Наукове дослідження "Горохівська школа /1 ім.І.Я. Франка (період 1950-1960 рр.)"

Міністерство освіти і науки України
Управління освіти і науки Волинської облдержадмінстрації

Комунальна установа «Волинська обласна Мала академія наук»

Секція: історичне краєзнавство

ШКОЛА ІМ. І.Я. ФРАНКА М. ГОРОХІВ

(ПЕРІОД 1950-1960 рр.)

Роботу виконала: Бондар Мар’яна Валеріївна
учениця 9 класу
загальноосвітньої школи I-IIIст. №1

ім. І.Я.Франка м. Горохів

Науковий керівник: Слюсарчук Ірина Олексіївна
вчитель історії ЗОШ I-III ст.

Горохів – 2020

Вступ

Мета роботи: дослідити період життя школи ім. І.Я. Франка м. Горохів 1950-1960-х років через призму архівних матеріалів, історичних джерел, фото та відео-документів. Проаналізувати здобутки навчального закладу, роль персонолій в житті школи даного періоду.

Об’єкти дослідження: історія школи I-III ст ім. І.Я. Франка м. Горохів
Предмети дослідження: сторінки історії ЗОШ I-IIIст. №1 ім. І.Я.Франка 1950-1960-х років.

Актуальність дослідження: дослідження історії школи завжди є актуальним. Продовжуючи роботу над темою, дізнаємось про цікаві сторінки минулого періоду(1950-1960х р.). Робота з архівними документами відкриває нові, неповторні миті недавнього минулого, яке є цікавим та важливим в будь-який час, адже його творили величні люди нашої Горохівщини. 

Зміст

1.Вступ

2. Розділ 1…………………………………………………………………………..2

 1.1 Становлення творчої педагогіки і педагогічної технології в Горохівський середній школі І.Я. Франка (1950-1960рр.)……………………….2

2. Розділ 2…………………………………………………………………………..9

 2.1 Відомі постаті в історії навчального закладу…………………………………………………………….………………..9

3. Висновок

4. Список використаних джерел

Розділ 1

Школо! Ти завжди сяєш яскравою зорею в серці кожного, хто переступив твій поріг. І на відстані років, ти мов маяк буремному океані, показуєш шлях кораблям у тиху гавань, де немає штормів і солоних морських вітрів. Велика відповідальність і висока честь школи – виростити і виховати Людину з найкращими душевними якостями, Людину, яка відчуватиме радість та біль планети і сама буде зорею для інших. Велика відповідальність школи в тому, хто виросте з маленької людини – Ціолковський, Попов чи якась нікчема. Суспільство має знати, хто вийде з твого порогу, школо, - духовно багата, щедра, мужня людина чи егоїст, пристосуванець, лицемір.

Впродовж багатовікової історії людство створило чимало шедеврів літератури, мистецтва, архітектури, живопису, музики. Опубліковано унікальні енциклопедії з життя тварин, комах, рослин. Проблемами вивчення флори і фауни землі займаються сотні і тисячі вчених, цілі науково-дослідні інститути. І лише сама людина, одне з найдивовижніших творінь природи, ще є до кінця не вивченою, не пізнано загадковою.

Чому люди бувають добрі і злі, працьовиті і ледащі, байдужі до всього і щедрі душею, яка випромінює сонячність, тепло іншим? Чому черствість, егоїзм, нажива процвітають у нашій багатомовній сім’ї народів, в той час як народжуються діти на всій землі одинакові, хіба що відрізняються кольором шкіри? І ніхто не дасть відповіді – хто виросте з цих немовлят, які кричать в своїх ліжечках в Бомбеї і Парижі, Барселоні і в Україні зовсім однаково, - майбутній Авіценна, Сократ чи новий єфрейтор?

Вирішуючи проблеми глобального плану – економічні, екологічні, соціальні, потрібно пам’ятати, що без вирішення проблеми людини, її освіти, культури, здоров’я, поліпшення її генетичного стану, її психологічного мікроклімату е=неможливо йти вперед по шляху прогресу. Держава, байдужа до проблем людини, немає майбутнього, вона приречена.

Життя продовжується, і невичерпною, вічною буде проблема становлення людини, її кращих якостей, аби кожна особистість сяяла як сонце перед іншою, була б варта наслідування.

