Стаття. " Щоденники війни очима студентів ".

               СТАТТЯ. “Щодинники війни очима студентів ( Як я зустрів руський мір)”

                                                                                                Студентка Ольга, ветвідділ.

    Тоді був звичайний буденний ранок. Я навчалась в Бородянському аграрному ліцеї. Нас попереджали про війну і техніку безпеки, але нам тоді не вірилося. На той час я проживала в смт.Гостомель, військова частина.

   Вранці, 24 лютого 2022 року, мамі зателефонувала моя сестра Анастася, повідомила, що над будівлею, де вона працює кружляють літаки, що чути вибухи…У нас тоді ще було тихо. Вона розповіла, що бомблять Київ. Мамі потрібно було їхати на роботу, вона працювала медсестрою у Бучі в лікарні, а тато охоронцем на заводі Антонова. Батьки мене розбудили і сказали швиденько збирати речі. Мама поїхала на роботу, а тато повіз мене до сестри в с. Нове Залісся під Бородянкою, а сам потім поїхав у військомат. До сестри з військового містечка Гостомеля приїхали чотири сім’ї. Три дні тут було тихо, спокійно, але ми бачили по новинам як бомблять Гостомель. На четвертий день в село зайшли окупанти. Дивились на колону російської техніки…Було дуже страшно чути цей гул… Ми не очікували, що вони зайдуть в село. На ніч почалися бої і ми спустилися в підвал, де було холодно і дуже сиро.

   Перші дні харчів нам вистачало, а потім вони закінчилися, нас було багато. В магазинах не було продуктів, бо жителі все розібрали. У нас навіть не було хліба.Через декілька днів прийшла голова села і привезла нам хліб та продукти. Хліб ділили між всіма, у нас були маленькі діти, вагітна жінка , тому більшу частину віддавали їм. На серці було тяжко, не було звістки ні від мами, ні від тата…Не знали що нам робити...

Не було світла, води, почалися сильні бомбардування…9 - 10 березня село почали евакуйовувати. Ми вирішили теж виїхати. Страх охопив нас, бо скрізь були руськіє, їх блокпости, багато техніки…Наша голова села пішла з ними домовлятися, щоб окупанти  дали дозвіл виїхати жінкам з дітьми, людям старшого віку. Вони дали згоду, а про інші їх блокпости було невідомо. Могли розстріляти машини, але люди вирішили евакуйовуватися і ми з ними теж. Виїжджала ціла колона з 30 машин, у кожній повно людей. Майже годину ми чекали дозволу вирушати, знову страх охопив нас, паніка, дехто плакав…Невідомість чекала нас , бо перед нами вороги розстріляли кілька машин.

   Їхали мовчки і молилися. Аж поки не побачили наших хлопців, всі були дуже раді , у нас вийшло…Ми приїхали під Радомишль і одразу стали всім телефонувати рідним, близьким. Дізналися, що мама евакуювалася разом з лікарнею, хворими до Києва, а тато в цей час захищав Бучу, Ірпінь. Через декілька днів ми зустрілися з мамою і раділи , що наша сім’я залишилася живою…

                                                                                   Студентка Анна, ветвідділ.

   24 лютого проснулася від телефонного дзвінка мами. Пам’ятаю 6:00 год, сонна ще була і чую голос мами в слухавці:” Аня, прокидайся, почалася війна…“ Стою

, слухаю тата, але нічого не розумію, всередині просто все закам’яніло… перші декілька секунд панічних атак, потім почала заспокоюватися…Так вийшло, що в той страшний лютневий ранок, мама їхала на роботу в Київ, тому наша сім’я дізналася про війну з перших вуст. Руки тремтіли від того, що ти не знаєш куди бігти, що робити, як діяти, в школі до такого нас не готували. Зібралися з татом і поїхали до магазину, о 7:00 год там були величезні черги… З продуктами повернулися додому і почали готувати підвал: занесли туди воду, харчі, одяг, подушки та матраци. Тато вирішив не гаяти часу і поїхав в столицю за мамою. Вдома всі міркували як далі діяти, чи виїжджати чи ні? Тато пропонував почекати ще декілька днів, щоб прояснилася ситуація…Варто сказати, що першу добу я нічого не могла втямити, що це відбувається і чи це можливо в 2022 році війна??? Тільки через декілька днів повномасштабної російсько-української війни до мене дійшло, що це справжня війна, загинув мій близький друг.Перші хвилини не могла повірити, що це сталося з ним і його більше немає…

