Науково-дослідницька робота

Міністерство освіти і науки  України

                            Департамент освіти і науки Запорізької облдержадміністрації

Запорізьке обласне  відділення МАН України

 

                                                    Відділення: літературознавства, фольклористики

      та мистецтвознавства

                                                         Секція: фольклористика

 

 

ХРАМ – СВЯТО ЄДНОСТІ І ГОСТИННОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: ФОЛЬКЛОР, ПОБУТУВАННЯ НА ПОЛОГІВЩИНІ

 

 

 

 

                                                                 Науковий керівник:

                                                                  Удіванова Людмила Володимирівна,

                                                                  вчитель КУ «Шевченківська загальноосвітня

                                                                   школа  І-ІІІ ступенів» 

                                                                   Пологівської районної ради

                                                             Запорізької області, вища категорія

 

 

 

 

 

 

 

 

Запоріжжя - 2018

 

 

ВСТУП………………………………………………………………………………....4

РОЗДІЛ 1 ІСТОРІЯ  ХРАМОВОГО СВЯТА, ЙОГО ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ….7

1.1.  Етапи розвитку храмового свята…………………………………………………7

1.2.  Елементи храмового свята……………………………………………………..9

РОЗДІЛ 2 СУЧАСНЕ ПОБУТУВАННЯ ХРАМОВОГО СВЯТА НА ПОЛОГІВЩИНІ ТА ЙОГО ФОЛЬКЛОР ЯК ВИЯВ ЄДНОСТІ І ГОСТИННОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ………………………………………………………………………………12

2.1. Сучасне відзначення храму на Пологівщині…………………………............12

2.2. Спільний храмовий обід………………………………………………………..18

2.3. Храмові звичаї та повір’я, прислів’я та приказки, фольклорні молитви…..19

2.3.1. Храмові звичаї…………………………………………………………………19

2.3.2. Храмові повір’я………………………………………………………………….19

2.3.3. Храмові прислів’я та приказки про єдність громади………………………20

2.3.4. Храмові прислів’я та приказки про гостинність і щедрість……………….20   

2.3.5. Молитва до братської свічі……………………………………………………..21

ВИСНОВОК…………………………………………………………………………..22

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………..24
 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

     «У гурті і смерть не страшна», -  були впевнені українці. А що вже казати про такі речі, як орання, чи жнива, чи будування хати. Взаємодопомога була, мабуть, ключовим поняттям у громадському побуті нашого народу і необхідною умовою існування, коли кожний приходив на допомогу іншому, коли всі почувалися єдиним цілим, не замикаючись на своїй сім’ї.

     Громада мала таке ж велике значення, як і родина. Власне, це  і була  родина – велика і дружна, яка поділяла радощі, розраджувала в горі. Кожний відчував плече громади і в свою чергу будь-коли ладен був підставити  плече сусіду. Готовність допомогти ближньому переконливо свідчила про високі морально-етичні якості селян, про те, що відома на весь світ душевність українців – це не порожні слова.

     Протягом століть виробився цілий кодекс громадського життя, сформувалися громадські звичаї, що ґрунтувалися на звичаях предків. Належність до громади зобов’язувала українців дотримуватися певних правил. Громада регулювала не тільки виробничі процеси, а й усі сфери життя своїх членів. І наші пращури прислуховувалися до думки громади, щоб не викликати осуду.    

     Громадські принципи громада виявляла не тільки в роботі. Так, вона ревно стежила за дотриманням звичаїв, традицій, відігравала суттєву роль не тільки у виробничих процесах. Без участі громади не минала жодна важлива подія. Питання про будівництво важливих об’єктів – млина, церкви або школи, про допомогу сиротам, призначення опікунства теж вирішувала громада.

     Та й відпочинок у великому колі односельців був веселішим: «У гурті і каша їсться» [1, с. 19], - казали з цього приводу наші пращури. Гарно провести святкові дні наші предки уміли, нудьгувати не доводилося.

      «Усі святкові дні ділилися на дві групи: на великі і малі свята. У великі свята будь-які роботи заборонялися, у крайньому разі вони дозволялися лише в другій половині дня, причому з певними застереженнями. Можна було працювати, наприклад, на користь самої громади або церкви чи на користь потерпілої від стихійного лиха родини. До великих свят відносили Різдво, Великдень, Трійцю, храм, а також деякі народні і корпоративні свята (масниця, братчина тощо)»             [5, с. 20].

     Традиційні українські свята, як відомо, мають виражений християнський характер, але в багатьох ніби вплетені дохристиянські елементи, і цьому є пояснення. Природу наші предки знали дуже добре, тому дбали про те, як жити в повній злагоді з нею, як будувати доброзичливі стосунки з божествами, що опікувалися, на їхню думку, природою і самою людиною. Окремі елементи давньої віри як відгомін століть існують і сьогодні, але це не суперечить християнським традиціям і віровченням.

     Віра в богів, а потім в єдиного Бога, подружнє життя, чистота звичаїв були розвинені в нашого народу в такій мірі, що оселя не потребувала замків. Подорожній міг зайти в хатину і без господаря, з’їсти шматок хліба, випити молока, які завжди завбачливо  стояли на столі для такого випадку. Гостинність вважається однією з найхарактерніших рис спілкування в середовищі українців. Вона становить не тільки обов’язковий компонент їхнього способу життя,  а й частину світосприймання, вірування. За уявленням східних слов’ян, Бог, прийнявши людську подобу, ходив по землі. Отже, незнайомих перехожих сприймали з настороженістю: «Хто ти – чужинець чи гість?»

     Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї наших предків міститься в  дослідженнях М. Сумцова,   Д. Яворницького,  І. Франка,  Ф. Вовка,  В. Гнатюка,   В. Шухевича, З. Кузелі, М. Грушевського, Д. Зеленіна, у творах українських письменників.

     Відійшли в минуле язичницькі часи. На зміну давнім богам прийшло християнство.  Але гостинність, миролюбність, чуття єдиності – це риси, які передалися від наших далеких предків. І свідченням цьому є світле, чудове свято храму.

     Храмові свята мали різні назви: «храм», «свято», «празник», «престол».

     Актуальність роботи:  храмові свята або, як їх називали, празники були одним із видів колективного спілкування. Але в ХІХ столітті традиція їх відзначати майже занепала. А якщо де і залишилася, то в досить стилізованому вигляді. Чи не настав час відродити забуте, адже храмове свято виражає   риси ментальності українців – єдність, щедрість і гостинність. А на сучасному етапі їх нам дуже бракує.

     Об’єкт дослідження: храмове свято як приклад єдності і гостинності українського народу.

     Предмет дослідження: свято храму на Пологівщині, його фольклор.

     Мета роботи: вивчити  значення храмового свята для українців через дослідження минулого, сучасний стан та фольклорні твори.

     Завдання дослідження:

• Вивчити витоки, етапи розвитку свята храму, його елементи.
• Зібрати фольклорні твори.
• Вивчити та узагальнити відомості про сучасне побутування свята на Пологівщині.

     Методи дослідження: аналітично-описовий, історико-хронологічний.

     Новизна роботи полягає в зборі, систематизації та узагальненні матеріалів про святкування храму на Пологівщині та  зборі фольклорних творів.

     Практичне значення роботи: матеріали дослідження можуть бути використані на уроках історії, української літератури, народознавства, під час проведення виховних заходів патріотичного спрямування.

      Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування, що підтверджують як вітчизняні, так і чужоземні вчені. Швейцарський етнограф і письменник Гане Цбінден, який побував 1932 року на храмовому святі в гуцульському селі Криворівні, писав: «Із пізнання цих найпростіших (як і найбагатших) розгалужень культури має значення те, до чого ми з тяжким трудом наново доходимо, що тільки на живій основі релігійного життя, яке єднає всіх членів у різноформну одиницю, можливе найбагатше виявлення своєрідного життя зрілої індивідуальності, повний розвиток правдивої влади» [3, с. 81].

 

РОЗДІЛ 1 ІСТОРІЯ  ХРАМОВОГО СВЯТА, ЙОГО ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ

 

 

     1.1.  Етапи розвитку храмового свята

 

 

     Корені багатьох традицій українського народу сягають глибокої давнини, ще спільнослов’янських часів.

     Про перші храми і їх вшанування розповів польський письменник Юзеф Крашевський у своїй повісті «Прадавня легенда». Твори цього прозаїка були широко відомі в Україні, їх читали, перекладали, інсценізували. Ще студентом Крашевський робить перші літературні спроби, на яких неважко помітити вплив романтизму. В університеті він почав формуватися і як автор історичних романів. Пишучи їх, Крашевський спирався на ретельно вивчені першоджерела: історичні матеріали, усну народну творчість. Це допомогло автору в одному з найкращих своїх творів «Прадавня легенда» намалювати історично переконливу і хвилюючу картину з життя слов’ян  у далекому ІХ столітті. Його сміливі і цікаві припущення та аналогії  ще й досі викликають подив археологів, які вже в наш час займалися розкопками на Ледницькому острові. У «Прадавній легенді» розповідається про  різні звичаї, традиції слов’ян, зокрема про  віче, купальське свято. Описуються перші храми і свято храму:  «На слов’янських землях у ті часи небагато було таких храмів. У ранів на острові стояв храм Світовида, у редарів – другий храм Триголова, в сербів на Лабі, в Старгороді, в гаю, поклонялися Прове. Сюди у великі свята й урочисті дні сходились із далеких країв різні племена, збиралися люди однієї мови, хоча трохи й відмінних наріч, і біля цих святинь радилися і домовлялися між собою, як оборонятися від спільних ворогів. На острові Ледниці стояв храм Ниї…

     Серед хащі відкрилася зелена галявина. На ній сиділи люди в якомусь урочистому мовчанні, підживлялись, дістаючи з кошиків, що хто взяв із собою.

     З барв і крою вбрання видно було, що сюди зібралися люди з різних країв… не відразу вони браталися, обережно вивчали одні одних, але почата кимось пісня або промовлене слово зближали їх» [7, с. 142].

    Подібним до храмового свята у середні віки була братчина.

    «Братчина – традиційне зібрання членів міських (цехових) корпорацій та сільських громад, одна з форм колективного дозвілля, святкового спілкування людей старшого покоління. У давньоруські часи мала певні адміністративно-судові права щодо своїх членів. Будучи загальногромадською подією, братчина, проте, мала обмежене коло безпосередніх учасників, - як правило, голів сімей, повноправних членів громадського сходу» [11, с. 8].

     Наступним етапом розвитку храмового свята стали медові братства.