З вересня 1955 року, понад 20 років, працював директором Горохівської середньої школи імені І.Я. Франка – Іван Якович Гришай. Разом із завучем школи Фещаком Василем Васильовичем, вони так високо поставили методичну роботу, що їм було присвоєно звання заслужених вчителів УРСР. У 1956 році школі було присвоєно ім’я І.Я. Франка.

Школа м. Горохова, де пройшли кращі роки діяльності Івана Яковича на освітянській ниві, дійсно стала лабораторією педагогічної творчості. Яблуневий сад на площі 2,5 га, оранжерея, теплиця, плодова шкілка і зелений клас, троянди, завезені майже з усіх куточків колишнього Союзу, море квітів – все це прикрашало школу, яка стала дійсно “домом радості для дітей”. В м. Горохові, в його школі, склався дружний, творчий педагогічний колектив, в якому працювали двадцять шість випускників цієї ж школи. Школа мала чудові традиції “Першого дзвоника”, “Останнього дзвоника”, свята “Зимові казки” та ін.
Майже кожен третій житель м. Горохова – випускник цієї школи, а всього їх вийшло з її стін тільки за післявоєнний період понад три з половиною тисячі, з них майже сто п’ятдесят – із золотими медалями. Є серед вихованців цієї школи вчені і лікарі, хлібороби і військові, керівники сільськогосподарських господарств і агрономи, вчителі і керівники шкіл. Наслідуючи добрий приклад В.О. Сухомлинського, в школі м. Горохова стало доброю традицією втілювати в життя концепцію про збереження і зміцнення здоров’я школярів, створення дня них найсприятливіших умов для навчання, всебічного розвитку і дозвілля.
   Перші кроки його діяльності були винятково важкими. Але він взяв собі за правило – з любов’ю, увагою, щирим серцем йти до дітей, з увагою та повагою ставитись до своїх колег-вчителів, а ще працювати на совість, не знаючи втоми і перепочинку.

Господарство школи було занедбане. Не вистачало елементарного – віників, крейди, лампочок. Не завезено ні однієї тонни палива на новий навчальний рік, поламані парники, обшарпані стіни, пічне опалення в одному з корпусів школи, де вчились в основному діти I-IVкласів, не відремонтоване, немає навіть бачків для води, роками нефарбовані дошки, які були якісь чорно-білі, в спортивному залі, де іноді проводились вечори, старшокласники влаштували… туалет.

Був при школі і гуртожиток для дітей з навколишніх сіл на сімдесят п’ять місць, розташовувався він на другому поверсі, а на першому жили три вчительські сім’ї, в тому числі й сім’я директора школи.

Того ж дня потрібно було зібрати вчительський колектив, щоб викласти програму дій, свою концепцію, своє бачення розвитку школи на найближчий час. Ця програма виглядала приблизно так. Якщо ми хочемо, щоб школа дійсно стала домом радості для дітей, куди б школярі охоче йшли вчитись, нам треба створити(кращий ніж вдома) комфорт, затишок, де були б ідеальна чистота, море квітів в приміщенні і навколо школи. А ще потрібно подбати про те, аби наші діти добре харчувалися в школі, і головне завдання полягає в тому, щоб зберегти і примножити здоров’я учнів, відтак і нації. Потрібно приділити максимум уваги розвитку фізичної культури і спорту, а для цього треба мати достатню спортивну базу. І не дві пари лиж має бути в середній школі, а як мінімум 200-300, для того, щоб можна було одночасно займатись зимовими видами спорту учням 8-10 класів(в школі тоді було 40 класів  - комплектів). Треба оточити особливою увагою дітей-сиріт, напівсиріт, школярів з багатодітних сімей, просто важких дітей. А для того, щоб управляти складним шкільним колективом, треба глибоко знати об’єкт управління – колектив.
   - Будуть у нас успіхи, будуть напевно і невдачі, - він закликав всіх працювати спільно, заради найголовнішого – виховання дітей, гідної зміни нашого народу.
Згодом вдалося створити саме такий колектив однодумців-педагогів і реалізувати концепцію створення, найсприятливіших умов для навчання, виховання, збереження і примноження здоров’я школярів. У цьому колективі незабаром працюватиме двадцять п’ять найкращих наших випускників. На весну в планах значились створення зеленого класу, винограднику, шкільної пасіки, дендропарку, розарію, побудова теплиці, кролеферми. Він відстоював думку про те, що треба дати достатнє навантаження для мозку і рук дитини , і ще, щоб праця, кажучи словами поета, була і приємною і корисною.
 І ще школярі мають бути господарями в своїй школі: вишні й черешні, яблука і полуниці, смородина і малина, абрикоси і сливи – все це для них, для їх радості і задоволення їх потреб. Але доглядати, берегти все це – теж їх обов’язок. А в школі були на той час яблуневий сад площею 2,5 га, полуниці, смородина, черешні – царство краси, що безумовно, позитивно впливало на здоров’я і настрій жителів цієї казкової країни Дитинства.