   Декілька днів ми не могли зв’язатися з нашою бабусею, яка проживала під  Харко-вом. Тільки через декілька днів вона вийшла на зв’язок і розповіла як окупанти ввірвалися в їхнє село, як забирали їжу та катували людей…Батьки почали обдумувати як забрати нашу бабусю з дідусем, тіткою з окупованого рашистами села…Майже місяць нічого не вдавалося зробити, їх ворог не випускав навіть із двору. Потім ворог почав відступати в інше село…

  Наші рідні з під Харкова потім змогли виїхати за кордон…

  Сьогодні наша сім’я донатить на ЗСУ, щоб наблизити нашу Перемогу. Віримо, що наш сильний український народ переможе клятого, ненависного ворога у цій страшній

російсько-українській війні. Слава ЗСУ!  Слава Україні!

                                                                                    Студентка Валерія, ветвідділ.

   24.02.22 р.- початок повномасштабного вторгнення рф в Україну. Морально важко писати про це…Я не була в окупації, я була зовсім поруч з купою дітей та вагітних жінок. В багатьох стрес…За нашими будинками гради…Враження від всього цього пояснити неможливо, це треба пережити…

   Перший день- 24 лютого…З 18 років я живу сама, і в цей день та час була на іншому краю міста. Була дуже хвора, висока температура, а за день до цього до мене приїхав брат. Цього дня прокинулася від слів брата:” Війна почалася. Вставай! “ Думаю, що багато хто так прокинувся цього дня. Дивлюсь в телефон, 78 пропущених викликів від мами. Таксі за 2 тисячі гривень. Затори на 5 годин. В небі багато літаків. Які від цього можуть бути враження??? Вдома три маминих брата і сестра. Всім страшно і що буде, адже – війна!

   Я не зовсім пам’ятаю, що було потім, коли я приїхала. Можу сказати лише одне, виїжджати за місто було зовсім не правильним рішенням.

   Ми провели два тижні в підвалі. Наш дім був фортецею не лише для нашої сім’ї, а й для сусідів, бо в них не було сховища. Це врятувало нам всім життя.

   Коли всі засинали, я спати не могла і ходила повз 18 людей та перевіряла чи вони живі, чи дихають. Це мене заспокоювало. А в день заспокоювала та розважала діток, щоб вони не чули вибухів.

   Потім ми виїхали з країни…Дорога була дуже тяжкою фізично та морально. Ми прибули до Словаччини. Там теж було не все легко, але над моїми рідними не літали ракети, бомби, снаряди…я одразу пішла працювати та волонтерити. Потім потрапила в лікарню. Писати про це красномовно мені важко.

  Коли повернулися в рідний Київ, все слід було починати спочатку. Нажаль, вже без багатьох друзів, знайомих, родичів…Взимку працювати без світла теж було цікавинкою. Кожний день я проживаю як останній. Окупант обстрілює Україну щодня , гинуть мирні жителі, йдуть бої на Сході…

   Бажаю всім на нашій Землі Миру і нехай кожного з нас береже Бог!

                                                                                    Студентка Лоліта, ветвідділ.

   Про повномасштабне вторгнення росії в Україну я дізналася від свої знайомих. Вони проживали під Харковом в селі під назвою “Липці”. О 5год 06 хв по ним почали стріляти з установки РСЗО, це дійство ніяк не закінчувалося. В той час всім своїм знайомим він писав в мобільному: “ Почалась війна, по нам стріляють. Я вас всіх люблю, тікайте…”

   Я не повірила, ніч для мене була тяжка, у чоловіка була температура до 40.Почала шукати відкриту аптеку, поверталася додому. По місту пролетіла перша ракета 24 лютого о 5год 14 хв. На той момент мене не дуже переймало. Я ще не розуміла, що це таке…Коли у чоловіка спала температура, ми разом почали збирати документи. Але не знали що робити далі? Вся наша сімя прийняла рішення залишатися в місті.

