4. І забриніла найпершою сумною струною доля жінки. Доля матері , сестри, Оксани…. Одвічний біль Тарасів! Трагедія серця.

Тарас. Не нарікаю я на Бога,

Не нарікаю ні на кого

Я сам себе, дурний, дурю…

(пауза)

Поставлю хату і кімнату,

Посиджу я і походжу..

В своїй маленькій благодаті

Присниться сон мені! І ти!

(Тарас виходить)

Дівчина Оксана. Я тебе чекала роки і роки.

Райдугу снувала з рукава,

На твої задумливі мороки,

На твої задумливі слова.

Я тобі схилилася на груди,

Замість терну, розсівала мак,

Та мені зв’язали руки люди.

«Хай страждає, - кажуть, - треба так!»

Оксана відходить до правого краю сцени

Читець 1.

Вітер в гаї не гуляє –

Вночі спочиває.

Прокинеться – тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по тім боці

Чеше косу? Хто се?

Що ж се таке? Се не мара,

Моя се мати і сестра,

Моя се відьма, щоб ви знали.»

 

Танець русалок.

 

Читець 2. Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люди,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи

Жартуючи, кину

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Танець Катерини. Спочатку танцює сама. Потім з москалем. Танець відтворює сюжет поеми. У перерві між частинами танцю читається вірш.

Музичний фон.

Доки буде жити Україна

В теплім хлібі, в барвних снах дітей,

Йтиме білим полем Катерина

З немовлям, прикутим до грудей.

Освятивши невимовним болем

Все прийдешнє, кожну нашу мить,

Йде вона і, мов велике поле,

Біле небо навздогін летить.

Про дівочу цноту, про калину

Не співай, поете, не квили,

Бо іде сьогодні Катерина

Тим  шляхом, що наші кревні йшли.

Вилами розхитували трони.

Рятували все старе дотла,

Тільки би Шевченкова мадонна

В сніжне небуття не полягла!

Тільки би вона донесла сина

До свого народу, до грудей.

Біле поле. Біла Катерина

З немовлям притнутим до грудей.

Музика трагічно-оптимістична. Катерина з чорною хусткою на голові з немовлям на руках. Спочатку залишає дитину, а потім повертається, бере дитину на руки і сходить у зал.

Катерина. Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану…

З другою кохайся…

З цілим світом… Я забуду,

Що колись кохались,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала.

Покриткою… Який сором!

Іза що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не покидай сина.

Ось де воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утік ! нема! Сина, сина

Батько одцурався.

Читець 3.Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце збиралось

З ними жити, їх любити?

Читець 4. Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Читець 1. Його устами увесь наш народ заспівав про свою долю…

Читець 2. Все йде. Все минає, і краю немає…

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає….

Чого ж ви чванитесь, сини, сердешної Украйни?

 

«Віє вітер, віє буйний» виконання Ігоря Богдана

 

Хлопчик у військовій формі. Німій, обуреній, забутій

Невже не встать тобі від ран?

Москві та Речі Посполитій

Колись жбурнув тебе Богдан,

А потім хтів тобі Мазепа

Від серця щирого добра…

Мене ж ти зрадила і степом

Пішла рабинею Петра.

Хіба не жах: своєї зброї

Не маєш ти в непевні дні….

 

  Читець 3. У моєму серці – Скорбота Шевченка! Читаю поему «Сон», а між рядками – закатовані українці в обгорілих ізюмських лісах, голодні маріупольські діти…

 

Читець 4. І скрізь я стану на коліна… Змилуйся… Пожалій… Не дозволяй нас нищити… Ми ж теж люди, як і всі інші народи на Землі… Ми терплячі… Ми працьовиті… Крізь реалії сьогодення пробивається паростком тоненький голосочок: «…Чуєш, Бозю, я дівчинка з України… Я ніколи ні про що тебе не просила… А сьогодні … Ми хочемо жити…»

 

Читець 1. Мій тато на війні… Моя мама вдень пече палянички воїнам на передову, а вночі шиє броніки і плаче тихенько, щоб ніхто не чув… Мій садочок розбила ворожа ракета… А мої найкращі друзі виїхали з мамами за кордон… Але я не хочу нікуди їхати… Тут моя рідна земля… Тут мій дім… Тут мої іграшки… Тут мій песик Рижик… Тут мій найкращий у світі таточко, який нас із мамою …захистить»

 

Тарас.