На перший план поставлено вивчення колективу учнів і кожної особистості зокрема, а потім організацію, виховання і згуртування колективів, їх об’єднання навколо певної суспільно значимої мети, запровадження певної системи роботи. І даремно сьогодні окремі опоненти виступають проти системи. Адже система – це струнка, логічно довершена послідовність роботи, яка забезпечує функціонування живого організму колективу. В створену нами систему роботи організації і згуртування колективу входили так основні компоненти:
а) вироблення і втілення в практику чіткого режиму і ритму роботи школи – від ранкової зарядки до завершення робочого дня шкільною лінійкою;

б) кожному учневі – справу до душі: всі мають конкретні доручення(вирощувати гладіолуси, троянди, саджанці плодових дерев, доглядати кролів і т.д.), всі члени шкільного колективу є господарями свого шкільного дому, який має бути і затишним, і привітним;
в) залучення всіх членів шкільного колективу до організованої і цілеспрямованої діяльності всього шкільного організму;

г) залучення кожного члена колективу до підготовки і реалізації планів екскурсій по рідному краю, відзначення урочистих подій, влаштування зустрічей з цікавими людьми;

д) урочисте відзначення традиційних шкільних свят, днів народження кожного члена колективу, проведення зустрічей з випускниками;

е) створення фонотеки шкільних свят, вечорів, сценаріїв, проведення позакласної виховної роботи;

є) залучення всіх учнів до спортивно-масової, оздоровчої роботи відповідно до вікових особливостей та інтересів кожного з них.
 Запропонована система роботи щодо організації, згуртування і виховання учнівського колективу була перевірена на практиці впродовж багатьох років і дала позитивні результати. Звісно, на кожному новому етапі розвитку шкільного колективу вона уточнювалась, коректувалась, доповнювалась.
   У школі, як і в хорошій сім’ї, складаються свої традиції, свій досвід. Прагнули не тільки творчо використовувати чиїсь рекомендації, а створювати свої, які б найбільш повно відповідали інтересам, віковим особливостям дітей, навіть їх фантазії. Священною традицією стало день свята першого дзвоника всією школою йти на Пагорб Слави, щоб вшанувати пам’ять тих, хто захистив наш дім, нашу Батьківщину від ворога, покласти букети живих квітів, вінків на могили безсмертних, вклонитись їх пам’яті, дати клятву на вірність своєму народові. Це ми робили і в день останнього дзвоника, і в день прощання зі школою, і в святе свято Перемоги, свято Матері, а свято 8-го березня розквітало букетами тюльпанів, перших провісників весни – пролісків. У цей день хлопчики дарували дівчаткам квіти, а по шкільному радіо звучали пісні про рушник, про маму, про весну. Увага до кращої половини людства була важливим фактором, що єднає людські серця. А ще систематично проводити вечори-зустрічі з випускниками на відстані п’яти, десяти, двадцяти років від закінчення школи. Ці зустрічі – не тільки традиція, це, насамперед, хвилююча подорож у найпрекраснішу країну дитинства і юності. Одночасно це – підсумок, остаточний результат роботи всього вчительського колективу. Гарячі весни змінюються шурхотом осіннього падолисту, сиві роси спадають на твої скроні, вчителю, зими намотують роки і відстані, а там, за сотні, тисячі кілометрів від рідного дому, через бурі і шторми хтось водить кораблі, будує міста, вступає в нерівній бій зі смертю, злітає до зір. І є серед них Івасики і Надійки, Петрики і Галинки, твої вихованці, твої орлята, школо! Бо ж перша стежинка в житті, до праці і подвигу починається з шкільного порогу, проходить через твоє серце, вчителю, - суворе і ніжне, неспокійне і любляче.