    В людей почалася паніка, з полиць магазинів почали зникати продукти, медикаменти, як для людей так і для тварин. Не було зв’язку. В банкомати стояли кілометрові черги зранку до вечора. Багато хто з міста почав виїжджати. Місто поступово ставало порожнім. Пройшов час, в місті була тиша…

   Місто Марганець та Нікополь стоїть в 12 км від міста Енергодар. В цьому місті збудована  найбільша у Європі Запорізька АЄС. З 4 березня 2022 року перебуває під російською окупацією, в той же вечір окупанти захопили ЗАЕС. З того часу ворог тероризує мирне населення , і з території станції обстрілює моє місто. Повномасштабний обстріл нашого району розпочався з 26 червня 2022 р. Вночі окупанти декілька разів сильно обстріляли Нікопольський район. Біля мого будинку розташований дитячий садок, в який прилетіло більше 10 снарядів із установки залпового вогню “Град”.

   До моїх близьких  снаряд прилетів прямо в подвір’я. І він впав перед дверима будинку. Двері вирвало, ударною хвилею їх викинуло на диван, де вони могли спати, а весь будинок посікло осколками. Родичів не було вдома. Це їх і врятувало.

   З того часу моє місто щодня піддається ударам зі ствольної артилерії, дронів, РСЗВ, а також окупанти обстрілювали місто із ЗРК С-300.

   Майже кожного вечора ми виїжджали ночувати в поле, спали в машинах. В одну із ночей  росіяни поцілили по гуртожитку, і за одну мить загубили 9 невинних душ.

   Коли місто обстріляли з С-300, нажаль ми були вдома, цей “грім”, вибух не забуду ніколи. Ми ховалися в ванній кімнаті, не дивлячись на масштабний обстріл, обійшлося без постраждалих, але руйнувань було багато.

   Це все ще не всі біди, які призвели до катастрофи після приходу руських. У ніч 6 ЧЕРВНЯ 2023 року окупанти підірвали Каховську гідроелектростанцію…Обміління Каховського водосховища загрожує безпеці Запорізької атомної електростанції, тепер це бомба уповільненої дії. Після цієї великої трагедії моє місто через дві доби залишилося без води. Майже чотири місяці люди виживали, в кранах води не було. Встановили пункти набору води. Мешканці під обстрілами набирають воду і до теперішнього часу.

   Місто поступово спустошується…

   Ми все переживемо…Ми все відбудуємо… Ми ПЕРЕМОЖЕМО!!!

                                                                                 Вероніка, студентка ветвідділу.

    24 лютого 2022 року, у четвер, у нас в м.Ірпені ще було відносно спокійно. З 25 лютого, коли російські війська наблизилися до м.Гостомеля. у нас почався справжній

АД!!! Ми прокинулися о 5 годині ранку від сильного вибуху, десь зовсім близько, затремтів будинок і спрацювали в авто сигналізації в паркінгу. Ми не знали, що це ЗСУ підірвали міст за 2 км від нас, який сполучав місто Ірпінь із Києвом. Стільки машин, які намагалися покинути місто, я ще не бачила. І це не був фільм жахів, а ранок, ранок реального життя – війна!

   Цілий день було чути сильні вибухи, людей в місті ставало  все менше і менше, а наші захисники підривали колони ворожих танків…Було страшно, бо ти не розумів, чи то ворог стріляє, чи наші воїни, наше спасіння. Мали двох песиків, яких треба було вигулювати, а ми сиділи весь час у сховищі і тільки глибоко вночі біля будинку 2-3 хвилини мали змогу вигуляти і така розкіш для тварин була не кожної ночі.