Плаче Україна..

І я плачу… а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани, всі в золоті

І в мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють…

Я не одинокий, є з ким в світі жить,

Козацтво гуляє, байрак гомонить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава….

Доля ( з глибини сцени)

Ти щасливий! А брати і сестри?

А Вкраїна? Знедолена, згорьована, зболіла.

В руках у ката бранкою зомліла….

Ти щасливий?

Шевченко. Не питай, не питай, моя доле?

 Бо заплачу….

 Як тільки згадаю – ридаю..

 Не питай..

Доля . Не питаю…

Читець 3. «Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені так тут скучно, що я всяку ніч тільки й бачу в сні, що тебе, Кирилівку та рідню, та бур’яни… », - писав Т.Шевченко до брата Микити.

 

Музичний фон «Фата моргана»

 

Читець 4. 1843 рік. Нарешті, нарешті Шевченко на рідній Україні. Та радість зустрічі затьмарив пекучий біль.

Читець 1. Найбільша духовна драма Шевченка: перед зором, в омріяному «зеленому раю» на Україні йому відкрилось пекло.

Читець 2. «Скрізь був і все плакав».

Читець 3. Село неначе погоріло

  Неначе люди подуріли,

  Німі на панщину ідуть,

  І діточок своїх ведуть!

Читець 4. І не в однім отім селі,

 А скрізь на славній Україні

 Людей у ярма запрягли

 Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!

 

Читець 1. Кругом неправда і неволя,

 Народ замучений мовчить

 Кати знущаються над нами,

 А правда наша п’яна спить..

«Суботів» - «Кому вниз» (звучить перший куплет, а під час програшу читаються дані слова).

 

Шевченко. І я прозрівати

Став потроху… Доглядаюсь, -

Бодай не казати.

 

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії….

І засохли мої сльози,

Сльози молодії,

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю,

А вию совою…

Уривок із поеми Т.Шевченка «Сон»

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає.

Ніхто щиро не заплаче.

Ніхто не згадає.

Тільки вітер тихесенько

Повіє над нами,

Тільки роси ранесенько

Сльозами дрібними

Їх умиють. Зійде сонце,

Осушить , пригріє.

А онуки? їм байдуже,

Жито собі сіють

Багато їх, а хто скаже

Де Гонти могила,

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко, важко! Кат панує.

А їх не згадають.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго-довго кров степами

Текла-червоніла.

І день, і ніч ґвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш –

Серце усміхнеться.

Шевченко. Схаменіться:

будьте люди,

бо лихо вам буде….

Усім на світі –

І царята, і старчата –

Адамові діти.

 

Читець2. З-під гнівного Шевченкового пера народжуються безсмертні творіння людського духу: «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І  мертвим, і живим…», «Заповіт».

 

Читець 3. Та не забарився присуд правді, щирості й таланту. І присуд цей найжорстокіший: не писати і не малювати.

( читці накидають на плечі чорні хустки)

 

Читець 3. Холодні стіни каземату

 І зверхні окрики катів.

 А руки прагнуть малювати:

 Душа волає щирих слів

Читець 4. А де папір?

Читець 1. Його шматочки-

 Заборонили навісні

 О, як мережав він рядочки,

 А малював би ночі й дні.

Читець 2. Такі поети не вмирають,

 Їх пам’ятатимуть віки!

 Прийде за грати каземату

 Вкраїна серцю дорога,

 Садок вишневий коло хати

 І схилить гілку до чола,

 Загоїть рани, сльози витре,

 Загляне в душу аж до дна..

 

Шевченко в одязі солдата декламує вірш «Мені однаково»

Музичний фон І.Козловського

 

В неволі виріс меж чужими

І, неоплаканий, своїми,

В неволі, плачучи, умру.

І все з собою заберу

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні.

На нашій – не своїй землі.

І не пом’яне  батько з сином

Не скаже синові : «Молись!»

Молися, сину, за Вкраїну

Його замучили колись. –

Мені однаково, чи буде

Той син молитися чи ні…

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її , окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені…

 

Доля. (з глибини сцени). Оренбург, Кос-Арал…

І в снігах, і в пустині…

Ти вже каєшся, сину?

