Науково-дослідницька робота на тему "Мотиви туги за рідним краєм у творчості поета-емігратна Григорія Вишневого"

Про матеріал

Наукове дослідження про творчість земляка поета-еміратна Григорія Вишневого

Перегляд файлу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Науково-дослідницька робота на тему:

МОТИВИ ТУГИ ЗА РІДНИМ КРАЄМ

У ТВОРЧОСТІ ПОЕТА-ЕМІГРАНТА ГРИГОРІЯ ВИШНЕВОГО

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1 РОДОМ ІЗ ДИТИНСТВА (ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ГРИГОРІЯ ВИШНЕВОГО) ………………………………………………5

РОЗДІЛ 2 «КВІТУЧА РАДІСТЬ В’ЯНЕ В ЧУЖИНІ – ЛЕЧУ І ДЕНЬ, І НІЧ ДОДОМУ» (ГЛИБИНА ПЕРЕЖИВАНЬ ПОЕТА ЗА РІДНОЮ ЗЕМЛЕЮ)……13

РОЗДІЛ 3 ПРИРОДА РІДНОЇ СТОРОНИ – ОСОБЛИВА ЛЮБОВ ПОЕТА…15

З.1. Рідний степ є невідривною часточкою душі……………………….16

3.2. Українське село - столиця людського духу………………………...17

РОЗДІЛ 4 ПОЕТИЧНИЙ СВІТ Г. ВИШНЕВОГО……………………………….19

ВИСНОВКИ …………………………………………………………………………22

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………………...24

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми

Розвіяними по чужині назвав українців у діаспорі наш славний земляк і дослідник Петро Ротач. А серед тих, хто прожив майже все життя далеко від України й залишився вірним Батьківщині, був і нащадок славного козацького роду із села Займище Талалаївського району Чернігівської області.

Щоб відчути, що для людини означає рідна земля, рідна мова, треба втратити їх, опинитися на чужині, звідати серцем всю глибину розлуки. Можна це зрозуміти, познайомившись із творами Григорія Вишневого. Він багато років прожив у Австралії, працював учителем, мав змогу спілкуватися українською мовою із своїми земляками, яких теж чимало опинилося на цій гостинній і вільній землі. Але чи може бути людина щасливою без милих її серцю краєвидів, без друзів, з якими виростала, без незліченної кількості тих, здавалося б, незначних речей, які оточують людину на рідній землі? Відповідь на це запитання ми знайшли у поетичних збірках нашого земляка, в кожній стрічці яких відчуваєш, як тужить його душа за батьківщиною.

Мета роботи

Дослідити, як у поетичній творчості Г.Вишневого розкривається образ рідної землі, виявити, чим є Україна для українців, які змушені жити далеко від рідного дому.

Завдання дослідження

вивчити життєвий та творчий шлях Г Вишневого;
ознайомитися із поетичною творчістю земляка-емігранта;
здійснити аналіз поезій Г.Вишневого, визначивши їх основні мотиви;
з’ясувати, як у поетичній творчості Г.Вишневого розкривається образ рідної землі;
показати глибину переживань поета за рідною землею.

Об’єкт дослідження

Поетична творчість нашого земляка, учителя із Австралії: збірки «Моя любов порання й вечорова» (1992 р.), «З далекого краю» (1995р.), «Під чужим небом» (2004р.), «Золотий штурм» (2004р.), «На схилі віку» ( 2005р.)

Предмет дослідження

У більшості поезій, вміщених до збірок «З далекого краю», «Під чужим небом», «На схилі віку», присутня туга за рідним краєм, розлуку з яким автор переживає дуже важко. Його думки повсякчас линуть на Україну, і хоча на чужині він здобув свободу і незалежність, матеріальний достаток, але не знайшов душевного спокою, повного щастя, бо жити в гармонії зі світом людина може тільки там, де її родове коріння. Поетичні збірки наскрізь пройняті тугою за милими серцю рідними просторами: так, як хвилює рідний пейзаж, не може хвилювати жоден інший краєвид на світі.

Методи дослідження

Вивчення й аналіз віршів та поем, поетичних перекладів Г.Вишневого.

Опрацювання критичних статей та монографії П.Сороки про творчість поета-емігранта.

Гіпотеза

Вірші Г.Вишневого – це своєрідні послання, надривні й болісні монологи душі, це спроба передати словами душевну драму ліричного героя, що опинився на чужині

Практичне значення одержаних результатів

Високі поняття «Батьківщина», «національна гідність» починаються саме із знання рідного краю: його історії й культури, людей, які живуть на цій землі або ж прославили її своєю творчістю. Знайомство із поетичним надбанням нашого земляка, емігранта з далекої Австралії ще раз підтвердило думку: можна жити в рідній стороні, але залишатися байдужим до неї, а можна далеко за океаном залишатися активним громадянином своєї Вітчизни, жити і творити для її добра.

РОЗДІЛ 1

РОДОМ ІЗ ДИТИНСТВА (ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ГРИГОРІЯ ВИШНЕВОГО)

Я родився в степах,

Там, де духом трясли сніговії.

Там, де вдень і вночі

Чорні круки кружляли над людом.

Не віддав я степів

Забаганкам Москви і Росії.

Вони в серці моїм

Процвітають вкозаченим чудом .