   На весну 56 року в школі були закладенні парники, зроблена теплиця, придбано 5 вуликів для шкільної пасіки, своїми силами споруджено крільчатник, побудовано і обладнано меблями зелений клас, клас під голубими зорями, де потім допізна засиджувались старшокласники, мріючи про нелегкі життєві дороги. Життя для них уявлялось як крутосхил, по якому важко, але цікаво йти аж до вершини. В зеленому класі було поставлено парти, повішено дошку, а саме “приміщення класу” обсадили диким виноградом і плющем, а при вході – кущами троянд, алейку посипали піском.

Треба сказати, що і діти, і вчителі дуже любили зелений клас, тут можна було послухати урок і одночасно подихати свіжим повітрям.Було налагоджено лад у шкільному господарстві, обгороджено територію школи металевою огорожею, виготовлено і поставлено садові лави (аби дітям було де сидіти), обладнано спортивний комплекс, а ще заасфальтовано доріжки між корпусами, баскетбольний майданчик. Садиба школи величезна (більше 5 га) і тому було закріплено кожен клас, аби він мав свою територію – клумби, розарій, плодовий розсадник, полуниці… Тепер діти були господарями своєї шкільної оселі дивосвіту, що ріс навколо школи (а було тут близько 280 екзотичних дерев – платан південний, японська вишня (сакура), хеномелес маулея, дуб червоний, амурський бархат, чорна горобина та інші, був молодий сад, дендропарк). А ще було посаджено навколо стадіону липи і клени, а потім – ліс на площі 10 га, сад Дружби поколінь. Тут садили свої дерева першокласники і випускники, ветерани Великої Вітчизняної війни. Символічно, що цей сад став пам’ятником єдності поколінь, їх дружби. Чисте повітря навколо школи, стадіону, врешті-решт, навколо міста, створення затишної оселі для птахів, квіти і кущі смородини, полуниці – все це створювало той затишок, який так необхідний дітям для радості, для їх спілкування з природою, виховання кращих духовних рис.

Дирекцією школи разом з учнівським колективом було вирішено розводити кроликів. Трохи діти принесли з дому, було створено ланки юних кролівників та роздобуто корм для тварин і робота закипіла. Через місяць-другий школа мала перший приплід, десь близько сотні кроленят. Глибоке розчарування і біль, було відчуто, коли тварини почали масово гинути. Викликанні самими учнями лікарі ветслужби району пояснили:
- Кроляча епідемія, а в нас немає вакцини. Нічим не можемо допомогти.
Як же бути? Що робити? Біля хворих кроликів і тих, що вже загинули стояли і плакали учні, юні кролівники. Вакцину через деякий час дістали, але запізно, добра половина кроликів загинула. Мрія про тисячі кролів, яких хотіли розводити учні розві’ялась, як дим. І тоді було вирішено розводити кроликів дома. В шкільній майстерні допомогли дітям виготовити клітки, роздали з шкільної кролеферми дорослих самок.

 Підрахунки були прості: з тисячі п’ятисот учнів, хай тільки половина виростить по 10 кролів за літо, то восени планувалося близько восьми тисяч кролів, а це значить 16тис. кг дієтичного м’яса. Експеримент удався. Діти залюбки працювали протягом літа і виростили значно більше кролів, полюбили цю справу, у них з’явились певні навички і вміння доглядати тварин. Школа здала державі шістнадцять тисяч кілограм м’яса.
 Біологи школи з приємністю констатували, що діти IV-VIкласів, які доглядали і розводили кролів, стали якісь серйозніші, по-господарськи підходити до справи, а головне, в них не було часу, вільніше вакууму часу для дитячих пустощів. Вони розуміли, що всяка праця, якщо вона виконується з бажанням приносить радість.

