Наукове дослідження "ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПРОЦЕСИ НА ФАСТІВЩИНІ В ПЕРІОД РОЗКВІТУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ (Х – ХІІ СТ.)

                                                                     Степаніцька О.М.

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПРОЦЕСИ НА ФАСТІВЩИНІ

В ПЕРІОД РОЗКВІТУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ   (Х – ХІІ СТ.)

Анотація

Автор статті розкриває хронологію історичних процесів у Фастівському районі  в період з Х по ХІІ ст. На основі археологічних розвідок, наукової літератури та історичних джерел аналізуються етапи державотворчого та культурно-духовного розвитку Фастівщини цього часу.

Ключові слова:  поселення, слов’яни, релігія, ремесла, Київська Русь, археологічні дослідження, половці.

Annotation

The author of the article reveals the chronology of historical processes in the Fastovsky District (X - XIII centuries). On the basis of archaeological explorations, scientific literature and historical sources, the stages of state-building and cultural-spiritual development of the Fastiv land are analyzed during the specified period.

Keywords: settlement, Slavs, religion, crafts, Kievan Rus, archaeological research, Polovtsy .

Фастівщина з давніх часів була своєрідним перехрестям, де в різні історичні періоди поєднувалися долі багатьох племен і народів світу, де сплітались різноманітні етнічно-релігійні процеси, формуючи притаманний лише цьому району колорит.    

 Фастівський район – це осередок перетину культур та народностей, які на протязі тривалого історичного часу створювали свій неповторний етно-культурний простір. 

Цінними джерелами інформації з давньої та середньовічної  історії є пам’ятки матеріальної культури, залишені стародавніми племенами, які населяли цю територію. Саме вони дають нам можливість сформувати  уявлення про історію та людей, їхній побут, релігію та спосіб життя того часу.

Дослідження цих знахідок дає можливість простежити основні періоди історичного і культурного розвитку населення, їхні етнічні та соціально-економічні процеси, що встановлюють нерозривний зв’язок та спадкоємність матеріальної культури і досвіду. [1, 45]

Величезну науково-дослідницьку роботу з розкриття  даної проблематики зробили провідний фахівець Фастівського державного краєзнавчого музею, історик, археолог, кандидат історичний наук Сергій Дмитрович Лисенко та Надія Михайлівна Кравченко – історик, археолог, кандидат історичних наук, доцент, заслужений професор Київського славістичного університету. Під їх керівництвом було проведено десятки археологічних експедицій як в Україні так і за кордоном (Росія та Молдова). Їх активна діяльність сприяла формуванню археологічної експозиції в Фастівському державному краєзнавчому музеї. [2, 57]

За останні десятиріччя у фондах Фастівського державного краєзнавчого музею нагромаджено великий фактичний та археологічний матеріал, який осмислений та синтезований у цілому ряді фахових досліджень та видань.

Цікавим та малодослідженим є період Х-ХІІ ст. на теренах Фастівщини. Нажаль конкретних писемних свідчень відносно історії міста цього часу немає. Перші писемні згадки про цю місцевість датуються лише з XIV ст. Але етнокультурні та історичні процеси тут починаються за довго до цього – в період раннього палеоліту.

Особливу увагу дослідників-краєзнавців Фастівщини привертають городища  -  пам`ятки історії періоду Київської Русі. Свого часу вони відігравали важливу роль оборонних пунктів, приймаючи на себе основний удар ворога, а нині частина з них знищена та повністю забута.

На  Фастівщині існує більше десятка городищ, які ще чекають на своє друге відкриття. Здебільшого вони розкидані по річках Стугна, Кам`янка та Унава. Але завдяки консолідованій роботі краєзнавців та археологів, частково вдалося відновити загальну історичну картину Фастівщини в  Х – ХII ст. [3, 49]

Писемні згадки про східнослов’янські племена містяться на перших сторінках «Повісті минулих літ», складеної Нестором-літописцем у XII ст.: «…Ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли по Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає у Двіну і має назву Полота; од цієї річки вони прозвалися полочанами… А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов’янські племена». [4, 43]

Тобто, у VIII—IX ст., згідно з "Повістю временних літ" літописця Нестора, на території сучасної України проживали такі племена: поляни, які заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни — Східну Волинь; сіверяни — Дніпровське Лівобережжя; уличі — Південне Подніпров'я і Побужжя; хорвати — Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) — Західну Волинь; тиверці — землі над Дністром. 