     «У ХV столітті для підтримання порядку в церквах виникли організації напівцерковного характеру – братства, відомі ще під назвою медових братств. Вони мали колись тісні зв’язки з братчинами – сходинами членів сільських  громад або ремісничих корпорацій, які, зокрема, організовували молебні на честь святого покровителя та спільні застілля. З  ХVІ століття братчини перетворюються переважно на звичай колективної трапези, а медові братства, навпаки, зміцнюються і розширюють коло своїх функцій. Головною з них було і залишилося відзначення храмового свята» [14, с. 220].

    «Нерідко увесь звичай колективної трапези із громадським молебнем називали кануном, а іноді свічею. Це правомірно, але тільки стосовно пізнішого його побутування, коли він настільки трансформувався, що втратив ознаки окремих складових обрядів – кануну та свічі» [9, с. 24].

     Отже, храмове свято своїм  корінням сягає глибокої давнини. На довгому шляху історії  воно пройшло декілька етапів: спільнослов’янські часи, братчини  і  медові братства в середні віки. І для наших пращурів це свято було символом єднання і примирення людей, щедрості і щирості, поклоніння Богові, вшанування святого місця.

 

 

     1.2.  Елементи храмового свята

 

 

     Слово «храм» вживається в двох значеннях. «Храм – споруда, де відбуваються релігійні обряди» [13, с. 919] (рис. 1.1). «Релігійне свято на честь певного святого або знаменної релігійної події» [13, с. 919]. 

     Один раз освячена в певному населеному пункті церква ніколи не міняла своєї назви - ім’я свого святого покровителя. Відкривали її в день якогось святого або на якесь релігійне свято. Це  обов’язкова умова. День відкриття (освячення) церкви і є її храмовим святом.

     Скільки церква має вівтарів, стільки у неї і храмових свят. «Вівтар – найголовніша східна частина храму. Від середини храму він відділяється іконостасом. У вівтарі відправляється служба Божа і приноситься безкровна жертва» [8, с. 418].

     Провідними мотивами храмового свята є поминки святого або вшанування якогось релігійного свята, звернення до нього по допомогу,  вияв єдності, щедрості та гостинності.

     «Храм (престол, празник) – щорічне громадське свято, день вшанування святого, на честь якого названо місцеву церкву, або день її освячення. Скільки церква мала вівтарів, стільки і справляли престольних свят. Основним призначенням храму, як і братчини, були не лише поминки святого, а й звернення до нього по допомогу в господарських справах. До храму готувався кожний селянський двір: в хатах вішали святкові рушники, готували святкові страви.

     За кілька днів до свята священик із причтом обходив парафію та служив по домах молебні перед іконою святого, якому присвячувалися урочистості. Спеціально обрані люди (канунники) виготовляли канунний мед та воскові свічки. Прибуток від їх продажу йшов до церковної казни, а частину його зберігали до наступних храмових свят.

     Храм мав свій усталений «сценарій». У день свята не працювали. До села з усієї округи поспішали гості. Зранку до полудня в церкві відправлялися урочисті літургії. Потім на церковному подвір’ї влаштовували спільний обід, який готувався просто на вулиці в громадському посуді. Обов’язково пригощали убогих, жебраків. Після трапези розходилися по хатах. Кожна родина прагнула запросити до себе гостей не тільки зі свого, а й з іншого села. Вважалося необхідним пригостити прошаків, лірників. Після гостин свято знову виходило на вулицю» [14, с. 221].

     Так відзначали свято наші пращури зовсім недавно. Але в більш віддалені часи воно мало ще ряд цікавих елементів. «Центральне дійство храмового свята – виготовлення братської (мирської) свічі, яка символізувала єдність громади або цеху та їхній зв’язок зі своїм покровителем. Кожна така спільність мала свою свічу, яку виготовляли медові братства з канунного меду. За описом Дмитра Зеленіна, такі свічі були вагою до 60 кг. А зверху мали два виступи, подібні до рук, на які одягали сорочку» [14, с. 220] (рис. 1.2).

     «Свіча – обрядове дійство, що входило до звичаю братчини (кануну), відзначення храмового свята і було пов’язане з виготовленням і зберіганням великої громадської свічки як символу єдності громади і шанування її покровителя. Свіча відома із джерел ще ХV-ХVІ століття як серед міських (цехових) корпорацій, так і серед сільських громад. У другій половині ХІХ століття зафіксована переважно на Лівобережному Поліссі, де вживалась у тому ж значенні, що і братчина та канун.

     Кожна громада мала свою  свічку, яка по черзі протягом певного часу зберігалась у когось з її членів. Громадську свічку робили з воску, що залишався після виготовлення канунного меду. Коли вона досягала значної довжини  і кількох пудів ваги, певну частину її відрізали і робили з неї свічки, частково на продаж.

     Свічу справляли на другий або третій день храмового свята. Після громадського обіду священик і гості з навколишніх сіл йшли свічу пропивать, тобто до господаря, який зберігав громадську свічу і виготовляв канунний мед. Уторговані від продажу напою та свічок гроші він мусив заплатити священикові за перенос свічки до іншої хати. Після молебня в супроводі натовпу селян чи міщан її переносили до нового господаря, ставили на почесне місце і знову справляли молебень. Свічку ставили в діжечку, наповнену зерном, та співали пісень із побажанням доброго врожаю, достатку в господарстві. Вважалось, що  тій хаті, де зберігається свіча, Господь пошле своє благословення на весь наступний і на майбутні роки. Господаря вітали, обдаровували його, після чого він пригощав гостей. Членам громади, котрі якось зганьбили себе, громадську свічку не передавали. Засуджували і відмову приймати її. Свічка зберігалась стільки років, скільки в селі було хат. Після повного її «обходу» по всіх хатах свічку здавали до церкви і заводили нову» [11, с. 9].

