Науково-дослідницька робота «Ми передаємо думки за допомогою мови тільки тією мірою, якою чітко уявляємо собі принципи роботи мови» (М. Дамміт)

Науково-дослідницька робота на тему

«Ми передаємо думки за допомогою мови тільки тією мірою, якою чітко уявляємо собі принципи роботи мови» (М. Дамміт)

У людській культурі мова займає чільне місце, є її ключовим компонентом. Пізнання мови передбачає дослідження її природи, розкриття та визначення феномену мови як безпосередньої даності людини. Слід зауважити, що мова є органічним структурним елементом складових людської культури, але при цьому не розчиняється в них, натомість зберігає свою відособленість. Важливо відзначити й те, що саме мова визначає наше світобачення та сприйняття навколишньої дійсності.

Багато учених фокусували увагу на проблемі взаємозв’язку та взаємодії мови й культури. На ґрунті поліваріантності філософських концепцій мови виникало чимало дискусій щодо її сутності.

Існує безліч визначень мови. Найбільш тривіальною та заяложеною дефініцією є «засіб спілкування». Часто науковці вкладають у зміст поняття «мова» таке значення: мова – система знаків, яка природно виникла у людському суспільстві та розвивається у ньому, слугує засобом людського спілкування, мислення, вираження. За допомогою мови здійснюється пізнання світу, у мові об’єктивується самосвідомість особистості. Водночас мова є й умовою розвитку, й продуктом людської культури.

Із отриманих за допомогою мови знань формується наше світобачення. Однак для того, щоб інформація, яку ми отримуємо завдяки мові, стала доступною, ми повинні перед тим оволодіти мовою, навчитися вилучати сенс із звуків, які вимовляють інші люди, і вкладати сенс у звуки, які створюємо ми самі. Опанування мовою полягає у засвоєнні того, яке саме значення мають відповідні мовні знаки. Усе це підводить нас до думки, що таємниця мови полягає в її значенні. Відомий соціолінгвіст, дослідник зв’язку мови та суспільства М. Кронгауз зазначає, що проблема значення належить до «розряду вічних», оскільки кожна нова парадигма гуманітарного знання пропонує для неї своє вирішення залежно від того, яким чином у ній розуміється сутність мови, її співвідношення з мисленням та дійсністю, природа пізнання, людського розуму, сама сутність людини^[1] [1, с. 71]. Доцільно навести думку представника лінгвістичного напряму аналітичної філософії М. Дамміта: «будь-яку проблему, вирішення якої, за умови, що вибір центрального поняття для теорії значення зроблений, допоможе відповісти на питання про правильність цього вибору, слід вважати прямою справою філософії мови»^[2] [2, с. 212].

Значний внесок у розвиток лінгвістичного напряму аналітичної філософії зробили Г. Фреге та Л. Вітгенштайн. Особливість інтерпретацій їх ідей полягає в тому, що обидва мислителі розглядаються як філософи мови. Однак серед дослідників немає одностайної думки щодо оцінки їх впливу на аналітичну філософію 80-х років XX cт. У цьому контексті заслуговує уваги полеміка М. Дамміта та Г. Слуги.

М. Дамміт приписує Г. Фреге роль «засновника аналітичної філософії», «першого філософа мови». Дамміт вважає, що аналітичні філософи можуть вважати праці Фреге релевантними своїм, оскільки риси, характерні для філософії мови 80-х років XX ст., були представлені у дослідженнях німецького логіка та філософа. Ця теза спростовується іншими науковцями. Зокрема, Г. Слуга акцентує увагу на тому, що сучасні теорії смислу спираються на ідеї пізнього Л. Вітгенштайна та аналіз мовної діяльності у конкретних ситуаціях.

М. Дамміт вбачає заслугу Г. Фреге у тому, що він змінив перспективу філософії, зробивши аналіз мови фундаментальним щодо філософії мислення. Таким чином, з іменем Фреге пов’язується формування надзвичайно важливого принципу аналітичної філософії – дослідження мислення крізь призму філософії мови. Між іншим це справедливо лише для лінгвістичного напряму аналітичної філософії. Ідея фундаментальності філософії мови приводить М. Дамміта до очевидних «натяжок» в інтерпретації ідеї Г. Фреге.

У свою чергу британський філософ П. Хакер не підтримує М. Дамміта і вважає Г. Фреге лише попередником філософів-аналітиків^[3] [3]. Фахівець у галузі історії західної філософії Н. Юліна також позиціонує Фреге лише як провісника сучасних форм аналітичної філософії. Її основоположником вона називає Б. Рассела^[4] [4, с. 35].