У ІХ – Х ст. всі східнослов’янські землі об’єдналися в єдину державу з центром в Києві – Київську Русь. З періодом в історії Фастівщини пов’язано багато етно-історичних процесів, оскільки ці землі були своєрідним порубіжжям племінних територій полян та древлян.

На берегах річок, що омивають землі сучасного Фастівського району – Унави, Стугни, Ірпеня можна зустріти залишки старих земляних укріплень. Під час археологічних досліджень в с. Триліси та Великій Снітинці (Фастівський                  р-н) були виявлені городища давньоруської доби, що датуються Х ст. Розташування городищ та змійовий вал вздовж р. Унава мали оборонний характер.

Під час розкопок, в яких приймали участь співробітники Фастівського державного краєзнавчого музею, були знайдені уламки кераміки періоду                             Х-ХІ ст. в р-нах міста Журавлівки та Потіївки, а також бронзовий хрест-енколпіон та багато давньоруських пряслиць, виготовлених із рожевого шиферу, що добувався в Овручі, звідки поширювався на всю Русь.

Коли йдеться про межі Руської землі або ранньосередньовічні племінні князівства слід враховувати, що тодішні кордони мали специфічний характер. Найчастіше сусідні території розділялися природними перепонами (річками, болотами, лісовими масивами тощо), вздовж яких існували «контактні зони».

Такою «контактною зоною» між древлянами та полянами була заплава Ірпеня в межах нинішньої Фастівщини.  Це встановлено завдяки археологічним розкопкам, які зафіксували певні відмінності в поховальному обряді полян та древлян.  Їм були притаманні, відповідно, тілопокладення та тілоспалення у невеликих курганах.

З входженням древлянської землі до складу Київської Русі прискорились інтеграційні процеси на цих територіях. Тепер через Фастівщину, за Ірпінь і назад, прискорились торгівельні, культурно-релігійні процеси, які міцно з’єднали древлянську землю з Подніпров’ям. 

Розквіт Київської держави та її культури припадає на Х – ХІІ ст. В цей час активно розвивається торгівля з Візантією, країнами Сходу та Європи. Через землі середньовічної Русі пролягає відомий «шовковий шлях», по Дніпру шлях «із Варяг у Греки», розбудовуються міста, споруджуються грандіозні  земляні укріплення (змійові вали), розвиваються різноманітні ремесла, високого рівня досягає духовна культура.

Так, наприклад, в околицях Овруча діяло потужне, зорієнтоване на зовнішній збут, виробництво, що постало на місцевих родовищах рожевого шиферного сланцю. Овруцькі каменярі виготовляли стелі, блоки, плити, що використовувалися в будівництві багатьох Київських соборів та інших споруд. Але найпоширенішим предметом експорту були пряслиця. Ці вироби з овруцького шиферу були знайдені під час археологічних розкопок як на території колишньої Русі, і за її межами.

Багато таких пряслиць, що знаходяться нині в фондах Фастівського державного краєзнавчого музею, походять з давньоруських пам’яток з сіл Великої Снітинки та Малополовецького (Фастівський р-н). Це свідчить про те, що Фастівщина в ХІ – ХІІ ст. перестала бути неспокійним пограниччям. А колишні фортеці разом з довколишніми землями стали осередками феодальних господарств чи перетворились на міста. [5, 24]

Про жваві торгівельно-економічні зв’язки давньоруських городищ з віддаленими районами та іноземними країнами свідчать знахідки візантійської тарної кераміки з поселення Малополовецьке-2 (Фастівський р-н). Знайдені тут уламки належать верхній частині сфероємкісної амфори Х – ХІ ст. середнього об’єму 10-15 л. Амфори цього типу, що виготовлялись в передмісті Константинополя, були дуже розповсюдженим видом транспортної кераміки. [6, 41]

  В Фастівському державному краєзнавчому музеї представлені матеріали давньоруської доби з  поселення в с. Дорогинка – ІІІ, який достатньо добре досліджувався в 1984, 1985, 1989 рр. О.В. Серовим. З метою доступності цих фондів для наукової роботи фахівців – археологів розроблено систему (на основі паспортизації) зберігання археологічних матеріалів. Вона передбачає наявність постійного місця зберігання з позиційною системою нумерації кожної колекції та групи матеріалів. [7, 4]

 Важливим елементом духовності слов’ян була їх дохристиянська релігія – язичництво, що відігравало величезне значення в їх житті.  З ним була пов’язана не тільки культура, але й побут, господарча діяльність, виробництво.