Г.Вишневий

Сини, як журавлі, вертають додому стомленими ключами. На поважних від віку раменах несуть зболені свої душі, щоб торкнутися серцем рідної землі, вдихнути п’янкого запаху степового євшан-зілля й гіркого полину.

Українська еміграція, фатальним початком якої стала трагедія 1709 року – Полтавська битва, - на жаль, не має кінця. Розвіяними по чужині назвав українців у діаспорі наш славний земляк і дослідник Петро Ротач. А серед тих, хто прожив майже все життя далеко від України й залишився вірним Батьківщині, був і нащадок славного козацького роду із села Займище Талалаївського району Чернігівської області.

Життєва дорога у світ Григорія Вишневого (літературний псевдонім Карпова Григорія Петровича) розпочалася 1 січня 1919 року в селі Займище. «Я походжу з південної Чернігівщини, - не без гордості говорив він. - Саме з того краю талалаївського, від якого близенько до Тростянця, маєтку і знаменитого парку гетьмана Скоропадського, недалеко від Ромнів, де вона, тобто Москва, за словами Шевченка, Сулу загатила старшинами козацькими. Недалеко й від Конотопа, де гетьман Виговський погромив військо царське, недалеко й від Батурина, де сатрап Меншиков спалив дотла столицю Мазепи, а міщан вистріляв, вибив, повішав, недалеко від Переволочної, де Мазепа з Карлом та кошовим Гордієнком перепливли Дніпро».[6, 3-4]

Займище було відносно невеликим селом, але в ті роки громадське і культурне життя тут вирувало на повну силу. Сільські юнаки і дівчата часто влаштовували концерти, злагоджено діяв сильний драмгурток з жіночо-чоловічим хором. Тож назавжди в дитячій свідомості Григорія закарбувалися зворушливі враження від хвилюючої української пісні, драматичних сцен, що розігрувалися на збитій поспіхом сцені. А ще на вразливу душу дитини благодатно впливала розкішна навколишня природа – краса вишневих садків, мальовничих левад і дібров, шепіт половіючих полів і манлива прохолода лісів.

Із великими труднощами давалася селянським дітям освіта, непросто здобував її і Григорій. Про це так написав він у ліро-епічній поемі «Ноги»:

Сім верст ходи до Ярошівки,

Щодня туди, щодня назад.

Три роки школи невпопад

У пору голоду й мандрівки

Морили ноги і легені,

Коли бувало мало вчені

Малечу вчили вчителі.[2, 52]

Але та щоденна важка дорога мала на хлопчину і благодатний вплив, бо дозволяла насолоджуватися розкішними навколишніми краєвидами, усотувати в себе красу степового розкрилля, його тиху розкіш і поезію. Не буде перебільшенням сказати, що саме там джерела поетичного світу Григорія Вишневого:

І от іде школяр до школи,

Бадьорий, свіжий, як ніколи.

Іде із Займища у поле

Зелене, буйне, ясночоле.

Дорога стелиться у світ,

І кожна пташка шле привіт

Людині, звірові в пашні,

Пісні щебече запашні.[2, 45]

Але це, так би мовити, романтичний бік дитинства і ранньої юності, а був ще інший – драматичний, темний, загрозливий, бо припали вони на бурхливі і здиблені більшовицьким переворотом роки. Довелося пережити поневіряння, злигодні і голод 1933 року. «Я був свідком голодомору й розкуркулювання, - пише крізь призму сльози письменник. – Вижив на картопляних лушпайках, на макусі, лободі, бурячках в’ялих. А ще кожного дня, коли йшов до школи сім кілометрів, то мама давала шматочок «хліба» з просяної полови та каламарчик бурякового меду-сиропу. Весною через Займище проходили люди з простягненою рукою, пухлі ноги, під очима, звідки вже текла вода, а до нас одна мама привела дівчинку з-під Полтави, аби вижила, не вмерла з голоду. Вона пасла кабанчика, а їла з нами те, що й ми. Вижила. Правда, я перестав був рости. Так схуд… Але восени 34-го появився хліб і до хліба, і я за один рік наздогнав товаришів ростом. І виріс на досить сильного чоловіка. Голод допікав і до армії, і в армії (на Уралі, де мороз сягав 55 градусів), і у війну, і після неї в Німеччині… І лиш у Австралії наївся»[3, 3].

Восени 1939 року Г.Вишневий почав учителювати: викладав українську мову та літературу, а також російську й німецьку мови. У Дмитрівській школі, де працював, ще й досі зберігають про нього найкращу пам’ять, тому що був не тільки вчителем, а й свого роду артистом, що давало змогу зачаровувати учнів декламуванням віршів, цікавими розповідями тощо. Усю свою душу вкладав і в літературний гурток, який сформував із особливо обдарованих дітей і тих, що тягнуться до мистецького обдарованого слова.

Жив у той час майбутній письменник у домі батька, що переселився в смт. Дмитрівку неподалік Ічні, де народилися відомі українські письменники В.Чумак і С.Васильченко. Звідси рукою подати до Качанівки, Бахмача і Крут. Той край наснажував вразливого юнака українським духом, любов’ю до рідного народу, спонукував вивчати історію українського народу, яку уперто замовчувала і спотворювала більшовицька влада.