     Обрядовим напоєм на храмовому святі був канунний мед (пиво, канун).

     «Канун – загальна назва давнього звичаю, пов’язаного з колективним виготовленням та вживанням святкового обрядового напою – канунного меду (пива), обов’язкова складова колективних трапез під час братчин та відзначення великих (Різдво, Великдень) та храмових свят… У ХІХ столітті існувало уявлення, що після вживання канунного напою не можна було пити горілку в корчмі»          [11, с. 10].

     «Сита – напій, який готували з прісного неферментованого меду. Медові стільники вкладали в діжечку і заливали крутим окропом та ще й клали розпечене каміння (рис. 1.3). Мед розчинявся, а віск спливав. Вощину знімали, ситу переціджували та охолоджували. Ймовірно, для давньоруського населення цей напій був повсякденною стравою, якою закінчувалося застілля. Звідси, можливо, і виникли вислови – «насититися», «наїстися досита» [11, с. 11] (рис. 1.4).

    Отже, храмове свято в давнину  мало свої особливі елементи. Не всі дійшли до наших часів.  Але такі, як приготування і споживання канунного меду, виготовлення братської свічі та перехід її від однієї родини  до іншої,  були дуже важливими обрядовими дійствами. Вони виражали єдність, щедрість, гостинність нашого народу, згуртованість  громади, шанобливе ставлення до традицій та повагу до святого, до церкви.

 

 

 

 

 

 

                  РОЗДІЛ 2 СУЧАСНЕ ПОБУТУВАННЯ ХРАМОВОГО СВЯТА

                  НА  ПОЛОГІВЩИНІ ТА ЙОГО ФОЛЬКЛОР  ЯК ВИЯВ

                  ЄДНОСТІ І ГОСТИННОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

 

 

     2.1. Сучасне відзначення храму на Пологівщині

 

 

     У місті Пологах та в деяких селах Пологівського району збереглася традиція відзначати храм. На сучасному етапі це свято досить стилізоване, окремі його елементи забуто назавжди.

     У місті Пологах - Свято-Покровська  церква, в селі Григорівці – Покровська, тому храмують тут 14 жовтня. «У цей день відзначається свято Покрови Пресвятої Богородиці, як кажуть, Покрови чи Святої Покрови. Церква Святої Покрови була і на Запоріжжі. Запорізькі козаки вважали Святу Покрову своєю покровителькою.

     У побуті села Покрова – це був саме сезон сватання та весіль. Дівчата, яким уже надокучило дівувати,  молилися: «Свята мати Покровонько, накрий мою головоньку, хоч хусткою, хоч ганчіркою, аби не була дівкою» [2, с. 32].

     У цей день в місті Пологах в церкві правиться. Прихожани звертаються до Святої Покрови з різними проханнями. У полудень закінчується служба  і за давнім звичаєм на церковному подвір’ї  варять спільний обід. Як правило, це борщ, каша та узвар. Салати, хліб, пиріжки, м’ясні вироби  приносять із дому. Пообідавши, люди розходяться.

     У селі Григорівці в цей день у церкві правиться до полудня. Прихожани звертаються до Святої Покрови з різними проханнями. Варять спільний обід на церковному подвір’ї: борщ, каша, узвар. Інші продукти приносять із дому. Широко відзначають свято і в оселях: прибирають, накривають стіл, запрошують родичів, близьких, співають українські народні пісні.

     У селі Пологах колись «була Миколаївська церква» [4, с. 16]. Ще до Другої  світової  війни її зруйнували.  І тільки в 2012 році на іншому місці постала дерев’яна, знову ж таки Миколаївська, церква. Храмували раніше в селі Пологах на весняного Миколая – 22 травня.

     «На першого (зимового) Миколая ніколи не буває холодно. Є ще весняний Миколай. На нього ніколи не буває тепло. Цей день відзначається як день перенесення мощей святого Миколая Чудотворця з Лікії до італійського міста Бар, де їх поставили на покій у церкві святого Стефана. Весняний Миколай – свято західної церкви. Воно не визнавалося греками. Але в Україні цей день святкувався.

     У народі Микола Чудотворець – популярний святий. Колись у цей день господарі виводили коней  у поле на першу пашу і з цієї нагоди на площі посеред села священики служили молебні і кропили коней свяченою водою. У полі вершники їздили верхи, «щоб нечиста сила коней не мучила». Народні прислів’я і приказки говорять: «Прийшов Миколай – коней випасай», «Юрій із теплом, а Миколай із кормом», «Святий Юрій пасе корів, а Микола – коней» [2, с. 69, 159].

     З  моменту зруйнування старої церкви свято храму в селі Пологах не відзначалося.

     У селі Чапаєвці «був двопрестольний храм – Святої Трійці та Святої Параскеви» [4, с. 12]. Троїцька церква є  і в Тарасівці.