Г. Слуга має рацію, коли стверджує, що М. Дамміт оцінює внесок Г. Фреге відповідно до незжитого уявлення про аналітичну філософію як «революцію» у філософії^[5] [5]. Воно призводить, на думку Слуги, до бездоказових тверджень Дамміта про те, що Фреге торкався онтологічних питань, як це робила прийдешня аналітична філософія, що Фреге цікавився теорією так само, як це робили логіки, починаючи з А. Тарського, що теоретико-модельна семантика насправді почалася з Г. Фреге. Отже, Дамміт скоріше підганяє концепцію Фреге під сучасну філософію мови, ніж дає її історичний аналіз.

Г. Слуга також розглядає Фреге як першого аналітичного філософа. Але на відміну від М. Дамміта він підкреслює значення його логічних ідей. На думку Слуги, недостатньо вказати на фундаментальність філософії мови, оскільки це є характеристикою усієї філософії XX століття. Мислитель припускає існування природного прогресу у філософії від метафізики через епістемологію до філософії мови. Слуга відзначає, що спочатку фокус уваги філософів був прикутий до думок про світ, потім про шляхи пізнання світу. Врешті, вони звернули увагу на спосіб вираження цього пізнання»^[6] [5].

Для визначення аналітичної філософії, її відмінності від інших напрямів сучасної філософії важливо характеризувати специфіку досліджень мови «аналітиками». Г. Слуга вбачає цю специфіку у прагненні тісно пов’язати філософію мови із вивченням логіки та підвалин математики. Відповідь на питання про те, як аналітична філософія прийшла до цього особливого аспекту мови, полягає для Слуги у тому, що аналітична філософія від самого початку була орієнтована на абстрактний, формальний опис мови та смислу, а не на розуміння конкретного історичного використання мови. І саме праці Г. Фреге визначили цю головну характеристику мови для аналітичної філософії.

Вирішальне значення для долі ідей Г. Фреге в аналітичній філософії Г. Слуга відводить створенню формальної семантики, оскільки це призвело б до заперечення фрегевської та раселівської концепції символізму як мови з фіксованим сенсом, а також спричинило заперечення доктрини Фреге про пріоритет суджень щодо понять^[7] [5].

М. Дамміту належить відомий вислів, в якому він сформулював «аксіому аналітичної філософії». У праці «Витоки аналітичної філософії» провідний британський науковець зауважив, що філософи-аналітики схиляються до двох стрижневих положень: «по-перше, переконання, що філософське пояснення мислення може бути досягнуте за допомогою філософського пояснення мови, і, по-друге, що всеосяжне пояснення може бути досягнуте лише таким чином»^[8] [6, с. 4]. Дамміт вважає, що питання про сутність значення та мови у цілому невіддільне від того, як ми розуміємо значення мови. Звідси випливає, що перед філософами мови стоїть ключова задача – встановити, як і чому знання мови дозволяє людям сприймати та промовляти певні звуки у вигляді осмисленої мови, в якій формі існує це знання і як люди його набувають.

На відміну від М. Дамміта оціночні судження щодо сутності аналітичної філософії П. Хакера є менш однозначними. У праці «Місце Вітгенштайна в аналітичній філософії двадцятого століття» він охарактеризував її особливість як прихильність не лише мові, але й логіці^[9] [3]. Також Хакер зауважує, що крім прихильності логіці та мові аналітична філософія нерозривно пов’язана з поняттям «аналіз».

У свою чергу, Г. Слуга вважає, що підходам до розуміння сутності аналітичної філософії М. Дамміта та П. Хакера характерна методологічна неточність. Приміром, Рассел і Мур визнаються філософами аналітичного напряму, однак їх не об’єднують спільні теми, концепти та стратегії аргументації. Радше можна говорити про спільність того, як вони мислять і яким чином висловлюють свої думки.

На думку М. Дамміта, теорія значення – теорія того, як функціонує мова. Вона повинна мати такі важливі характеристики як строгість, потужні пояснювальні можливості, а логічна теорія істини виявиться лише частиною більш широкої теорії значення. Суть одного із варіантів подібної теорії у розмірковуваннях аналітичного філософа така: ядро цієї теорії складе теорія істини, тобто теорія референції (індуктивна специфікація умов істинності суджень мови науки), «оболонкою» ядра буде теорія смислу. Теорія смислу і теорія референції складуть найважливішу частину систематичної теорії значення.