   В наступні дні, коли через Гостомель російські війська не прорвалися, нас попередили, що почнуться бої. Сильні обстріли, в місті розвелося багато ДРГ, які ходили по вулицях і грабували, ставили мітки або просто розстрілювали мешканців.В новинах з’явилась інформація, що покинути міста Бучу, Гостомель, Ірпінь не так просто, бо є великий ризик бути просто розстріляними в своїй же машині і тоді ставало ще страшніше, боялася , що в цоколі, де я ховалася разом із сім’єю не залишимося живими.

   Сильні обстріли починалися пізно ввечері, ми трималися за руки, плакали, прощалися один з одним і молилися, молилися…Я мріяла про звичайне життя, спокійне та щасливе, яке в мене і багатьох людей забрав ворог.

   Одного разу, коли все стихло на певний час, ми піднялися в квартиру, і просто на моїх очах взірвався будинок, який виднівся з моєї кімнати з вікна. Кожний день ми цінували, бо розуміли, що ми живі і переймалися не тільки собою, а й за близьких, бо кожний день, година, хвилина були невідомими для нас всіх. Дякуючи нашим сусідам, у яких був великий автомобіль, вони взяли нас з двома великими собаками. Це було вже 5 березня 2022 року. Ми виїхали з пекла. Нам дали коридор, але всі розуміли, що можна і не доїхати. Снайпери сиділи в лісах і по якомусь принципу вишукували жертву, особисто так і сталося, одна машина, яка їхала з нами була розстріляна. Я чула ті постріли. Їхала із Києва понад чотири години в багажнику зігнута в одному положенні. Ті чотири години були для мене вічністю…

   Два місяці я була в  своєї бабусі, і з нетерпінням чекала, коли звільнять ЗСУ мій Київ, мій дім. Дякую Богу за те, що він зберіг мій будинок, мою квартиру, моїх рідних, близьких.

                                                                                       Анастасія, студентка  ветвідділення.

   24 лютого 2022 року в моєму житті не по книжках, не по фільмах я побачила війну. Батьки не знали що робити. Думаю, що всі українці були в такій ситуації в перші години, дні війни.

   Коли розпачалаця ця війна, багато хто був наляканий, дуже схвильований…Ми молилися Богу і просили, щоб він зберіг нас. Батьки вирішили виїжджати в Чернівці до знайомих. Нам дуже пощастило, що ми виїхали ще до того, як орки ввірвалися в наше село. Ми проживали в Бучанському районі в с.Бузова. До Чернівців моя сім’я їхала 15 – 20 годин. По дорозі бачили декілька знищених ворогом будинків, взривів та вибухів не чули. Прожили там до 10 травня 2022 року, і повернулися додому. Дорогою назад додому відкрилася страшна картина: багато знищених, розвалених будинків, техніки…

Зруйнований наш будинок і сотні інших. Снаряд попав у мій будинок, і зірвався  в моїй квартирі. Необхідно було робити дах у будинку, ремонт в квартирі:стелі, стіни… Побиті меблі, бо снаряд залетів у шафу. Слава Богу, що наш будинок не загорівся. З часом все відремонтували. Нам порадили виїхати знову на певний час, щоб було безпечніше. Моя сім’я виїхала до дружньої Польщі, місто Люблін. Швидко зібралися і 23 грудня 2022 року виїхали в Польщу до установи де приймали біженців.

   І по сьогоднішній день ми живемо в Польщі. Тато зайнятий справами, а я навчаюсь в Немішаївському фаховому коледжі дистанційно, хочу стати ветеринаром. Тато інколи навідується в Україну до рідної домівки. Вся моя родина хоче додому. Залишилися в спогадах мої переживання, враження від пережитого: хвилювання, страх, ненависть до окупантів, рашистів, орків. І я зрозуміла, що  зараз ти маєш все: і будинок,і машину, і роботу, і рідних,і друзів, але в одну секунду можеш все це втратити, бо прийшла ВІЙНА…Необхідно цінувати кожну хвилину свого життя…

   Слава ЗСУ, нашим  Воїнам Світла! Слава Україні!

                                                                            Немішаївський фаховий коледж.

                                                                            Спогади студентів.  12 січня 2024 року.

                                                                            Викладач історії України  Марія Сивура.