     «Свято Трійці відзначається на 7-й тиждень (50-й день) після Паски. За народними уявленнями в цей час весна з літом зустрічаються. Прикрашали хату зеленим клечанням. Клечати означає робити мітки. Використовували гілки клена, ясена, липи, явора, осики, полин, чебрець, м’яту, любисток, півники і т.д. Свято тривало три дні, бо за церковним віруванням, це свято Бога Отця, Бога Сина, Бога Святого Духа. Також це був день поминання померлих, і весь тиждень після Трійці є поминальним» [2, с. 73].

     У Чапаєвці храм святкують, але оскільки батюшка на дві церкви – ще й на Чубарівську – то храм не відзначається надто широко.

      У селі Тарасівці перед храмом (Трійцею) в суботу – поминальний день. Поминають самогубців. А в неділю – всіх інших. У цей день у церкві правиться до полудня. До Святої Трійці звертаються з проханням: «Святійшая Трійце! Помилуй нас, Господи, очисти гріхи наші, Владико, прости беззаконня наші; Святий, прийди та зціли наші недуги во славу твою»; «Благословен Ти Христе Боже наш, явивший світу премудрих апостолів, пославши їм Святого Духа і ними вловивший всесвіт. Людинолюбець! Слава Тобі!»; «Коли Всевишній, зійшовши, змішав мови, тоді Він розділив народи; тоді ж Він розділив між апостолами вогненні язики, тоді Він закликав всіх до єднання. І ми однодушно прославляємо Святійшого Духа»  та виголошують славословіє Святій Трійці: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу, і тепер, і завжди, і у віки вічні. Амінь» [6, с. 8].

      Далі свято переноситься додому: в чисто прибраній оселі накривають стіл, запрошують родичів, близьких, співають, танцюють.

     У Кінських Роздорах - «Спасо-Преображенський храм» [4, с. 4].

     «Свято Преображення Господнього або Спаса. У цей день у церкві святять груші, яблука, мед, обжинкові вінки або жмут колосся жита і пшениці. Колись селяни до цього дня не їли садовини, бо  вважалося гріхом. Повернувшись із церкви, родина врочисто сідала за стіл і розговлялася: їли яблука з медом, запивали виноградним або яблуневим вином, щоб «садовина родила». У цей день кажуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про запас». Перед Спасом є два тижні посту – «спасівка». Існує легенда, що спасівка – це продовження Великого посту. Бог призначив для Великого посту дев’ять тижнів. А святі отці почали просити Бога, щоб він щось змінив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів навесні перед Великоднем і два тижні перед Спасом. Ось чому, за народним віруванням, у спасівку треба так само поститися, як і у Великий піст. Спас – це день поминання померлих. Третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні. Мерці з’являються на Страсний четвер, Зелені свята і на Спаса»     [2, с. 163].

      У цей день у церкві правиться до полудня. Звертаються  до Бога з такими  словами: «Христос Бог! Ти преобразився на горі, показав учням Твоїм славу Твою, наскільки могли вони її бачити. По молитвах Богородиці хай засяє і для нас грішних вічне Твоє світло. Податель світла, слава Тобі»; «Христос Бог! Ти преобразився на горі, показав учням Твоїм славу Твою, наскільки могли вони зрозуміти її, щоб їм, коли вони побачать  Тебе розіпнутим, можна було зрозуміти твоє добровільне страждання і проповідувати світу, що ти дійсно сяяння Бога Отця» [6, с. 62]. Батюшка 3 рази обходить довкола церкви. Потім всі сідають за колективну трапезу. Далі свято переходить у домівки, де за накритим столом відзначають і Спас, і храм.    

     У селі Чубарівці  - «Вознесенська  церква»  [4, с. 20]. Храмують тут на Вознесіння – 40-й день після Великодня.

     «Це свято знаменує вознесіння Ісуса Христа на небо. У давньому світогляді числу сорок надавалося особливого значення. На ньому ґрунтується багато обрядодій: похрестини, поминки, Пилипівський піст. Ісус Христос по смерті тричі з’являється перед учнями. Перший раз – у день воскресіння (на третій день після смерті), удруге  –  на дев’ятий день, утретє  – на сороковий. Це припадало на четвер.

Випікали калачі, печиво у вигляді драбинок, варили крашанки. Вознесіння кладе край сівбі і садінню» [2, с. 85].

      У цей день у церкві правиться до полудня. Звертаються  до Бога з такими  словами: «Ти вознісся у славі, Христе Боже наш, порадувавши учнів своїх обіцянкою Святого Духа, Своїм благословенням переконавши їх у тому, що ти Син Божий, Визволитель світу»; «Христе Боже наш! Виконавши турботу про нас і з’єднавши земне з небесним, Ти вознісся во славу, але не відцураючись від нас, але залишаючись із нами, не покидаючи нас і закликаючи до люблячих Тебе: Я з вами, і ніхто на вас» [6, с. 65]. Варять спільний обід на церковному подвір’ї: борщ, каша узвар. Потім відзначають свято  вдома: накривають столи, запрошують гостей.

     У селі Басані - «Успенська церква» [4, с. 28]. Тут храм святкують 28 серпня – на Першу Пречисту – Успення Пресвятої Богородиці. Він ще має назву «Басаньська Пречиста».