 Археологічних пам’яток, які б стосувалися язичницьких культів на території Фастівського району відомо небагато. Як правило, це пояснюється тим, що запровадження християнства на Русі супроводжувалось нищівним руйнуванням язичницьких  капищ – місць відправлення культів, ідолів та всього, що стосується язичницького богослужіння. Володимир Великий, запроваджуючи християнство, наказав зруйнувати всі язичницькі ідоли та їх жертовники. У творі ХІ ст. митрополита Іларіона Київського «О Законі і Благодаті» також йдеться про капища та зазначається, що з прийняттям нової релігії вже «не капищь сограждаем, но христови церкви зиждем» [8, 160]

З розкопок на Фастівщині слід згадати про вогнище-жертовник на черняхівському могильнику, розкопаному археологом В.І. Козловською в                         с. Дідівщина. [9, 42] Його розміри, потужний шар перепалених решток – кісток, уламків керамічного посуду, вугілля – все це нагадує аналогічні культові об’єкти на Дівич-Горі, Обухові – ІІІ та ін. Скоріш за все тут був дуже поширений культ Велеса. Незначні відомості про городища та язичницькі жертовники Фастівщини також є і в роботах Л. Похилевича. Він згадує про них при описі історії міста Фастова, яке в 1864 році входило до Васильківського повіту. [10, 482]

Пізніші знахідні натільних хрестів та хрестів-енлколпіонів свідчать про активне розповсюдження по території Київської Русі християнської релігії, яка стала визначною та переломною подією в давньоруському житті.

Формування слов’янами могутньої держави постійно супроводжувалось зовнішніми загрозами з боку кочових племен печенігів, а пізніше половців. Для захисту давньоруських князівств будувались  своєрідні заслони від Степу – змійові вали, більша частина яких датується саме Х – ХІІ ст.

Територія Фастівщини знаходилась на одній із великих ділянок степового типу – Переп’ятовому полі, відомості про яке часто зустрічаються в літописах. Природною межею між лісом та полем у давнину була р. Унава – літописна Уновь («унотка» - зі старослов’янської «донечка», «уновь – «дочка») з її притоками, а на півдні  - верхів’я р. Кам’янка.  Переп’ятове поле протягом Х – ХІІІ ст. було небезпечним мостом, по якому кочівники постійно здійснювали набіги в центр Київської держави.

В середині Х ст. в наслідок недбалої політики князя Святослава, територія не лише сучасної Фастівщини, а й усього Поросся була знищена майже на                       70 років. Цей висновок знаходить підтвердження в археологічних знахідках. На жодному археологічному пункті Фастівського району, який датується давньоруським часом, не знайдено кераміку так званого «курганного типу», тобто ці населені пункти фактично не існували в другій половині Х – першій половині ХІ ст.  Найближче городище і селище з шарами цього часу відомі тільки на лівому березі р. Стугни: Васильків, Заріччя, Плисецьке.  В цей час кордон Київської держави проходив по р. Стугні.

В 988 р., як свідчить літопис, Володимир Святославич починає будівництво оборонного поясу проти печенігів. [11, 115]

        Під Фастовом також пролягав змійовий вал. Виявлений його відрізок тягнеться з південно-західної околиці Фастова (на схід від насипу Київ-Фастів-Козятин) на південний захід вздовж 1100 км, а потім, завертаючи на захід, продовжується потойбіч насипу.

          За допомогою археологічних досліджень встановлено, що Змієві вали були споруджені набагато раніше часів Київської Русі - племенами хліборобів, які заселяли територію українського лісостепу та степу і мали державну організацію. [12, 14]

  Змієві вали Київщини — найбільша система укріплень на правому березі Дніпра, що складена з валів різної висоти і довжини. Загально прийнято Змієвими називати саме залишки валів по річках Віта, Красна, Трубіж, Стугна і Рось, які й нині збереглися в доброму стані, досягають місцями 15 м заввишки і десятків кілометрів у довжину. [13, 19]

Територія Фастівщини в період Х – ХІІІ ст. входила в оборонну систему південного пограниччя Київської Русі та відігравала важливу роль в її захисті від набігів степових кочівників.