Розділ 2

Нелегка ж доля бути вчителем – сівачем мудрості і радості людської. Хлопчики марять зорями, далекими морями, голубою тайгою, шукають казкову землю, Аеліту, готуються до подвигу. Відкрити їм нові зорі, здійснити нелегкий штурм олімпу науки, гартувати волю до здійснення подвигу, вкарбувати в їх серця на вічність невгасиму любов до Вітчизни, знати все, а головне душу дитини – в цьому покликання справжнього педагога. І добре, якщо ви зустріли на своєму життєвому шляху саме такого вчителя, який здатний засіяти у вашій душі добірніїї зерна знань, громадянської мужності і зрілості, любові до людей – людину, яка віддала вам частину своєї душі, вогонь свого серця. Понад три тисячі випускників нашої школи згадають теплим словом альма-матер, своїх щирих друзів вчителів Є.І Ходич, Г.Ю. Древновську, А.Л. Братуня, О.П. Веремковича, М.В. Гуляницьку, О.М. Баламута, Х.І. Грушковського та багатьох інших, шлють їм поздоровлення, дарують квіти, приходять на вогник до колиски свого дитинства – рідної школи.

Щороку з Москви і Баку, Новосибірська і Чернівців, Львова і Києва злітаються орлята до рідної домівки, щоб здійснити захоплюючу мандрівку в своє дитинство, пройти під каштанами рідного міста, щоб покласти квіти вдячності і любові до Обеліска Слави, зустрітись зі своїми щирими друзями вчителями.

Тієї осені особливо гаряче цвіли троянди, рожеві і білі, вишневі і жовті, з тремтливими капельками росинок, море квітів розхлюпалось в класі, захопило в свої обійми найстаріших ветеранів педагогічної праці Андрія Лукича Братуня, Галину Юліанівну Дреновську, Євдокію Іванівну Ходич і багатьох інших, які прийшли на зустріч з випускниками 1948 року. Тоді школа випустила на широкі дороги Вітчизни всього двадцять сім випускників. Ким вони стали? Є серед них вчителі, лікарі, інженери, вчені, передовики виробництва.

Євген Андрійович Рожило – молодий вчений, викладач Чернівецького медінституту, Михайло Іванович Рощина – хірург, Ростислав Братунь – поет, яким гордиться Волинь, Галина Самойло – науковий співробітник Інститутуядерної фізики Академії наук, Анатолій Шрамкевич – доцент Львівського медичного університету. Але всіх їх об’єднує палке почуття любові до рідної школи, велике покликання служити людям, своєму народові.

Як і першокласники, вони знову сідають за парти, і снується невимушена, хвилююча розмова про ті шляхи-дороги, які вони пройшли за двадцять років. На жаль, деяких з них уже немає в живих.
 Такі зустрічі випускників зі своєю юністю, своєю школою стали традиційними. В них – глибокий зміст єдності і дружби поколінь і палка любов до країни свого дитинства, до вчителів.

Євдокія Іванівна Ходич – випускниця Ніжинського педінституту ім. М.В. Гоголя приїхала на Волинь в сорок шостому. Важко було самій з маленькою дочкою Лесею працювати, часом було холодно і голодно. В довгі зимові ночі не згасав вогник в її кімнаті, рядки логарифмів стрибали перед очима, втома спадала на плечі. Здається, нічого героїчного в її біографії – просто щоденна виснажлива праця, потім лекції для трудящих, учнівські зошити, потім знову уроки, уроки, уроки… Сувора і безкомпромісна в пошуках творчого методу, вона прагне давати міцні знання ціною надзвичайно великих зусиль і кропіткої роботи. Зате випускники Євдокії Іванівни знають математику. Серед них випускники політехнічного інституту: Люда Петрушевська, Лариса Горчинська, Рая Крисюк та багато інших. А відстаючі? Були й такі. Адже математика – предмет нелегкий. Вона любить трудолюбивих і настирливих. Ось цю рису і прагнула виховувати Євдокія Іванівна в своїх вихованців. А скільки пройшло через її серце сьогоднішніх інженерів, вчених, робітників, вчителів! Скільком вона подарувала частинку свого серця, своєї любові до математики, вказала шлях у велике майбуття! Вона могла стати вченим, дослідником, інженером, а залишилась назавжди шкільним вчителем, матір’ю для тих, хто тягнеться на вогник її серця.