 

Шевченко. О ні, я не каюся, доле!

О ні, я не каюсь, Вкраїно!

За тебе Голгофу страшну відбуваю.

«Караюсь, мучусь, але не каюсь»

 

З гурту читців виходить Муза – дівчина в довгій вишитій сорочці з розпущеним волоссям та розкішним вінком з польових квітів на голові.

 

Читець 3. Муза й на заслаyні не покидала поета. Тихенько входила  до брудної холодної казарми і дарувала Тарасу натхнення.

 

Шевченко. Моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая!

Не покидай мене вночі.

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

 

Читець 4. Муза завжди була вірною Шевченкові, і коли він був солдатом, самотнім, і, здається забутим цілим світом, теж залишалася з ним. 100 віршів, 7 поем, повісті, щоденник та ціла серія художніх картин, створені Тарасом у ті тяжкі роки.

 

Читець 1. «Він був дуже ласкавий м’який, наївно довірливий у ставленні до людей» (Катерина Юнге)

 

Читець2. Один у другого питаєм:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм,

А покидаємо діла….

Музичний фон «Зоре моя вечірняя»

Зоре моя!

Мій друже єдиний!

А хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу.

Тобі, й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш…

 

Пісня на слова Т.Шевченка «Зацвіла в долині червона калина»

 

Читець 3. «В мене одна надія – віра в Бога» (З листа до Варвари Репніної)

Читець 4. «Тихесенько Богу помолюсь, молися й ти», - просить поет.

Шевченко.  Помолюся Господеві

Серцем одиноким

І на злих моїх погляну

Незлим моїм оком.

Читець 1. Серпень 1854 року Шевченко з ненависної солдатської казарми виходить на волю.

(читці скидають з плечей чорні хустки )

 

«Реве та стогне Дніпр широкий»

 

Читець 2.  Україна чекає на свого сина!

Читець 3. Іронія долі…

Читець 4. Так. Іронія долі.

Читець 1. Та Шевченко не докоряв своїй долі.

 

Фрагмент пісні «Не нарікаю я на Бога» («Кому вниз»)

Муза.

Скиньте з Шевченка шапку
Та отого дурного кожуха.
Відкрийте у нім академіка.
Ще одчайдуха-зуха.
Ще каторжника роботи.
Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю
Всього лише 47.

 

 

 

Доля.

Не малюйте Шевченка плебеєм
У кріпацькій пошарпаній свиті —
Я в нім бачу лише Прометея
У одежі, із сонця відлитій,
Лиш володаря дум України,
Що піднісся на грані столітні,
Щоби сіяти правду невпинно,
Щоб вогнем у віках пломеніти!
Не малюйте Шевченка солдатом,
Не малюйте на зло клятій долі,
Мій Шевченко завжди був крилатим,
Мій Шевченко завжди був на волі!
Не малюйте поета в печалі,
Бо він — світоч і щастя народу,
Став пісок золотим в Кос-Аралі,
Де ступав він в хвилини негоди.
...А тепер наш Тарас — в кожній хаті
З нами словом живим розмовляє.
Є в Шевченка народження дата,
Дати ж смерті в Шевченка немає.

 

 

Здавен біда до України ласа,

Й долає нас, коли ми у сварні.

Єднаймося під проводом Тараса

І виграймо останню вже війну.

 

Війну за Україну в Україні.

Для того, браття, вже найвищий час!

І хай у цім борінні, у стремлінні

Нам буде першим проводом Тарас!

 

Віддавна його Слово на сторожі

І нації, і рідної землі.

З Тарасом наша справа переможе,

І щезнуть з України сили злі.

 

Музичний фон «На високій дуже кручі»

 

Шевченко.

З домовини, довіку ранимої,

Над владиками світу встаю.

І до вас промовляю, сини мої,

Не проспіть Україну мою!

В казематах я гибів недарма.

І в могилу дочасно зійшов,

Щоб ніколи російська казарма

Не топтала наш геній і кров.

І, нарешті, ковтнувши свободи,

Не втішайтесь дарами в раю.

Я прошу тебе, гнаний народе,

Не проспи Україну мою!

«Заповіт»