     «Протягом осіннього періоду є три Пречисті. Про них у народі говорять так: «Перша Пречиста жито засіває, друга – дощем поливає, третя – снігом покриває». Отже, в період Першої Пречистої відбувається озимий посів. Після Першої Пречистої дівчата звільняються від тяжкої роботи. Є така приказка: «Прийшла Перша Пречиста, стає дівка речиста» - багато говорить, бо немає вже що робити. Після Успення Пресвятої Богородиці господарі, що мають дорослих дітей, готуються до весільного сезону. У період Першої Пречистої в садках відбувається збір врожаю. Залишаються тільки зимові сорти яблук та деякі сорти груш. Дівчата співають: «Пречиста по груші ходила, Пречиста мішок загубила, А Спас ішов, мішок знайшов, Спасику, батьку, Віддай мені мошочок, Не буду ходити в твій садочок» [2, с. 164].

     У цей день до Богородиці можна звертатися і такими словами: «Богородице! Ти при народженні Спасителя  зберегла цнотливість. Ти після кончини своєї не залишила світ. Ти, будучи Матір’ю Життя, переселилась до життя і Своїми молитвами   позбавляєш від смерті наші душі» [6, с. 67]; «Гроб і смерть не утримали Богородицю непрестанно молитися за нас, незмінно надійну захисницю нашу, бо Вселившийся в завжди дівоче лоно Її переселив  Її до життя, як Матір самого Життя» [6, с. 67].  

     Колись  у Басані церкву зруйнували, а свято залишилося. Тепер освятили нову, теж Успенську. До полудня в церкві правиться. Потім влаштовують громадський обід на подвір’ї. Далі свято продовжується вдома. У чисто прибраній оселі накривають стіл: борщ, вареники, пиріжки, м’ясні блюда, салати. Запрошують родичів, близьких, гостей не тільки з Басані. Приїжджають храмувати сюди люди з інших сіл, з районного центру. Співають, танцюють.

     У селі Шевченковому -  церква Різдва Пресвятої Богородиці. Тут храмують 21 вересня – на Другу Пречисту.

     Другу Пречисту ще називають «Малою Пречистою». Це найбільш значиме свято культу Діви Марії. «З ним пов’язаний день Роженець, коли жінки, в яких немає дітей, справляють обід і запрошують бідних, «щоб помолилися Богородиці за їх дітей». Такі жінки наймають службу Божу в церкві, а після богослужіння запрошують людей до себе на обід. У рукописах П. Куліша зберігся вірш на честь Богородиці, записаний на Харківщині: «Похвалімо, похвалімо, Царя Христа, Прибитого, прибитого до хреста! За нас, за нас страсти претерпівший, Похвалімо, похвалімо Матір його, Та ізбудеш, та  ізбудеш огню вічного! Матір його, Матір його Пречистая, Зірка в небі, зірка в небі пресвятая! Скорая, скорая нам помошниця, У бідах, у скорбях нам заступниця, Поручниця, поручниця за нас грішних, Визволить, визволить нас від мук вічних! Алілуя, воспіваймо Матір Цареву, Матір Цареву днесь величаймо» [2, с. 21].

     За легендою, Діва Марія народилася в невеличкому місті Назареті. Батьками її були праведні Яким і Анна. Це були багаті, але бездітні люди. З перших днів свого шлюбу вони просили Бога послати їм дитину. Бездітність вважалася в єврейського народу покаранням за гріхи. Яким і Анна довго терпіли приниження від своїх співвітчизників. І ось після 50 років подружнього життя Бог почув їхні молитви: архангел приніс їм радісну звістку, що в них народиться дочка, через яку буде даровано спасіння всьому світ. Коли народилася дитина, щасливі батьки назвали її Марією і понесли в храм щедрі дари.

          На  храм у Шевченковому немає спільного застілля і в церкві не правиться, бо її зруйнували в 80-ті роки минулого століття. Але свято залишилося. У цей день до Богородиці можна звертатися словами: «Рождення твоє, Богородице Діво, провістило радість всьому світу, тому що з тебе розсіяло сонце правди – Христос Бог наш; знявши з нас прокляття, Він дав нам благословення і знищив смерть, дав нам життя вічне» [6, с. 55]. «Пречистая! Через святе народження твоє Іоаким та Анна звільнились від сорому не мати дітей, а Адам і Єва – від смертної загибелі. Його (свято) празнують і позбавлені від обвинувачення за гріхи люди Твої, закликаючи до тебе: безплідна народжує Богородицю і годувальницю життя нашого» [6, с. 56]. Святкують вдома. Готують традиційні страви: борщ із м’ясом, тушковану картоплю, кисіль, узвар, млинці із сиром, вареники. Господині печуть хліб, ріжуть птицю. Господарі теж не гають часу: прибирають подвір’я, запрошують гостей. Після смачного обіду співають українські народні пісні, танцюють. У кінці свята гості дякують за обід та гарно проведений час.

     Отже, хоч деякі церкви в Пологівському районі знищені, свято храму відзначають і зараз. На сучасному етапі воно має свій «сценарій»: молебень у церкві, спільний обід, святковий обід вдома. Відмінності стосуються  дня відзначення (день освячення церкви - яка церква) та наявності або відсутності самої церкви в тому чи іншому населеному пункті.  Це свято і зараз є виявом єдності, щедрості та гостинності українського народу.

     2.2. Спільний храмовий обід

 

 

     У наших предків ще з давніх часів існував культ покійника. «Душі померлих піклувалися про живих, допомагали їм порадами, а в особливі дні, зокрема поминальні, прилітали до живих і частувалися» [12, с. 44].

