Наші славні земляки (Хотинщина)

МІЙ КРАЙ – ІСТОРІЯ ЖИВА.

НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ

Петро Болбочан (1883 - 1919)

Народився у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.
З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.
На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів.
З грудня 1918-го – командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів.

9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот. Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини.
Перед стратою його закатували до божевілля. Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині. 
Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.
У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

Борис Курліков (1918 - 2009)

Борис Семенович Курліков народився 11лютого 1918 року в Хотині. Рано осиротів: коли мав 12 років, померла мати. Батько був мулярем, знайшов собі іншу жінку, а тітка Агафія, татова сестра, віддала Бориса до сусіда пасти худобу за харчі.

Борис закінчив два класи початкової школи. Щоб якось вижити, влаштувався підсобним робітником до ресторану «Літній сад». Тут крутив морозиво, носив дрова, палив пічки й прибирав. Коли мав вільний час, малював на білому папері з порожніх пачок з-під сигарет. Якось на буфетному столі намалював місцевого шулера. Хазяїн, колишній офіцер, запитав, хто це зробив. Довідавшись, що Борис, сказав: «Хлопче, та ти ж художник, тобі вчитися треба!»

Власник казино після тієї розмови познайомив Бориса з учителем малювання Степаном Петренком, який викладав цей предмет у ліцеї. Упродовж того літа 1934 року Борис Курліков намалював понад 300 робіт. Це були переважно копії з картин відомих російських художників. Пробував хлопець відтворити на полотні й навколишню природу. 1937 року відбулася перша художня виставка гуртківців. Найбільше картин – 88 - подав саме Курліков.

28 червня 1939 року був заарештований. Відбував покарання у Свердловській області, на лісорозробках. Коли Друга світова війна закінчилася, Курлікова затримали «до особливого розпорядження». І хоча перевели в табір інтернованих, режим утримання не змінився. Тільки в травні 1947 року Борис вийшов на волю.

1954 року Борис Курліков із відзнакою закінчив Московський народний університет культури і став працювати художником-оформлювачем у Хотинській художній майстерні. Понад 25 років пропрацював художником Чернівецького художнього фонду.

До Спілки художників України Курлікова не приймали, постійно висуваючи якісь формальні аргументи, картини ж через художній салон не давали можливості продавати, бо «не член спілки». До участі у місцевих виставках запрошували вряди-годи.

Тільки в роки незалежності України до Бориса Семеновича прийшло визнання й на рідній землі. Зокрема, його прийняли до Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

19 вересня 2002 року Указом Президента України Леоніда Кучми Борисові Курлікову «За вагомий особистий внесок у соціально-економічний розвиток міста Хотина, багаторічну сумлінну працю» надано почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України».

У 2009 році, на 91 році життя, Борис Семенович Курліков помер.  

На базі Хотинської ЗОШ №1 відкрито художній музей імені Б. С. Курлікова.

Мойсей Гацис (1894-1906)

Мойша народився 29 жовтня 1894 року у єврейському кварталі Хотина. Він ні чим особливим не виділявся серед однолітків. Такий же худорлявий карпатий хлопчина з характерним для його роду кучерявим волоссям із пейсиками.

Його родина була із робочого стану – батько працював на хутровій фабриці Шабельмана, а мати куховарила на весіллях. Батьки не мали особливо часу аби займатися вихованням дітей тож здебільшого Мойша був представлений сам собі.

У 1904 р. його відправляють на навчання до Хотинської повітової школи. Навчання не зовсім впадало до душі Мойші, йому досить швидко набридло годинами сидіти на одному місці та слухати гундявих вчителів. Будучи досить кмітливою дитиною він швидко запам’ятовував набуті знання, але гіперактивний темперамент та сангвіністичний характер ставали запорукою швидкого забування.

Хто зна чи потонув би наш герой у натовпі єврейських «неучів» на яких поставила хрест педагогіка доби царизму, якби не зустріч із Азрієлем Яновером. Дивно але Мойша який не міг і півгодини висидіти в класі залюбки проводив півдня на літературному гуртку. Він запопадливо вивчав ідиш та захоплювався плеядою хотинських поетів.

Та разом з тим аби стати в їх ряд потрібні були гроші, яких сім’я Гацисів ніколи не мала, а тому після закінчення повітової школи у 1910 р. Мойша подався за кордон до Сполучених Штатів Америки.

Три роки роботи кравцем при єврейському торговому домі далися важко. Він сумував за батьками, а ті копійки які отримував за працю не компенсували йому їх відсутність. Тож у 1911 р. він із задоволенням повертається до Хотина.

Цього разу у його голові зрів план як збагатитися самому та ощасливити батьків. Перебуваючи в США Мойша помітив, що найкращий ґешефт мають працівники аптек.

