Національне відродження в літературі та мистецтві в 20 рр. XX ст.

Національне відродження в літературі та мистецтвіВиконала:вчитель мистецтва. Паньків Галина Василівна

Українська культура початку 20-х років була в дуже тяжкому стані. Завершений на цей час новий поділ українських земель гальмував визрівання нації, отже, і її культури. Культурний потенціал народу був підірваний руйнівними наслідками громадянських протистоянь у суспільстві попередніх років, які не тільки руйнували духовні і матеріальні надбання минулого, а й нищили інтелігенцію — основного творця культурних цінностей. Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того в 20-ті роки набула такого злету, який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням.

Причини національного відродження:інерція позитивних процесів у національно- культурному творенні часів української державності намагання національно свідомих сил в українському суспільстві, в самій КП(б)У, особливо «боротьбистів», попри всі труднощі використати можливості офіційно проголошуваної більшовиками національно-культурної політики. Певний час ця політика щодо української культури в цілому дійсно була толерантною. Втрачені Польща, Фінляндія, Прибалтика. Селянські повстання в самій Україні. Зволікання респуб лік з конституційним оформленням СРСР. За цих та інших об'єктив них обставин і був започаткований новий курс у національно-культурній політиці, що тривав близько 10 років і був найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.

В українській літературі 20—30-х років характерним було поєднання демократичних традицій дореволюційних часів і нового досвіду творчих сил. Революційно-романтичну течію, яка сформувалася в Україні у 20-ті роки, уособлювали В. Еллан-Блакитний (Елланський), В. Чумак, В. Сосюра, П. Тичина, М. Бажан. В. Еллан-Блакитний (Елланський)В. Сосюра. П. Тичина

Вагомо заявили про себе представники інших напрямів у літературі Я «неокласики» М. Рильський, П. Филилович, М. Драй-Хмара, а також митці старшого віку — М. Вороний, А. Кримський, П. Капельгородський. М. Рильський. П. Филипович. М. Вороний

Визначальним для літературного процесу стало виникнення у 20-х роках численних літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Авангард», «Молодняк», «Урбіно», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін. «Гарт» ВУСПП«Плуг»

 У 1925 р. було створено «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об'єднувала 22 письменників і поетів (М. Бажана, О. Довженка, В. Сосюру, Тичину, Леся Курбаса, М. Куліша, Ю. Яновського та ін.). Ю. Яновський М. Бажан

Ідейним керівником цього об'єднання був М. Хвильовий, а першим президентом — прозаїк, поет і драматург В. Яловий. Ця організація прагнула протистояти втручанню бюрократичного апарату в культурне життя. Того ж року вихідці з Західної України об'єднались у Спілку революційних письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, І. Ткачук, Д. Загул та ін.). М. Хвильовий. В. Яловий. М. Ірчан

У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хвильовий, який у творах «Я романтика», «Дві сили», «Вальдшнепи» та інші відтворив об'єктивну історичну картину тих часів. Сформульоване ним гасло «Геть від Москви!», яке закликало не копіювати здобутків інших народів, було розцінено як політичний злочин і націоналізм, у якому регулярно звинувачували М. Рильського, М. Драй-Хмару, М. Семенка, Є. Плужника, М. Зерова та ін. М. Драй-Хмара. М. СеменкоЄ. Плужник

У 20-ті роки в самостійну галузь мистецтва сформувалось українське кіно. Вже на кінець десятиліття український кінематограф став об'єктом уваги на міжнародних кінофестивалях. Л. Курбас. Становлення українського театру пов’язано з іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, до яких приєдналися з часом молоді сили: О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, П. Нятко, які під впливом П. Саксаганського, М. Садовського гідно представляли українське театральне мимистецтво. Г. Борисоглібська

У 1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської кіностудії. Вже 1928 р. з'явився перший фільм молодого О. Довженка «Звенигора». Невдовзі він поставив картини нової генерації «Арсенал» і «Земля». Першими звуковими фільмами в республіці були «Симфонія Донбасу» Д. Вертова «Фронт» В. Соловйова. Тоді ж О. Довженко зняв фільм «Щорс» Усього за 1929—1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів. Зокрема, фільм «Земля» міжнародним журі в 1958 р. був названий серед І2 найкращих фільмів усіх часів.