     «У поминальних звичаях українців збереглися релікти дохристиянських вірувань: приготуванням їжі для померлих живі намагалися улестити предків, отримати допомогу від них, відвести від себе їх можливий згубний вплив» [12, с. 45].   

     Колективне застілля на храмове свято – це поминальний обід на честь святого. Готують обов’язково гарячу страву – борщ. У народі кажуть: «Як немає борщу – немає їжі».

     Також  варять кашу. Вона символізує єдність людей: «Варимо кашу, родино, Щоб нам жито родило, І житечко, і овес,  Щоб зібрався рід наш увесь»  [10, с. 9].  Каша – священна страва. Вона була попередницею печеного хліба. Люди в житті своєму єднаються в спільність, як крупинки єднаються в кашу під час варіння. Недарма ж приказують, коли її варять: «Крупи до крупи, а люди до гурту» [1, с. 19].

     Традиційним на храмовому колективному столі є хліб. Він символізує добробут, гостинність, доброзичливість.

     Під час спільного храмового застілля варять  узвар.  Готують  його із сушених або свіжих фруктів. Сушені в печі, на сонці вишні, сливи, груші, яблука, абрикоси заливають окропом, проварюють, відціджують. Щоб був солодкий, додають трохи меду.

     Інші страви  миряни приносять із дому, хто що зможе.

     Багато страв традиційної української кухні прийшли з далекої давнини. Вони зазнали певних змін: покращилися їх смакові якості, підвищилася калорійність. Але в сучасній їжі послаблюється чи зовсім втрачається релігійно-магічна символіка, а посилюється естетична та розважальна її функції.

 

 

     2.3. Храмові звичаї та повір’я, прислів’я та приказки, фольклорні молитви

 

 

      У храмових звичаях та повір’ях, прислів’ях та приказках, фольклорних молитвах

червоною рискою проходить особливість ментальності нашого народу, зокрема  єдність, щедрість та гостинність.

     2.3.1. Храмові звичаї

      На храмове свято обов’язково треба запросити додому чужих людей, з інших сіл. (Запорізька область, Пологівський район, село Шевченкове,    Кохан     Людмила

Олексїівна, 62 роки, записано влітку 2015 року)

      На храм треба нагодувати прошаків. (Запорізька область, Пологівський район, село Басань, Філобок Катерина Тимофіївна, 80 років, записано влітку 2015 року)
     Якщо зайде до хати хтось чужий або навіть ворог, треба не виганяти, а запросити до столу. (Запорізька область, Пологівський район, село Тарасівка, Цюбка Ніна Іванівна, 80 років, записано влітку 2015 року)

     2.3.2. Храмові повір’я:

     Тій хаті, де зберігатиметься храмова свіча, Господь пошле благословення на наступний  і на майбутні роки, достаток  і щастя. (Запорізька область, Пологівський район, село Шевченкове,    Безотосна   Ніна   Іванівна,   87 років,  записано  влітку

2015 року)

     Храмова свіча оберігає мир і спокій у селі. Для цього її хоча б раз на рік запалюють, виголошуючи молитву.  (Запорізька область, Пологівський район, село Шевченкове,  Безотосна Ніна Іванівна, 87 років, записано влітку 2015 року)
     Колись над полум’ям свічі спалювали волосся – аби загинуло нещастя. (Запорізька область, Пологівський район, село Басань, Копил Галина Іванівна, 81

рік, записано влітку 2017 року)

     Святий приходить цього дня в дім кожного члена громади, треба молитися      на    його   ікону з проханням здоров’я, добробуту, врожаю. (Запорізька область, Пологівський район, село Тарасівка, Закарлюка Юрій Іванович, 78 років,
записано влітку 2016 року)  

     2.3.3. Храмові прислів’я та приказки про єдність громади

     Канунний мед без’язикий, а людей гуртує. (Запорізька область, Пологівський район, село Пологи, Вівдич Ганна Миколаївна, 88 років,
записано влітку 2013 року)   

    Канун готуй – людей гуртуй. (Запорізька область,    Пологівський район,   село

Тарасівка, Цюбка Павло Павлович, 81 рік, записано влітку 2016 року)

     Храмовий обід зібрав увесь рід. (Запорізька область, Пологівський район, село Шевченкове, Мороз Раїса Оверківна, 80 років, записано влітку 2016 року)

    Храмове  свято на гостей багате. (Запорізька область, Пологівський район, село Шевченкове, Безотосний Іван Федосійович, 84 роки, записано влітку 2017 року)

    Храмове свято на людей багате.  (Запорізька область, Пологівський район, село Пологи, Кучеренко Ніна Василівна, 76 років, записано влітку 2017 року)

    2.3.4. Храмові прислів’я та приказки про гостинність і щедрість

    Мало тобі  храму, треба ще й похрамини. (Запорізька область, Пологівський район, село  Кінські Роздори,  Димова Раїса Василівна,  62 роки, записано 05 липня  2015 року)  

     Храмуй, храмуй та й інших нагодуй. (Запорізька область, Пологівський район, село Воскресенка, Остапова Олександра Миколаївна, 72 роки, записано
влітку 2013 року)   

     На храми  усіх  накорми. (Запорізька область, Пологівський район, село Григорівка, Остапов Віктор Павлович,  70 років,   записано влітку 2017 року) 

    Храмове свято на хліб-сіль багате. (Запорізька область, Пологівський район, село Воскресенка, Остапова Олександра Миколаївна, 72 роки, записано влітку 2013 року)