Згодом мобілізували його до війська, і служити випало на далекому Уралі, в глибинці неосяжної і холодної Росії. У поемі «Ноги» Г. Вишневий, розповідаючи про це період життя, дає оцінку загарбницькій системі Москви:

Урал, Урал… І море снігу.

Сухий мороз. Чужа зима.

Росії не ввібрати в книгу,

Вона півсвіту обійма.

Росії мало України,

Для неї замалий Сибір.

Вона до смерти, до загину,

Як вічно невситимий звір,

Летить смертельною змією,

З усіх сторін, з усіх орбіт

Летить за жертвою своєю.

Тією жертвою

є світ.

А ми дивилися на неї,

І нас проймав глумливий страх…

Вона ж на глиняних ногах!

А світ боїться мумії цієї?

Бо що вона без наших ніг?[2, 54-55]

Коли почалася Друга світова війна, Г. Вишневого в складі військ переправляють до Білорусії, тобто ближче до фронту. У полон потрапив аж за Смоленськом, під час відступу Радянської Армії. Там він звідав весь жах принижень і голодувань: пухнув від постійного недоїдання, важко хворів на висипний тиф, але міцний організм вистояв і всупереч усім смертям і ворогам вижив. Сильне молоде серце, за його власним зізнанням, перенесло всі тягарі й не надірвалося, хоч це можна вважати справжнім дивом.

1942 року опинився Григорій Вишневий у Німеччині, де спершу працював на фермі в одного бауера. То була важка, принизлива робота, що залишила в душі майбутнього поета гіркий і полинний слід. Та, дякуючи долі, поталанило вирватися з того рабського становища і переїхати у місто Рургебіт, де завдяки своїм знанням і освіті посів престижну посаду писаря і перекладача. Тут отримав змогу навчати українців, що волею долі опинилися на чужині, німецької мови та української історії за підручниками Дорошенка та Аркаса. Піднесення патріотизму на той час було надзвичайно високим і загальним, як згадує письменник.

Після війни не було й думки про те, щоб повернутися додому, хоч душа летіла в Україну, бо не мав сумніву, що неодмінно потрапить в лабети НКВД. Вибрав свободу і чужину, а не важку дорогу до Сибіру і можливу смерть.

Якийсь час довелося жити у Ганновері, де осіли понад чотири тисячі українців. Громадське і культурне життя там вирувало, незважаючи на тяжкий побут і майже суцільну злиденність. Тут же діяв український театр, запрацювали, всупереч усім обставинам повоєнного важкого часу, українські школи, відкрили свої двері українські церкви. Отож Григорій Вишневий кілька років учителював в Українській Гімназії ім. .В.Лисенка аж до виїзду в 1949 році до Австралії.

Працюючи педагогом, здобув він любов і повагу учнів, бо не обмежувалося тільки існуючою програмою. Як і в Україні, чимало сил і любові вкладав у літературний гурток.

Тут, у Німеччині, майбутній письменник у вільний від роботи час та вихідні і святкові дні написав свою першу наукову роботу – підручник з фонетики української мови. Цим підручником користувалися українські школи в англійській окупаційній зоні, а, може, і в інших зонах. А видали його знані тоді видавці Тищенко та Богацький. Написав він і інший підручник з морфології, який, однак, через брак паперу й скрутні тогочасні обставини не побачив світу.

Опинившись на далекому австралійському континенті, Григорій Вишневий спершу працював звичайним робітником, заробляючи набагато більше, ніж будь-який фаховий робітник, бо працював майже щодня по 10-12 годин. Трохи пізніше отримав роботу в бюро, маючи відповідні кваліфікації. Так проходили роки за роками. І нарешті 1963-го року отримав роботу вчителя в австралійських державних середніх школах. Це було здійснення його мрії, бо почував у душі негаснуче покликання до педагогічної діяльності.

«В Австралії у старших класах державної школи викладав я україністику, - пише письменник. – До речі, оцінки з української мови та літератури зачислялися моїм учням при вступі до університетів та інститутів нарівні з іншими предметами викладання, як фізика, історія тощо. Цей факультет ще й досі існує успішно, а працював я в ньому двадцять років. Працюючи в австралійській щоденній державній школі, викладав світову історію та знову ж мову і літературу англійську й австралійську. Та найбільшою моєю любов’ю була праця в українських суботніх школах. Однією з них я керував, керував ще й другою в боротьбі з асиміляцією, заснував курс українознавства на базі семирічки, а потім і курс учительський. Закінчивши його, молоді вчителі продовжували працю старших. На жаль, за браком допливу свіжої еміграції з України, наші суботні школи змаліли, одначе ще живуть нам на радість»[6, с. 56]. У збірці «Під чужим небом», яка була видана 2004 року в Австралії, у вірші «Над рікою» поет роздумує, чим були для нього суботні школи:

Десятки літ у снах, в труді, в турботах

Летіла думка до Дніпра, степів.

Найкращим днем була Шкільна Субота

І сотні жвавих юних голосів.

Те щастя відліта, немов жар-птиця,

Що в сні пурхне і зникне в далині.

Лиш іноді веселкою насниться

І збудить щем і жаль в душі мені.

Можливо, за добро така відплата

Припала всім таким, як дивний я.