Була в нашій школі і Галина Юліанівна Древновська – людина поетичної душі, глибокої людяності. Почала працювати в школі з 1945 року і, навчаючись заочно в Львівському педінституті, вчила своїх дітей. Її син Марко закінчив політехнічний інститут і став головним інженером  на одному з підприємств Ставрополя, а Олександр довгий час працював в рідній школі викладачем фізичного виховання. Життєва мудрість, високий гуманізм, інтернаціональне єднання двох культур, двох народів – російського і українського, почуття глибокого патріотизму притаманні її творчому методу викладання літератури в старших класах. Збагачуючи розум дитини, Г.Ю. Древновська прагнула не збіднювати почуття. Висока емоційність, наснага її уроків, глибокий ліризм, завжди знаходили відгук в серцях дітей. Разом з учнями вона глибоко сумувала з приводу загибелі Пушкіна, як мати схилялася над ліжком важко хворого Миколи Островського, її серце ридало над могилою Давидова з “Піднятої цілини” і стверджувало глибоку любов до Наташі Ростової. Вона майже всі твори цитувала по пам’яті і, можливо, іноді не вкладалася в рамки звичайного уроку, зате після дзвоника діти не вилітали з класу, а виходили в тихій задумі, схвильовані, зосереджені.

Уроки літератури, - це уроки гуманізму, уроки мудрості, вони вкарбовані в серце кожного, з ким довелось Галині Юліанівні зустрітись, кому віддала вона частину своєї душі. Може, саме тому сивочолі інженери і вчені, колеги-педагоги низько схиляють голову перед її невтомністю, щедрістю та захопленістю життям. На жаль, ми кажемо про Галину Юліанівну… була. Сьогодні її немає серед нас, але проростають щедрим колосом зерна, посіяні нею в дитячих серцях.

На вогник палкого серця вчителя завжди приходить юнь. Телеграми, поздоровлення, квіти… Любов людських сердець.
 Праця вчителя – це не тільки свята, але й нелегкі будні, не тільки успіхи, але й невдачі, гіркота розчарувань. Та труднощі гартують волю, збагачують зерна досвіду, мудрості вчителя. І тому цілком невипадково з вуст багатьох випускників вирветься оте гірке визнання:
- Тепер я міг би бути зовсім іншим… А тоді стільки клопоту ми задавали своїм вчителям…
 У серці вчителя завжди повинно вистачати мудрості, теплоти і доброзичливості, щоб вміти прощати витівки своїх вихованців. Бо процес становлення людини, громадянина, загартування характеру діалектично складний, тривалий процес. Людина вступає в широкий світ. Дороги, що ведуть до щастя, не завжди гладенькі та рівні. І хай на цій дорозі наша юнь зустріне добру, щедру людину, яка поведе її до світла, до знань, навчить любити і берегти рідну землю! Хай вогник вчительського серця,вогник рідної школи кличе завжди до правди, світла, радості, хай він зігріває теплом серця тих, хто в морі чи в тайзі прокладає дорогу людям, чи в безсонні ночі, схилившись над ватманом, проектує майбутні міста!

Бездарних вчителів не буває. Весь педагогічний колектив проводить уроки на високому рівні: цікаві, доступні для дітей, а головне такі, що збуджують думку, сприяють розвитку мислення.

Сприймати людину (дитину) такою, якою вона є, допомагати їй, розвивати її інтелектуальний потенціал, співчувати їй в життєвих негараздах, труднощах, розуміти її психічний стан, місце в сім’ї, суспільстві – ось це кредо, що стало головним у роботі колективу. Словом, на першому плані має бути глибоке розуміння особистості об’єкта навчання і виховання, індивідуальний підхід, максимум поваги і любові до неї. І ще максимальне забезпечення фізичного розвитку такої дитини через організацію гарячого харчування з чисто символічною оплатою, залучення всіх без винятку (крім хворих) дітей до доступних і цікавих для них видів спорту (гандбол, баскетбол, волейбол, легка атлетика та ін).