Образотворче мистецтво представляли М. Дерегус, Б. Іванов, А. Петрицький, Л. Муравін, В. Касіян та інші, які спільно з митцями старшого покоління М. Бойчуком, І. Їжакевичем, О. Шовкуненком, К. Трохименком поповнили українську культуру оригінальними творами.

Українське образотворче мистецтво в цей період переживало складну та неоднозначну еволюцію. Свого часу відомий діяч російської культури П. Киреєвський з гіркотою зазначав, що російські інтелекти не повірять, що в Росії може з'явитися щось таке, що б заслуговувало на увагу, поки про це не скаже німець і не напише ефектної замітки француз. В історіографії української культури також нерідко можна зустріти твердження, що в зв'язку з історичними обставинами в Україні діяли лише провінційні школи художників, без особливих претензій на «ізми», а українське мистецьке життя майже не зазнавало впливу західноєвропейського богемського індивідуалізму — кубізму, футуризму, експресіонізму, сюрреалізму тощо.

Дійсно, поняття «український авангард» визначилося лише в 70-ті роки, коли на Заході вперше побачили роботи раніше невідомих там українських художників В. Єрмилова і О. Богомазова. Це примусило згадати про відомих в 20—30-ті роки майстрів авангардистського напряму, за походженням, вихованням і національними традиціями тією чи іншою мірою пов'язаними з Україною — К. Малевича, В. Татліна, А. Петрицького, О. Архипенка, О. Екстер та інших.

П. Киреєвський мав рацію: саме один з французьких мистецтвознавців назвав Україну колискою російського авангарду, маючи на увазі, що ряд всесвітньо відомих російських авангардистів, у тому числі і Татлін і Малевич, провели свої дитячі та юнацькі роки на Україні. Україна стала й останнім пристанищем російського авангарду.

Найбільш колоритною постаттю українського монументального живопису того часу був Михайло Бойчук (1882—1939). Вихідець з Галичини здобув художню освіту у Краківській, Віденській і Мюнхенській художніх академіях. Він, як і його сподвижники Т. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, М. Рокицький та інші, в своїй творчості намагався поєднувати традиційні прийоми живопису, що йшли від часів Візантії і Італії доби Ренесансу, з сучасністю. М. Бойчук разом зі своїми учнями здійснив монументально-декоративні розписи Київського художнього інституту, українського павільйону на першій сільськогосподарській виставці в Москві, на зразок знаменитого мексиканського монументаліста Д. Ріверй розписав фрескою один із санаторіїв поблизу Одеси. Михайло Бойчук «Плач Ярославни»

В їх творчості помітна така деталь: якщо на початку 20-х років особливо виділявся напрям агітаційно-політичного плакату, то в 30-ті роки на перший план вийшли твори історико-революційної тематики. Це не означає, що була втрачена специфіка українського національного мистецтва й авангардистська спрямованість творчості окремих художників. Так, режисерські новації Л. Курбаса стали можливими завдяки конструктивістському оформленню сцени А. Петрицьким і О. Екстер. З ім'ям останньої пов'язаний переворот у сценографії і в інших театрах Харкова, Києва, Одеси. З її київської майстерні вийшли майбутні реформатори не лише української, а й російської та європейської сценографії.

Українське образотворче мистецтво Галичини в 20—30-ті роки репрезентували художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, Г. Смольський, О. Курилас, О. Кульчицька та ряд інших. Іван Труш (1869—1941) став творцем нового українського пейзажу в стилі імпресіонізму (виконав майже 300 полотен з мотивами Дніпра під Києвом). Скульптор С. Литвиненко створив такі монументальні твори, як погруддя І. Мазепи, А. Шептицького, В. Кричевського, генерала М. Тарнав-ського. Чільне місце в творчості західноукраїнських малярів посідав іконопис. На Львівщині презентували виставку Івана Труша 

Архітектурна творчість 20—30-х років позначена як спорудами українського національного стилю (комплекс будівель у стилі козацького бароко, що пізніше ввійшли до Української сільськогосподарської академії, Центральний залізничний вокзал у Києві у стилі так званого українського модерну тощо), так і західноєвропейського конструктивізму. Споруди конструктивістського напряму зводилиря переважноу великих містах. Це будинок Держпрому у Харкові, кінофабрика у Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанції тощо. В змішаному стилі були збудовані будівлі Верховної Ради і Раднаркому у Києві, будинок Рад у Донецьку, меморіальний музей Т. Шевченка у Каневі, ряд інших монументальних споруд.