Країна ця і пишна, і багата,

І вкрай розтерзана душа моя. [4, 6]

Учителем у щоденних австралійських державних школах Г.Вишневий пропрацював чверть століття, 25 років, після чого вийшов на пенсію. В українських суботніх школах він трудився від 1951 по 1991 рік. Отже, більшу половину свідомого життя було віддано дітям, виховано не одне покоління українців за межами рідної землі. На жаль, немає критеріїв, за якими можна було б точно визначити вклад педагогів у розвиток суспільства, але ясно одне, що без їхньої сподвижницької невтомної праці не було б майбутнього.

«Проживши майже 75 відсотків свого життя на чужині, я не втратив свого українства, - з гідністю і гордістю говорить письменник, - навпаки – зберіг і розвинув його, ставши хоч і незнаним, а все ж таки поетом і публіцистом. Питають з України, як я міг зберегти себе…, відповідаю, що то не я робив, а могутній дух українського народу зберіг мене. Непереможний дух у таких душах, як моя. А таких душ ой як багато, особливо на чужині – не тільки в західному світі, а й у самій Росії, де опинилося, як кажуть українці з Москви, 20 мільйонів наших братів і сестер»[6, 27].

Поряд із педагогічною працею займався він і літературною діяльністю. «Григорій Вишневий, з усього видно, не належить до тих, хто за будь-що намагається «проштовхнути» свої твори на сторінки різних видань, - наголошує Сергій Козак у рецензії на книгу «Моя любов порання й вечорова…». – Причина – авторська вимогливість до свого письма, а звідси й художня стрункість його рядків. Ось чому майже все, що вийшло з-під пера цього поета, не пройшло повз увагу вибагливого читача»[1, 5].

Варто згадати, що перші поетичні спроби поета припадають на довоєнні роки, коли в районці Талалаївщини друкувалися його дописи й окремі вірші. Однак у силу існуючих обставин він припинив писати художні твори, був цілковито поглинутий працею в австралійських та українських школах. Зрозуміло, що змоги друкуватися в Україні у нього не було. І він вирішив не писати, якщо Україна цього не побачить. Тільки в зрілому віці повернувся до активної творчої праці. «Не писати було неможливо, і я друкував свої речі в українських часописах в Австралії, - зізнається він. - …Зацікавилася мною і газета «Церква і життя», що видається в Мельбурні. У ній друкувались мої вірші та переклади з англійської мови. Найбільше з моїх писань появилось у «Вільній думці» (Сідней)» [6, 84].

Якийсь час працював поет редактором журналів «Через терни» (Німеччина), «Козацький клич» та «Православний світ» (Австралія), редагував речі поетів-початківців, правив їх мову, вичитував журнал «Новий обрій»тощо.

Твори автора – вірші, поеми, переклади, оповідання, статті й доповіді – публікувалися у таких виданнях як: «Українець в Австралії», «Вільна думка», «Новий обрій» (Австралія), «Нові дні» (Канада), «Українські вісті», «Слово» (США), «Київ» (Україна), «Трибуна хлібороба». «Березовиця», «Криниця», «Край», «Україна», «Полтавський вісник» (Полтава), «Бористен», «Торжанський шлях» (Дніпропетровщина), «Досвітні вогні» (Київщина), «Українська думка» (Лондон).

Вірші поета часто звучали по радіо в артистичному читанні талановитого актора Ігоря Богдана зі Львова, на хвилях української радіогодини Української громади Вікторії (Австралія) було прочитано його статтю «Державницький світогляд Тараса Шевченка». Відомий поет і перекладач Ігор Качуровський зробив аналітичний огляд збірки «Моя любов…» на хвилях української радіо програми еСБіеС у Мельбурні (Австралія).

Творчість поета високогуманна, щира, світла і натхненна, кращі його твори вчать добра і людяності, відстоюють ідеали Правди, Свободи і Щастя.

РОЗДІЛ 2

«КВІТУЧА РАДІСТЬ В’ЯНЕ В ЧУЖИНІ - ЛЕЧУ І ДЕНЬ, І НІЧ ДОДОМУ» (ГЛИБИНА ПЕРЕЖИВАНЬ ПОЕТА ЗА РІДНОЮ ЗЕМЛЕЮ)

Щоб відчути, що для людини означає рідна земля, рідна мова, треба втратити їх, опинитися на чужині, звідати серцем всю глибину розлуки. Я зрозуміла це, познайомившись із творами Григорія Вишневого. Він багато років прожив у Австралії, працював учителем, мав змогу спілкуватися українською мовою із своїми земляками, яких теж чимало опинилося на цій гостинній і вільній землі. Але чи може бути людина щасливою без милих її серцю краєвидів, без друзів, з якими виростала, без незліченної кількості тих, здавалося б, незначних речей, які оточують людину на рідній землі? Звичайно, ні. Чужина – холодна й непривітна, хоч і багата та вільна.

Ніхто й ніколи з творчих людей не почувався втішеним і спокійним за межами рідного краю. Олександр Олесь, який волею долі опинився в еміграції, називав чужину труною й могилою. Боляче переживали розлуку з вітчизною Іван Багряний, Улас Самчук, Євген Маланюк, Василь Барка та інші поети. Страждав і сумував на заокеанській землі й Григорій Вишневий. Чи не єдиною втіхою для поета була творчість, його вірші й поеми, творчі переклади й роздуми, які він отримав змогу друкувати в Україні.

Знялася буря й рознесла

Людей у світ із краю в край.