Треба сказати, що в цьому плані вчителі фізичного виховання Олександр Михайлович Баламут, Сергій Харитонович Сачук робили чудеса. Вся школа від раннього ранку до пізнього вечора займалась спортом. І недаремно. Гандболісти, волейболісти школи займали призові місця на республіканських змаганнях і перші місця, як правило, на районних та обласних.
 Уроки-диспути, уроки-лекції, уроки-панорами, уроки-семінари – все це було прописано в школі, в її щоденних буднях. Були в нас показові уроки, на яких вчитель узагальнював свою творчу модель, результати своїх пошуків. Такі уроки літератури любив проводити наш завуч Василь Васильович Фещак. Прекрасне володіння словом, глибоке знання Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших видатних митців давали змогу вчителю проводити свої уроки емоційно, піднесено, доходити до серця і розуму учнів, зачіпати найчутливіші струни дитячої душі. Ми не уявляли собі уроків літератури без використання технічних засобів, музики, пісні, народознавчих матеріалів.
 А ось що писав Іван Гришай в газеті “Радянська освіта” з цього приводу 31 березня 1965 року: “Я думаю про вчителя. Його красиве, щедре серце, його глибоку мудрість і неспокій, його велику любов до дітей. Справжній учитель завжди неповторний. Ось чому на кожному його уроці знаходиш щось нове, цікаве, оригінальне. То палка до самозабуття закоханість у свій предмет, то виняткова працелюбність, то перспективність його досліджень. Для мене особисто відвідування уроків своїх колег – це свято. Майже завжди відкриваєш нові і нові грані талантів. Майже завжди одержуєш новий заряд бадьорості і наснаги, заряд великої віри в людину, в її необмежені творчі горизонти”.
 Характерно, що із стін нашої школи вийшло 120 педагогів і близько 20 з них викладають зараз у тих же класах, де колись вчилися самі.
 Як виникає ця естафета поколінь? Учні захоплюються романтикою нелегкої вчительської праці, захоплюються предметами, які читають їх любимі наставники. Вірять їм. Наслідують їх. Йдуть їх шляхом. І це – найвища оцінка діяльності вчителя.

“Люби і знай свій рідний край” – в школи ці слова були не просто гаслом, а системою роботи всього шкільного колективу. Вчителі разом з школярами розробили план туристично-краєзнавчої роботи на десять років – час перебування учня в школі. Від першої стежинки на розквітлий луг чи у весняний ліс до далеких мандрівок на Козацькі могили в м. Берестечку, до фортеці-героя Бреста і Хатині, до місць перебування І.Я. Франка (школа ж носить його ім’я), в Колодяжне, де жила незабутня Леся Українка, в Москву і Ленінград – ось маршрути наших юних краєзнавців.  Кошти частково брали з фонду всеобучу (зароблені учнями в колгоспі), частково допомагали батьки. Ну, а транспортом завжди виручали добрі шефи – колгоспи, де господарювали Ф.Л. Гончаров і Я.О. Сорока. Крім того, використовували власну вантажну автомашину, яка була обладнана тентом і годилась для перевезення дітей. З учнями на екскурсії, крім вчителів, часто вирушав і директор школи. Школярі любили їздити з ним, цінували його присутність, увагу і турботу про їх побут в дорозі.
 Колектив працював не заради слави і нагород. Для всіх найвищою нагородою було визнання нашої школи, як навчального закладу, де дають хорошу підготовку у навчанні і вихованні дітей.

Висновок

Терниста дорога до вершин педагогічної майстерності. Крізь призму діяльності талановитого педагогічного колективу Горохівської середньої школи ім. І.Я. Франка керівник школи показує, як створюється “дім радості для дітей”, в який вони приходять, через багато років, як до отчого порогу, як до рідної Берегині . Іван Якович Гришай, вчений-педагог, заслужений вчитель України, колектив його однодумців вчителів, що сіяли розумне, добре, вічне в 1950-60х роках, чий досвід, життєвий подвиг в ім’я щасті і радості прийдешніх поколінь варті наслідування, варті того, щоб про них пам’ятали люди в наш час.

Список використаних джерел

1.Гайдай І.С. Горохів. Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область. К., 1970, стор. 165-179

2. Гришай І. Одержимість. Луцьк, 1998

3. Киричук М. Волинь земля українська. Т.І. Луцьк, 1995 р.

4. Матеріали Волинської обласної наукової бібліотеки ім. О. Пчілки(краєзнавчий відділ).

5. Матеріали Горохівської районної бібліотеки

6. Чучман Л. Горохів. Історико-краєзнавчий нарис. Луцьк, Надстир’я  2001

7. https://m.youtube.com/watch?feature=share&v=MLrAFEKZFGU