Тож наш герой починає навчатися у місцевого аптекаря Ребе. У 1914 р. розпочалася Перша світова війна і Мойша так нічого і не навчившись пішов на фронт. Він пройшов бойовий шлях від самого початку військових дій і аж до Брусиловського прориву, влітку-восени 1916 р. під час якого здобув поранення та був демобілізований.

У 1917 р. він одружується і лишень здавалося, що його план почав здійснюватися як більшовицький переворот усе різко змінює. У Хотині починаються заворушення, які призводять до кількох змін влад. Місто на короткий термін опиняється під різними владами.

Мойсей зрозумівши патовість ситуації перебирається разом із братом Вольфом на відносно спокійний Донбас, де влаштовується провізором для аптечних установ регіону. Після Хотинського повстання стає зрозуміло, що таким квітучим і спокійним місто не буде вже ніколи тож Гацис переводить гроші до США, де планує відкрити аптеку та перевезти сім’ю.

1922 р. він покидає Хотин, як здавалося тимчасово та як виявилось назавжди. Американська економіка в цей час переживала системну кризу, яку назвали «Великою депресією», тож із втіленням плану Гацису довелося знову зачекати.

Аби якось заробити на життя він починає публікуватися у американській пресі. У 1927 році Мойсей видає окремою книгою свою поему «Дзвін» твір неймовірно сподобався Теодору Драйзеру, який фактично спродюсурував вихід наступного збірника новел «Сонце на Сході» (1936) та «Американська рапсодія» у (1939).

Дохід від видавництва книг перевершив сподівання Моріса Гаціса він заробив чималі статки і готував батьків до переїзду, але 1940 року відбулася анексія Бессарабії, а в наступному році почалася війна. Батьки, як і тисячі одноплемінників загинули у полоні румуно-нацистського режиму.

Усю біль від втрати рідних наш герой втілив у творах «Шлях до гори» 1943 року та «Матір земля» 1947 року.

На поч. 50-х його п’єси ставилися у Нью-Йорському та Чикагських театрах. Гацис став одним з засновників та головним редактором літературного альманаху єврейських митців. А в наступному десятилітті розпочав співпрацю із Голівудом в якості кіносценариста для німого кіно.

Його дружина Маня Срулівна Гацис, що також була уродженкою Хотина стала видною актрисою театру та кіно. Врешті як і мріяв юний Мойша він здобув собі славу та чималі статки але за все в цьому світі потрібно платити і він заплатив найдорожчим – життям своїх батьків.

Моріс Гацис помер увісні 14 грудня 1986 року на своїй віллі у Чикаго в оточені трьох успішних синів, онуків та правнуків. Їм всім він забезпечив безбідне існування. Заздрісні язики говорили, що ось так і виглядає щастя людини але вони не знали цієї історії з самого початку.

Ейніх Акерман (1901 - 1970)

Маленецький шинкар Сруль Акерман був типовим представником своєї професії. В міру освіченим (бо в колі людей на підпитку небезпечно для здоров’я бути занадто розумним), в міру скупим (бо інакше шинок не приносив би жодного гешефту) і в міру соціальноактивним (бо бути хасидом у православному селі це свого роду мистецтво).

Свою місію він ніс із гордістю але при цьому бажав аби хоча б хтось із нащадків пішов далі. Тож 6 жовтня 1901 р., коли у Сруля родився син, він твердо вирішив, що настав час розірвати сімейну традицію.

Ейніх Акерман ріс допитливим хлопчиком, а надто він був сином шинкаря то міг дозволити собі спілкуватися із всіма жителями Маленець. Часто батько ледь не силою відтягував його від бесід із священнослужителем, чи справником, а то й поліцмейстером.

Та найбільшою радістю для Ейниха було коли до шинка заходив подорожний із міста. Часто це були посильні, канцеляристи та інколи, дуже рідко, вчителі повітового училища. Із ними хлопчик міг говорити на будь-які теми і дізнаватися про багато дивен, що коються поза межами шинка.

У 1906 р. Ейних вступив до першої кляси Хотинської повітової школи. Найбільше йому подобалося мати можливість безкоштовного доступу до бібліотеки. Ейних захопливо перечитував одну книгу за іншою, а потім довгими безсонними ночами переживав долю їх героїв.

Жагу до художньої літератури у хлопчику помітив талановитий педагог Азріель Яновер. Він запросив того до свого літературного гуртка.

У 1919 р. низка віршів Ейніха виходить у Кишинівській газеті «Дер Морген» («Ранок»). У 1920 р. Акерман переїздить за океан і публікується у десятках літературних періодичних виданнях серед яких визначальним було співробітництво з дитячим альманахом «Кіндер журнал».