В чужім Саду черешня зацвіла,

І буде урожай.

І буде се і те, ще й інше, -

Така рясна Земля чужа.

І буде див і грошей більше,

Того ж не буде, що душа бажа.

Я тут чужий, і все чуже мені,

Хоча вже звик вестися по-чужому.

Квітуча радість в’яне в чужині, -

Лечу і день, і ніч додому.[5, 6]

Такими рядками розпочинається остання збірка творів Григорія Вишневого «На схилі віку», яка побачила світ 2005 року в Тернополі. Перша збірка «Моя любов порання й вечорова» з тиражем 2 тисячі примірників була надрукована у дніпропетровському видавництві «Січ» у 1992 році, між ними були – «З далекого краю»(1995р.), «Під чужим небом»(2004р.), «Золотий штурм»(2004р.). Ці книги – це його своєрідні послання до земляків, до людей різного віку, а насамперед до нас, молодих людей, які сформувалися вже в незалежній Україні. Нам невідомі ті переживання, що їх зазнали наші батьки й люди старшого покоління, але ми спроможні зрозуміти, що таке втрата Батьківщини, які страждання й муки вона приносить душі.

У багатьох творах поет звертається безпосередньо до нас, бо саме з молодим поколінням він пов’язує надії на те, що Україна стане цілком вільною й незалежною, а її громадяни вже не знатимуть, що таке шукати кращої долі по чужих холодних світах.

І чую я, - тремтить сльозою

Душа в мені осиротівши –

Лишилось серце над Сулою,

Її навіки полюбивши.

І квилить, кличе нас додому,

Мене з душею-сиротою.

Того не звідати нікому,

Як серце плаче самотою!

Спливуть весняні дні за днями,

Та з України йтимуть луни,

У грудях будуть рвати камінь

Тонкі душі моєї струни.[2, 38-39]

РОЗДІЛ 3

ПРИРОДА РІДНОЇ ЗЕМЛІ – ОСОБЛИВА ЛЮБОВ ПОЕТА

Одним із провідних мотивів у творчості Г.Вишневого є туга за рідною землею, за рідною домівкою. У багатьох віршах він звертається до цієї теми, розробляє її у численних варіантах, але завжди залишається наскрізь оригінальним і неповторним. Поетові завжди вдається передати глибину власних переживань, описати болісну навалу ностальгії, з якою він зжився на далекій австралійській землі. Він може милуватися красотами різних континентів, захоплюватися багатством і розмаїттям дарів природи, але завжди перед його внутрішнім зором стоїть Україна. Так, як хвилює рідний пейзаж, не може хвилювати жоден інший краєвид на світі.

Кружляють тут папуги, а весною

У гості прилітає журавель.

Цибатий гість приваблює мій зір

І будить спомини з юнацьких пір.

Товсті дуби столітні, а за ними

Мій Тростянець з бабами кам’яними.

Там лебеді кохалися в ставках,

Там на горбах росли гнучкі дерева.[4, 14]

Природа – особлива любов поета. Він прагне передати її минущу красу, зупинити чарівну і мінливу мить проминальної величі. Осінні і зимові, весняні й літні пейзажі передають неперебутні стани душевних хвилювань і замилування світом краси. Можливо, не все тут довершене й досконале, але незаперечне одне – ця краса передана небайдужою рукою і пристрасним серцем:

Проснувся степ. Пливе туман у далеч.

Хававка перепел у радощах світання.

В ярку баштан. Гугука дід на галич…

Ввижаються мені з мого заокеання.[5, 14]

Рідну серцю українську природу Григорій Вишневий малює як справжній художник – з усіма тонами і відтінками. Для цього він використовує багато метафор і епітетів, а також звернень і персоніфікацій.

Ех, тополі і вечора шум!

Спів дівочий – дарунок весні

Моїх днів, мого серця і дум

Полум’яні, яскраві вогні,

Знов приносять розраду мені.

Теплий вечір зарання наспів,

Між тополями пахне весна.

Ось дівчата прилинуть на спів,

Пронесеться над степом луна.

І від співу, від щастя і слів

Я п’янію, немов від вина.[5, 22]

Висока поетична майстерність, володіння словом, уміння передати порухи душі образами допомагають читачеві проникнути у внутрішній світ природи, відчути її живу силу, красу і пульс. Кожна картина природи, змальована поетом, наповнена щемливим сумом, відчуттям втраченої часточки душі.

Поет показує, як благодатно впливає природа на людину, скільки нового, глибинного відкриває в її особистості.

Грабщанський ліс і птиці голос ранній,

На вітрі хвилі буйної пашні.

Мережать небосхил і обрій дальній

Краси степної сонячні вогні.

Що хочу я і що мені ще треба,

Коли вже все згубив, занапастив?

Мене чарує синій простір неба

І вабить збіжжя колосистих нив.[5, 30]

З.1. Рідний степ є невідривною часточкою душі

Поезії Г.Вишневого – це своєрідне повернення автора на рідну землю, мандри світом свого дитинства і юності. Перед внутрішнім зором одразу ж постають калина, квітуче полум’я жоржин, сади, що зацвітають ранньою весною, і вишні, наче в молоці. А ще степ безмежний, що в просторі мріє, солов’їний спів, який хвилює серце поета.

Минає час. Уже цвіте калина.