Після серії походів об’єднаних військ руських князів в Степ на початку              ХІІ ст., вали втрачають своє стратегічне значення. Такий висновок можна зробити з літописного оповідання  про події, що пов’язані з битвою на Переп’ятовому полі між київським князем Ізяславом Мстиславовичем та Юрієм Долгоруким у 1150 р. «Гюрги..иде черес бор к Верневу (городище в с. Велика Снітинка) и оттоле иде за вал и ста у Бьязанице» (р. Снітка за Махновцем). «Изяслава… поидоста мимо Василев черес Стугну и пришедше в валови, и не проходяче валу ту и сташа полки своими на ночь и постеже их  у Перепетовых» потім «проидоста вал на чистое поле». [14, 435]

З функціонування Переп’ятової оборонної лінії пов’язані городища в селах Велика Солтанівка, Велика Снітинка, Триліси і, скоріш за все, у Фастові.                               Дослідник М. П. Кучера датував ці городища ХІІ-ХІІІ ст. Проте при детальному огляді городищ у 80-х роках біля  с. Триліси та с. Велика Снітинка була знайдена кераміка  другої половини ХІ ст., що дало підстави точніше говорити про час їх заснування. [15, 81]

Матеріали, знайдені краєзнавцями у Фастові біля старого моста через                  р. Унаву, також датуються другою половиною ХІ ст. (ромбоподібні наконечники списів, шиферне прясло, ніж). Все це свідчить про те, що дані городища використовувались як сховища в той період, а постійно стали заселеними лише від початку ХІІ ст.

Після спорудження Фастівського валу в другій половині ХІ ст., виникають більш сприятливі умови для сільської колонізації мікрорегіону. На археологічні мапі Фастівщини ХІ - ХІІІ ст. сільські поселення зосередженні в північній частині району, між двома Змійовими валами. Активного розвитку набувають ремесла: прядіння, шевство, мисливство, деревообробне виробництво, гончарство. Але основним заняттям, безперечно, було землеробство. [11, 165]

В кінці ХІ ст. Фастівські землі не оминули русько-половецькі війни. За часів панування Святополка II посилюються половецькі напади на Київську Русь.

У квітні-травні 1093 року Святополк Ізяславич ув'язнив половецьких послів, які вимагали відкупу за мир після смерті Всеволода Ярославича [12, 133,134]. Це спричинило похід половців на Русь під проводом ханів Тугоркана і Боняка. Коли нападники взяли у облогу Торчеськ, київський князь повернув послів, але половці відмовилися миритися. Не маючи належного війська князь попросив допомоги у чернігівського князя Володимира Мономаха і переяславського князя Ростислава Всеволодовича. У Києві Святополк і Володимир розсварилися — перший прагнув війни, другий — миру; тим не менш усі три князі рушили на ворога й прибули до Треполя (нині Трипілля). Вирішальна битва відбулася 26 травня 1093 року на річці Стугна, в якій князівські війська  зазнали нищівної поразки. Святополк втік до Треполя, а в ніч на 27 травня повернувся до Києва.

23 липня того ж року київський князь вдруге спробував спинити половців, але знову був розбитий у битві на Желяні [12, 135]. 1094 року Святополк учинив із кочівниками мир і одружився із дочкою Тугоркана [12, 137].

У 1095 році Володимир Мономах перебив половців на чолі з ханами Ітларем та Кітаном, що прийшли з вимогою відкупу. Виступивши потому в похід на половців, Святополк і Володимир зажадали приєднання до них Олега. Князь погодився, але так у похід і не вийшов. Того ж таки року, коли в поході на кочовиків були Святополк та Володимир, половецькі орди підступили до Юр'єва (сучасне м. Біла Церква) і взяли в облогу, але не змогли захопити, хоч і завдали величезної шкоди.

Не заважаючи на постійні військово-політичні конфлікти, руська політична еліта укладала з половцями чимало шлюбів. Зазвичай руські князі брали дружин або в етнічних родичів, або в аристократичних родинах християнських держав. Так, наприклад, в  1068 року половецький князь Шарукан розбив об’єднані сили князів Ізяслава, Всеволода й Святослава, та невдовзі сам потрапив під Черніговом у полон до Святослава. Мирну угоду між ними скріпив перший русько–половецький шлюб — Святослав одружив сина Олега, родоначальника Олеговичів, з дочкою Шарукана, сестрою Атрака, того самого, дочка якого була за грузинським царем Давидом.

Дослідники по-різному коментують такі шлюби. Одні пояснюють їх безвихіддю руських князів, що нібито мусили одружуватися з половчанками, аби зменшити половецьку загрозу. Інші кажуть про естетичні смаки слов’ян, яким нібито імпонувала врода половецьких дівчат. Одне відомо: русько–половецькі шлюби зміцнювали, хоч і не на довго, мирні відносини Русі й Степу.