Трактуючи теорію значення як теорію розуміння мови, М. Дамміт водночас підкреслює, що розуміння у цьому випадку не слід розглядати як певний психологічний акт чи процес, який відбувається усередині людини одночасно з мовою. Коли людина промовляє або чує слова, розуміючи виражену у них думку, за цим не стоїть нічого більшого, ніж той факт, що вона знає мову і промовляє або чує ці слова. На погляд Дамміта, саме це мав на увазі Л. Вітгенштайн, коли вбачав прямий зв’язок у питанні розуміння речення із розуміння мови.

М. Дамміт ставить питання про характер знання, яким володіє людина, що розуміє мову. На думку представника аналітичної школи, знання мови або володіння мовою співзвучне таким практичним умінням як плавання чи їзда на велосипеді, які вважаються практичним знанням або «знанням-як». На це вказує те, що знання мови є знанням про те, як вживати ті чи інші мовні висловлювання. Однак між здатністю говорити мовою і такими фізичними уміннями як плавання чи їзда на велосипеді, є й важлива відмінність. Людина, котра не вміє плавати, тим не менше може знати, що таке плавання, тоді як у випадку володіння мовою нічого подібного не може бути, оскільки людина, що не вивчала, приміром, іспанської мови, не здатна знати, що означає розмовляти іспанською.

Водночас М. Дамміт вважає, що будь-яка практичне уміння передбачає неявне знання принципів, які керують цим умінням. Через це від тих, хто говорить тією чи іншою мовою, не слід очікувати явного знання принципів або правил цієї мови. Британський філософ пропонує аналогію з шахами: як правило, людина, навчається грі у шахи, знайомлячись з її правилами, однак загалом людину можна було б навчити грі й не формулюючи правил, а просто виправляючи її, коли вона робила б заборонений хід. У цьому випадку, навчившись грати, людина знала б правила або принципи гри неявно. Саме таке неявне засвоєння правил та принципів відбувається й під час вивчення рідної мови. Однак це неявне знання принципів цілком можна зробити явним, репрезентувавши його у вигляді пропозиційного знання, яке складається із суджень, упорядкованих у дедуктивну систему.

У розумінні М. Дамміта зв’язок між значенням та вживанням полягає у тому, що знання значення того чи іншого мовного виразу повинне проявлятися у практичних уміннях, із якого складається вживання цього мовного виразу, а, отже, воно повинне бути публічно спостережуваним у лінгвістичній поведінці. З проявом цього знання у лінгвістичних практиках безпосередньо пов’язана й можливість його публічного засвоєння у процесі вивчення мови. У цьому контексті Дамміт вважає, що жодна прийнятна теорія значення не може не відповідати вимогам прояву та засвоєнню мовного знання.

На думку М. Дамміта, зв’язок між мовним знанням та практичними уміннями, в яких воно проявляється, важливий ще й тому, що лише з урахуванням цього зв’язку можна сподіватися дати філософське пояснення розумінню мови, яке не спирається на жодні припущення про те, що той,  хто розмовляє, уже розуміє певні мовні висловлювання або володіє поняттями, що пов’язані з використанням мови. Інакше наше пояснення буде містити у собі хибне коло.

За М. Даммітом, існує два фундаментальних способи проявити своє розуміння мови. По-перше, той, що говорить, може проявити своє розуміння певного висловлювання, явним чином сформулювавши його умови істинності. Однак цей спосіб не підходить для систематичної та всеосяжної теорії значення, оскільки не дозволяє вийти з хибного кола. По-друге, той, що говорить, може проявити своє розуміння певного висловлювання за допомогою іншого практичного уміння, а саме уміння розпізнавати умови, які повинні бути, щоб це висловлювання було істинним. 

На основі дослідження питання визначення мови як підґрунтя та невід’ємний компонент людської культури та світобачення, а також її сутності у контексті аналітичної філософії можливо сформулювати наступні висновки:

Вивчення мови полягає, перш за все, в усвідомленні того, яким чином слова характеризують предмети та явища реальності, у засвоєнні значення мовних знаків, що є її складовими компонентами та засобами дії. У цьому котексті теорія значення – це теорія функціонування мови. Поліваріантність підходів до тлумачення сутності проблеми значень зумовлена різною інтерпретацією феномену мови, її співвідношення з мисленням, дійсністю. Саме напрям філософії мови аналітичної традиції сучасної філософії вивчає теорію значення та референції, ставлячи лінгвістичну проблематику у центр усієї системи філософського знання.