В городі квітне полум’я жоржин.

І сниться степ. І кличе Україна.

І манить за селом крилатий млин.

Цвітіння рож, вечірній дух півоній,

Бездонне небо і Чумацький віз.[5, 8]

Рідний степ, здається, є невідривною часточкою душі автора, все йому тут близьке і дороге, від нього поет черпає силу і наснагу. Читаючи опис степу, зовсім не віриться, що Г. Вишневий не бачив рідної природи дуже багато років:

Коли мене здолає перевтома,

В глибокий сон полине голова,

Якась мені дорога невідома

Веде у даль, де стелиться трава

І криє степ хвилястою канвою.

А з неба світ красою голубою

Мережить рік розлогі береги…

Дивлюсь-дивлюсь і бачу навкруги

Пашні колосся буйне і шовкове.

Он пурха в житі буйний перепел,

А небо чисте, поранкове

Людину вабить. Степовий орел

Пливе над простором безкраїм.

Летять, сюрчать пташині зграї,

На хвильку вкриють кущики в ярку,

Комах надзьобавшись,

Злітають знову,

Минають синє озерце й діброву.

Маршрут змінивши раптом нашвидку,

У далях степових умить зникають.

Куди не глянь, жита красою грають,

Пливуть за теплим вітром до села.

Минає час, і заозерна мла

На рідний степ лягає пеленою.[4, 18]

3.2. Українське село - столиця людського духу

Українське село виступає у творах Г.Вишневого столицею людського духу, міцним і вічним материком щастя, що дарує високий сенс існування, а також допомагає зберегти в чистоті найбільший скарб, яким наділена вільна людина – душу. Важка селянська праця, що досі здебільшого сприймалася, як покара, як Боже прокляття, у творах автора опоетизована й одухотворена. І не тільки тому, що «у праці людина прекрасна», а тому, що без неї наше життя зовсім опріснилося б, втратило б своє вище призначення і сенс.

Праця – благо і порятунок, важке і високе щастя. Ось майже ідеалістична картина – сонячний день на баштані:

Ввижаються і бриль солом’яний, і костур,

Штани й сорочка білі, полотняні.

Під кленом на столі ножі широкі й гострі,

Кавун і диня зрізані, рум’яні.

«Присядь, мій гостю, тут і розкажи новини,

Гілля, ось бачиш, кида тінь приємну

На столик цей. Розріж кавун на половини,

А я медку наллю. Прийшов ти недаремно».

І гомонять діди, забувши про годину,

Забувши кавуни, і мед, і дині.

Я чую їхню мову тиху, голубину,

Як чув тоді, як чую ще й понині.

Красується баштан, а небо синє-синє

Мені ще й досі серце й душу гріє.

Все сняться спілі кавуни і дині,

І степ безмежний, що в просторі мріє.[5, 14]

РОЗДІЛ 4

ПОЕТИЧНИЙ СВІТ ГРИГОРІЯ ВИШНЕВОГО

Поет живе, як творить, і творить, як живе. Його збірки – це своєрідна душевна драма ліричного героя, що опинився на чужині, драма із власною зав’язкою, різними перипетіями, колізіями, складною кульмінацією та розв’язкою.

Вірші Г.Вишневого – це своєрідні послання, надривні й болісні монологи душі, це спроба передати словами те, що, власне, слову не підвладне. Добре розуміючи це, автор мучиться і страждає, сумнівається в силі й доцільності своїх слів:

Та чи грає красою мій твір?

Бо ж нема, бо ж нема вороття,

До далекої юності див,

Що їх спогад у снах відродив.[5, 22]

Поетичний світ талановитого автора трагічний за своєю внутрішньою суттю, у ньому багато болю, тривог, туги, страждань, ностальгії. Але цей світ не темний, не похмурий, не песимістичний. Всупереч долі ліричний герой виборює своє щастя на землі, уміє радіти кожному новому дневі, дивуватися красотам світу, незмінно відкривати щось нове й несподіване. Письмо Григорія Вишневого приваблює простотою, щирістю, довірчою інтонацією. Все у нього на рівні серця, все пропущено крізь душу, все порівнюється здатністю співпереживати й любити. Поет зорієнтований на розповідь просту й світлу, щиру й відкриту. Він прагне малювати словами, як барвами, щоб перед внутрішнім зором читача виникали картини зримі й повнокровні.

Вже вечір. Тихо плине згадка

Про давні дні, хороші і сумні.

Під образами блимає лампадка,

Ворушить вуха зайчик на стіні.

Шурчить суха солома під ногами,

Надворі лунко тріскає мороз.

Макітра пахне диво-пирогами,

Стриба частіше зайчик-віртуоз.

Крізь темінь світять диво-оченята,

Задивлені в незвідані світи.

Снується тінь по хаті волохата,

З покуття бачить хлопчика Святий.[4, 24]

І за якимись незбагненними законами творчості передається читачеві та схвильованість і задушевна просвітленість, яку звідав автор під час написання твору.