В 1932 р. він разом із прозаїком Зеликом Дорфманом та журналістом Мойше Штарманом заснували поетичний збірник «Рефлексн», де могли публікуватися твори талановитих іудеїв. Успіх видання був настільки великий, що і сьогодні у Ізраїлі видають цей альманах.

Окрім цього Акерман у цей час розпочав писати: «Неймовірні історії із справжнього життя». У  них Ейніх під псевдонімом Генех Малинецький в цікавій формі розповідає про дитячі роки, а також місто Хотин.

У 1962 р. в Тель-Авів він узагальнив всі напрацювання у книзі «Х’юбін кейнмол нішт авек фун дер хом» («Я ніколи не покидав рідного дому»). У захоплюючому літературному стилі. Ейних доводить, що « не залежно де б ти не знаходився пам'ять про своє коріння і невтомна праця на благо рідного краю не дадуть відірватися від джерел. І якщо не фізично то духовно ти ніколи не покидатимеш рідного дому».

У 1969 р. Ейних закінчує роботу над казками єврейського народу і видає «Читанку для пустунчиків». Книга, яка згодом ввійде в «Антологію єврейської літератури на ідиші» та вивчається сьогодні у школах Ізраїлю.

Один із її творів -  «Походеньки Йосі халамідника» безпосередньо відносить нас до міста Хотин на рубежі російського та румунського правління, а казка «Чарівний шинок» змальовує село Малинці.

На цих творах виросло сучасне покоління ізраїльтян, що ввібрало із красою слова неймовірну ауру Хотинського базару та харизматичних відвідувачів колоритного Малинецького шинка.

Катерина Шкабара (1912 - 2002)

Її мама і тато познайомилися в 1910 році в Київському манежі, куди замкнули всіх студентів, які брали участь в сходках і заворушеннях в зв'язку зі смертю Льва Толстого. Через рік молоді люди вінчалися у Володимирському соборі.

Катя ж ще в шостому класі написала в анкеті "Хочу стати інженером-електротехніком". І поступила в Харківський електротехнічний інститут. Через рік вийшла заміж за свого однокурсника. Але в одну ніч заарештували і батька, і вітчима. Через тиждень пропала мама - пішла за хлібними картками і не повернулася. А ще через два тижні і Катю, і її брата вигнали з інституту- як дітей ворога народу. "Ми голодували, - пише Катерина Олексіївна в автобіографії, - бо поступити з таким клеймом на роботу було неможливо". Первісток її народився інвалідом - з важким ураженням нервової системи...

Після інституту Катю направили на Урал. Там застала її війна. У Нижньому Тагілі на снарядному заводі завідувала фізико-технічною лабораторією, яка перевіряла міцність оболонки снарядів новими магнітними методами. Але для цього треба було ще створити прилад... Так Катерина Олексіївна зайнялася науковою роботою, вступила до аспірантури свердловського Інституту металофізики АН СРСР.

Катерина Олексіївна потім багато разів сама дивувалася - як їй вдалося закінчити дисертацію, "проживаючи з родиною в восьмиметровій кімнатці напівзруйнованого дуже старого дерев'яного будинку". А після захисту з 1948 року Сергій Лебедєв запропонував роботу в своїй лабораторії над тим самим першим радянським комп'ютером, який скромно називався малою електронною лічильною машиною – МЕЛМ.

Катерина Шкабара керувала розробкою і налагодженням пристрою управління МЕЛМ і системи управління запам'ятовуючим пристроєм на магнітному барабані. І була новатором в лебедєвській лабораторії. Згодом вона разом зі Львом Наумовичем Дашевським, ще одним близьким помічником Лебедєва, написала книгу "Як це починалося".

Після МЕЛМ Катерина Шкабара брала участь у створенні ЕОМ "Київ". Був 1953 рік. "І в цей період я отримала дуже гіркий і образливий удар, - пише вона в автобіографії, - мене виключали з партії, замінивши в останній момент виключення на сувору догану. Знову, через 30 років, я стала

І як раз в цей час - яке повторення обставин! - Катерина Олексіївна чекала другу дитину. І боялася, що через нервовий зрив і вона народиться хворою. Але дівчинка виявилася здоровою.

Лабораторія Лебедєва з часом стала Обчислювальним центром, а потім його перетворили в Інститут кібернетики. До речі, Шкабара була одним з ініціаторів створення в АН УРСР підрозділу з кібернетики. Але з Віктором Михайловичем Глушковим, який очолив інститут, не спрацювалася. Хоча високо цінувала його талант.

Олексіївна взяли і створили модель кібернетичної машини для постановки діагнозу захворювань серця. Вона демонструвалася в Москві на ВДНГ