     Храмове свято на добро багате.  (Запорізька область, Пологівський район, село Пологи, Вівдич Ганна Миколаївна, 88 років, записано влітку 2013 року)

     На празник  буде  ситий і малой, і велик. (Запорізька область, Пологівський район, село Пологи, Кучеренко Ніна Василівна, 76 років, записано влітку 2017 року)

 

 

 

   2.3.5. Молитва до братської свічі

   «Братечку воск, ось прийшло твоє свято; всі ми зібралися до тебе з хлібом-сіллю; дай нам здоров’я і гарного життя. Хай вродиться в нас хліб та множиться худоба. Оселі наші  збережи від вогню і всілякого нещастя»  [11, с. 10].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                     ВИСНОВОК    

 

 

     Громада здійснювала великий вплив на  наших пращурів. Індивідуальне життя людей  у традиційному суспільстві хоч мало можливість для самостійного прояву та ініціативи, проте  було підпорядковане нормам, що відбивали передусім інтереси громади та інших громадських утворень. Громада виступала насамперед контролюючим органом за поведінкою своїх членів. Але не тільки. Вона була головним осередком збереження і передачі традиційних етичних уявлень та норм поведінки, що забезпечувалося за допомогою громадської думки. Використовуючи механізм громадської думки, громада сприяла формуванню необхідних норм поведінки людей. З одного боку вона заохочувала тих, хто відзначався моральними якостями або особливими успіхами в праці чи громадській діяльності і хто мав неабиякий талант, а з іншого – засуджувала порушників етичних норм. 

     Громадський характер мали  і деякі свята та ритуали. Серед них – храмові свята. Храмове свято своїм  корінням сягає глибокої давнини. На довгому шляху історії  воно пройшло декілька етапів: спільнослов’янські часи, братчини і  медові братства в середні віки. У ХІХ столітті традиція його відзначати занепала. Особливо ж цей процес посилився в ХХ столітті із зруйнуванням церков.  Але для наших пращурів  свято храму було символом єднання і примирення людей, щедрості і щирості, поклоніння Богові, вшанування святого місця.

    Храмове свято в давнину  мало свої особливі елементи. Не всі дійшли до наших часів. Але такі, як приготування і споживання канунного меду, виготовлення братської свічі та перехід її від однієї родини  до іншої,  були дуже важливими обрядовими дійствами. Вони виражали єдність, щедрість, гостинність нашого народу, згуртованість  громади, шанобливе ставлення до традицій та повагу до святого, до церкви.

     Такі  риси української ментальності, як єдність, щедрість, гостинність червоною рискою проходять і через храмовий фольклор Пологівщини. Це звичаї  і повір’я, прислів’я і приказки, молитва до братської свічі. Їх  можна поділити на два ідейно-тематичні блоки: про єдність громади і  про гостинність і щедрість. Наприклад: «Якщо зайде до хати хтось чужий або навіть ворог, треба не виганяти, а запросити до столу»;   «Канунний мед без’язикий, а людей гуртує»;   «Канун готуй – людей гуртуй»;    «На празник  буде  ситий  і малой, і велик»;  «Храмуй,  храмуй та й інших нагодуй».

     Хоч деякі церкви в Пологівському районі знищені, свято храму відзначають і зараз. На сучасному етапі воно має свій «сценарій»: молебень у церкві, спільний обід на церковному подвір’ї, святковий обід вдома. Відмінності стосуються  дня відзначення (день освячення церкви - яка церква) та наявності або відсутності самої церкви в тому чи іншому населеному пункті. Храмують у Пологівському районі на Миколая весняного, на Вознесіння, на Трійцю, Першу Пречисту,  Другу Пречисту та на Покрову.

     Хоч свято храму дійшло до нас у досить стилізованому вигляді, багато його елементів забуто, воно і зараз є виявом єдності, щедрості та гостинності українського народу.

 

 

 

.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

1. Бимет А. Збірник українських прислів’їв та приказок. – Київ: Техніка, 2002.  –    С. 19.
2. Гавриленко Л.А. Джерело. Посібник із народознавства. – Запоріжжя: Просвіта, 2001. – С. 21-164.
3. Глушко М.С. Українське народознавство. – Львів: Фенікс, 1994. – С. 81.
4. Ємець О. Зруйнована пам’ять. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2011. –       С. 4-28.
5. Ковальчук О.В. Українське народознавство. -  Київ: Освіта, 1994. – С. 20.
6. Короткий тлумачний молитвослов. – Москва: Синодальна типографія, 1915. –    С. 8-67.
7. Крашевський Ю. Прадавня легенда. – Київ: Веселка, 1989. – С. 142.
8. Кусайкіна Н.Д. Твоя країна – Україна. Енциклопедія українського народознавства. – Харків: Школа, 2009. – С. 418.
9. Лаповик М. Українська усна народна творчість. – Київ: Знання-прес, 2006. –       С. 24.
10.  Мицик В. Каша – мати наша. – Київ: Україна, 2002. – С. 9.
11.  Позакласна година. – 1999. - № 3. – С. 8-11.
12.  Потоцький В.П. 500 найцікавіших питань та відповідей про Україну. - Харків: ВД «Школа», 2008. – С. 44-45.
13.  Тлумачний словник сучасної української мови. – Харків: Весна, 2009. – С. 919.
14.  Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. – Київ: Либідь, 1994. – С. 220-221.