Тематичний спектр поезій Г. Вишневого широкий і різноманітний. Можна виділити якісь окремі пласти, нашарування, улюблені теми, але він завжди пише про те, що хвилює його як людину совісну, небайдужу до долі свого народу, його минулого й майбутнього. В колі найулюбленіших тем чільне місце займає оспівування минувшини, заглиблення у ті далекі, але незабутні «полум’яні літа». Важко назвати інший народ, у якого було б таке славне минуле й настільки трагічне сьогодення, як у нашого народу. Ця трагічність підсилена ще й тим, що віками пам’ятки старовини нещадно нищилися, розграбовувалися, присвоювалися іншими, а правду витравлювали й спотворювали, позбавляючи народ живої пам’яті. Тож обминути тему братовбивства, власного самоїдства і «розритої могили» поет не міг:

В суєтну даль не вдарять громовиці

З ракетних вогненних і гулких гармат.

А на кивок північної столиці,

Згубивши глузд, іде на брата брат.

Він вже не раз ходив сліпма на брата,

Він вже не раз служив чужим богам.

Вгиналась від могил земля горбата,

Коли по ній топтавсь чужинний хам.

Там ще висить над степом чорна брила

Минулих битв, звитяжних і лихих.

Сердешна воля, зранена й безкрила,

Зникала на віки в ярах глухих.[4, 7]

Думки поета повсякчас линуть на Україну, він перейнятий тими проблемами й труднощами, що й весь український народ. Можна жити в рідній стороні, але залишатися байдужим до неї, а можна далеко за океаном залишатися активним громадянином своєї Вітчизни, жити і творити для її добра.

Україно, моя ти любове,

Чом так мало тебе в Україні?

Засвітила зоря, але знову

Позвисали на простори тіні.

Так було, і так є, і так буде,

Не було ще інакше ніколи.

Вічно ниють твої ніжні груди, -

Меч почварний розбещено коле.[4, 14-15]

Та поет вірить у силу й нездоланність українського народу:

І знов надія виплива з туману

Зневіри, скверни, болю й гіркоти.

Повік любить її не перестану, -

Без неї щастя в світі не знайти.

І знову віра напина вітрила,

Зника у безвість жалісна журба.

Летить за море на орлиних крилах

Святої правди мрія голуба.[4, 8]

Більше половини віку Г.Вишневий жив із надією побачити рідну землю вільною, але ця надія була дуже хиткою. Але, на щастя, доля дарувала йому довголіття, і він побачив кохану Україну незалежною. Мотиви туги змінилися оптимістичними нотами, з’явилася радість і впевненість у завтрашнім дні:

Не жалій, що не все, що так мало для Неї

Ти створив у блуканнях по світу чужім.

Вже Вона неухильно будує свій Дім,

А ти в нього вложив крихту сили своєї.[2, 30]

Хоч і прожив Г.Вишневий більше, ніж піввіку, далеко за межами рідного краю, він не забув рідної мови, не розтратив лексичного багатства. Мова для нього – це невичерпна скарбниця, де кожне слово ніби дихає і легко розпросторює свої неповторні пахощі. Його поезії – мелодійні й милозвучні, вони так і просяться на музику. А художньо-виражальні засоби у всіх без винятку творах багаті й добірні. Саме вони створюють ту особливу таємничість і ті невимовні чари, які, немов серпанок, огортають кожний рядок.

ВИСНОВКИ

Талалаївщина – наш рідний дім. І хоч він не прославився чимось особливим, але безмежно дорогий нам. Високі поняття «Батьківщина», «національна гідність» починаються саме із знання рідного краю: його історії й культури, людей, які живуть на цій землі або ж прославили її своєю творчістю. Знайомство із поетичним надбанням нашого земляка, емігранта з далекої Австралії ще раз підтвердило думку: можна жити в рідній стороні, але залишатися байдужим до неї, а можна далеко за океаном залишатися активним громадянином своєї Вітчизни, жити і творити для її добра.

Думки поета повсякчас линуть на Україну, він перейнятий тими проблемами й труднощами, що й весь український народ. Вірші Г.Вишневого – це своєрідні послання, надривні й болісні монологи душі, це спроба передати словами душевну драму ліричного героя, що опинився на чужині.

Я вважаю, що наші дослідження є цеглинкою в поверненні Григорія Вишневого на рідну землю, його твори допомагають нам зрозуміти, що рідний край – то не просто красиві слова. Рідна земля дає сили і натхнення жити, працювати, творити, змінювати навколишній світ, любити землю і людей на землі. Вивчення його творчості на уроках літератури рідного краю збагатять знання учнів, допоможуть зрозуміти красу рідної природи, багатство нашої землі. А слова пісень на вірші Г.Вишневого, покладені на музику нашою вчителькою Наталією Абовян, сколихнуть душу слухачів, розкриють найтонші порухи людської душі, яка тужить за рідною стороною.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вишневий Григорій. Моя любов порання й вечорова. – Дніпропетровськ: «Січ», 1992. – 46с.
Вишневий Григорій. З далекого краю. Вірші, поеми, переклади. – Австралія: «Білі вежі», 1995. – 226с.
Вишневий Григорій. Зберіг мене могутній дух українського народу // Буковина. – 18 січня 1997.
Вишневий Григорій. Під чужим небом. Вірші, поеми, переклади. – Австралія: «Білі вежі», 2004. – 86с.
Вишневий Григорій. На схилі віку. Вірші, есеї, промови. – Тернопіль: «Сорока», 2005. – 146с.
Сорока Петро. Григорій Вишневий. Літературний портрет. – Тернопіль: «Джура», 2001. – 175с.
Творчість Григорія Вишневого. – Тернопіль: «СорокА», 2006. – 135с.