В кінці ХІ – першої половини ХІІ ст. Фастівські землі скоріш за все належали до княжих уділів старшого сина Володимира Мономаха, Мстислава Володимировича, що князював у Великому Новгороді. Про це свідчить висла свинцева князівська печатка, яка була знайдена біля с. Дорогинка Фастівського району в закритому комплексі садиби разом з іншими речами. На печаті було зображено Феодора Стратілата в повний зріст, що був покровителем князя Мстислава, та звернення до Господа.  Печатки такого типу дуже близькі за походженням до печаток князювання Володимира Мономаха і відомі виключно з Новгорода. Зображення такого типу з’являються в першій третині ХІІ ст.

Таким чином, археологи датували дану печатку 1117-1125 рр., тобто білгородського періоду Мстислава. В 1117 році князь Володимир Мономах виводить Мстислава з Новгорода – формально до Переяслава. Але князь робить містом свого перебування Білгород (Київський).

Білгородська волость була у той час щільно заселена і займала територію вздовж р. Ірпінь. До її складу також входили села межиріччя Ірпеня, Унави та відкрите селище біля с. Дорогинки.  Для виконання своєї юрисдикційної та адміністративної діяльності князь Мстислав, можливо, користувався своїм Новгородським булаторієм [13, 165]. Тому наявність такої печатки в  даній садибі, може свідчити про те, що господар був дуже заможною людиною та перебував на службі у князя Мстислава Володимировича.

Висновки. Археологія Фастівського краю – це невичерпне джерело історико-культурних надбань. Матеріали, отримані під час археологічних розкопок в різні роки, істотно поповнили фонди Фастівського державного краєзнавчого музею і сформували достатньо змістовну археологічно-музейну експозицію. Хоча на сьогодні археологічним дослідженням поселень та городищ давньоруського періоду на території Фастівщини недостатньо приділяється увага, але саме вони дають змогу відтворити історичні реалії, які мало описані в писемних джерелах. За довгі століття Фастів пережив багато яскравих та бурхливих подій, які заклади основу його сьогодення. Живими свідками цього є пам’ятки археології, історії та культури. Тому подальші археологічні та історичні дослідження є важливою і необхідною справою для збереження історії Фастівщини.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА:

1.               Археологічні дослідження України// Інститут археології НАН України. – Київ, 340 с.
2.               Кравченко Н.М. Путешествие в первое тысячилетие нашей эры (записки об археологической (студенческой) експедиции). – К., 2000., 58 с.
3.               Квітницький М.В. «Свої погані» Фастівської землі.//Археологічні пам’ятки Фастівщини: матеріали до археологічної карти Київської області//Науково-інформаційний бюлетень Прес-музей. - №20-21. – Фастів, 2004.- С.37

4. Парацій В.І. Городище в Трилісах – важливий свідок давнини// Фастівський державний краєзнавчий музей. Прес - музей: науково-інформаційний бюлетень – Фастів., 1997, №7. С.40 – 41

5. Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін.; за ред. Л. Л. Залізняка. — К.: Либідь, 2005. — 504 с.

6. Булгаков В.В. Амфори з Константинополя// Фастівський державний краєзнавчий музей. Прес - музей: науково-інформаційний бюлетень – Фастів., 1997, №7. С.40 –41

Максимов В.В. Укріплення на Унаві// Фастівський державний краєзнавчий музей. Прес - музей: науково-інформаційний бюлетень – Фастів., 1994, №3, С.20 – 24

7. Лисенко С.Д. Пам’ятки археології Фастівщини//Фастівський державний краєзнавчий музей. Прес - музей: науково-інформаційний бюлетень – Фастів., 1996, №6. С.26 – 30

8. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр. Видання друге. - К.: АТ "Обереги", 1994. - 424 с.// Репринт за виданням 1965 р., Вінніпег.

9. Козловська В.І. Новіші археологічні досвіди на терені Білоцерківщини// Хроніка археології та мистецтва. – К., 1931 ,  39-48 С.

10. Лаврентий Похилевич. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. – Киев: Типография Киевопечерской лавры, 1864. – 763 с. (відсканова версія)

11. Олег Серов. Фастівщина в добу Київської Русі. Історико-археологічний нарис//Археологічні пам’ятки Фатівщини: проблеми дослідження і охорони//Науково-інформаційний бюлетень Прес-музей, №№110-11 за 1998 р. – Фастів, 2001. – 175 с.

12. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — Київ: Дніпро, 1989.

13. Олег Серов. Свинцева печатка Мстислава Володимировича з розкопок селища біля с. Дорогинки//Археологічні пам’ятки Фатівщини: проблеми дослідження і охорони//Науково-інформаційний бюлетень Прес-музей, №№110-11 за 1998 р. – Фастів, 2001. – 175 с.