Фундаментальні ідеї Г. Фреге та Л. Вітгенштайна стали предметом дискусій щодо оцінки їхнього впливу на розвиток лінгвістичного напряму аналітичної філософії серед представників цієї течії. У цьому контексті я розглянула полеміку М. Дамміта та Г. Слуги. М. Дамміт зосереджує фокус уваги на працях Г. Фреге, акцентуючи на характерній схожості досліджень німецького філософа з дослідженнями сучасної аналітичної філософії. Натомість інші науковці, зокрема Г. Слуга, наголошують на внеску Л. Вітгенштайна у сучасну теорію смислу. Однак тут варто підкреслити, що Г. Слуга також розглядає Фреге як першого аналітичного філософа. Розбіжність поглядів М. Дамміта та Г. Слуги полягає у різному підході до оцінки досліджень Фреге. У цьому контексті Слуга відзначає, що вони визначили головну характеристику мови для аналітичної філософії, однак мислитель вважає, що перехід до філософії мови є природнім прогресом філософії.

Позиція М. Дамміта стосовно заслуги Г. Фреге ґрунтується на тому, що останній, зробивши аналіз мови фундаментальним щодо мислення, змінив перспективу філософії. У свою чергу, таке твердження не підтримують інші дослідники, до числа яких входять Г. Слуга, П. Хакер, Н. Юліна. Вони вважають Г. Фреге лише попередником аналітичних філософів. Як було зазначено в аргументі, висновок М. Дамміта не може бути істинним, оскільки він є доречним лише щодо філософії мови. Оцінка М. Дамміта спирається на дещо суб’єктивне уявлення про аналітичну філософію, що також влучно підкреслює Г. Слуга. На мою думку, такий підхід є певною мірою редукціоністським. Унаслідок він приводить М. Дамміта до необґрунтованих тверджень, що надто узагальнюють і частково спотворюють концепцію Фреге з метою її адаптації до сучасної лінгвістичної філософії.

М. Дамміт стверджує, що питання про сутність значення та мови є невіддільними від нашого розуміння мови. Звідси ключовим завданням філософії мови є встановлення  взаємозв’язку знання мови та її застосування, а також форми цього знання та його набуття. У свою чергу, П. Хакер загострює увагу на тому, що крім мови як головного об’єкту аналітичного філософування, аналітична філософія нерозривно пов’язана з аналізом та логікою.

М. Дамміт зосереджує увагу на проблемі розуміння, характеру мовного знання, практичного вміння, взаємозв’язку значення та вживання мовного виразу. Він підкреслює, що теорію значення, яка полягає безпосередньо у розумінні, не слід розглядати як внутрішній психологічний акт людини, порівнюючи цей процес з явищем мови. Досліджуючи характер мовного знання, Дамміт встановлює його суголосність з практичним умінням. У свою чергу, це передбачає знання принципів цього уміння, яке виступає проявом знання значення. На думку аналітичного філософа, проінтерпретувати розуміння мови можливо лише з урахуванням зв’язку між мовним знанням та практичними уміннями.

Список використаних джерел

1. Кронгауз М. А. Семантика: Учебник для вузов. – М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2001. – 399 с.

2. Даммит М. Что такое теория значения // Философия. Логика. Язык. – М.: Прогресс, 1987. – С. 127-212.

3. Hacker P. M. S. Wittgenstein’s Place in Twentieth-Century Analytic Philosophy. Oxford: Blackwell, 1996.

4. Юлина Н. С. Аналитическая философия // Философия. Энциклопедический словарь. – М.: Гардарики, 2006. – С. 34–37.

5. Sluga H. What has history to do with me? Wittgenstein and analytic philosophy // Inquiry, 1998.  № 41. – P. 99-121.

6. Dummett M. Origins of Analytical Philosophy. Cambridge: Harvard University Press, 1994.

^[1] Кронгауз М. А. Семантика: Учебник для вузов. – М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2001. – 399 с.

^[2] Даммит М. Что такое теория значения // Философия. Логика. Язык. – М.: Прогресс, 1987. – С. 127-212.

^[3] Hacker P. M. S. Wittgenstein’s Place in Twentieth-Century Analytic Philosophy. Oxford: Blackwell, 1996.

^[4] Юлина Н. С. Аналитическая философия // Философия. Энциклопедический словарь. – М.: Гардарики, 2006. – С. 34-37.

^[5] Sluga H. What has history to do with me? Wittgenstein and analytic philosophy // Inquiry, 1998.  № 41. – P. 99-121.

^[6] Sluga H. What has history to do with me? Wittgenstein and analytic philosophy // Inquiry, 1998.  № 41. – P. 99-121.

^[7] Там само

^[8] Dummett M. Origins of Analytical Philosophy. Cambridge: Harvard University Press, 1994.

^[9] Hacker P. M. S. Wittgenstein’s Place in Twentieth-Century Analytic Philosophy. – Oxford: Blackwell, 1996.