ДОДАТКИ

Додаток А

Мати поета – Марина, дідусь Ничипір і бабуся Пріська Діденки.

1917 рік

Додаток Б

Григорій Вишневий - писар куреня ім. Б.Хмельницького Українського Вільного Козацтва (УНАКОР). 1970 рік.

Додаток В

Біля моря. 12 кілометрів від дому. 2001 рік.

Додаток Д

Григорій Вишневий з випускниками австралійської державної суботньої школи.

Додаток Е

Аня Дрововоз, Григорій Вишневий, Ніна Вишнева, 2005 рік.

Додаток Ж

Зорі

Сл.. Г.Вишневого муз. Н.Абовян

$C:\Program Files\Ulead Systems\Ulead Photo Express 3.0 SE\Photo\Pict0004.TIF$

Зорі вечорові, не світіть так ясно,

Не будіть у серці приспані жалі.

Молодість далека, молодість прекрасна

Все летить до мене на легкім крилі.

Сніжною зимою, ранньою весною

Випливають з марев чарівні гаї,

Ваблять висотою, манять далиною,

Кличуть передати спогади мої.

Спогади чудові, спогади й пекучі

Веселять і ранять душу в чужині,

Наче дикі квіти, запашні й колючі,

Наче зимні руки на палкім вогні.

А в далекім краї, без ставка і гаю,

Без доріг до школи, степових пісень

Спогади душевні радістю не грають,

Бо ж бували й ночі не вночі, а вдень.

Що ж мені робити, з чого починати,

Як стежки відкрити до минулих літ?

Хай пливуть за гори вечорові шати,

Хай сміється сонце, веселиться світ!

Додаток З

Прохання

Сл.. Г.Вишневого муз. Н.Абовян

$C:\Program Files\Ulead Systems\Ulead Photo Express 3.0 SE\Photo\Pict0007.TIF$

О земляче, прости за вірші!

За переливи суму й журби.

Ця краса випливає з душі,

Як на крилах легкі голуби.

Ця краса випливає з душі …

О земляче, прости за вірші

Вірш пісенний думок веремію

За собою в житті полиша.

Я жартую, сміюсь і радію,

Прагне радощів спрагла душа.

Та крізь сміх пробивається біль,

Віє в душу глуха заметіль.

Все життя перебитим крилом

Пролітає, пливе в небуття.

Віє вітер чужий за вікном,

У минуле нема вороття…

І так тоскно, так сумно кругом,

Віє вітер чужий за вікном.

Тільки думка, як птиця стрімка,

Милий спогад, як вітер прудкий,

Тільки мріє, як пісня дзвінка,

Будуть в серці вогонь палахкий.

І тремтить на папері рука,

Лине співу шумлива ріка

О земляче, прости за вірші!

За переливи суму й журби.

Ця краса випливає з душі,

Як на крилах легкі голуби.

Ця краса випливає з душі …

О земляче, прости за вірші

Додаток И

Моя мова

Сл.. Г.Вишневого муз. Н.Абовян

$C:\Program Files\Ulead Systems\Ulead Photo Express 3.0 SE\Photo\Pict0009.TIF$

Слова, слова...мов квіти запашні,

Мов спів пташок весною на світанку,

Мов чайки плач і зойки жалібні,

Живуть в душі моїй безперестанку.

Живу давно у світі чудасій,

Щодня мені дзвенить нерідна мова,

Коли ж вернусь надвечір в домик свій,

Звучить мені мелодія чудова.

Слова, слова... у них і шум лісів,

Орлиний клик і степу гомін ранній.

Я б тут помер без милих рідних слів,

В них подих мій і перший, і останній.

Слова, слова... мов блискавиця й грім,

Що хмари рве і котить гуркіт небом.

Нема, нема кінця словам моїм,

Вони мій світ, чужих мені не треба.

У вирі мрій, у вихорах століть

Кувалась ти, моя нетлінна мово,

В душі моїй твій пам’ятник стоїть –

Моя любов порання й вечорова.

Додаток К

Мандрівка

Сл.. Г.Вишневого муз. Н.Абовян

$C:\Program Files\Ulead Systems\Ulead Photo Express 3.0 SE\Photo\Pict0010.TIF$

Я ще живу. І мрію про мандрівку,

Про отчий край у сяєві заграв –

Побути хоч денечок серед трав,

Пройтись разок від Займища в Дмитрівну.

І так, аби ні звіра, ні людини

Не стріти на шляху, не вздріти там.

Я хочу з степом гомоніти сам,

Відчути дух козацької долини.

Тож не людей шукатиму в дорозі,

А птахів милих неба і землі,

Веселки в хмарах, блискавки у млі,

Ударів грому в збуреній тривозі.

Я лиш Миколу і Петра Малюту

Покличу із могил, бо як без них

Збагнути правду й кривду днів лихих,

Розлуку й смерть, немилосердну й люту?

Коли ж надія скресне в серці тужнім,

Теплінь повіє до моїх грудей,

Піду в село чи місто до людей

Зустріти їх і весело , і мужньо.

doc

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Прохорчук Ольга Василівна

Пов’язані теми

Українська література, Позакласні заходи

Додано

1 березня

Переглядів

621

Оцінка розробки

Відгуки відсутні